Вогняна чаша
Частина №2 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Аргнар і Ратон розташувалися за круглим столом біля різьбленої дерев`яної колони, що підпирала невисоку стелю корчми. До них з гідністю підійшов високий сивочолий чоловік з обвітреним суворим обличчям, на якому виднілося кілька старих шрамів, - одразу видно, що з колишніх вояків. Це і був сам Кугер - господар корчми.
- Привіт, Мандрівнику! Давно ти до мене не навідувався... Що нового коїться у світі Вальгарда? - запитав він, ставлячи на стіл перед відвідувачами велике дерев`яне блюдо з рожевою шинкою та різаним сиром. - Чи не чув чогось цікавого, незвичайного за час своєї подорожі?
- А що саме тебе цікавить, старий лисе? - примружився Аргнар, присуваючись ближче до столу.
Ратон, здавалося, зовсім не цікавився розмовою. Він зосереджено різав шинку великими скибками. Потім присунув ближче глиняні кухолі й наповнив їх до половини густим червоним вином, яке дарувало терпкий медовий аромат.
Тим часом сивий корчмар сперся важкими долонями на край столу, який жалібно рипнув під його напором, і, посунувшись уперед, промовив упівголоса:
- Може, правда, може, й ні, а люди всяко-різно базікають. Кажуть, нібито з`явилися на дорогах якісь загадкові вершники в чорних плащах...
- Що ж тут загадкового?! У Скурбелі кожен другий хизується чорним плащем. От хоч би я, або Ратон... - кивнув головою Аргнар у бік свого супутника.
- Це зовсім інша справа. Тих таємничих вершників, про яких я тобі кажу, бачили такими, що в`їжджали на заході сонця в покинуту фортецю Асдар. А скажи мені: який добрий воїн сунеться на ніч дивлячись у Загублений край?! Отож! Щойно помітиш такого, одразу чекай неприємностей... А ще, чути начебто Вічна імла піднялася вже над Карними горами і ось-ось лине на землю Вальгарда. Тоді-то й прийде кінець усьому...
- Я ці бабські вигадки змалку чую, - розчаровано відмахнувся Аргнар. - А Вічна імла, де була споконвіку, там і залишається донині.
- Бабські вигадки, кажеш?! - похмуро усміхнувся Кугер, хитаючи головою. - Ну-ну... а Мертве озеро, Сухий ліс - це що, теж казки?! Я вже й не кажу про Межиріччя... Скільки там народу згинуло без сліду - не міряно!
- Ну, можливо, там щось і є, - знехотя погодився Аргнар. - Але ж у Межиріччі все одно ніхто нині не буває, а вигадувати байки одна за іншу страшніші будь-який шинкарський забулдига здатен. Ти мені краще ось про що скажи: що в Панграді коїться, які звідти новини?
Аргнар зробив кілька ковтків вина і зайнявся шинкою, приготувавшись слухати. Але Кугер лише похмуро похитав головою у відповідь. Побажавши гостям смачного, він якось метушливо пішов геть, немов чогось злякавшись.
- Що тут відбувається? - роздратовано буркнув Аргнар, відсуваючи кухоль. - Ніхто нічого толком сказати не хоче, немов бояться чогось або когось! Тільки й розмов, що про якихось загадкових чорних вершників та про Загублений край. Потрібно буде обрати час, навідатися туди й самому на місці розібратися, як слід у всьому, подивитися, що там до чого...
Ратон скоса глянув на нього, але промовчав. Не вимовивши більше жодного слова, супутники нашвидкуруч завершили вечерю і, розрахувавшись із господарем корчми, вийшли на нічну вулицю.
Холодне небо зустріло їх розсипом яскравих зірок, які байдуже дивилися на землю з неймовірних далей. Навколо було тихо і затишно. У вікнах будинків уже майже всюди згасли вогні. Лише з боку фортечних брам долинали голоси вартових, які перегукувалися за нічним часом.
- Скажи мені, друже: ти й справді прагнеш потрапити в Межиріччя чи так просто цікавишся? - запитав Ратон, торкнувшись плеча Аргнара.
- Так, не завадило б з`ясувати, у чому там справа. Ось повернуся зі столиці, зберу з десяток перевірених гвардійців-добровольців - і гайда за Охоронні пагорби! Може, і ти зі мною?
Ратон якось задумливо похитав головою. Несподівано він подивився просто в очі Аргнару - наче два темні бездонні колодязі проштрикнули нічну темряву. Глухим хрипким голосом Ратон твердо промовив:
- Не ходи в Загублений край!
Аргнар невдоволено зсунув брови, збираючись заперечити, але в голосі нового товариша йому відчулося щось застережливе. Якась прихована погроза таїлася за цими, здавалося б, простими словами.
