Бродяче життя
частини I - iV з рубрики / циклу «КНУТ ГАМСУН»
Маленька передмова.
Кнут Га́мсун ( 1859 – 1952 рр.) – відомий норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1920 рік. Справжній вікінг. )))
У сучасних читачів викликав цікавість через те, що в радянські часи його творчість була заборонена, хоча до жовтневого перевороту переклади публікувалися для всіх без винятку шанувальників справжньої літератури.
І, мабуть, що десь більша частина наступних публікацій перекладів на нашому порталі буде якраз з тих «дореволюційних» текстів.
Так що – доброго всім прочитання і, хай живе література!
I.
- Ей, люди, пора вставати! – кричить наглядач ділянки Оранж-Флат. Ми не бачимо його, бо ще глибока ніч, тільки-но третя година ранку, але ми зразу ж піднімаємось з ліжок і одягаємо штани і блузи.
Час жнив, і ми страждаємо, як собаки, спимо дуже мало, і всі ходять у незвичайно збудженому стані духу. Ми сваримось через кожну дрібницю, при найменшому утрудненні, що зустрічаються на роботі впродовж дня, ми здіймаємо гамір і ламаємо знаряддя. Сам наглядач зробився худючим, як палиця. Він розказав нам, що сусідня ділянка значно випереджає нас і закінчить жнива на декілька днів раніше чим ми.
«Цьому не бувати!» - відповіли ми зі стиснутими зубами.
Ми вбили собі в голову догнати сусідів і навіть з блиском перевершити їх. Ніхто не в змозі утримати нас від цього, тому останні два тижні наглядач підіймає нас в три години ранку і його вигук: «Ей, люди, пора вставати!» ми почуємо і завтра і післязавтра в три години ранку. Ми не бачимо кінця цій гарячці.
Ми поспішаємо до столу і заставляємо себе проковтнути хоча б невеликий шматок хліба з маслом, м’ясо і каву. Їжа гарна, але ми вже забули, що таке відмінний апетит. Через десять хвилин ми вже сидимо у своїх повозках і виїжджаємо на роботу.
І ми працювали, як покинуті Богом, божевільні істоти. Ми прекрасно усвідомлюємо, що нас очікують подяка і похвала, у випадку, якщо ми хоча б на один день закінчимо роботу раніше, ніж на сусідній ділянці, а там працюють теж з усіх сил. Кожен з нас має свою частку честолюбства у цьому світі, і у нас воно було.
Світає. Сонце сходить і починає немилосердно палити; ми скидаємо наші блузи. Сотні людей розкидані по безкінечному довгому полі, засіяному пшеницею; тут ми будемо працювати до вечора, поки не настане темрява.
- Я не знаю, чи буду я в стані витримати це, Нут, - сказав Гунтлей, ірландець.
А Нут, це був я.
Я чув, як впродовж дня Гунтлей говорив те ж саме бродязі Ієцу, що він не змозі більше витримати.
Я зробив йому зауваження за його балакучість і дорікнув його в тому, що він говорить це якомусь-там бродязі.
Гунтлей чудово усвідомлює, що, завдяки цьому, він має наді мною деяку владу і розбудив мою ревність. Він пускається в подальші подробиці і говорить зовсім відкрито:
- Я більше не можу. Сьогодні вночі я втікаю. Якщо ти хочеш іти зі мною, то я буду о 12 годині ночі біля конюшні.
- Я не хочу йти з тобою, - сказав я.
Я пропрацював весь день і все думав про те, що сказав мені Гунтлей; коли настав вечір, я остаточно вирішив не йти з ним. Я прекрасно знав, що він хотів поговорити зі мною, як під час вечері, так і після, коли ми лягали спати, але я уникав його і був задоволений собою, що міг чинити йому опір.
Увечері ми роздягнулися і лягли в ліжка. Все потонуло в темряві. Через декілька хвилин по всій кімнаті пролунало хропіння.
