Привид
із серії "Бродяче життя"
Більшу частину дитинства я провів у свого дядька в пастораті на півночі. Це були тяжкі часи, багато роботи, багато побоїв і рідко, вірніше ніколи, годинка гри, розваги. Дядько тримав мене в строгості; мало-по-малу моїм єдиним задоволенням стало ховатися, щоб побути одному. Якщо у вигляді виключення з’являлася вільна година, я біг до лісу або на церковний двір і ходив поміж хрестами і надгробними каменями, мріяв, думав і вголос розмовляв сам з собою.
Пасторат був розташований дуже красиво, біля Глімму, широкого потоку з великими каменями, який, пінячись, дзюрчав вдень і вночі. Глімма біг то на південь, то на північ, дивлячись на те, чи був відлив або прилив, але завжди співав він свою вічну пісню, і вода текла однаково швидко і влітку і взимку.
Наверху, на пагорбі стояла церква і кладовище. Церквою була стара дерев’яна каплиця, на кладовищі дерев не було, могили без квітів; тільки біля кам’яної стіни росла розкішна малина, прекрасні, соковиті ягоди, вигодувані жирною землею мерців. Я знав кожну могилу, кожен напис, бачив, як починав хилитися хрест, поставлений ще зовсім недавно і, в решті-решт, падав в одну із бурхливих ночей.
Квітів там не було, але зате літом по всьому кладовищі росла висока трава, така висока і жорстка, що я часто сидів там і прислуховувався, як вітер шелестить в цій дивній траві, що доходила мені до колін. І серед цього свисту крутився флюгер на дзвіниці, і його залізний, іржавий звук жалібно лунав по пасторату. Здавалося, наче цей кусок заліза – живий і скрегоче зубами.
Коли працював могильник, я з ним інколи розмовляв. Це був чоловік серйозний, посміхався він рідко, але до мене ставився дружелюбно, і часто, копаючи могилу, просив мене відсторонитися: у нього на заступі великий кусок стегнової кістки або вискалений череп.
Я часто знаходив кістки і пучки волосся на могилах; я їх закопував у землю, як мене навчав могильник. Я так звик до цього, що зовсім не боявся, коли натикався на ці людські останки. В одному з кутків церкви був склеп, в ньому лежали кістки; інколи я грався там, складаючи на підлозі різні фігури з останків скелету.
А одного разу я знайшов на кладовищі зуб. Це був блискучої білизни міцний передній зуб. Не усвідомлюючи, я його сховав. Мені хотілося його обточити і зробити яку-небудь дивну фігурку, які я вирізав із дерева.
Я взяв зуб додому. Це було осінню, темніло рано. Я повинен був ще про дещо подбати, і минуло години дві, перш ніж я зміг спуститися в людську працювати над зубом. В цей час зійшов місяць; місяць був ущербним.
В людській було темно, я був зовсім один. Запалити лампу я не наважився, чекав кого-небудь з робітників; та для мене доволі світла і з печі, якщо гарненько роздмухати вогонь. Тому я пішов до сараю принести дров. В сараї було темно. Коли я нахилився взяти дрова, я відчув легкий удар по голові, наче одним пальцем.
Я швидко обернувся – нікого.
Я обвів навколо себе рукою, теж нікого. Я спитав, чи є тут хто-небудь – відповіді не отримав. Я розгубився, схопився за місце, де мене торкнулися, і відчув щось холодне на руці, як лід, я зразу ж відсмикнув її.
«От дивно!» - подумав я Спробував знову провести по волоссю – холодна доріжка.
Я думав:
« Щоб це таке холодне могло капнути мені зверху на голову?» Я захопив цілий оберемок дров, повернувся в людську затопив піч і чекав, поки, із неї через заслінку почне мені світити.
Потім я приніс зуб і напилок. Хтось стукнув у вікно, я подивився. Міцно притулившись обличчям до скла, стояв чоловік: чужий, я не знав його, але ж я знав увесь приход. У нього була велика руда борода, шерстяна червона пов’язка навколо шиї, зюйдвестка на голові.