- Щось я нічого не зрозумію! - вимовив він після хвилинного мовчання. - Усі кругом говорять натяками та недомовками, немов уже нормальної людської мови не залишилося. І ти туди ж! Якщо знаєш що - кажи толком, а ні, то не заважай!
Одним рухом схопившись на коня, Аргнар, не обертаючись, поїхав до задньої стіни фортеці, за якою простягалися споконвічні землі герцогства Форван.
Ратон провів його жалкуючим поглядом і, стрибнувши в сідло, вирушив слідом. Він наздогнав Аргнара вже за стіною на рівнині і, пристосувавшись до його руху, поїхав поруч. Так вони й прямували мовчки майже всю ніч, доки попереду не з`явилася центральна брама Панграда.
Біля палаючого багаття грілися вартові. Почувши наближаючийся цокіт копит, вони жваво схопилися на ноги і, виставивши перед собою довгі піки, почали вдивлятися в темряву, витріщаючи очі після яскравого світла багаття.
- Стій! Хто йде?! - вигукнув один із них, вочевидь найстарший. - Покажи подорожню!
- З яких це пір у Форвані для того, щоб повернутися в місто, знадобилася перепустка?! - відгукнувся Аргнар, притримуючи коня перед націленими в нього вістрями.
Начальник варти підняв смолоскип над головою, мружачись за нічним часом. Упізнавши того, хто розмовляв, він наказав опустити списи і підійшов до вершників ближче.
- Тебе, Мандрівник, давно вже не було в місті. Тепер там дещо змінилося… Я вас пропущу за старою пам`яттю, але вранці обов`язково з`явитеся в канцелярію і повідомте про своє прибуття. Такий наказ...
- Чий?
- Радника герцога - Муріда.
- Чому розпоряджається чарівник, а не герцог Хедмір?
- Герцог... хворіє...
Старший нічної варти, не витримавши Аргнарова погляду, зніяковіло опустив очі, щось злісно пробурмотів собі під ніс і повернувся до багаття.
Вершники в`їхали в столицю і зупинилися посеред вулиці. Ратон простягнув Аргнару руку.
- Прощавай! Дякую тобі за все!
Аргнар потиснув його міцну долоню і вже зібрався, було, вирушити до себе в казарму, але несподівано Ратон затримав його. Відчепивши застібку плаща, він зняв із шиї амулет у вигляді багатопроменевої загостреної зірки на срібному ланцюжку і простягнув його Аргнару. У центрі амулета жеврів великий криваво-червоний рубін. Здавалося, що він живий і дихає, переливаючись важкими багряними хвилями.
- Цей амулет захищав мене від багатьох неприємностей, - промовив Ратон. - Візьми його, можливо, коли-небудь він стане тобі в нагоді. А тепер прощавай!
Ратон злегка торкнув поводи і незабаром розчинився в темному провулку, що вів у бік палацу правителя.
Якийсь час Аргнар мовчки дивився йому навздогін, потім глибоко зітхнув, надягнув на шию подарунок свого таємничого супутника і, розмірено погойдуючись у сідлі, вирушив у бік гвардійських казарм.
"Шкода, що доводиться розлучатися, - думав він. - Судячи з усього, Ратон добрий малий і сміливості йому не позичати. З таким товаришем можна було б і в Загублений край навідатися... Цікаво, що ж він такого знає про ті невідомі місця, що намагався мене відмовити? Ну та гаразд, розберемося. Може, днями побачимося: спробую його розпитати..."
Але ні за день, ні за два Аргнар Ратона ніде не зустрів - той, наче крізь землю гулькнув. Та й не до нього стало, чесно кажучи. У герцогстві Форван і справді відбувалося щось неймовірне, навіть насторожуюче. Почати хоча б із того, що Аргнара не пустили до герцога Хедміра - а такого ще ніколи раніше не бувало! Доповідь приймав радник Мурід - лисуватий товстун з обрюзглим неприємним обличчям. Його маленькі нишпорячі оченята ні на мить не зупинялися на місці, немов він побоювався зустрітися зі співрозмовником поглядами.
Прийнявши листа і терпляче вислухавши доповідь, Мурид відпустив Аргнара. Але не встиг той доїхати до казарми, як його наздогнав посильний із письмовим розпорядженням, у якому йшлося про те, що йому, Аргнару, належить негайно вирушати для несення гарнізонної служби у фортецю Скурбел. Розпорядження було підписано рукою герцога Хедміра.
Трохи спантеличений таким несподіваним поворотом справ, але з явним полегшенням Аргнар залишив неабияк обридлий Панград, який встиг йому остогиднути. Сувора простота і вольниця прикордоння була йому більше до душі, ніж лиск і вичурність столичного життя.
* * *
Боліло серце. Пазуриста рука безмежної туги й зневіри безжально здавлювала його, повільно насичуючи холодом байдужості. Немов підвішене на невидимій тонкій нитці, серце ледь-ледь тріпотіло, щомиті погрожуючи обірватися і впасти в бездонну і безпроглядну темряву, туди, звідки вже нема вороття.
