Валет
Вночі Василь Степанович спав погано. Снився якийсь собака, біле засніжене поле, потім біла квітуча яблуня…
Звідки це все взялося? Що за собака? Ну, був у нього собака в селі, у далекому дитинстві. Вони дружили. Влітку Вася навіть залазив до пса у будку, коли той ховався там від дощу. Там вони сиділи удвох, дивилися як краплі лопотіли по витоптаній від трави галявині на скільки хватало ланцюга і слухали шум дощу по даху будки накритому руберойдом. Це продовжувалося до тих пір поки мати не спіймала Васю та з причитуванням та благаннями не стягнула з нього труси та майку (це була літня одежа хлопчаків), та з огидою кинула їх у тазок для прання, самого – нагрівши води, викупала у ночвах. Після цього Вася не лазив до друга у будку.
Валет! Його звали - Валет!
Взимку, коли цілий день йшов сніг, накриваючи все навкруги білою пухкою периною, а вночі ударяв мороз, на ранок ця снігова перина замерзала льодяною кіркою – настом, яка сяяла на сонці міріадами блискіток, що іскрилися у променях яскравого, ніби відпочилого за три снігові дні за важкими, низькими, темними хмарами, які витрушували пір’я із своїх перин – сонця. Тепер воно сміялося у синьому небі запрошуючи Васю на прогулянку.
Він брав санчата, відв’язував Валета і йшов з ним у поле, яке розлягалося на другому боці їхньої вулиці за цегляним заводом. Поле було рівне, як більярдний стіл у сільському клубі, лише на горизонті чорніло лісо полосою, яка була посаджена для затримки суховіїв, які іноді гуляли по просторах переораного степу.
За глиняним кар’єром, або глинищем, як його звали вуличні хлопчаки, він прив’язував собаку до санчат і всівшись, кричав: “Пішов, Валет, пішов!”. Валет, шкрябаючи пазурами по льодяній кірці, зривався з місця і мчав по рівному іскристому полю. Санки, не провалюючись легко ковзали по снігу. Валет робив різкий поворот і Вася вилітав із санчат, проваливши наст, зарившись у обпікаючий холод. Валет відразу повертався, нападав на хлопчика, лижучи йому обличчя. Вася реготав, Валет дзвінко гавкав…
Набігавшись і проголодавшись поверталися додому. Обидва мокрі від снігу, але щасливі. Дійшовши до вулиці прочищеної важким трикутником залізної “праски ” яку тягнув за собою гусеничний трактор, Валет розумів, що вони йдуть додому де його чекає ланцюг, зупинявся, нахиляв голову до накатаного автомобілями снігу, наступав на ремінну шлейку лапою і подавшись назад висовував з неї голову та чкурнувши геть, тікав світ за очі.
- Нічого, набігається, проголодається - і прийде. – Казала мама, і собака приходив.
Трагедія трапилася ранньою весною, коли зійшов сніг, котики на верболозу жовтіли курчатами, а курчата котилися клубочками по молоденькому зеленому споришу.
- Вася, прив’яжи собаку! Набігався, прийшов… – кинула мама готуючи сніданок.
Вася нехотя вийшов на двір, підняв ремінну шлейку, яка валялася на утрамбованій собачими ногами площадці і покликав пса, що сидів у будці.
- Валет, іди сюди!
З будки почулося грізне гарчання, але собака не вилізь.
- Іди сюди! – грізно крикнув Вася, ще й тупнув ногою. І тоді звідти з гарчанням вискочив Валет! Але це був не Валет, милий і добрий пес, а страшний розлючений звір з наїжаченою шерстю, з роззявленою пащею з якої капала піна… Він з усієї сили вдарив Васю лапами в груди, збив його з ніг, розірвав на ньому штани і знову сховався у будку, бо Вася зарепетував, як різаний, що з хати вибігла мати і схопивши Васю за шкірки, потягла його в сіни.
- Що, що трапилось? – допитувалася вона, та хлопець не міг сказати і слова. Він весь трусився і вже не плакав, а схлипував до гикавки. Пробував заговорити та нічого не виходило. Він почав страшенно заїкатися.
Розгнівана мати накинула хустку, приказала Васі сидіти вдома і вийшла з хати та сторожко позираючи на собачу будку – вискочила за хвіртку.
Хвилин через десять вона повернулася з батьком Васіного однокласника, який мав цікаве колоритне прізвище – Біда. Дядько Біда ніс під пахвою замотану у кропивний мішок якусь довгу річ.
Зайшовши у хату він поглянув на Васю, який сидів на лавці з ногами і дивився крізь шибку вікна на двір, де стояла собача будка, з темряви якої блискали скажені очі пса. Вася до сих пір трусився і гикав.
- Дай йому води, – мовив дядько Біда і вийняв із мішка дві штуковини та клацнувши механізмом з’єднав їх в одне ціле отримавши мисливську рушницю.
Мати подала синові води у чашці.
- Та не йому – собаці, – посміхнувся дядько Біда. – Тільки обережно!
Воду налили у бляшанку з під оселедців і мати шваброю посунула її до будки. Звідти відразу вискочив Валет та мама спритно шурхнула у сіни і закрила двері.
У вікно хлопець бачив як собака перевернув бляшанку і злякано відсахнувся від розлитої води та знову сховався у будці.
- Все зрозуміло – промовив дядько Біда, виймаючи з кишені патрон і вставляючи його у ствол, переломивши рушницю. – Вимани його з будки.
Прочинили двері в сінях куди дядько просунув ствол рушниці, а мама пригнувшись під ним виглянула і гукнула – Валет! На, на!
Валет стрілою вискочив з будки із страшенним риком, з палаючими очима, вишкіреними зубами, висолопленим язиком, весь запінений і мчав до прочинених дверей…
Гримнув постріл і куля ввійшовши йому в груди відкинула тіло назад до будки, де він раз смикнувся і затих.
Сіни наповнилися пороховим димом і дядько відчинив двері та вийшов на двір. Там він штовхнув дулом рушниці собаку і сказав – Готовий!
Вася теж не сміло вийшов з хати. Гикавка у нього перестала, проте він ще іноді схлипував і його трусило.
- Вася, візьми лопату в сараї, та викопай Валету могилу під старою не родючою яблунею у кінці саду. Її давно треба спиляти, та чи ми спиляємо таку товстелезну … – мама пішла у хату.
Яму копати було важко. Мішали корені, які приходилося рубати сокирою. Важка фізична праця все більше заспокоювала Васю. Він чомусь не відчував жалю до Валета. То був не його друг, то був страшний звір! Він заслужив таку смерть, бо кинувся на нього і на маму. На людей, які піклувалися про нього і годували його…
Коли яма була вирита хлопцю до пояса він почув якийсь скрегіт. Розігнувшись, побачив, як дядько Біда тягне по землі старі діряві, іржаві – ночви. Підійшов до Васі, який вилізь із ями.
У ночвах лежав Валет…
Дядько Біда перевернув ночви і Валет гепнувся на дно ями. Зверху його накрили рядном і дядько кинувши туди ж рукавиці які були на ньому і коротко сказавши, – Закидай! – пішов у двір.
У травні яблуня зацвіла ніби облита біло-рожевим цвітом, та яблука не зав’язалися, так і осипалися пустоцвітом. Все рівно мама сказала, що їх їсти не можна.
Кінець.