Тоді я не зметикував, і тільки потім мені в голову прийшла думка, як я міг його ясно розгледіти в пітьмі, саме на тій стороні дому, яка була в тіні? Я бачив обличчя з жахливою виразністю, воно було блідим, майже білим, і очі нерухомо дивилися на мене.
Пройшла хвилина.
І раптом чоловік зареготав. Це був неголосний переривчастий сміх, однак, рот був відкритим, а очі дивилися на мене – чоловік сміявся.
Я кинув, що у мене було в руках; холодне тремтіння пронизало мене від голови до п’ят. В жахливій пащі обличчя, що сміялося перед вікном я побачив раптом чорний отвір в рядку зубів – не доставало одного. Я сів, змерзши від жаху. Пройшла ще хвилина, обличчя почало змінюватися, воно стало яскраво-зеленим, потім яскраво-червоним, посмішка, одначе ж, залишалась. Свідомості я не втратив, я помічав усе, що навколо робилось; вогонь світив достатньо яскраво через заслінку, він кидав смужку світла, яка тяглася до другої стіни, де стояла драбина. Я чув цокання годинника у сусідній кімнаті. Я все бачив так виразно, що помітив навіть зюйдвестку на голові чоловіка перед вікном – вона була вицвілого чорного кольору з зеленим кантом.
Раптом він відхитнув голову від віконної рами, почав опускатися все нижче і зник наполовину у вікні. Він точно зісковзнув під землю. Більше я його не бачив. Я був страшенно переляканий, мене пробирало тремтіння. Я шукав зуб на підлозі, але не смів відірвати погляду від вікна, - раптом покажеться знову.
Знайшовши зуба, я вирішив зразу ж віднести його на кладовище, але не вистачало сміливості. Я все сидів і боявся ворухнутись. Я чую на подвір’ї кроки, я думаю що це одна зі служниць стукає своїми дерев’яними черевиками, але крикнути не наважуюсь, - кроки віддаляються.. Минає вічність. Вогонь в печі починає гаснути, і нізвідкіль чекати спасіння.
Тоді, стиснувши зуби, я встаю. Відчиняю двері і виходжу, задкуючи, з людської, не спускаючи очей з вікна, у якого стояв чоловік. Опинившись надворі, кидаюсь до конюшні, щоб хто-небудь з робітників провів мене через кладовище.
Робітників там немає. Тут, під відкритим небом, я стаю сміливішим, я вирішую йти на кладовище один; окрім того, я б не попався до кігтів дядька. Отже, я пішов один на церковний пагорб.
Зуб я ніс у носовій хустинці. Наверху перед церковними ворітьми я зупинився – мужність полишила мене. Навколо – тиша, тільки і чути вічно бурхливого Глімма. На кладовище вела арка, під якою треба було проходити; з жахом я зупинився перед нею і з обережністю просунув голову вперед: чи зможу я йти далі? Раптом я стаю на коліна. По ту сторону воріт, поміж могилами, стояв мій чоловік у зюйдвестці. Обличчя у нього знову було біле, він повернувся до мене, але зразу ж указав вперед, на кладовище. Я бачив у цьому наказ, але йти за ним не відважився. Довго я лежав там і дивився на нього, я умовляв, а він стояв нерухомо.
Раптом я чую – внизу, в конюшні возиться і насвистує робітник; ці ознаки життя подіяли на мене підбадьорливо, я піднявся. Тоді чоловік почав поступово віддалятися, він не йшов, він плавно рухався над могилами, указуючи все вперед. Я увійшов у ворота. Він манив мене далі. Я зробив ще декілька кроків і зупинився; більше я не міг. Тремтячими руками я вийняв білого зуба з хустинки і з усієї сили кинув його на кладовище. В цю мить залізний флюгер повернувся і пронизливий вереск його проник в мене до мозку кісток. Я кинувся до воріт, з пагорба, додому. Коли я прийшов до кухні, мені сказали, що я був біліший за сніг.
