Казка. Не більше і не менше
У одному лісі, похмурому, дощовитому, у хижці з маленькими віконцями оселилася зла відьма. Звідки вона прийшла, ніхто не знає, а вона нікому і не розповідала. І ось від дощу та мороку народилася у неї дочка – ледача і заздрісна Оленка. І наскільки відьма була злою і хитрою, настільки її дочка була ледачою – цілими днями лежить, з павуками грається, на матінку не зважає.
Та її улещувала і сварила, щоб аби щось по хаті і біля хати зробила – підлогу підмела, віконця промила, доріжки посипала сухою травою – а та тільки губи дує та мовчить. А як зовсім зла відьма розкричиться – та лесощі включає солодкі:
- Матінко, та хто окрім вас все так гарно зробить? А ви така вправна і швидка, а я хіба так зможу?
Від таких солодощів зла відьма добрішала:
- Ну, добре, добре, доню солоденька. Полежи, пограйся, сама все пороблю.
Бралася за віник і починала бігати, те і се робити, до ладу все приводити – звичайні буденні справи робити. А потім бігла зло робити – людей добрих обманювати, обдурювати чесних, красти у них різне добро і цим вони і жили, якщо можна це назвати життям. А знайти їхню хижку, щоб вернути вкрадене, обдурені люди не могли – яри зі зміями та урвища з непролазними хащами закривали доріжки до неї.
Аж одного дня зла відьма розхворілася – підняла діжку з тістом і – поперек її скрутило, біль така, що кричи на весь ліс. Ледве забралася на піч і зове дочку:
- Доню, Оленочко, принеси дров, розтопи піч, мені холодно…
А ледача Оленка тільки носом повела:
- Що ви, мамо, я ж не знаю ні де ті дрова, ні як топити…
Лежить зла відьма, за поперек тримається у мале віконце дивиться, не знає що робити.
Аж ось - що за дивина? Чи не мара яка? Дивується відьма, про поперек болючий забула – дівчинка йде у золотих черевичках, Настуня, то гіллячку надломану перев’яже, то пташеня, що випало з гніздечка, приголубить, нагодує і поверне у гніздечко.
- Настуню, Настуню, ! – зарепетувала зла відьма, відкривши віконце, до дівчинки, . – Ох, допоможи мені, тяжко мені, занедужала, з місця встати не можу.
Настуня побачила болісне обличчя жінки у віконці, підійшла ближче:
- А чим я можу вам допомогти, бабуня? – спитала, і кмітливі оченята, ніби волошки сині, довірливо подивилися на неї. – І звідки ви мене знаєте?
- Я багато чого знаю… А допомогти мені - дрова у хату принести треба та піч розтопити. А я тобі калачом медвяним віддячу.
- Добре, - сказала Настуня. - Але не більше і не менше.
Зайшла у двір Настуня, подивилася, де дрова лежать, скоренько взяла кілька, у хату зайшла, туди-сюди подивилася - Оленку побачила на лаві, що з павуками гралася.
- - А що ж ваша дочка вам не допомагає? – спитала.
- Вона теж хвора, - відповіла-збрехала зла відьма і притихла, бо поперек вдарив таким болем, що не поворухнутися.
Дівчинка швиденько та вправно вимела золу з печі, поклала туди дрова, піднесла вогник веселий – і скоро стало у хаті тепло і затишно.
Зла відьма на те подивилася, поперек відпустив трохи від тепла цілющого і давай командувать:
- А ти ще ось це і це зроби.
А Настуня у відповідь:
- Ні, бабуню, ми домовлялися – не більше не менше. То ж я маю йти.
Зціпила гнівно зуби зла відьма, але відповісти нічим, то ж сказала:
- Он там на столі калачі лежать медові – їж, скільки хочеш і з собою бери.
А Настуня у відповідь:
- Дуже вам вдячна, бабуню, але домовлялися про один калач – не більше і не менше. То ж одним і вгощуся.