Аргнар болісно скривився, розтираючи долонею онімілу ліву сторону грудей. Він відчужено напівлежав у віконному отворі другого поверху казарми і ось уже протягом кількох годин, не маючи чого робити, витріщався униз, на мокру бруківку.
Йшов дощ - набридливий мрячний осінній дощ, від якого на душі було незатишно й нудно. Останні два тижні все небо над Скурбелом затягнуло похмурою свинцево-сірою завісою, крізь яку не пробивалися промені дедалі скупішого на останнє тепло осіннього сонця. Брудні каламутні калюжі, вкриті густими брижами від дощових крапель, перетворили широку вулицю на якийсь недоглянутий путівець, порізаний колесами возів. Рідкісні перехожі поспішали якнайшвидше сховатися під дахами будинків, перестрибуючи глибокі вибоїни і розбризкуючи бруд.
Великий зголоднілий пес, тихо скиглячи й по черзі підтягуючи лапи, що постійно роз`їжджалися в глині, сиротливо тулився до стіни порожнього будинку на протилежному боці вулиці. Злипла брудна шерсть звисала з його худих боків рудими клаптями, а в порожніх засклілих очах застиг вираз безвихідної туги. Його тіло періодично струшувало дрібне тремтіння, яке загрожувало перейти в болісні судоми.
Аргнар важко зістрибнув з підвіконня і, злегка похитуючись, підійшов до грубого столу, на якому в дерев`яній тарілці лежав великий шматок остиглої і вже злегка підсохлої смаженої баранини. Поруч із ним стояв напівпорожній глечик із вином і щербатий кухоль. Убоге сервування столу доповнював вузький кинджал, встромлений у краюху сірого хліба.
У просторій кімнаті, крім самого Аргнара, більше нікого не було. Два його сусіда по казармі зараз перебували у дозорі на далекому порубіжжі - десь аж біля Солоного озера. Вони мали повернутися тільки наступного тижня.
Відірвавши від шматка баранини велику кістку, вкриту м`ясом, Аргнар знову повернувся до вікна, голосно свиснув і кинув її ошелешеному від щастя собаці. З якимось незрозумілим сумом поспостерігавши якийсь час за тим, як бездомний волоцюга швидко розправлявся з несподіваним подарунком долі, кришачи кістку зубами й ковтаючи шматки цілком, воїн зробив крок до столу, важко сів на протестувально рипнувший під його вагою стілець і потягнувся за глечиком. Аргнар жадібно припав губами до горлечка глиняної посудини і, відсьорбнувши кілька великих ковтків, роздратовано грюкнув глечиком так, що всі предмети на столі підстрибнули. Підперши обважнілу голову кулаком, він уп`явся в протилежну стіну невидючим поглядом.
"Що ж все-таки відбувається останнім часом? Життя у Форвані надто вже круто змінилося і далеко не на краще... Герцога Хедміра немов поміняли. Він видавав вельми суперечливі, а часом і жорстокі накази, які абсолютно не в`язалися з образом справедливого і розумного правителя, яким той досі вважався. Взяти хоча б підготовку до безглуздого, як вважав Аргнар, походу на баронів Джунхарзьких гір. Раптом, ні з того, ні з сього герцог уклав неприродний союз зі своїм споконвічним ворогом - жорстоким войовничим королем Ерденеха - Гермундом Красунчиком. Таке прізвисько той отримав завдяки глибокому шрамові, що перетинав навскіс ліву частину його пихатого й колись справді вродливого обличчя, - пам`ять про криваву бійню, яку він вчинив в одному з поселень степових кочовиків біля річки Дзвінниці. Тоді спис одного із захисників ледь не обірвав життя безжального тирана. За це Гермунд у люті наказав вирізати в тому селищі всіх - від малого до великого, не пожалівши ні малих дітей, ні немічних старих... І ось тепер високошляхетний герцог Форвана абсолютно незрозуміло навіщо уклав союз із цим кровожерливим м`ясником-дітовбивцем... Як він міг піти на таке?"
Невеселі думки воїна несподівано перервав сторонній звук. У двері боязко постукали.
Аргнар повернув голову на стукіт і крикнув:
- Заходь, хто ти там є!
Двері відчинилися, і на порозі з`явилася квола постать писаря-посильного з таємної канцелярії. Він якось невпевнено озирнувся на всі боки, метушливо потер долоні, водночас явно уникаючи зустрічатися поглядом із господарем кімнати, і несміливо поцікавився:
- Пане Аргнар, на прізвисько Мандрівник?
- Він самий... - підтвердив Аргнар, зацікавлено відкидаючись на спинку стільця. - А в чому, власне кажучи, справа?
