Страх смерті
із серії "Бродяче життя"
Я, власне, ніколи не знав страху смерті до свого першого приїзду до Америки. Не тому, щоб я був достатньо сміливим, а просто до цього не було випадку проявити себе. Це було в 1884 році.
Там, далеко у прерії, є маленьке містечко, яке має назву Маделія, жалюгідне, погане гніздо; будинки там огидні, замість тротуарів насипана тирса, люди непривітні.
Якраз тут і був, нарешті, спійманий і вбитий кровожерливий, що пройшов крізь вогонь і воду, американський розбійник Ієсія Джемс.
Тут він переховувався: адже це найкраще місце для такого чудовиська, яке на протязі багатьох років наганяло страх на вільні штати своїми нападами, пограбуваннями і вбивствами.
От сюди то я і попав, але з мирними намірами допомогти приятелю у скрутному становищі.
Американець Джонстон був учителем «середньої школи» в одному місті у Вісконсіні, де я і познайомився з ним і його дружиною. Через деякий час він покинув своє місце і зайнявся торгівлею, він відправився у прерію, в містечко Маделія і відкрив там дров’яний склад. Пробув він там рік, займаючись цим ділом і прислав мені листа, в якому просив, щоб я до нього приїхав, якщо мені можливо, і приглянув за його будинком, поки він і його дружина з’їздять на схід. Я був у цей час якраз вільний і поїхав до Маделії.
Пізнім зимовим вечором я приїхав на вокзал, де мене зустрів Джонстон, я відправився з ним додому, там він показав мені мою кімнату. Його будинок стояв на деякій відстані від міста. Більшу частину ночі ми використали для того, щоб ознайомити мене з фінансовою стороною дров’яного діла: адже я мало знався у цьому. Наступного ранку Джонстон вручив мені, жартуючи, револьвера, а через дві години сів з дружиною у вагон.
Як тільки я залишився один в домі, то вийшов зі своєї кімнати і зійшов на нижній поверх, звідкіля мені було зручніше розпоряджатися усім домом. Скористався я і ліжком подружжя.
Минуло декілька днів. Я продавав тес і дошки, увечері носив отримані гроші до банку, а квитанції записував у свою книгу.
Отже, я був у домі зовсім один. Обід я приготовляв собі сам, прибирав і доїв двох корів Джонстона, випікав хліб, смажив і варив. Перша моя випічка хліба була невдалою: я взяв занадто багато муки, хліб не пропікся і на другий же день він зачерствів, як камінь. Погано мені також вдавалася першого разу і молочна каша. Я розшукав у лавці пів - шеффеля прекрасної ячмінної крупи; вона мені видалась придатною для каші. Я налив молока, засипав крупу і взявся її помішувати. Але скоро побачив, що маса занадто густа, я підлив ще молока, потім знову почав мішати. Але каша варилась, шипіла, кипіла, зерна збільшились, зробилися як горох – тут знову молока виявилось досить мало; потім вся ця маса почала вилізати із горщика. Тоді я почав виливати в чашки, блюдечка. Все-таки вилізає. Я витяг ще чашок з блюдечками – знову лізе. Але молока все не хватало, а каша залишалася такою ж густою, як камінь. На знаючи, що робити, я перевернув усе на стіл, на простий дерев’яний стіл; каша вилилась лавою і застигла спокійною масою на столі.
Тепер у мене була, так сказати, materia prima, і кожного разу, як я збирався їсти молочну кашу, я відрізав тільки шматок цієї маси, підливав молока і все разом кип’ятив. Зо дня на день, і в обід і на вечерю, їв я кашу як герой, аби її знищити. Це була важка задача, але я ні з ким не був знайомий у містечку, хто б допоміг мені її з’їсти, і врешті-решт, я залишився єдиним її паном.
Було доволі таки самотньо у цьому великому домі для юнака двадцяти одного року. Ночі були страшенно темними, сусідів не було Але я не боявся, мені і в голову не приходило боятися. Два вечора підряд я чув підозрілий шерех біля замка кухонних дверей, я встав, взяв лампу, оглянув двері ззовні і з середини. Але нічого підозрілого я в замкові не знайшов. Револьвера у мене теж не було в руках. Але в одну із наступних ночей мені прийшлося пережити такий страх, якого я не переживав ніколи в житті. І потім я дуже довго не міг відійти від вражень тієї ночі.
Одного разу я був зайнятий більш ніж звичайно: я закінчував декілька важливих справ і працював до пізнього вечора. Коли я, нарешті, підрахував останні підсумки, банк вже був зачинений і я не міг віднести денну виручку. Я взяв гроші, порахував, було 700-800 доларів.
