Казка. Сидір Двічіпаляниця і Зозулик
Не так давно і не так далеченько, десь на межі величних Карпатських гір та гір Таємничих, біля шовкового дивограю вічних рік, де казки не перевелися і завше будуть, жив у своїй садибі Сидір Напівпаляниця. Чому напів, а не цілий, спитаєте ви, паляниця? То дуже дивна історія. От слухайте…
Батьки його були цілими Паляницями, і діди і прадіди інавіть пращури, заховані в темряві давнішнього часу. І Сидір народився гарним хлопчиком. Але людське око не вманеш – як побачила його повитуха, так і сказала – Напівпаляниця. І всі, хто бачив його, ніяк інакше не називали.
Батьки на те посумували трохи, але не дуже довго – мовляв, з часом набереться повноти-мудрості. І зайнялися своїми ділами. Але самому Сидорові таке не подобалося – ніби чужак якийсь, ніби іншого роду –племені. Паляниця, але не зовсім. Кожному буде від такого неприємно у роті і у грудях.
І як підріс Сидір, досяг зросту, що міг самостійно у криницю заглянути і не втопитися – не сказав батькові і матері - зібрався і пішов у мандри за Карпатські гори до Гір Таємничих правди своєї шукати – Паляницею стати, щоб людям вільно у очі дивитися.
І ось прийшов він до Першої Таємничої гори – така собі гора – не висока і не низенька. Якраз, щоб перестрибнути доброму молодику. Розігнався він – стриб, і дійсно, перестрибнув, тільки черевика одного загубив. Махнув рукою на те Сидір Напівпаляниця і далі пішов у одному черевикові. Дивиться - Друга гора височіє – окинув оком, що ж перестрибну, чи я не молодикового роду! Розігнавсь, стрибнув – і перемахнув гору, тільки другого черевика загубив і кишеню на одязі порвав – висипалися гроші, що з собою брав – мати давала на різні дрібні діла, а він не тратив – зберігав, бо про мандри мріяв.
- О-го-го, - сказав собі Сидір, надуваючи щоки. – Так я і всі сім гір Таємничих перескочу і цілим Паляницею стану!
Підійшов він до дерева, що гілкою кишеню йому надірвало, відломав її – Будеш тепер відпрацьовувати! – сказав молодик, зібрав гроші і поклав у верхній карман свитки.
Іде він далі – босий і з палицею. Все хоче до третьої Таємничої гори дійти, та ніби злий Лісовик наврочив – куди не йде, а гора та все десь збоку, ніяк не зустрінуться.
Розізлився Сидір і кинув свою Палицю перед собою – і раптом розвіялася мана – побачив перед собою Третю Гору. Вона і вище буде і ширше. Білі та сірі хмари лежать на вершині – не видно, куди стрибать. Очі не допоможуть – зітхав Сидір Напівпаляниця. Сів під явором і замислився.
- Якщо не на очі свої опиратися, то на що, хіба на вуха?
Закрив він очі і почав прислухатися. І почув він спів верховинних пташок і такий чистий і прозорий, що ніколи з дороги не зіб’єшся, йдучи за ним.
Встав Сидір Напівпаляниця, очі не відкриває, весь у слух перетворився – і стрибнув. І так йому дух перехопило – бо ще так високо він ніколи не був – ні в найвеличніших своїх думках! І так він загордився собою, що похитнувся і – зачепився за гілку вершинної сосни і порвав і верхню кишеню, загубивши тепер назавжди всі свої гроші.
Приземлився Сидір по іншу сторону гори, подивився на розірваний карман, і засумував – на що ж тепер мені опиратися, як не на гроші свої? Як мені далі мандрувати?
Аж тут чує – кличуть його:
- Хлопче, допоможи, віз у ямі застряг, допоможи його витягнути.
Побачив Сидів Напівпаляниця чоловіка старого, вусатого – вуса аж по землі за ним стеляться, ніби гадюки сиві. Злякався спочатку, а потім подумав – допомогти комусь в дорозі то хіба гріх?
І підійшов і допоміг віз з ями витягнути.
Чолов’яга з вусами довжелезними протягнув йому шкіряний гаманець і каже:
- Це тобі, хлопче, за допомогу – подяка моя. Тут карбованець нерозмінний, завжди до тебе повертатися буде.
Зрадів такому диву парубок. Це ж я з самим відьмаком здибався! Тепер можу мандрувати далі, ні про що не відволікаючись. І пішов він далі до Четвертої Таємничої гори, а Вусатий дивився йому ослід і посміхався.
