Ексодус 2023. Останній пароплав
- Алло! Да. Буна зіва, дарагой! Да. Та пам`ятаю я! Як таке забути... Ваші кожного дня жаліються. Да... Да... Але ж ми огорожу поставили? Поставили! Стрічку натягнули? Натягнули... Що? Та нічого не трапиться. Вони ж бачать, куди їдуть, ні? Що? А ти не забув, що у нас війна і грошей на цю хрінь нема? Я рапорт ще місяць тому написав... Як тільки узгодять кошторис, одразу почнуть ремонт! Взагалі-то ви теж могли б підсобити - це ж майже на вашому боці... Добре... Давай!
Начальник прикордонного загону відклав мобільний, на екрані якого все ще можна було побачити номер контакту "Молдован".
Сьогодні планувався перетин ще двох інвалідів. Але прикордонник не дуже зважав на ситуацію - все вже давно працювало як швейцарський годинник. Тому, він відкинувся на спинку крісла і почав згадувати вчорашню ніч. В якийсь момент чоловік різко припинив потік солодких спогадів, відкрив на смартфоні знайомий сайт і почав роздивлятися прикраси.
"Та за таке і брюлика не шкода", - подумав він, знов згадуючи все, що трапилося вночі, посміхнувся і облизав пересохлі губи.
* * *
- Петрович, дивись... У нас тут фул-хаус, - молоденький сержант потішаючись прошепотів на вухо червонощокому чоловіку у пікселі.
Лейтенант прикордонної служби, важко дихаючи підтягнувся, і зазирнув всередину погано освітленого бусика.
- Та ні, Саня, це не фул-хаус. Це флеш-рояль! - не стримуючи емоцій, майже прокричав прикордонник не зважаючи на те, що його можуть почути пасажири.
Потім, зрозумівши свою помилку, додав тихіше: "Хоча... Це мені більш нагадує один анекдот".
- Який ще анекдот, Петрович?
- Потім. Давай працювати, - лейтенант змінив тон, придавши словам офіціозу.
* * *
Олексій нервував. Сьогодні він має вдруге зустрітися з людиною, яка може його врятувати. Це був останній рік існування радянського союзу, але набір в армію йшов за планом. Натомість в плани Олексія служба ніяк не входила. Він провалив вступні в інститут, і єдиним шансом не загриміти, було "косити" від армії. Йшлося про знайому його тітки, яка й домовилася про зустріч. "Знайома" ця була років на двадцать старшою за хлопця, але він був вже готовий на все заради наводки. Марія Петрівна працювала офтальмологом в районній поліклініці і знала всі можливі варіанти відкосу, але не погодилася розповісти тітоньці.
- Лєн, навіть не проси... Тобі не можу сказати. Ти ж розумієш, як я ризикую. Та й в кабінеті не могла йому розповісти - зайвих вух забагато. Хай прийде до мене. Поговоримо, так би мовити, тет-а-тет. Тому, чекаю на нього завтра у вісім, - натякаючи на обов`язкове продовження, лікар пояснила подрузі відмову, і її очі загорілися диявольськими вогниками.
Олексій тупцював перед дверима "рятівниці", тримаючи в руках "Київський" і пляшку "Совєтського". Нарешті хлопець натиснув на кнопку дзвінка...
Вранці в метро він намагався забути все, що з ним трапилося вночі, але при цьому втримати в спогадах головне - план дій на медкомісії. Маша, так вона просила звертатися до неї, чітко і прискіпливо розповіла, як поводитися, що робити і, головне, що казати лікарям. Тепер залишалося втілити план в дію і отримати довгоочікуваний "білий білет".
До медкомісії залишалося ще кілька днів, тому Олексій погодився на пропозицію друзів поїхати в гідропарк на "відвальну" Вадима - одного хлопця з його компанії таки забирають в армію. Вилазка закінчилася великим соромом - як з`ясувалося, ніхто з пацанів не вмів пити. На ранок Льоша, похитуючись, збирав своїх "собутильників" по кущах і приводив до тями ляпасами. Фінальним акордом невдалих посиденьок став випадок, коли один з друзів підняв у руці Льошин касетник щоб "подивитися, чи крутиться касета", і відпустив магнітофон у вільне падіння зі словами: "Ой, бля..." Дивним було те, що після удару апарат не те що не зламався, але навіть став грати голосніше. Дива радянської промисловості...
Нарешті настав день медкомісії. Олексій знову згадав ту ніч, свідомо відмахнувся від інтимних подробиць і був готовий до бою.