Цього вечора, як завжди, я сів за свою роботу; сидів я до пізньої ночі. Раптом біля кухонних дверей почувся таємничій шерех, який я вже раніше чув. Що таке? В домі було двоє дверей, одні на кухню, другі парадні, в сінях перед моєю кімнатою. Їх я для безпеки засунув засовом. Занавіски на нижньому поверсі були прекрасні, досить щільні, такі, що лампу з вулиці ніяким чином не можна було роздивитися. Отже, я ясно чую шерех біля кухонних дверей.
Я беру лампу і йду туди. Прислуховуюсь, за дверима хтось шепоче і повзають по снігові взад і вперед. Я стою цілу вічність, шепіт продовжується, потім мені здається, хиткі кроки йдуть геть. Все змовкає.
Я повертаюся і продовжую писати.
Минає півгодини.
Раптом я підскакую на місці хтось ломиться в парадні двері. Не тільки, замок, але і засов з внутрішньої сторони дверей зламаний, і я чую кроки в сінях біля моїх дверей. Зламати її можна було тільки сильним натиском декількох чоловіків зразу: засов був дуже міцним.
Серце у мене зупинилось і затремтіло. Я не кричав, завмер, я чув як б’ється серце, мої горло стискали судоми, я не міг дихати. В першу секунду на мене напав такий страх, що я ледве розумів, де я? Першою ж моєю думкою було врятувати гроші; я пробрався до спальні, вийняв гаманець з кишені і сховав все це під матрац. Потім вернувся назад, це було ділом однієї хвилини.
Біля дверей були чутні стримані голоси; замок тріщав. Я приніс револьвер Джонстона і попробував його; він діяв. Руки у мене тремтіли, ноги підкошувалися.
Не кращим був і настрій духу.
Мої очі були прикуті до дверей, вони були надзвичайно міцні, масивні двері з міцними поперечними перекладинами: теслярська робота, так би мовити, не столярна. Це мене заспокоїло, і я почав думати, а до тієї миті ночі майже не думав. «Двері відчинялись назовні, роздумував я, значить, їх не можна відчинити натиском. Окрім того, сіни були занадто тісні, не можна було діяти з розгону».
Це мене підбадьорило, я відчув раптом, що я хоробрий як мавр, я кричу, що вб’ю будь-кого хто спробує сюди увійти. Тепер я настільки прийшов в себе, що зразу ж зрозумів, що кричу норвезькою мовою, це безглуздо, я зразу ж повторив свою погрозу англійською мовою. Відповіді немає. Я загасив лампу, щоб мої очі звикли до темряви, на випадок, якщо вікно буде вибите і лампа погасне. Тепер я стояв в сутінках і дивився у вікно.
Револьвер був у мене в руках. Час минав я ставав все сміливішим і сміливішим, я вирішив стати молодцем, і закричав: «Ей, що ви там задумали? Або заходьте, або йдіть геть! А то я спати хочу!» Через декілька секунд чийсь хриплий бас відповів: «Ми йдемо, ти, там, «hundsfot», і хтось стрибнув у сніг. Вираз «hundsfot» - це національна американська лайка, втім і англійська. Я страшно розсердився на цих негідників і хотів відкрити двері і стріляти. Але в останню мить у мене промайнула думка: дуже можливо, один утік, а другий чекає, коли я відчиню двері, щоб напасти на мене. Тоді я підійшов до вікна, підняв штору і виглянув. Мені хотілось роздивитись темну пляму на снігу. Я відчинив вікно, прицілився в темну пляму і вистрілив: бац! Ще раз; бац! Шалено розряджав я барабан, нарешті, пролунав останній постріл.
Постріли гулко звучали у мерзлому повітрі, і від дороги я почув крик: «Біжи, біжи!»
І раптом із сіней вистрибнув на сніг ще один, побіг вздовж дороги і зник у пітьмі. Я вірно вгадав: їх було двоє. Але цьому я не міг навіть побажати спокійної ночі, останній заряд я вже випустив.
Я знову запалив лампу, приніс гроші і сховав їх у себе. І тепер, хоча все вже і минулось, я так боявся, що не відважився лягти цієї ночі в подружнє ложе. Почекавши з півгодини, поки розвидниться, я одягся і пішов. Я по можливості краще забарикадував зламані двері, потихеньку пробрався до містечка і подзвонив до готелю.
Хто були ці шахраї, я не знаю. Навряд чи це були професійні злодії: вони намагалися вломитися через двері, а було два вікна, через них зручніше було влізти. Але ці негідники були настільки нахабні що не побоялися зламати замок і двері. Але ніколи я так не боявся, як тої ночі, в прерії у містечку Маделія, в притоні Ієсії Джемса. І пізніше нерідко приходилось мені лякатися до судом у горлі, і це – наслідок тієї ночі. Ніколи раніше у мене не було такого відчуття страху, яке б проявлялося таким дивним чином.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, XX ст. н. е.