Знов гнівно зціпила зуби зла відьма, але відповісти нічого.
- Добре, дитино, бери один.
З’їла дівчинка калач, подякувала:
- Маю йти, - сказала і у двері вийшла.
Аж тут Оленка заговорила, губи надула:
- А чого це ви, матінко, калачами розкидуєтеся, у мене не спитали, їй і того було б досить, що живу і здорову відпустили. І золоті черевики її мені до вподоби, а ви лежите, нічого не робите, для доньки могли б і вкрасти, хоч одного.
Потерла поперек зла відьма, який майже боліти перестав, злізла з печі:
- Ти, Оленко, якби менше лежала, то і знала б, що не таке то легке діло – красти. А от обманути можна, звичайно, видурити. Ті золоті черевички ї мені теж в око впали. Щось вигадаю іншим разом.
На других день вона знов забралася на піч, зав’язала рушник на голові і почала стогнати і ойкати, хоча нічого вже у неї не боліло, але вдавала з себе дуже хвору. Відкрила мале віконце, дивитися, чекає, коли дівчинка Настуня у золотих черевичках йти буде.
Так і трапилося. Побачила зла відьма дівчинку, давай репетувати і стогнати, дівчинку зазивати. Та підійшла:
- Знову захворіли, бабуню? – сині очі волошкові довірливо дивляться на світ. – Знову поперек схватив?
- Та ні – поперек здоровий! Інша халепа трапилася - голова у мене так болить, , що очі майже нічого не бачать. Допоможи води з криниці принести, простирадла та рушники, скатертину випрати. А я тебе за це пиріжком маковим вгощу.
- Не більше – не менше! - погодилася дівчинка. І знову все зробила, що зла відьма попросила, а на дяку – пиріжок маковий з’їла. Почала збиратися уже йти, аж тут зла відьма рушник з голови зняла – ніби вилікувалася і говорить улесливо:
- Ще одне прохання, серденько, чи не можеш ти зайти до мого брата-відьмака, теж захворів, оцей глечик з медом передати? Від серця прошу, зроби по-дружньому.
Настуня почула таке і говорить:
- Добре, бабуню, мені не тяжко, тільки скажіть, де він живе.
Зраділа зла відьма, що дівчинка підлості-обману тут не почула, показала стежину, по якій треба йти, і вони розпрощалися.
Настуня пішла по вказаній стежині, золоті черевички сяяли, наче веселі ліхтарики. а зла відьма чекала, поки трохи часу мине, щоб діло своє зле розпочати.
Тільки ледача Оленка рюмсає:
- Знову ви, матінко, її відпустили, а я без золотого черевичка нещасна сиджу тут з вами, павуків бавлю.
- Зараз, зараз, доню, не хвилюйся. Вже лечу.
Тут зла відьма схватила мітлу поганську свою і полетіла за дівчинкою. Летіла вона, наче лиховісна хмара, з гуркотом та прокляттями. Наздогнала вона дівчинку, стала перед нею :
- Ось яка ти чесна і добра. Вкрала у мене глечик з медом і думаєш – нема тобі закону? Ану віддай моє, і черевичок золотий теж віддавай! - Відібрала у дівчинки глечик з медом і золотий черевичок і, сміючись гидко, полетіла до хати, до ледачої доньки.
Оленка міряла золотий черевичок, ходила в ньому по хаті і приспівувала:
- Ось тепер і ходити можна, ось тепер і танцювати можна. Ось тепер і ходити можна, ось тепер і танцювати можна.
А зла відьма руками всплескувала на дочку глядячи, веселилась і вже загадувала, які гарні женихи скоро у хату гусячим скопом сватати її доньку підуть.
А Настуня, обікрадена і знеславлена, сиділа біля стежки у одному золотому черевичку і плакала. Боляче їй було на серці, боляче було ніжці босій – колола трава гостра і мурахи кусали злі.