Я сидів одягнений на ліжку і думав, що мені робити. Через декілька годин наглядач знову закричить: «Ей, люди, пора вставати!» - день мине так само як і вчора і третього дня. Правда, щоб дійти до найближчої ферми чи міста, де я зміг би отримати хоч якусь роботу і заробіток, нам треба було йти, принаймні, декілька днів. Але зате я міг би там більше спати.
Я вийшов крадькома з кімнати і пішов до конюшні. Гунтлей був уже там; засунувши руки в кишені і зіщулившись, він стояв спиною до стіни. Він тремтів від холоду. Через хвилину підійшов і бродяга Ієц.
Я спитав:
- Хіба Ієц йде з нами?
- Звичайно, - відповів Гунтлей. – Він хотів йти зі мною. А ти тут не при чому.
- Я хочу йти, - сказав я, і дійсно мені захотілося піти.
- Так, але тепер надто пізно, - пояснив Гунтлей. – У мене провізії тільки на двох.
В пориві гніву я сказав:
- Тоді я донесу наглядачу.
- Ти це зробиш? – спитав Гунтлей лагідно, зовсім лагідно. – Ти цього ніколи не зробиш, - сказав він, - в жодному випадку ти цього не зробиш…
Він так близько підійшов до мене, що я відчув на собі його дихання.
- Почекай! – сказав пошепки бродяга. – Якщо Нут хоче йти з нами, то я добуду ще провізії. Я знаю куди кухар ховає м’ясо.
Поки бродяга Ієц ходив за провізією, Гунтлей і я стояли біля конюшні і сварилися через те, що я хотів донести на нього; і коли Ієц повернувся з м’ясом, Гунтлей був так схвильований, що сказав:
- Невже ти не міг принести більше м’яса, ти, негіднику! Що це за порція для дорослого чоловіка? Ладно, ось тобі м’ясо, Нут, - сказав він і кинув мені м’ясо.
Після цього ми потихеньку вибралися з Оранж-Флат.
II
Ми пішли у напрямку на північ, щоб дістатися до залізниці, і йшли декілька годин підряд. Нарешті, Ієц об’явив нам, що йому необхідно трохи виспатись. Що стосується нас обох, то ми могли би йти і далі. Ми йшли степом і не бачили жодних ознак світанку. Так як ночами стояли досить сильні заморозки, то ми йшли безмежними полями і лугами, не промочивши ніг.
Ми йшли шеренгою і мацали ногами грунт. Маючи бажання знайти гарне місце для відпочинку; я ліг на живіт, підпер голову руками і так задрімав.
Раптом Ієц будить нас; за останні тижні він зовсім одвикнув від сну і тепер не може заснути.
- Ей, люди, пора вставати! – кричить він.
Перелякані і сонні ми схоплюємося з місця; нам не загрожує жодна небезпека, не чутно погоні, навколо нас царює повна тиша. Гунтлей лається і стверджує що будити нас так рано було зовсім даремно. Ієц заперечує:
- Нам потрібно йти звідціля. Навколо нас лежить білий іній. Наглядач зможе напасти на наші сліди, і так як він їздить верхи, то він може нас легко наздогнати.
- Ну, а що ж далі? – спитав Гунтлей. – Ми його пристрілимо.
- Але він може нас раніше застрелити, - заперечив Ієць.
Тоді ми знову побрели на північ. З правої сторони неба почало розвиднюватися, сон підкріпив нас, так що ми стали бадьорішими; навіть Ієц, що зовсім не спав, здавався міцнішим, він йшов прямо і рідше спотикався, йдучи по нерівному лузі.
- Тепер вони прокинулись, - сказав Ієц. Він узнав це по небу. Через декілька хвилин він сказав: - Тепер вони снідають. А тепер питають про нас.
Мимоволі ми всі троє пішли швидше.
- Тепер наглядач вийшов і шукає нас, - проказав Ієц.
Я чув як гупало моє серце.
- Притримай язика, - вигукнув Гунтлей. – Чи не міг би ти менше базікати і, краще за все, зовсім замовкнути?