Посильний швидко зазирнув у якийсь папірець, сховав його за відворот рукава, а потім скоромовкою оголосив:
- Вам належить негайно з`явитися в таємну канцелярію.
- З якого приводу?
- Про це вам повідомлять на місці, - ухильно відповів посильний.
Аргнар гидливо скривився. Він ставився до роботи таємної канцелярії зі зневагою і презирством, вважаючи її зайвою і брудною паперовою метушнею, негідною справжніх чоловіків. Хоча сам Аргнар ніколи особливо й не замислювався над цими поняттями і завжди тримався осторонь політики, але любив вільний простір, ризик і чесну сутичку, в якій все вирішує сміливість і вміння володіти зброєю. Це було його життя, його стихія, в якій він почувався, як риба у воді.
- Гаразд, передай, що я скоро прийду, - пробурчав він, не намагаючись приховати роздратування.
- Раджу поквапитися! - наполегливо вимовив посильний.
Раптово він зблід, побачивши, як Аргнар у пориві гніву схопився за глечик, і спритно вискочив з кімнати, з тріском зачинивши за собою двері. І вчасно: глиняний глечик розлетівся вщент, вдарившись у міцні дубові дошки якраз у тому місці, де мить тому стояв посильний.
- У-у-у... канцелярський пацюк! - роздратовано буркнув Аргнар, встаючи з-за столу.
Він неспішно підперезався широким поясом, скоріше за звичкою, ніж передбачаючи можливі ускладнення, перевірив, чи легко виймається з піхов меч, і, накинувши плащ, спокійно ступив за двері.
Тут панувала щільна напівтемрява, ледь розсіювана слабким сірим світлом, яке ледве просочувалося в маленьке брудне віконце, розташоване в дальньому кінці запорошеного коридору.
Ледве вийшовши з кімнати, Аргнар відчув на потилиці чиєсь гаряче, просочене часниковим запахом, дихання. І одразу кілька людей накинулися на нього з усіх боків, незграбно намагаючись заломити руки за спину й обплутати мотузками.
- Попався! - зловтішно оголосив один із нападників, намагаючись накинути на шию Аргнара ремінний зашморг.
В обличчя вдарив важелезний кулак, і перед очима спалахнули гарячим вогнем розпливчасті багряні плями. Другий удар кийком по ребрах, відгукнувся тупим болем під серцем.
Голова ще не встигла нічого толком збагнути, а треноване тіло вже стрімко діяло. Уроки ченця-наставника у Храмі П`ятьох не минули даремно. Аргнар стрімко присів, ухиляючись від наступного удару, і, виставивши ногу підсічкою, дзиґою крутнувся на місці, збиваючи з ніг невідомих. Підскочивши догори, немов підкинутий пружиною, він відстрибнув убік і, по-котячому м`яко ставши на ноги, вихопив із піхов меч. Грізний Шер холодно й застережливо блиснув у напівтемряві.
Четверо нападників незграбно схопилися на ноги і з гучними прокльонами юрбою кинулися до Аргнара, розмахуючи короткими мечами і товстими кийками. Смертоносною блискавкою замиготів Шер, люто відбиваючи атаки і нещадно вражаючи віроломних супротивників. Дзенькіт сталі, лякаючий хрускіт кісток, відчайдушні крики й гарчання покалічених розбійників раптово обірвалися. Усе було скінчено протягом кількох коротких миттєвостей. Із чотирьох нападників лише один-єдиний залишився в живих. Жалібно скиглячи, він скрючився біля стіни, притискаючи до грудей обрубок руки, і божевільними очима з жахом дивився на Аргнара, який важко дихав, стоячи над ним, наче демон правосуддя.
- Хто тебе підіслав?! Відповідай! - гримнув Аргнар, загрозливо схиляючись до пораненого.
Але той лише мичав щось незрозуміле, витріщивши від страху збожеволілі очі й намагаючись утиснутися в стіну. Троє інших упереміш лежали на підлозі без ознак життя.
Аргнар повільно підняв меч, але в останній момент зупинився і, презирливо скривившись, попрямував до виходу. Він почув квапливі кроки на сходах, що вели вниз. Стрибнувши вперед, Аргнар швидко перехилився через поручні і встиг помітити худу спину кволого посильного з канцелярії, котрий вибігав на вулицю.
- Ах ти, мерзенна падлюка! - розлютився воїн, стрибаючи через три сходинки одразу. - Не втечеш!
На виході у дверях несподівано з`явився Одноокий. Побачивши Аргнара, що мчав з оголеним клинком, здоровань виставив уперед величезну лапищу і тривожно вигукнув:
- Зупинись, Мандрівник, ти в небезпеці!
- Небезпека минула! - розпалено крикнув Аргнар, намагаючись прослизнути під рукою приятеля. - Я вгамував чотирьох пройдисвітів і тепер женуся за п`ятим... Пусти мене, поки він не втік надто далеко!