На жаль, не можна було вибирати, до якого лікаря звертатися першим, тому хлопець спокійно дочекався виклику офтальмолога.
- Чуєш, тут в мене цікавий випадок... Наче невеликий мінус, а корекції нема. Каже, що бачить дві перших і все... хоч вбий його... - молодий лікар звернувся до сидячого без діла керівника.
- Нє... вбивати не треба, а на апараті перевірити можна. Дарма я нам цього "японця" вибив?
- Ображаєте... Вже перевірив. Але "ваш" апарат лише гуде і кряхтить, а результату нуль... Корекції нема! Ну що робити...
- Пиши так: "Корекція обох очей нуль два. Профільний висновок - не придатний", а далі нехай председатель вирішує... та він навіть третьої не бачить...
"Ну, Маша... голова!" - подумав Олексій, тримаючи в руках воєнний білет, в якому майже каліграфічним почерком було виведено "не придатний до стройової служби".
Він згадав, як лежачи на його грудях лікар-офтальмолог, а за сумісництвом і його перший сексуальний досвід, вже серйозним тоном давала фінальні установки стосовно "стовідсоткового відкосу".
- Запам`ятай головне: ні при якому розкладі ти не маєш бачити нижче третьої стрічки! Вони будуть підбирати тобі різні лінзи, а ти не ведися. "Не бачу" і хоч ти трєсні! Звісно, вони відправлять тебе на апарат. Не бійся. Я цей апарат вивчила, коли на підвищення кваліфікації до них приходила. Нічого складного. Побачиш білий кораблик на синьому фоні. Потім апарат почне фокусувати тобі зір. В цей момент розслабляй погляд, як я тебе навчила. І так роби постійно, щоб він тебе не "спіймав" на фокусі кораблика. До того ж, у тебе дійсно короткозорість ще й астигматизм...
Олексій ще багато разів повторював ту вправу, де треба було дивитися на палець і по черзі напружувати та розслабляти зір таким чином, щоб бачити палець з ефектом роздвоєння.
Вправа і настанова Маші дали гарний результат - тепер можна було не "грузитися". Призов до армії йому не загрожував.
Проходячи повз ряди пенсіонерів, які дивилися на світ відчуженими поглядами, хлопець зупинився, обрав більш-менш презентабельний букет і взяв курс на районну поліклініку. А ввечері він вже з неприхованою зацікавленістю поїде ще раз "дякувати" Марії Петрівні.
Йшов час. Олексій не міг знайти себе в нових реаліях молодої і доволі бідної країни. Він встиг попрацювати кур`єром, будівельником, масажистом і навіть рятувальником на Ланжероні (стали у пригоді заняття плаванням). Нарешті йому вдалося влаштуватися у велику фірму, яка займалася дизайном інтер`єру і виробництвом різьблених меблів - він перетворив своє юнацьке хобі на справу всього життя. Хлопець швидко влився в колектив і відразу отримав багато замовлень. Щоправда, великих грошей не заробляв.
- Льоха, привіт! Чуєш, тут така тема намалювалася, - на другому кінці нещодавно купленої "трубки" барабанив вічний авантюрист Вовка, якому рік тому пощастило влаштуватися водієм до іноземного підприємця.
- Блін... я зайнятий! Роботи море... Якщо це знову щось типу "Гербалайфу", то йди ти, Вовка, в сраку! - жорстко відповів різьбяр, відклавши інструмент.
- Дарма ти так про них... Знаєш, як люди на цьому піднялися? Просто, ми трохи запізнилися. Всі вершки вже зібрані... - Вовка щиро сумував за втраченими грошима, - Але ця тема чисто для тебе, братан!
- Добре. Що за тема? Розповідай, поки я на перекур, - Олексій вже дістав сигарету з запальничкою і попрямував до виходу на двір.
- Ну, ти ж в курсі за мого боса? Ну, типу чим він тут займається?
- Та в курсі, в курсі. Давай ближче до справи, поки мене не почали шукати...
- Карочє, на тому тижні підвозив я його до товариства сліпих... Вийшов він звідти з купою коробок. Їдемо, я мовчу, але він сам не втримався і розповів прикольну історію. Засновник їхнього штатівського холдингу дав йому завдання опікуватися сліпими і купляти в них різні вироби, яки вони самі і роблять. "Хєнд-мєйд" типу.
- Ну в тебе і вимова, - перебив товариша Олексій і щиро розсміявся.
- Вимова, як вимова! Що ти прикопався? Слухай далі! Значить, каже, що донька його біг-боса рік тому потрапила в аварію і так сталося, що вона втратила зір. Зовсім... Карочє, цей біг-бос через той випадок почав перейматися проблемами сліпих. Знаєш, що він робе? Купляє за великі гроші всяку фігню! Ну, щоб ніби як спонукати їх працювати, щось створювати... Така собі благодійність...
