Ранок Емілі
Ранок — це початок нового дня. А можливо… і нового життя.
Саме з такою думкою Емілі розпочала свій день.
Спустивши ноги на теплий килим, вона покрокувала до кухні, щоб зварити собі горнятко запашної кави. Запалила вогонь, поставила чайник, дістала з полиці свою улюблену чашку і насипала в неї ложку ароматної меленої кави.
Поки чайник закипав, Емілі відчинила вікно й вдихнула свіже повітря нового дня. Виглянувши на вулицю, побачила свою сусідку, яка, як завжди, вигулювала песика Роккі. Емілі помахала їй рукою й усміхнулася. Почувши, як чайник закипів, вона зняла його з плити, залила каву й пішла до ванної, щоб розпочати свою щоденну ранкову рутину.
За кілька хвилин вона вже сиділа на балконі з чашкою в руках, плануючи день. І тут прийшло повідомлення на телефон:«Хей! Давай зустрінемось сьогодні о 17:00 на вечірню каву?»
Емілі зраділа, швидко відписала подрузі, що буде, і пішла підбирати вбрання. Вона вирішила, що сьогодні обирає комфорт: класичні брюки, біла сорочка, зручні білі кросівки. Волосся зібрала у високий хвіст, додала сережки-перлинки — свої улюблені.
Поглянувши у дзеркало й задоволено усміхнувшись, Емілі зачинила двері квартири й поспішила до ліфту.
Дорогою до роботи — а Емілі працювала редакторкою у видавництві «Світ» — вона милувалася красою свого нового району.
Затишні кав’ярні, розмаїття квітів, маленькі крамнички з продуктами, в яких працювали привітні продавці, створювали навколо атмосферу спокою та тепла.
Поринувши в спостереження, Емілі й не помітила, як дісталася до дверей редакції. Зайшовши всередину, вона попрямувала до свого столу і одразу ж узялася до нової рукописної роботи — їй щойно надіслала текст молода письменниця.
Занурившись у читання, Емілі дивувалася відвертості авторки, глибині її думок та сміливості у виборі тем. Десь усередині знову озвалося знайоме відчуття: «Я теж так хочу. Я колись мріяла про це».
Вона й справді працювала над власним романом, навіть устигла написати два розділи. Та через постійну завантаженість у редакції, писати регулярно не вдавалося — мрія поступово відходила на другий план.
Так, між робочими справами та думками про недописане, промайнув день.
На годиннику — 16:40. Прийшло повідомлення від Джес: «Чекаю в нашій кав’ярні».
Емілі зібрала речі, поскладала папери й вирушила на зустріч.
Подруга вже сиділа за їхнім улюбленим столиком на терасі з видом на фонтан, оточений розкішними трояндами.
Джес, як завжди, виглядала чарівно: м’які біляві локони спадали на плечі, великі очі, підведені стрілками, сяяли на тлі її щирої усмішки.
Емілі та Джесіка з дитинства разом — такі різні, але дуже схожі. Обидві були творчі, хоч і в різних сферах: Емілі обожнювала писати твори та працювала в редакції, а Джес писала картини й організовувала виставки.
Помахавши рукою та усміхнувшись у відповідь, Джес, Емілі сіла за столик, де її вже чекала ароматна кава — запашне капучино для Емілі та ніжне лате для Джес.
— Нарешті ти! — простягаючи горнятко кави, сказала Джес. — Як робота?
— Все добре, багато справ у редакції. Зараз працюю над книгою молодої авторки.
— Мене більше цікавить, як ідуть справи з твоїм романом?
— Стоїть… Багато роботи, просто не встигаю писати.
— Ну от знову. Губиш свої ідеї через роботу. Час працювати над своєю справою, а не лише допомагати публікувати чужі книги. У твого роману великий потенціал — я це бачу. До речі, саме з цього приводу я й хотіла зустрітись.
— Так, ти права, але… — Емілі раптом по-іншому почула слова подруги. — Що за ідея?
— Я прочитала два розділи твого роману, які ти мені надсилала, і вчора вночі надихнулась ними — намалювала для тебе обкладинку. Тепер ти точно маєш продовжити!
— Ти серйозно? Джес… Я просто не могла й мріяти про це. Дякую! Я зможу її побачити?
Очі Емілі блищали від радості. Все, як у дитинстві: вона пише твори, а Джес малює до них ілюстрації. Але доросле життя, робота… Емілі навіть не думала, що її роман так торкне Джес, що та відкладе свої справи, аби створити обкладинку для її книги.
— Так, я принесла планшет. Сідай ближче. Думаю, це тебе надихне. Можливо, ти б узяла відпустку? Думаю, хоча б місяць редакція без тебе витримає. А ти за цей час відпочинеш і зможеш зосередитися на написанні роману.
Джес увімкнула планшет, відкрила програму для малювання ескізів і показала свою останню роботу.
І ось я побачила її — обкладинку для мого роману.
Джес зробила бездоганну роботу: на обкладинці була зображена головна героїня — розкішна жінка, яка дивилась прямо на нас, а в її очах виблискували вогні нічного Нью-Йорка. Її риси — гармонійні з характером: ніжна, але водночас сильна, з темним хвилястим волоссям до грудей, зеленими очима та стиснутими губами. За її обличчям можна було відчитати, що вона щось переживає — якісь думки, внутрішній біль…
Із цих роздумів мене вирвала подруга, яка дивилась із захопленням.
— Ем? Як тобі? Я старалася передати той образ, який ти описувала в книзі.
— Вона неймовірна… Саме такою я її уявляла. Дякую, Джес. Я навіть не сподівалася, що ти зробиш це для мене. Уяви — одна з найталановитіших художниць міста створила обкладинку для моєї книги!
— Не перебільшуй. Для тебе — все, що завгодно. Сподіваюся, це надихне тебе продовжити. Візьми відпустку, відпочинь, пиши. Я хочу прочитати цю книгу. Два перші розділи мене захопили, — Джес усміхнулась.
Вона завжди мене підтримувала, як і я — її.
Подальший вечір ми провели в затишних розмовах про життя, роботу та наші мрії.
Йдучи дорогою додому, я думала про те, що, мабуть, моя подруга має рацію. Я відклала свою справу, допомагаючи іншим із їхніми книгами. А що як я також зможу дописати свою — як та авторка, чий твір я сьогодні редагувала? Вона, певно, теж сумнівалася в собі, але хтось повірив у неї — і вже через кілька днів її книга буде опублікована.
Зранку я й подумати не могла, що цей день усе змінить. А тепер... що як це — початок мого нового життя? Життя не редакторки, а письменниці?
З такими думками я дійшла до дому. Піднялася на шостий поверх до своєї квартири, пройшла до ванної, змила макіяж, набрала ванну. Відпочила з чашкою чаю. А потім — лягла в ліжко, залишивши питання про відпустку на ранок.