- Чекай, не варто поспішати, - притримав його за плече Одноокий. - Там, на вулиці на тебе чатують ще дві дюжини чорних потвор Мурида.
- Навіщо?
- Він відправив їх, щоб заарештувати тебе!
- Але за що? - здивувався Аргнар.
Гвардієць знизав плечима.
- Цього я не знаю, та й ніколи в цьому зараз розбиратися - не до того! Тікай, Мандрівник, через вікно в задній стіні будинку. Я привів туди твого коня. Поспішай!
Аргнар не звик довго міркувати. Він довіряв Одноокому. Міцно стиснувши в обіймах перевіреного товариша, він побіг коридором, крикнувши на ходу:
- Прощавай, брате! Дасть Бог - побачимося...
З розмаху вибивши одним ударом ноги віконну раму, Аргнар вистрибнув на слизькі кругляки заднього подвір`я будинку і швидко озирнувся на всі боки.
Біля стіни стояв осідланий кінь, повністю екіпірований у далеку дорогу. До похідного сідла дбайливою рукою Одноокого були приторочені переметні сумки, а до задньої луки - туго стягнутий ременями, важкий в`юк. Аргнар мимоволі зрадів завбачливості старого вояки, але часу на довгі роздуми не було. З-за рогу казарми вже лунав наближаючийся тупіт численних ніг, загрозливий брязкіт зброї, гучні крики і злісна лайка. З хвилини на хвилину на задній двір могли увірватися опришки Муріда.
Вставивши ногу в стремено, Аргнар звичним рухом вкинув у сідло треноване тіло і, нахилившись до загривка жеребця, коротко кинув:
- Уперед, Данго!
Кінь зірвався з місця, немов птах. Вирвавшись із тісного провулка на вулицю, він збив широкими грудьми кількох не в міру завзятих переслідувачів і, розбризкуючи рідкий бруд, стрімко помчав до воріт фортеці, супроводжуваний чорними прокльонами поплічників Муріда. Краєм ока Аргнар встиг наостанок примітити могутню постать Одноокого, який спокійно стояв у дверях казарми. Спираючись плечем на одвірок, здоровань задоволено посміхався, піднявши праву руку над головою в прощальному жесті. Захоплені переслідуванням, мурідові стерв`ятники не звернули на нього жодної уваги.
Швидко проскакавши кілька пустельних кварталів, Аргнар звернув на центральну площу і, не зупиняючись, спрямував коня до внутрішніх воріт фортеці. Кілька перехожих, які неквапливо переходили вулицю, злякано відсахнулися вбік, побачивши грізного наїзника.
Побачивши, як стрімко наближається вершник у плащі, вартові підняли, було, списи, але, впізнавши в ньому Мандрівника, невпевнено опустили зброю, озираючись на старшого офіцера охорони. Той забарився всього лише на коротку мить, і це вирішило справу. Аргнар стрілою промчав повз ошелешених несподіванкою вояків, ледь не збивши їх з ніг. Він минув уже другу браму і був усього лише за кілька кроків від першої, за якою починався просторий Малурійський тракт, коли в спину вдарив несамовитий крик:
- Стій!
Один із більш спритних вартових кинувся під ноги коню, але Данго, легко перестрибнувши через цю перешкоду, вирвався з воріт фортеці на широкий простір. Негайно за спиною втікача зі зловісним гуркотом звалилися ковані сталеві грати, намертво перекриваючи малі ворота Скурбела. Вони мали затримати втікача, але тепер несподівано виявилися непереборною перешкодою для його переслідувачів.
За ґратами марно лютували вершники в чорних плащах, клянучи неповоротких вартових, на чому світ стоїть. Однак це мало допомагало. Нарешті з натужним скрипом почали повільно відчинятися важкі стулки головних воріт, і погоня знову кинулася за Аргнаром. Але куди було змагатися важким коням стражників зі швидконогим Данго, який перейшов з галопу в кар`єр. Він стрімко летів на захід, немов нестримний весняний вітер, розпластавшись над землею і дрібно вибиваючи копитами складний ритмічний малюнок.
Кілька десятків товстих арбалетних стріл з натужним дзижчанням злетіли зі стін фортеці, але не досягли мети, безсило обсипавшись на землю сталевим дощем. Лише одна з них, пущена умілою рукою набагато вище за інших по дузі, пробила-таки на зльоті шкіряний рукав товстого підкольчужника і з хрускотом глибоко вп`ялася в плече вершника.
Аргнар відчув сильний удар у плече, і тієї самої миті ліва рука оніміла і безвольно обвисла. Скреготнувши зубами від пекучого болю, він спробував висмикнути стрілу правою рукою, але держак обломився біля самої основи, і накінечник залишився в плечі. Аргнар відчув зрадницьку слабкість, яка швидко розповзалася по всьому тілу, і схилився вперед, припавши до шиї Данго.