- Чуєш, Вовка... А я тут до чого? - Олексій зупинив друга резонним питанням.
- Та слухай ти! Карочє, він показав мені кілька тих "виробів". Таке собі, знаєш... Але одна штука мене зацікавила - дошка з різьбленням. Ну така розділочна дошка для кухні. Вони потім ці вироби на місцевих аукціонах за бешені гроші продають. То я про тебе сразу і подумав. А якщо твої "падєлкі" так загнати? Ну, типу, ти теж сліпий.
- Ти накатив там, чи що? - Олексій був відверто здивований неочікуваної пропозиції друга.
- Льоха, я ж не туфту гоню, діло кажу! Якщо він за цю срану дошку двадцать бакинських віддав, уяви, скільки за твої роботи можна отримати... Та там тільки шахи можна баксів за двісті "штовхнути"! А? - авантюрист спритно підсунув під ніс жертви "жирну наживку".
- Нє, я на такі афери не підписуюся. Бувай! - відрізав Олексій, вкрутив недопалок в імпровізовану попільничку і повернувся в цех.
Коли, через півроку "сліпий" назбирав на перший внесок за трьошку в модній новобудові в центрі, він з посмішкою згадав цю розмову з Вовкою.
Так, це було не зовсім чесно стосовно дійсно сліпих людей, які працювали разом з Олексієм, але ті гроші, які він заробляв улюбленою справою, змушували забути про сумління.
В якийсь момент слава про "сліпого майстра" дійшла навіть до київських ЗМІ. Щоправда, Олексій всіляко намагався відмовитися від інтерв`ю. Але наполегливість журналістів і прохання керівництва перемогли. Після показаного на місцевому каналі сюжету про сліпого різьбяра, йому нічого не залишилося, як вдавати незрячу людину і в звичайному житті. Лише дуже близькі родичі і друзі знали правду.
Отримати "групу" і влаштуватися в товариство було легкою справою - Олексій дуже добре пам`ятав настанови Марії Петрівни, яку іноді згадував не лише як лікаря-офтальмолога.
Незабаром "сліпий" настільки вжився в роль, що міг не лише працювати з закритими очима під чорними окулярами, але й навчився виконувати домашні справи, не дивлячись навколо. А фотографічна пам`ять дозволяла йому поводитися природно як незряча людина в незнайомому приміщені: йому вистачало кількох секунд на "вивчення" обстановки, після чого він з легкістю міг пересуватися наосліп, знаючи приблизні відстані до предметів.
* * *
Богдан розумів, що план може не спрацювати, але схема здавалася робочою. Тому, відкинувши зайві сумніви, він вирушив "на справу".
Природа наділила його рідкісною чоловічою красою та харизмою, але, як він сам казав, "краще б я був щасливим, ніж красивим". Бодя мав дві великих вади - він був залежним від алкоголю і гри. Тому його шлюб розпався за кілька років. Дружина не витримала постійних пиятик чоловіка. Майже всі гроші він витрачав або на горілку, або на гру у віртуальному казино. Навіть після народження другої доньки він не змінився. Хто таке витримає? Тож, Мирослава зібрала дітей, речі, кинула чоловіка і повернулася до батьків в село.
Бодя залишився один в свої двадцать сім років. Дружина не подала на аліменти, бо чоловік "обіцяв допомагати дітям". Іноді він дійсно надсилав "чергову" тисячу із зарплати, але лише тоді, коли був тверезий. Мирослава не хотіла розлучатися офіційно. Вона все ж таки сподівалася, що її "невдаха" одумається і колись вони заживуть щасливо разом, як в перший рік після одруження. У селі вона розповідала, що Бодя працює за кордоном, хоча всі прекрасно знали, де мешкає і чим займається її коханий. А жив він в райцентрі в квартирі матері, яка працювала в місцевій лікарні. До речі, це вона підкинула йому ідею з дитиною і навіть пообіцяла дати гроші "на справу". Провернути аферу було вирішено у Вінниці, тому, що в їхньому СМТ всі добре знали, "що він за фрукт такий".
- Доброго дня! - Бодя звернувся до молоденької медсестрички, яка сиділа на лавочці біля входу до пологового.
"Боже, який красунчик...", - пронеслася перша думка в голові дівчини і вона ледве не випустила сигарету з руки.
- Доброго дня, - відповіла приголомшена медсестра тихим голосом.