- Йому прийдеться скакати якомога швидше, якщо він хоче нас тепер догнати, - сказав я, бажаючи підтримати свою мужність.
- Так, ти правий, - сказав Гунтлей. – Йому нізащо нас не догнати.
Впевненість Гунтлея була дуже великою; невдовзі ми почули, як він почав їсти вкрадену провізію. Ставало все світліше і світліше, і нарешті зійшло сонце. Ієц зупинився і подивився навколо; нічого не було видно, ні вершника, ні живої істоти. Жодного житла, жодного дерева не було на цьому безкрайньому просторі. Ієц сказав:
- Тепер ми підемо у напрямку на схід. Сонце скоро зовсім висушить наші сліди, але якщо ми будемо триматися того ж напрямку, наглядач зможе нас ще догнати.
- Ти правий, - сказав Гунтлей знову. – Нехай він їде на північ, він нас там не знайде.
Ми пройшли ще добрих півтори години і ледве трималися на ногах від утоми. В міру того, як сходило сонце, воно пригрівало все сильніше і сильніше і, нарешті, зовсім висушило траву. Було, мабуть, годин сім-вісім ранку, і ми лягли відпочити.
Я був перевтомлений і не міг заснути, я сів і почав дивитися на своїх супутників. Бродяга Ієц був худим з темним кольором обличчя; у нього були вузькі, гнучкі руки і плечі. Бог знає скільки професій він змінив перед цим для того, щоби, нарешті, мати можливість бродити, бродити вічно і вести життя босяка, сповнене пригод. Коли він був моряком він вивчив компас, він мав деяке розуміння про торгівлю і, можливо, служив в одній з міських лавок. Він був послужливий товариш: коли вночі він сказав, що зморився і не в стані більше йти, виявилось, що він це зробив для того, щоб дати нам можливість подрімати, а сам він не спав.
Гунтлей був дещо вищим і більш дорідним чим Ієц. Мабуть-що, доля обійшлася з ним круто; якось одного разу під час розмов на фермі, коли ми були вільними через те що лив дощ, він почав гаряче співчувати чоловікові «що мав невірну дружину». «Якщо ти її не любиш, убий її! – сказав він, але якщо ти її любиш – то журись за нею все життя, а сам стань негідним покидьком». Очевидно, Гунтлей мав кращі дні, але тепер він був безнадійним п’яницею і за образом своїх думок перетворився на хитрого лиса. У нього були лагідні очі, на які було гидко дивитись. Під жилеткою він постійно носив стару шовкову сорочку, яка від старості стала також коричневого кольору, як і його шкіра, і була з нею одним цілим. З першого погляду здавалось, що він оголений до самого поясу. Так як він силою перевершував нас усіх, то користувався в нашому колі великою повагою. Сонце діяло, і я мало-помалу засинаю. У високій траві шурхотить вітерець…
III
Але це був неспокійний сон, декілька разів я вскакував і кричав, але потім знову лягав, коли бачив де я знаходжусь. Ієц кожного разу говорив: « Спи спокійно, Нут».
Коли я вже зовсім прокинувся, був уже день, мої обидва товариша сиділи і закушували. Вони говорили про те, що ми не взяли свої зарплати, і за ті чотири тижні, які ми відпрацювали на фермі, ми нічого не отримали…
- Коли я про це подумаю, то мені хочеться повернутися на ферму і спалити її, - сказав Гунтлей.
Вони поглинали неймовірну кількість провіанту, не думаючи про те, що слід було б бути економними з огляду на майбутню подорож. Так як у мене була своя порція м’яса, тільки небагато хліба у Ієца. Тепер у кожного був свій запас.
Підкріпившись, ми продовжили нашу подорож. Сонце сильно опустилось, на наш погляд було десь години чотири, о пів на п’яту, коли ми вирушили в путь. Ми як і раніше трималися півночі, щоби попасти на колію залізниці.