От і Четверта Гора, не так висока, як темна і страшна. І не одна вершина, а декілька – як вгадати, через яку треба перестрибнути? Дивився Сидір, ходив туди-сюди і ніяк не міг вибрати – кожна вершина виглядала однаково, ніяк не відрізнити.
Аж ось з’явилася дівчина – гарна –прегарна, всміхнена і доброзичлива, але вбрана чудернацько – літо, а вона у зимовому одязі.
- Доброго дня, - вклонився Сидір. – Чи тобі, дівчино, холодно, -морозно, що так вбралася чудернацько.
Дівчина звела бровки і стала злою-презлою старою бабцею-відьмою.
- Нічого чудернацького тут не бачу. А за те, що насміхаєшся, на глум підіймаєш, дізнаєшся швидко, що то є коли і холодно і морозно.
І накинула на хлопця свій кожух. Той ніби приріс до його тіла. Ніяк Сидір Напівпаляниця зняти з себе його не може. І чим більше пручається, тим глибше кожух ніби всмоктує його в себе і стає так холодно, так морозко, ноги-руки трясуться і зуб на зуб не попадає.
- Ой, ой, - верещить з переляку Сидір, - допоможіть, спасіть, люди добрі!
А стара відьма хихоче, аж раптом щось почула –
- Чи це в тебе дзвенить не карбованець, що нерозмінний? – і носом довгим, тонким у сторони повела, принюхуючись.
- Так, так, - радісно відповів молодик. – Якщо хочеш, я тобі подарую його.
- Добре, - сказала зла відьма.
І враз відчепився від Сидора кожух-морозух, спав на землю біля ніг відьми, що знову молодою дівчиною всміхалася. Кинув Сидір Напівпаляниця їй того гаманця вільмаковського і в душі перехрестився, що напасті смертельної зміг уникнути.
І від того хреста зникла відьма, а Сидір нараз перестрибнув через Четверту Таємничу гору через усі вершини одним махом.
Стоїть Сидір Напівпаляниця, не вірить, що все так гарно повернулося. Назад і не оглянувся, швидко пішов шукати П’яту Гору, надіючись, що всі маги та чаклунки злі більше йому не стрінуться на шляху.
Аж раптом – зойк, - і провалився Сидір у вузьку, тісну розщелину – і так і застряг поміж двох стін між землею і небом – ні повернутися, ні видихнути, ні когось покликати. Що робити? І темно, ніби в норі у крота. Нічого не видно. Але все йде, все змінюється – і Сонечко робило своє денне напівколо – і променем своїм осяяло і ту розщелину темну. Сидір Напівпаляниця не дрімав – побачив у миттєвому спалаху світла сходи на стіні, вигнувся, потягнувся до них ногами та руками – і вистрибнув на рівне місце якраз біля П’ятої Таємничої гори.
Знов перехрестився він, дякуючи богові, що живим із пастки вийшов – і почув плач чийсь поряд. Оглянувся – нікого нема, прислухався – десь під ногами хтось плаче, рюмсає тихо. Дивиться - яма, а там інший хлопець сидить і плаче, вилізти не може.
- Ти хто? – питає Сидір.
- Люди Зозуликом мене кличуть, - той говорить через сльози.
- Зозулик, то Зозулик. Теж ім’я нівроку. А мене Сидір Напівпаляниця.
Хлопець у ямі підняв голову, подивився на молодика і промовив.
- Та який ти Напівпаляниця. Ти цілий Паляниця!
Здивувався такому виверту Сидір, зніяковів. І думає – Як ще хтось таке скаже, то додому повернуся, а поки піду мандрувати далі.
- А чого ти, Зозулик, не вилазиш з цієї ями? - питає Сидір. – Тобі тільки на руки спертися – і ти вже на землі.
- Не можу, – говорить через плач хлопець. - У мене руки обпечені, як на цю Гору ліз, а вона – вогняна.
Допоміг Сидір хлопцеві з ями вилізти, взяв собі на плечі і – диво трапилося нове - ніби вихор вогняний зірвався, підняв їх удвох вверх і – переніс без зусиль на іншу сторону П’ятої гори.
- Ото гарно! Ото дивно! – радіють хлопці, дивлячись один на одного.
- То що, далі разом підемо чи різними шляхами? – питає Зозулик Сидора ( а руки обпечені Зозулика теж враз дивовижно загоїлися!).
- Дякую, тобі, хлопче, за дружбу, - говорить Сидір. – Але все ж хочу піти одтин далі.