Бодя пильно подивився на співрозмовницю своїми сірими очима, хлопнув величезними віями і продовжив: "Ви тут працюєте, в пологовому?"- хлопець кивнув у бік вікон будинку.
- Так. Тут. А що?
- Мене звати Богданом, а Вас?
- Катя... Катерина...
- Катя, в мене до Вас є одне прохання... Невеличка справа, - Бодя додав ноток романтики до свого і так сексуального баритона.
- Слухаю...
- Зможете для мене узнати, чи є тут породілля, в якої немає чоловіка? Ну, ви розумієте, про що я? Бувають такі випадки, коли невідповідальні чоловіки залишають вагітних жінок, - вивчений текст звучав природно.
В кінці фрази Бодя присів поруч з дівчиною і непомітно для оточуючих поклав в карман її халата червону купюру. Катя хотіла відмовити нахабному незнайомцеві, але замість цього подивилася в його гарні очі поглядом кролика і спокійно відповіла: "Добре. Я все зроблю".
Дівчина граціозно підвелася і ходою моделі попрямувала до дверей будинку, забувши при тому викинути недопалок.
За місяць Богдан офіційно став батьком трьох дітей.
* * *
- Ольга Володимирівна? Доброго дня! Це Ігор... Син Юхима. Так. Як і домовлялися. Ага. Добре. Захожу...
Почувся звук зумера, клацнув автоматичний замок і Ігор, пересічний чоловік середнього віку, смикнув на себе залізні двері паркана, зробив крок і потрапив на територію "закладу".
Останній раз він був тут кілька років тому, коли влаштовував "його" після інсульту. За цей час Ігор жодного разу сюди не приїжджав. Натомість справно оплачував рахунки за догляд. Доглядом, те, що відбувалося в закладі, назвати було важко. "Пацієнти" жили не в найкращих умовах. Відверто кажучи, умови були жахливі, але за такі гроші знайти щось більш-менш пристойне не було можливості.
Останнім часом в житті Ігоря сталося багато перипетій, яки вплинули на його матеріальний стан, тому ціна перебування у закладі мала велике значення. Коли Ігоря звільнили з роботи в інституті, він довго не міг оговтатися від "морального приниження", як йому здавалося; ходив тижнями похмурий, бурчав і зривався на свою цивільну дружину. Нова робота не знаходилася, хоча він справно відправляв резюме потенційним роботодавцям. І як це часто-густо буває, одного дня Ігор звернувся за моральною допомогою до свого знайомого - сусіда Вєталя. Нескладно здогадатися, що підтримка товариша полягала лише у вмінні вислухати скарги бідолахи і вчасно наповнювати чарку.
За кілька місяців "занурення в себе" і філософствування на тему недосконалості світу Ігор втратив все, що мав. Одного дня його дружина мовчки зібралася і поїхала за кордон. Квартиру вона продала без участі співмешканця - цей колишній "кооператив" належав її померлим батькам. Наступного дня до Ігоря завітали нові господарі в супроводі кількох здоров`яків і за годину він вже "перебрався" жити в готель. Заощадження закінчувалися, а бажання випити - ні. Сяк-так йому вдалося протриматися ще деякий час. Але настав і той злощасний день, коли Ігорю подзвонили із "закладу" - останній переказ за догляд не пройшов. Саме тоді він згадав, що тато може бути не лише тягарем.
* * *
- Наступний! - командирським голосом звернулася до чекаючих у черзі водіїв втомлена медпрацівниця.
В спеціальне обладнане для перевірок стану здоров`я співробітників київської компанії-перевізника приміщення важкою ходою увійшов сивоголовий кремезний чоловік у фірмовому одязі.
- Галіна Нікалаєвна, майо пачтєніє! - водій без запрошення вмістився на стілець і рухом фокусника відправив у кишеню халата господарки кабінету плитку молочного шоколаду в яскравій упаковці.
- Знову Ви за своє, Григорій Іванович? - медпрацівниця наморщила лоба але "хабар" залишила в кишені.
- Скільки я вже пояснювала, що Вам з Вашим діабетом можна лише чорний шоколад... - вона майстерно наділа манжету тонометра на завчасно покладену водієм на стіл руку і взялася нагнітати повітря грушею.
- Дев`яносто на шістдесят, - жінка з докором подивилася на кандидата в "непридатні".
- Галіна Нікалаєвна, душа моя! Ви ж знаєте, шо в мене постійно таке давлєніє... - почав виправдовуватися товстун, дивлячись на медсестру поглядом гипнотизера.
- Шшш! Ви мені заважаєте міряти пульс! - вона робила це давним, перевіреним чином - за допомогою годинника.