Ми йшли до пізньої ночі і знову влаштувалися на нічліг в степу; перед цим Гунтлей з’їв весь свій запас провіанту і, наситившись, заснув як убитий. Вночі ми прокинулися всі троє один за одним від льодяного холоду, ми почали стрибати в темряві, щоб хоча трохи відігрітися, потім кинулися на землю і відчули, як трава, покрита інієм, торкалася наших обличь. Ми лягли якомога тісніше один до одного, задрімали і стукали від холоду зубами. Гунтлей мерз менше за нас, так як він був дуже ситим.
Нарешті Ієц не витримав і сказав:
- Чи не краще нам зараз продовжити нашу подорож, поки не зійде сонце, а тоді вже прилягти.
Коли ми знову рушили в путь, то Гунтлей хотів йти однією дорогою, а Ієц іншою. Попереду не було жодного вогника, жодної зірки на небі, які б могли нам вказати, якого напрямку триматися.
- Я піду з Ієцем, - сказав я і пішов за ним.
І Гунтлей пішов за нами, він лаявся і проклинав нас, мене особливо, називав негідником і безмозгим дурнем.
Коли стало світати, ми почали на ходу закушувати. Гунтлей, якому нічого було їсти, мовчки слідував за нами. Вдень ми відчули спрагу, і Ієц сказав:
- Можливо нам цілий день не вдасться отримати воду, будьте економніше з тютюном, діти, і вживайте його потроху.
Але Гунтлей використав свою порцію тютюну, так що ми були вимушені поділитися з ним.
У сутінках, коли ми вже не могли нічого бачити, ми почули, як вдалині промчав поїзд. Це прозвучало у наших вухах як дивна музика, і ми бадьоро пішли в тому напрямку. Нарешті, наші ноги ударилися об рейки. Але окрім рейок було нічого не видно, і ми повинні були лягти, де стояли, і чекати ранку.
Мої товариші лягли на саме полотно залізниці, поклавши голови на рейки, але я не відважився і знову ліг на траву.
І ця ніч підійшла до кінця, хоча я раз-за-разом вставав і бігав вздовж колії залізниці, аби відігрітися.
Коли почало світати, Ієц раптом піднявся і сказав:
- Тримайте вуха насторожі, хлопці, - йде поїзд.
Лежачи на рейках, він здалеку почув наближення поїзда. Ми всі троє стояли напоготові і почали робити знаки машиністу, щоб він зупинив поїзда, хоча у нас не було ні копійки. Гунтлей, хитрючий лис, упав на коліна, і вмовляючи простяг руки вперед. Але поїзд промчався мимо нас. Це був товарний поїзд, навантажений пшеницею; він міг би вільно взяти нас з собою. Два закоптілих чоловіка стояли на паровозі і знущалися над нами.
Гунтлей піднявся з землі, він був розлютований.
- У мене колись був револьвер, от досадно, що його зараз немає зі мною!
Ми пішли колією залізниці на схід, це було дуже стомлива подорож через тисячу шпал, наче хода по драбині що лежить на землі. Ієц і я злегка підкріпилися; Гунтлей почав просити, щоб ми дали йому хоча б шматочок, але ми йому нічого не дали. А щоби під час сну залишок моєї провізії не попав до рук Гунтлея, я знищив її на очах всю до останньої крихти.
- По-твоєму це гарно? – спитав з ненавистю Гунтлей.
Вдень ми знову почули наближення поїзду. Ієц вирішив, що ми повинні стати біля полотна залізниці на відстані декількох сотень метрів один від одного і спробувати заскочити до поїзду. В повітрі стоїть полоса диму, весь поїзд здається таким маленьким, як коробка. Ми стоїмо і нетерпляче очікуємо.
Гунтлей повинен був спробувати першим. Йому вдалося вчепитися за ручку одного з вагонів, але він був дуже важким, щоби бігти нарівні з поїздом; висячі на ручці він перевернувся всім тілом і був відкинутим далеко в траву. Я і не пробував зовсім, побачивши невдалу спробу свого приятеля. Що стосується Ієца то йому приходилось, мабуть, і раніше вскакувати на поїзд що рухається, він пробіг декілька кроків поряд з поїздом, потім ухопився за ручку вагону і в ту ж мить опинився на підніжці.