Розумний кінь, немов відчувши, що його господар поранений, знову перейшов у м`який галоп, зберігаючи колишню швидкість, але його рухи при цьому стали тепер більш плавними. Восьмирічний Данго вже не раз довів, що кмітливості йому не бракує. Між ним і Аргнаром давно склалися дружні стосунки. Вони повністю довіряли одне одному в усьому. Ось і зараз, втомлено прикривши очі й обійнявши коня за шию, вершник спробував подумки зосередитися на тому, щоб не звалитися на землю. Він довірив коню самому вибирати дорогу. Свідомість обволікало спекотне криваве марево, тупий біль пульсував в ослаблому тілі.
Гонитва вже давно безнадійно відстала, а Данго невтомно мчав і мчав уперед, не зменшуючи швидкості.
"Що трапилося? У чому справа? - гарячково міркував Аргнар, продираючись крізь гарячу туманну завісу, що намагалася поглинути свідомість. - Чому придворний маг Хедміра влаштував на мене справжнісіньке полювання, як на дикого звіра?"
Це і справді було дуже дивно. Хоча Аргнар ніколи не приховував свого презирливого ставлення до Муріда і висловлював кілька разів вельми невтішні зауваження на його адресу, це не мало стати приводом до арешту. У хмільній атмосфері корчми знаходилися такі сміливці, які й зовсім відкрито пропонували повісити чародія за ноги на фортечній стіні на поталу воронам, а ще краще кинути його в безводні простори пустелі Дарханг, щоб він повільно засмажився під променями нещадного сонця. Так, не полюбляли чародія... Але це були звичайні розмови, на які ніхто насправді особливо не звертав уваги. Хіба мало хто й ким незадоволений... А ось те, що за Аргнаром відправили цілий загін тюремників, свідчило про те, що він в очах можновладців (у даному разі - Муріда) був небезпечним злочинцем і становив відчутну загрозу. Тільки не було зрозуміло, у чому ж саме полягала його провина, і кому саме він став упоперек дороги.
"Так, мабуть затримався я не в міру на службі в герцога... - з гіркотою подумав Аргнар. - Давно вже пора було йти, та все якось не зібрався, а тепер ось доводиться тікати, як злочинцю-каторжанину, навіть невідомо, в чому звинуваченому..."
Він насилу відкрив обважнілі повіки і глянув по сторонах.
Сутеніло. Занудний дощ нарешті закінчився. Ні попереду, ні позаду протягом усього тракту не було видно жодної живої душі. Погоня вже давно безнадійно відстала, а найімовірніше, її і зовсім припинили - шукати втікача в безкраїх степах було марно. Вдалині праворуч темнів похмурий Голодний ліс. Ліворуч простягався рівний, як стіл, степ, лише подекуди здиблений низькими розмитими дощами пагорбами.
Аргнар спробував випростатися в сідлі. Негайно на очі накотилася густа кривава завіса. Пекучий біль спалахнув жарким вогнем по всьому тілу, безжально гасячи залишки свідомості. З глухим стогоном воїн звалився на шию коня і обм`як. Його ослаблі руки мляво впали донизу.
Відчувши недобре, Данго негайно зупинився. Тривожно хропнувши, він скосив око, намагаючись побачити господаря, і тихенько заіржав, немов про щось питаючи. Але відповіді не було. Тоді, немов прийнявши якесь рішення, кінь обережно зійшов з тракту на узбіччя і впевнено попрямував у бік Вільних поселень. Він намагався бігти рівно, уникаючи різких рухів і поштовхів. Чим керувався Данго - незрозуміло, але він двічі обходив по широкій дузі темні за нічним часом хутори поселенців, які траплялися йому на шляху. Лише за кілька годин, коли попереду на тлі зоряного неба вималювалися обриси міцної приземкуватої споруди, кінь упевнено попрямував до неї.
До високого дерев`яного частоколу залишалося вже зовсім недалеко, коли почувся дзвінкий хлоп`ячий голос:
- Стій! Хто йде?!
Данго слухняно зупинився, переступаючи з ноги на ногу, голосно форкнув і завмер.
- Агов, відповідай, а то миттю стрілу дістанеш! - знову крикнув хлопчисько. - Чого в мовчанку граєш?
- Зачекай, - зупинив його голос, який явно належав чоловікові в похилому віці. - Не поспішай!
- А чому він не відповідає? - вперся, було, хлопчисько.
- Прикуси язика, Одберг! Здається, цей вершник нас не чує...
- Спить чи що... а, може, помер?
- Зараз глянемо.
Старий якось по-особливому тихенько свиснув, підкликаючи коня. Данго слухняно наблизився до частоколу. З-за огорожі з`явився держак довгого списа й обережно ткнув тупим кінцем вершника. Від цього легкого поштовху Аргнар зсунувся набік і, зісковзнувши з сідла, звалився на землю, наче мішок. Пролунав приглушений болісний стогін. Данго тихенько і жалібно заіржав, сумно схиливши голову над господарем, який лежав нерухомо.