- І пульс занизький... - з сумом вимовила медсестра, - Можете ображатися на мене, але я Вас з рейсу зніму, шановний.
Жінка почала заповнювати бланк.
- Ви мене без ножа ріжете... - почав причитати чоловік, - я прекрасно себе чуствую... ну, будь ласка... Не можу я і цей рейс пропустити.
- Так, Гриша, припиняй! Бо я зараз Лару наберу. Ще й від ней отримуєш!
- Та я ж заради неї... Збираю їй на подарунок на днюху... Ну, Галя... Напиши сотку, а я все, що треба підмахну, ну будь ласка... А тобі, - чоловік перейшов на змовницьке шепотіння, - з рейсу привезу справжній "Букет Молдавії", а не той шмурдяк, що в Одесі з порошку бадяжуть.
Жінка згадала смак улюбленого напою і її рот наповнився слиною.
- Лише заради Лари... Після рейсу на обстеження! - Галина Миколаївна придала обличчю суворий вигляд і в графі "тиск" написала "100/70", "пульс" - "60".
Вже за кілька хвилин задоволений водій рушив у бік свого блискучого "Спринтера". На мить він зупинився, відчувши прилив нудоти.
"Цього мені ще не вистачало..." - подумав чоловік, тримаючи живіт: "Права Галя, після рейсу піду здаватися..."
Прилив нудоти відступив так само різко, як і з`явився.
"Або не піду", - посміхнувся водій і бадьоро заскочив у відкриті двері маленького автобуса.
* * *
- Доброго дня, дорогі гості! Сьогодні відповідальний момент для молодят, адже кожен із них вирішив взяти відповідальність за свого обранця. Тому хочу, щоб кожен підтвердив цей намір згодою. Прошу відповісти наречену, - на одній ноті проговорила вивчений за роки текст, працівниця РАЦСу і подивилася на наречену.
- Так. Підтверджую.
- Прошу відповісти нареченого.
- Підтверджую.
- Оскільки реєстрація шлюбу фіксується офіційним документом, прошу молодят поставити свої підписи в ньому для підтвердження рішення.
Стас не мав досвіду "керування" візком, тому спробував обережно підштовхнути його, але зрушити з місця каталку не вдалося - вона стояла на гальмах.
- Зачекай! - різко цвікнула на майбутнього чоловіка "молода".
Вона зняла візок з гальм, спритно крутонула колеса і, під`їхавши до столу, поставила свій підпис першою. Але наречений трохи забарився через недавній конфуз. Повисла незрозуміла пауза. Жінка обернулася і глянула на нього нетерплячим поглядом.
- Станіслав Володимирович, будь ласка, - швидко відреагувала працівниця РАСЦу.
Стас "розморозився" і незграбно підійшов до столу. Він часто зависав подібним чином. Взагалі, цей майже тридцятирічний чоловік поводився доволі інфантильно. На відміну від свого батька - успішного бізнесмена, який на його щастя ще за місяць до великої війни поїхав на відпочинок до Арабських Еміратів, Стас майже нічого не вмів вирішити сам. "Мамини гени". І цього разу справою порятунку "дитини" зайнявся батько, який за цей час вже встиг переїхати до Іспанії, придбати там житло і облаштувати нове безбідне життя в столиці Каталонії. Як з`ясувалося, керувати бізнесом можна і на відстані. Єдине, чого не вистачало родині, це їхній не дуже тямущий син. Тато довго шукав варіанти. Майже всі були пов`язані з досить великим ризиком. Але вчасно згадавши про друга-інваліда, Володимир Сергійович знайшов більш-менш безпечний і надійний шлях.
- Тепер кожен із вас став частиною цілого. І щоб запам`ятати цей момент, можете поцілувати одне одного.
Стас, згадав настанови батька про природність поведінки, і, схилившись до дружини, швидко цмокнув її у щоку.
- Тепер ваш корабель під назвою сім’я вирушає у плавання. Усі запрошені сподіваються, що воно буде довгим. Тож, нехай кожен із них особисто привітає пару з новим статусом, - в цей момент працівниця РАСЦу зрозуміла наскільки кумедно прозвучало слово "усі".
"Запрошених" було лише двоє - обов`язкові свідки реєстрації шлюбу.
* * *
- Дякую, далі я сам, - Олексій посміхнувся таксисту, "викинув" складену білу тростину, взяв невелику валізу і попрямував до автобусного термінала.
В черзі на посадку перед ним стояв гарно одягнений хлопець надзвичайно красивої зовнішності. Обернувшись і побачивши позаду себе чоловіка в чорних окулярах з тростиною, він перепросив і дав сліпому пройти першим.