- Собака, він від’їжджає перед самим нашим носом, - сказав Гунтлей і виплюнув з рота траву.
Раптом поїзд зупиняється недалеко від нас, і ми бачимо, як два залізничника висаджують Ієца. Гунтлей і я побігли до нього на допомогу, але було вже занадто пізно, поїзд вже рушив, і ми – троє нещасних бродяг – знову стояли посеред степу.
Спрага починала нас мучити все сильніше і сильніше. Гунтлей вдруге знищує свою порцію тютюну і в нього нічого не залишається, щоби вгамувати спрагу; він випльовує на руку білу слину як доказ того, що він більше, чим будь-хто, страждає від спраги. Тоді Ієць і я в останній раз ділимося з ним тютюном.
І ми йдемо, всі йдемо у напрямку на захід.
Починає смеркатися.
Якийсь чоловік йде по шпалах нам назустріч, він направляється на схід. Він, очевидно, такий же бродяга, як і ми, тільки на шиї у нього пов’язана маленька шовкова хустинка, і він одягнений тепліше, чим ми, взуття ж його нікуди не годиться.
- Чи є в тебе провізія чи тютюн? – питає Гунтлей.
- Немає, нічого немає, - відповідає спокійним голосом бродяга.
Ми обшукали його, ретельно оглянули кишені, мацали груди, але в нього нічого не було. Тоді ми всілися вчотирьох на землю і почали розмовляти поміж собою.
- На заході ви нічого не знайдете, - сказав наш новий приятель. – Я йду вже ось два дні і дві ночі підряд і не зустрів жодної людської душі.
- А що нам робити на сході? – спитав Гунтлей. – Ми звідтіля йдемо, ми в дорозі з самого ранку.
Але новий бродяга умовив нас повернутися з ним назад і йти у напрямку на схід.
Увесь важкий шлях пройдений нами з сьогоднішнього ранку, пішов до чортів; тепер ще більш, чим раніше, ми почали надіятись, що кондуктор товарного поїзду візьме нас з собою.
Наш новий товариш йшов спочатку бадьоріше за нас, так як він був без нічого і був сповнений сил; але увечері, підходячи до того місця, де ми переночували, він почав йти повільніше і відставав від нас.
Ієц спитав його, скільки часу він не їв, він відповів, що дві доби.
Ми пройшли ще біля години з нашим ослаблим супутником. Коли навколо нас зовсім стемніло, ми повинні були високо піднімати ноги, і йти як півні, щоб не зачепитися ногами за купини. Ми спробували йти, взявшись за руки, але Гунтлей почав зловживати цим і заставляв тягти себе, тому ми відмовились від цього плану. Нарешті, втративши сили, ми лягли на відпочинок.
IV
Як тільки почало світати, ми вже були на ногах. Сьогодні було, як і вчора. Мимо нас промчався на схід товарний поїзд, навантажений пшеницею, але не звернув жодної уваги на наші сигнали. Скрегочучи від злості зубами, Гунтлей погрозив їм услід кулаком. Новому бродязі він сказав:
- Чи є в тебе хоча би трохи тютюну, нас би не мучила так спрага. Як тебе звати?
- Фред, - відповів чоловік.
- Значить ти з проклятих німців?
- За народженням, так.
- Я так і думав. Я це помітив, - сказав вороже Гунтлей.
Фред став бадьорішим і йшов героєм. Здавалось, він був упевнений в тому, що на сході він обов’язково набреде на ферму чи на маленьке поселення; втім, він говорив мало і не втручався в наші розмови. Коли минуло декілька годин він ослаб і почав відставати. Коли ми оглянулись, то ми побачили, що він усівся на землю.
Бродяга Ієц сказав:
- Ми повинні віддати йому залишок нашої провізії, Нут.
Це було хвастощами з боку Ієца, так як він прекрасно знав, що в мене більше нічого не залишилось; але він сказав це для того, щоб ми могли ясно побачити, що він хоче це зробити. Він підійшов до Фреда і віддав йому свою порцію.