- Гм... схоже, справа серйозна... - стурбовано пробурмотів старий. - Нумо допоможи.
Ледь чутно рипнули дверні завіси, і в частоколі прочинилися ворота. З них крадькома вийшов кремезний дідок. Насторожено глянувши на всі боки, він схилився над пораненим, уважно вдивляючись у його обличчя. Слідом вибіг спритний білявий хлопчина років дванадцяти - тринадцяти. Удвох вони підхопили Аргнара і дбайливо внесли його на широке подвір`я. Данго слухняно увійшов слідом за ними.
- Одберг, поклич батька і пошукай Ольму, та швидше! - наказав старий, зачиняючи на засув товстезні ворота і підпираючи їх важкою дубовою колодою.
- Я зараз...
Хлопчина щодуху метнувся до центрального будинку.
Невдовзі голосно грюкнули двері, загомоніли люди, у вікнах замиготіли вогні освітлювальних ламп. На ґанку з`явився сам Гестам - господар хутора. Він був плечистим, жилавим чоловіком із короткою стрижкою їжачком. На землі стояв непохитно, порядкував міцно. Гестаму пішов уже п`ятий десяток, з яких двадцять останніх років він тут господарював. Його поважали й слухалися всі - від малого до великого, адже при ньому хутір зміцнів, забагатів і від розбійницьких нальотів відбивався справно.
За Гестамом юрмилися переполошені домочадці, переважно жінки і діти. Із сусідніх будівель вискакували напіводягнені чоловіки зі списами, сокирами і мечами. З усіх боків посипалися питання:
- Що сталося?
- Хто нападає?
- Де вороги?
Гестам суворо махнув рукою. Негайно всі замовкли, втупившись на невідомого воїна, що лежав посеред обійстя, немов неживий.
- Хто такий? Звідки взявся? - швидко запитав господар, похмуро дивлячись на пораненого незнайомця.
- Та хто ж знає... - знизав плечима старий. - Кінь його приніс до хутора, а запитати нема в кого...
- Не з наших часом?
- Та ні, якийсь прийшлий. З усього видно - воїн.
Гестам задумливо потер жорстке підборіддя, щось розмірковуючи, а потім рішуче вимовив:
- Несіть у хату.
Кілька міцних чоловіків підняли пораненого і дбайливо внесли в добре протоплену кімнату слідом за господарем хутора. Поклавши його на розлогу лежанку, вкриту козячим хутром, вони одразу відійшли вбік і стовпилися біля дверей, з настороженою цікавістю поглядаючи на незнайомця. Позаду них жалісливо зітхали й зойкали баби, завжди охочі до співчуття. Деякі з них, особливо жалісливі, тихенько заголосили, втираючи очі куточками наспіх накинутих хусток. Жінки - вони жінки і є, чого з них візьмеш?! Хлібом не годуй - дай поголосити.
- Чого витріщилися?! - гарикнув на них Гестам. - Бач, завелися, як на замовлення! Ану, розходьтеся по домівках! А ви, чоловіки, за конем нагляньте, нагодуйте і в стійло відведіть, та варту подвійте: раптом розбійники потайки можуть підкрастися! З усього видно, вештаються десь тут неподалік... Та травницю Ольму покличте швидше! Нехай вона свої зілля прихопить...
З господарем хутора сперечатися - собі дорожче. Через хвилину в кімнаті залишилися лише сам Гестам, Нерейда - його дружина і дві літні жінки - її помічниці. Вони почали роздягати пораненого, обережно віддираючи від тіла зашкарублий одяг, просочений засохлою кров`ю.
Тихенько клацнула засувка вхідних дверей. На порозі з`явилася висока темноволоса жінка років тридцяти. Вона була худорлявою і, на перший погляд, нічим особливим серед інших мешканців хутора не вирізнялася. У руках жінка тримала плетений берестяний кошик, накритий білою грубуватою тканиною. Повітря в кімнаті одразу сповнилося гіркувато-солодким ароматом цілющих трав і коріння.
Жінка підійшла до лежанки і, поставивши кошик на лавку, схилилася над пораненим, роздивляючись його допитливим поглядом.
- Глянь, Ольмо, що з цим молодиком. Одужає, чи ні? - буркнув Гестам, тривожно дивлячись на загострені риси мертвенно-блідого обличчя незнайомця.
Обережно повернувши за допомогою жінок пораненого на живіт, знахарка швидко обмацала тонкими чуйними пальцями спухле плече воїна і стурбовано насупилася. Плече навпомацки було гарячим, а краї рани потемніли і роздулися, виділяючи нудотний згірклий запах гниття. Знахарка опустила очі, прикусивши губу.