Поки водій влаштовував валізу в багажному відсіку, Олексій, намацавши поручень, піднявся в салон невеликого бусика, який мав відвезти його подалі від всього цього жаху. Не страх загинути, ні, щось набагато страшніше вбивало його душу день-у-день.
Олексію вистачило кількох секунд, щоб оцінити ситуацію: на потрійному сидінні за водієм розмістилося подружжя сина Вовки, позаду них якийсь старий непритомного вигляду з дуже схожим на нього, скоріше за все, сином; решту крісел займали чоловіки різного віку. Деякі місця були вільні. Сліпий сів на звільнене Стасом місце переднього седіння. За кілька хвилин усміхнений водій запросив курців пройти в салон. Двоє хлопців спортивної статури останніми вмістилися поруч з водієм, закривши відкидні двері.
- Полна коробочка! - окинувши поглядом повний салон, промовив задоволений шофер і вирушив в дорогу.
За деякий час бусик дістався мосту через так знайому Олексію річку і спогади захопили чоловіка.
Коли помер засновник холдингу, справою опіки незрячими займатися ніхто не став. Звісно, що "сліпий" продовжував свій доволі прибутковий бізнес, але тих грошей, що платив американець, він більше не бачив. Одного дня колишній однокласник запросив Олексія в гості до Вінниці на свята. Хлопцю настільки сподобався відпочинок на березі річки, що вже за пару місяців він продав свою обставлену трьошку у Києві і придбав розкішний будинок з виходом до Бугу. Це, звісно, не Одеса, про яку так мріяв любитель моря, але все ж таки водойма. З часом він влився в нову компанію друзів однокласника, познайомився з гарною дівчиною, одружився, влаштувався на один з недавно відкритих сучасних заводів і почав нове життя - звичайної зрячої людини.
Йшли роки, дуже довгий час дружина не могла завагітніти, але після лікування за кордоном вона нарешті народила двох близнюків. Доньки росли здоровими і досить кмітливими. Олексій згадав, як змалку привчав дівчат до купання в улюбленій річці, як одного разу на Водохреща навчив усю родину правильному пірнанню, а потім кожного року сім`я повторювала цей небезпечний ритуал в ополонці напроти їхнього будинку. Які ж то гарні і щасливі були часи... А потім, коли діти закінчили школу і почали обирати інститут для продовження навчання, почалась велика війна... За кілька днів дружина з доньками вирушили спочатку до Польщі, а згодом опинилися у Франкфурті на Майні. Олексій залишився в Україні. В перші дні повномасштабного він навіть хотів піти добровольцем до ТРО, але після того, як побачив по телебаченню колони російських танків, які безперешкодно рушали вулицями Херсона, задумався. Чоловік не міг повірити в те, що бачать його очі.
"Щось тут не так, - зробивши попередній висновок, Олексій вирішив чекати, - якщо дійдуть до Вінниці - піду воювати".
Не дійшли. Він продовжив працювати. Кожного дня Олексій розмовляв з дружиною і доньками по відеозв`язку. Але цього було недостатньо. За рік самотності він відчув, що дружина наче віддаляється від нього. Деякий час чоловік намагався вмовити її повернутися додому, але всі спроби були марними. Вона не погоджувалася приїхати навіть на кілька днів - страх робив свою справу. Тоді Олексій згадав, що він "сліпий" і почав діяти...
* * *
Приблизно за годину "робота" була виконана і бусик, обдавши прикордонників "ароматом" вихлопних газів, вирушив у бік молдовського КПП.
- То шо за анекдот, Петрович? - молоденький лейтенант посміхнувся у передчутті порції гумору.
- Ех, маладьож... - капитан махнув рукою, відвернувся, і, ніби як щось згадуючи, подивився сумним поглядом на від`їжджаючий бусик.
- Слухай сюди, Саня. Так... як там було... Зараз... Ага... Значить, лежить жінка у ліжку з коханцем. Тут дзвінок у двері. Вона розуміє, що прийшов чоловік, піднімає очі вгору і кричить: "Господи, зроби так, щоб він нічого не помітив!". Господь їй каже: "Добре, зроблю, але за це... ти помреш від води!". Ну, вона погодилася. Проходе рік... потім ще рік. Жінка не купається. Миється тільки під душем, карочє, уникає води як тіко може. Ага... Проходить, значить, три роки, і вона виграє путівку на морський круїз. Трохи посумнівалася але вирішила поїхати. Пливе вона на розкішному лайнері, і тут уночі починається шторм. Всі в паніці! Корабель тоне! От... Вона знову кричить: "Господи, ну ти ж не можеш тільки через мене потопити весь корабель!". Розкриваються, значить, небеса і Господь каже: "Та я вас, б**дєй, на цей пароход три роки збирав!"