- Ти це робиш тільки для того, щоби люди дивувалися на тебе, - закричав я йому схвильованим голосом, так як я бачив його наскрізь.
Ієца пересмикнуло.
- Ти все це робиш тільки для того, щоб виділитись серед нас. Коли ти не спав у першу ніч, поки ми спали, ти піклувався тільки про те, щоб ми оцінили твій вчинок. Шахрай ти! Хоча Гунтлей і негідник, але я його в сто разів ставлю вище за тебе.
- Притримай свою негідну горлянку! – сказав Гунтлей; він не зрозумів жодного слова, з того що я сказав. – Ти заздриш Ієцу, тому що він краще за тебе.
Для Фреда їжа стала великим підкріпленням, і ми знову вирушили в путь.
Але виявилося, що їжа для Фреда мала не тільки гарні, але й погані наслідки: він мало-помалу впадав в якесь божевілля і втрачав самоконтроль. Він пустився в розмови, зробився нахабним. У нього були плани відносно невеликої станції, що стояла в степу.
- Там на рейках стоїть поїзд, навантажений пшеницею, - говорив він, - і там же стоїть паровоз під парами, який можна підпалити.
- Для чого нам його підпалювати? – спитав сердито Гунтлей. Зав’язалася оригінальна розмова стосовно цього паровозу.
- Якщо ми його підпалимо, то станеться вибух, - сказав Фред, - тоді збереться багато народу і ми зможемо їх всіх убити.
- Тоді на нашу долю випаде багато провізії, - зауважив уїдливо Гунтлей. А мені він сказав: - Цьому божевільному слід негайно забиратися від нас. Він тільки нам заважає. Поки його не було все йшло гарно.
Наговоривши всякої нісенітниці, Фред поринув у попередню безмовність.
Ми всі йшли мовчки, старанно крокуючи вперед, тільки Гунтлей продовжував ораторствувати.
- Що ж буде далі? – спитав він, звертаючись до нас.
- А я звідкіля знаю, - відповідав я. - Ні, ні, ти цього не знаєш. А хіба тебе тягне назад в Оранж-Флат? І що б ти став там робити?
- Ми повинні всі йти прямо, - сказав Ієц. Коли настав полудень, ми лягли відпочити. Гунтлей зауважив: - Чому це ти мовчиш, Фред?
- Ти мавпа, - сказав Фред, дивлячись на нього злими очима.
Це розлютило Гунтлея.
- Ти мабуть такий знатний, що маєш потребу у пряжках для черевиків? – сказав він, указуючи на черевики Фреда.
Фред мовчав і зітхав. Він прекрасно розумів, що з нас трьох ніхто не був на його боці. Коли ми рушили в путь, Фред попробував зацікавити нас тим, що раптом нагнувся, підняв з полотна залізниці не то камінь, не то заіржавілий болт і почав його уважно розглядати. Ми підбігли до нього, з надією побачити що-небудь цікаве, і розчарувалися, побачивши, що це було, Фред це зробив тільки для того, щоб хоча б на мить звернути нашу увагу.
Ми набрели на напівзруйнований сарай, що стояв посеред степу. Очевидно він тут стояв з часів побудови залізниці. Ми увійшли до нього і почали оглядатися; але бродяга Фред не пішов з нами.
Ієц і Гунтлей почали, за звичкою, вирізати свої вензеля на стінах; в цей час Фред стояв ззовні, а Гунтлей час-від-часу та й підглядав за ним через замкову дірочку.
Вирізавши свого вензеля він підійшов і знову почав підглядати. – Дивіться, він тікає! – закричав він схвильовано. – Собака, він хоче втекти від нас. Він знає, мабуть, якесь гарне місце.
Ми всі троє побігли за Фредом, що втікав, і горлали так, що наче мали намір його вбити. Помітивши погоню Фред круто повернув у степ; але так як нас було троє, він не міг втекти від нас. Коли Гунтлею вдалося схопити його в свої обійми, він почав його трясти, як малу дитину, і вимагати відповідь, чи відоме йому яке-небудь вигідне місце.