Багато років пройшло з тих пір, але я пам’ятаю кожну дрібницю. Я бачу себе на колінах перед входом на кладовище, бачу рудобородого чоловіка.
Його вік я не можу визначити. Йому могло бути і двадцять і сорок років. Тоді я його бачив не в останній раз, потім я ще думав над цим питанням; я все-таки не знаю, що сказати про його вік.
Інколи вечорами, і вночі, чоловік приходить знову. Він з’являвся, сміявся своїм широко відкритим ротом, в якому недоставало зуба, і зникав. Випав сніг, і я не міг піти на кладовище і закопати його в землю. На протязі всієї зими чоловік показувався, але все рідше і рідше, з великими проміжками. Мій жах до нього проходив, але все-таки моє життя він робив дуже нещасним, безмежно нещасним. Інколи я з радістю думав, що мої муки скінчаться, якщо я кинусь в Глімму.
Прийшла весна, і чоловік пропав зовсім.
Зовсім? Ні, не зовсім, але на ціле літо. Тільки одного разу він показався, потім пропав надовго.
Через три роки, після першої зустрічі з ним, я від’їхав з півночі і рік був відсутнім. Повернувшись, пройшов конфірмацію і став дорослим, як мені здавалося. Я жив тепер в домі у батька з матір’ю, а не у дядька в пастораті.
Одного разу вечором, засинаючи, я відчув холодну руку на своїй скроні. Я відкрив очі, - переді мною стояв чоловік. Він сів на постіль і почав дивитися на мене. В кімнаті я був не один, зі мною спали дві сестри; незважаючи на це, я не закричав. Відчувши холодний дотик, я відмахнувся рукою і сказав: «Забирайся». Сестри спитали зі своїх ліжок, з ким я говорю.
Посидівши деякий час спокійно, він почав розхитуватись. Потім почав все більше і більше рости і доріс майже до стелі, далі рости було нікуди; тоді він піднявся, нечутними кроками пройшов через всю кімнату і зник у пічці. Я весь час проводжав його поглядом. В перший раз він підійшов до мене так близько; я дивився йому прямо в обличчя. Погляд у нього був погаслий, він дивився в мій бік, але як наче мимо, дивився крізь мене у інший світ. Я помітив, що у нього сірі очі. Обличчя було нерухомим, і він не сміявся. Коли я відштовхнув його руку і сказав: «Іди геть!» він повільно відвів її. На протязі тих хвилин, коли він сидів на моєму ліжку, він не моргнув жодного разу.
Через декілька місяців пізніше, коли вже настала зима і я знову від’їхав з дому, я поселився у одного купця В. В конторі якого служив. Тут я зустрів мого чоловіка в останній раз.
Я заходжу одного разу увечері до своєї кімнати, запалюю лампу і починаю роздягатися; як завжди, виставляю свої чоботи прислузі, відчиняю двері.
Ось він стоїть в коридорі; прямо переді мною, рудобородий чоловік. Я знаю, в сусідній кімнаті люди, тому я не боюсь. Я бурмочу: «Знову ти тут!» Чоловік відкриває свого великого рота і регоче. Але мене це більше не лякало, я був цього разу уважний – зуб був на своєму місці.
Можливо, його хто-небудь закопав у землю, або він за ці роки викришився, перетворився на пил і змішався з землею, звідкіля і був взятий. Один бог це знає. Чоловік знову закрив рота, повернувся і пішов по сходинках, де і зник без сліду. З тих пір я ніколи його не бачив, і тепер вже пройшло багато літ.
Цей чоловік, цей рудобородий посланець з країни смерті, вніс багато мороку в моє дитинство, спричинивши мені багато шкоди. Я не раз галюцинував, не раз стикався з незрозумілим, але ні що мене не вражало, як це.
І все-таки він не спричинив мені особливої шкоди, - ця думка часто приходить мені в голову. Він перший навчив мене скреготати зубами і володіти собою В житті мені багато разів ставалося застосовувати його уроки.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, XX ст. н. е.