Солдати хором зареготали. Їх сміх прокотився потужною хвилею по мосту, обігнав бусик, вдарився в протилежний берег і повернувся гучною луною, стрясаючи нічне повітря листопада.
Почався так званий мертвий час. Бусик був останнім в черзі. Тому, хлопці розслабившись, дістали сигарети, смачно затягнулися і синхронно обернулися в бік скачучих вдалині габариток авто.
- Чуєш, Петрович... Що хотів сказати... Як тобі цей цирк? - дипломатично почав сержант, намагаючись не дивитися на офіцера.
- Сань, ти про що? - Петрович навмисно додав інтонацію нерозуміння, хоча дуже добре знав, про що саме йшлося.
- Нє, ну сліпий, ладно... Муж безногої... Потім син того страшного діда... Але ж, Петрович, решта, здається, типові ухилянти, нє? Особливо ті "румуни", стендапери і ліпові "сердечники".
- Сань, ти... Тихіше давай...
- А шо тихіше? Вони бабоси гребуть, а якщо накриють контору, думаєш нас омине? Знаєш, як ДБР трясти вміють...
- То шо ти пропонуєш? Щоб "вони" нас в долю взяли, чи шо? - тепер вже лейтенант щиро не розумів натяків напарника.
- Було б непогано, - посміхнувся сержант, - Та я так, роздумами ділюся.
- Не тре, Саня. Це мені ти можеш довіряти, а інші здадуть, как піть дать, - Петрович підняв палець, натякаючи, кому саме мають здати Саню, - І ти не сси, я всі його папірці з наказами зберігаю... Ще й фоткаю на всяк випадок - "виконували наказ" і крапка.
- Ну... Тобі, само собою, видніше... Але якщо їх пов`яжуть... Як би нас замість цих в окопи не відправили, - Саня кивнув у бік бусика, який доїхав майже до середини мосту.
Зазвичай цей відрізок кордону водії намагалися проїхати повільно - ніхто не хотів мати зайвих проблем з молдовською владою. І цього разу бусик не порушив правил перетину нейтральної ділянки. Раптом габаритні вогні почали рухатися на диво швидко. За мить авто різко звернуло праворуч і протаранило залізну огорожу зі стрічками червоно-білого кольору саме в тому місці, побудованого ще в радянські часи мосту, де місяць тому обвалився парапет разом з частиною тротуара. На якусь мить хлопцям здалося, що бусик зупинився, але, на жаль, цього не сталося. Він дійсно зачепився заднім бампером за арматуру, яка стирчала на місці зруйнованого парапету, завис на мить над прірвою і вже за секунду зник в темряві. А ще через секунду пролунав гучний сплеск води. Прикордонники були настільки шоковані побаченим, що лише оторопіло округлили очі. Першим оговтався лейтенант.
- Саня, дуй на пункт, піднімай всіх! Я туди... - Петрович озирнувся і показав рукою в напрямку діри в парапеті.
* * *
Після вдалого перетину українського кордону всі пасажири помітно повеселішали і майже одразу почали спілкуватися поміж собою. Олексій торкнувся окулярів. Незабаром він опиниться на волі, де йому вже ніколи не знадобиться цей "маскарадний" атрибут. А ще згодом він зможе обійняти своїх любих дівчат і, можливо, в останній раз почати нове життя.
Олексій завжди цікавився географією, історією і політикою. Якось в інтернеті йому трапилися стаття про перипетії євреїв-емігрантів на човні "Ексодус 1947". Саме ця історія згадалася йому зараз.
"Дійсно, вихід... Навіть, втеча", - подумав він і посміхнувся.
Чоловік твердо вирішив не повертатися на Батьківщину допоки не закінчиться війна.
Залишалися лічені метри до молдовського КПП, як раптом бусик значно прискорився. Олексій помітив, що водій ніби впав на кермо і мимоволі повернув його праворуч. Коли авто летіло з мосту, "сліпий" скинув окуляри і, намагаючись приготуватися до зустрічі з крижаною водою, зробив глибокий вдих. Так він поводився завжди перед зануренням. Бусик зробив майже пів сальто і впав лобовим склом у воду. Олексій згрупувався, тримаючись за крісло попереду, і за мить опинився на стелі автівки зробивши перекид. Від удару шов лобового скла тріснув і каламутна вода почала заповнювати салон. Така вона - "знаменита" російська зборка...