Понурив Зозулик голову, але нічого не сказав, обійняв Сидора Напівпаляницю – і вони розійшлися.
Йде Сидір, йде, Шосту Гору Таємничу шукає, але якось тяжко у грудях, ніби щось важливе загубив, залишив. Зупинився він, повернувся назад і закричав:
- Зозулику, Зозулику, де ти? Давай разом іти далі!
А Зозулик радісно вистрибнув з-за куща:
– А я тут, а нікуди не дівався, я за тобою йшов!
Розсміявся Сидір, легко стало йому на серці, обійняв товариша і вони весело разом пішли далі.
Аж ось і Шоста Таємнича Гора. Дивляться вони вверх – і не бачать їй краю – губиться її вершина десь у синім небі. Що робити? Як цю Гору перестрибнути?
І почав Зозулик кукувати. І захиталася Гора, і все нижче і нижче робиться і пропала зовсім, тільки море синє замість неї з’явилося. Ото дивина! А тепер що робити?
Побачили друзі човника на березі з білими вітрилами, сіли в нього – і переплили синє море. От так ніби просто, а наразі – найтяжчий іспит пройшли на своєму шляху. Бо весело перегукуючись, розмовляючи, не бачили ні хижаків глибинних, що піднялися на їх сміх, ні чудовиськ страшних, що чекали їх на мілинах.
Пристали вони до іншого берега синього моря і побачили вони перед собою Сьому Таємничу гору - квітучу, весняну, щедру і щиру, де всього було вдосталь і навіть більше, де не було тіней моторошних і злих відьмачок і відьмаків. Кожна стежина була світлою, без капканів і обманів, довірливі і чисті серцем істоти тут жили і насолоджувалися красою і безпекою. А ще Величне незгасаюче Полум1я істини і правди обіймало все навкруги. І притягнула та гора до себе друзів ласкавими обіймами. Та такими ніжними, м’якими, пахучими, що забули вони про все і всіх, про рідних своїх і про гори свої Карпатські. І так весело, гарно ім. ще ніколи не було, ну може давноу колисці біля матері! І провели вони у тому безпам’ятстві Квітучого Саду багато часу, поки не почулися сумні пісні їхніх матерів, що пташки співали на деревах. І ніби прокинулися вони – Сидір і Зозулик, згадали про рідні місця, про батьків, братів і сестер. Занепокоїлися вони, сором взяв, що тільки про себе, свої задоволення думають! І тоді набрали вони квітів дивних і плодів медових у кошики, води пречистої і дзвінкої у глечики – розірвали ласкаві обійми Сьомої Таємничої Гори і кожний опинився у своєму селищі.
- Ой, ой, Сидір Напівпаляниця повернувся! – побачили Сидора його сусіди і давай обнімати і цілувати в щоки.
- Та ні, - з’явився батько на порозі. – Який він Напівпаляниця? Паляниця! Дійсно Паляниця! – і обійняв сина.
- Е, ні, - вийшов з хати дід, мружачи від сонячних радощів мудрі очі. – Не Паляниця він, а Двічіпаляниця!..
І всі захитали, погоджуючись, головами і побігли стіл святковий накривати – як не як, а свято другого народження людини.
От таке трапилося у цьому краї під дивограєм Таємничих гір.
А що Зозулик? А він і понині живе у своєму селищі, трохи вище Сидора, там, де Сонця побільше і Небо з веселками завжди. І товаришують Сидір Двічіпаляниця і Зозулик, ходять один до одного на гостини, і ніби сама Сьома Таємнича гора на землю сходить – з квітами несказанної краси, прозорими райдужними джерелами, величними дібровами, де кожне дерево полум’яніє вогнем, що не згасає і не пече, з птахами, що ключі від всіх небес мають під крилами.
А як біда яка трапиться – ось хмара прийде темна, закриє небо над садибою – Сидір кличе:
- Зозулик, товаришу, заспівай свою пісеньку!
А той одразу відгукується, ніби немає довгих доріг між ними: Ку-ку, ку-ку. – і так до ранку, поки хмара-химера не розтане і віконця у домівках знов від сонячних променів не засяють.
А як вовки-розбійники прийдуть до хатки Зозулика, то він б’є у дзвін, і тоді Сидір Двічіпаляниця бере сокиру чи рушницю і спішить товаришу на допомогу.
Ніби близнюки, ніби діти однієї матері. І як вони могли раніше один без одного бути-жити?
2025р.