Аж тут іде Гора-богатир. Почув плач дівчинку і звернув зі свого шляху у ліс темний, щоб взнати, хто в біду попав і чим допомогти зможе.
- Що трапилося? – спитав він, зростом як дуб столітній, а волосся – наче хмара золота над чолом світлим.
Настуня все йому розповіла, нічого не приховуючи. Слухав їх уважно Гора-богатир, посадив на сосну високу, на гілку рівненьку:
- Я піду повертати тобі твій золотий черевичок, а ти поки тут сиди, мене чекай – ніяка зла комаха тебе тут не дістане.
Засвітилися волошкові очі Настуні надією, обійняла стовбур теплий і лагідний сосни височенної і притихла.
А Гора-богатир пішов до відьминої хижки. Підійшов і давай гримати кулаками у ворота – ніби розвалити їх хоче.
Злякалася зла відьма, Оленка у вугол до павуків забилася, тремтить..
- Хто тут такий нахаба? Хто мій дім рушить? – виглянула зла відьма у віконце. – Чого тобі треба?
- Хочу, щоб, накормила, напоїла, на піч поклала – втомився я.
- Добре, добре, заходь, - сідай до столу, їж, пий, скільки влізе.
- Не більше не менше, – промовив Гора-богатир і покотився грім понад лісом.
- Що ти сказав? – злякалася зла відьма, почувши те саме, що і від Настуні.
Гора богатир нічого не відповів, сів до столу:
- Буду їсти і пити, скільки влізе! Неси мені все, що маєш.
І почала крутитися зла відьма, як щіпка у водокруті – винесла все, що було на столі, під столом, у льосі, у сховах підземних – а Гора-богатир, як у бездонне черево все це кидає, не зупиняється.
- А чого це твоя дочка без діла сидить, та ще й у золотому черевичку, хай теж побігає, не лінується, а то мені тільки все більше їсти хочеться.
Злякалася Оленка, скинула золотий черевичок з ноги, сховала під ковдру, і почала разом з матінкою бігати, шукати по хаті, по мискам глечикам, скринях, що тому ненажері ще дати.
- Все, все, нічого вже не маю! – заплакала зла відьма. – Лягай вже на піч, дай нам спочинку. А ми за ніч ще принесемо їди і води.
- Добре, - сказав Гора-богатир, піднявся з лавки. – Я трохи перепочину, але піч ваша – мала мені буде. Тому ляжу ось тут, біля порогу. І впав на підлогу і заснув богатирським сном. Плечі двері перекрили, ноги – в одну стіну і в другу вперлися, руки – на віконцях. Нема куди дітися злій відьмі і дочці. Будили його, штовхали, а він спить, наче вмер. Але дихає так, що павутиння по куткам спадало і павуки по щілинам кривим ховалися.
Не змогли вийти з хати, втекти ні зла відьма ні її дочка – ні через двері, ні через вікна. Хіба що через димар? От через димар, штовхаючи одна одну, вони й втекли, чорні і худі, як щепки, і ніхто їх більше не бачив.
А Гора-богатир відкрив очі, солодко потягнувся, побачив, що нікого нема, тільки золотий черевичок посеред хати лежить, підняв його і вийшов з хижі пустої, яка враз і розвалилася, наче пуста діжка без цвяхів.
- Не більше і не менше, - посміхнувся у золоті вуса Гора-богатир і пішов до Настуні, що напевно і замерзла б на такій висоті, якби пташки небесні пухом своїм її не зігріли.
Зняв дівчинку сонну з гілки соснової Гора-богатир, віддав золотий черевичок – і так засяяло все навкруги у колись темному лісі, ніби ще одне сонце в’явилося, стало прозорого і безпечно для всіх добрих істот по лісовим стежинам ходити, бо зло-підлість щезла, а довіра і чесність повернулись, силу свою і красу явили .
2025р.