- Ніяких вигідних місць я не знаю, - заперечив Фред, - але я не можу залишатися з вами. Ви озлоблені дурні. Будь ласка, убий мене. Я не дорожу своїм життям.
Ми знову помирилися і всією компанією продовжили нашу подорож, поки не настали сутінки; ми були виснажені і тому рано лягли спати. Але перед цим я посварився з бродягою Ієцем, і закінчилось це тим, що він вдарив мене декілька разів по фізіономії за те, що я назвав його шахраєм.
- Це правильно, він заслуговує бійки, - сказав Гунтлей і почав з цікавістю спостерігати за нами. Нарешті, мені вдалося ударом під підборіддя звалити Ієца на землю і він заспокоївся.
Вночі я почув, як Ієц піднявся і пішов у степ. Його штани злегка торкалися трави, покритою інієм. «У нього щось на думці», подумав я і в темряві тихенько пішов за ним. Я був від нього на відстані десяти кроків, коли побачив, що він сів на траву і почав щось їсти, - мені почувся м’ясний запах. «Значить у нього є ще провізія», подумав я. Тихенько я повернувся на своє місце і прикинувся сплячим. Приблизно через півгодини повернувся Ієц і влігся на траву.
Вранці я розповів Гунтлею про те, що знав, і поставив вимогу, щоб він допоміг мені обшукати Ієця. Гунтлей, звичайно, згодився і зразу ж обхопив Ієця. Виявилося, що в трьох внутрішніх кишенях його блузи був схований хліб, причому м’якоть хліба була вийнята, а замість неї лежало м’ясо. Це було нашим спасінням. Ми розділили все на чотири частини, і кожен з нас отримав маленьке підкріплення. Закусивши, ми дякували Ієцу і благословляли його, хоча він і збирався нас обдурити. Ієцу було соромно, і він взявся насвистувати, бажаючи нас цим розважити. Дійсно, він свистів майстерно.
Потім ми відправились далі.
Через деякий час ми побачили попереду якісь маленькі білі квадрати. Минуло ще декілька хвилин поки нарешті ми добрели до них: це виявилась ферма з полями, засіяними пшеницею, зі штучним колодязем і різноманітними будовами. Не доходячи до ферми, ми наштовхнулися на жінку, молоду дівчину, що сиділа за соломорізкою. Для нас це було чудовим видінням, так як ми прийшли зі степу і цілий вік не бачили жодної жінки. Вона була молода, на ній солом’яна шляпа з широкими полями, і вона привітно кивнула нам головою, коли ми їй уклонилися. Гунтлей заговорив першим і просить у неї дати нам чого-небудь поїсти і випити.
Дівчина відповіла, що ми отримаємо все, що нам потрібно.
- Нас звільнили з Оранж-Флату, тому що там оранка зараз закінчилась, - сказав Гунтлей.
Тоді Ієць захотів, щоб на нього звернули увагу, і бажаючи показатися чесним він сказав:
- Ні, ми втекли з Оранж-Флату, так як у нас було занадто мало часу для сну. Ось де правда.
- Добре! – сказала дівчина.
Ми підійшли до неї, я стояв з кашкетом в руці і говорив з нею. Але більше за всіх їй сподобався Фред, він був білявий німець і найцікавіший з нас усіх. Вона попросила його провести її до ферми, щоби принести звідтіля провізії; а ми повинні були тим часом приглядати за її кіньми.
- На фермі нікого немає, - сказала вона, і вона не наважувалася взяти всіх нас з собою, не бажаючи налякати свою матір. Поки дівчина з Фредом ходили на ферму, ми по черзі сідали на соломорізку і правили кіньми. Через декілька хвилин до нас підійшов хазяїн ферми. Він побачив, що ми вміємо працювати і, перш ніж дівчина повернулася з їжею, її батько найняв нас, чотирьох бродяг, до себе на роботу аж до закінчення жнив.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 7 жовтня 1917 року.