Молодики з переднього сидіння першими відчули обпікаючий тіло холод. Вони намагалися знайти дверний важіль, але в паніці лише заважали один одному. Натомість, Олексій спритно відкрив зсувні двері бусика. На підлозі, яка ще секунду тому була стелею, біля виходу лежало тіло "красунчика" - він вдарився головою і одразу знепритомнів. Колишній сліпий стягнув з себе пальто, схопив за куртку дружину Стаса і рвонув на себе. Від шоку жінка лише відкривала рот, намагаючись щось сказати, але замість слів в ней вийшов якийсь тваринний рик.
- Глибокий вдих... і закрий рота, - Олексій намагався дати настанову максимально спокійним тоном.
Він подивився на ошалешеного Стаса, який лежав в калюжі крижаної води.
- Я повернусь! Просто глибоко дихай!
Наприкінці фрази Олексій відчув сильний поштовх - хтось з "сердечників" оговтався і, наступаючи на тіло красунчика, вискочив із льодяної пастки. Наступною у воду полетіла жінка - колишній різьбяр мав сильні руки. Олексій наздогнав її, вчепився в капюшон і щосили підтягнув до себе. Гребти одною рукою було важко, але плавцю вдалося впоратися з течією і за кілька хвилин він дістався молдовського берегу. Поклавши жінку на запорошену снігом землю, чоловік віддихався і повернув свій погляд на річку. Приблизно в сотні метрів від нього плив колесами до гори бусик. Машина майже повністю занурилась у воду. Рішення було інстинктивним - наздогнати "Спринтер", рухаючись берегом. Олексій біг, падав, піднімався, знову падав і знову піднімався. Нарешті він опинився на кілька метрів попереду тонучого авто.
"Останній ривок", - підбадьорив себе колишній рятівник і щодуху пірнув у Дністер.
Олексію здавалося, що він знаходиться в каламутній воді вічність, але в якийсь момент йому пощастило намацати двері бусика. Під "дахом" ще залишилося трохи повітря. Олексій виринув і опинився обличчям до обличчя зі Стасом. Той глибоко дихав, іноді ковтаючи брудну воду. Він дивився на свого рятівника очима повними страху. Олексій підплив ближче і обережно поклав руку на мокре волосся хлопця.
- А тепер дуже глибокий вдих і виходимо...
Стас мовчки затряс головою і зробив вдих. Олексій натиснув на голову хлопця і обережно виштовхнув його "за борт". Він планував скоріше дістатися берега разом з сином найкращого друга. Вже набравши повні легені повітря, Олексій побачив, як в метрі від нього спливла голова того чоловіка, "який був так схожий на свого батька".
- Тато помер... Я не зміг його втримати... - і чоловік розплакався як дитина витираючи сльози з мокрих від води щік.
- Плаваєш добре? - спльовуючи воду запитав Олексій.
- Так... А як же тато? - не припиняючи схлипувати, відповів Ігор.
- Глибокий вдих! За мной! - Олексій вдихнув і занурився у воду.
Він дочекався Ігоря, підштовхнув його, і за мить сам опинився у відкритій воді.
* * *
Коли не лише українські, а й молдовські, а за ними і європейські ЗМІ зацікавилися історією аварії на мосту, "велике" прикордонне начальство вирішило провести службову перевірку. За систематичне хабарництво керівника загону було звільнено, а згодом і взято під варту завдяки розслідуванню ДБР.
Петрович і Саня відбулися легким переляком: їх не посадили, лише відправили на фронт, як і пророкував сержант.
Після перевірки київська фірма-перевізник відправила Галину Миколаївну на заслужений відпочинок. Довести, що це з її недбальства сталася аварійна ситуація через зупинку серця водія-діабетика не вдалося - всі документи були в порядку. Але керівництво на всяк випадок перестрахувалося.
З дванадцяти пасажирів бусика врятувалося лише чотири. Тіла водія і ще п`ятьох з часом дістали з Дністра. Решту оголосили зниклими безвісти.
Деякий час Молдовою ширилися чутки, що це якийсь "сліпий супермен" врятував людей. Ніхто достовірно не знав, чи то правда, чи вигадка місцевих. А за кілька місяців і взагалі все забулося. Єдиним нагадуванням про "останній пароплав" був лише новенький бетонний парапет на місці жахливої аварії.
Більше через цей КПП не пройшов жоден ухилянт.
Більше через цей КПП не пройшов жоден ухилянт у дві тисячі двадцять четвертому році...
© alexo 2024