- Ну, що там? - не втерпів Гестам.
- Вогневиця... - тихо промовила Ольма.
Господар здригнувся, похмуро хитнув головою, якось одразу згорбився і важко зітхнув:
- Отже, не жилець...
- Почекай ти відспівувати, - підхопилася Нерейда. - Може, дасть Бог, Ольма зможе його вилікувати.
- Але ж вогневиця, сама знаєш... - приречено відгукнувся Гестам, махнув рукою і вийшов із кімнати.
Помічниці господині почали напівголосно обговорювати між собою почуте. Тим часом Ольма відкрила свій кошик і почала квапливо викладати на стіл жмутки різноманітних цілющих трав і коріння.
Випровадивши двох жінок, які ще залишалися, за двері, Нерейда одразу ж заходилася їй допомагати. Вона набрала з питної діжки, що стояла біля дверей, чистої джерельної води і наповнила пузатий казанок. Потім поставила його на піч, відчинила заслон і вкинула в пригаслу топку кілька товстих полін. Ледь тліюче вугілля одразу пожвавилося, жадібно потягнувшись вогняними язичками до сухих дров. У печі затріщало, урочисто загуло, потягнуло терпким димком. Нерейда метнулася в сусідню кімнату і незабаром повернулася, несучи чисте біле полотно і теплу ковдру з легкого козячого пуху. Уже не вперше допомагала вона Ольмі лікувати поранених і хворих, тому сама без підказок добре знала, що і як потрібно робити. Приготувавши все, що мало знадобитися знахарці, Нерейда вмостилася на лавку біля вікна. Схрестивши на колінах обвітрені натруджені руки, вона мовчки і терпляче чекала, готова на перший же поклик Ольми прийти на підмогу.
Тим часом молода знахарка присіла поруч із пораненим, наклала чутливі долоні на його плече по краях спухлої рани і подумки потяглася до сталевого накінечника, який глибоко засів у тілі воїна. Намацавши його, вона повільно й обережно, напружуючи всю силу волі, потягнула смертоносний метал до виходу з рани. Як їй це вдавалося, Ольма і сама достеменно не знала, просто вміла і все тут. Старі хуторяни подейкували, мовляв, це благодать Всевишнього, але вона ж добре знала, що вміння лікувати людей природною магією передалося їй від бабці, яка свого часу вважалася наймайстернішою цілителькою західного узбережжя Вальгарда.
Відчинилися двері. З нічної темряви сунувся, було, до хати хтось із хутірських, але Нерейда так люто замахала на нього руками, сердито зсунувши брови, що невдаха-відвідувач миттєво зник, не сміючи суперечити господині.
Тривожна тиша зависла в кімнаті щільною завісою. Лише потріскувало в топці вугілля, та з горла незнайомця виривалося хрипке дихання.
Чи то година, чи то дві минуло відтоді, як Ольма нерухомо застигла над пораненим, немов закам`яніла в напрузі... У казанку на печі добирав сили цілющий узвар, поширюючи кімнатою запашний аромат осені.
Десь на притихлому подвір`ї ледаче гавкнув з просоння старий пес. З іншого кінця хутора охоче відгукнувся молодий, але хтось гримнув на собак, і вони замовкли.
Підкоряючись волі знахарки, накінечник стріли все ж таки повільно виходив із рани. Ось уже з`явилися його щербаті чорні краї. Ольма міцно вхопила пальцями накінечник і різко висмикнула його зі спухлого плеча воїна. Темна, густа кров відразу хлинула з рани, заливаючи покривало лежанки. Але тут вже заметушилася Нерейда, обкладаючи плече пораненого чистою тканиною, яка вбирала погану кров. Незнайомець голосно скреготнув зубами і глухо застогнав, не приходячи до тями.
Ольма омила рану цілющим відваром, а потім, ретельно розтерши в долонях якусь сірувату непоказного вигляду травичку, густо посипала нею палаючу жаром шкіру. Наклавши зверху широке листя шлях-трави, вона туго оповила плече пораненого і за допомогою Нерейди обережно перевернула бідолаху на спину. Лише після цього молода жінка дозволила собі розслабитися, і втомлено прикрила очі. На її лобі та верхній губі дрібними бісеринками іскрилися крапельки поту. Руки нервово здригалися, немов звільняючись від надмірної ноші.
Нерейда, тут як тут, подала знахарці кухоль з відваром, а сама наблизилася до узголів`я лежанки і, дивлячись на змучене обличчя невідомого, жалісливо промовила:
- Гарний чоловік, шкода буде, якщо помре...
Ольма нічого не відповіла.
- А може, здужить із вогневицею, а? Як ти гадаєш, Ольмо? Адже всяко бувало, а він, мабуть, міцний... Ну, що ти мовчиш? - не вгамовувалася господиня хутора.
Молода жінка розплющила очі й стомлено промовила:
- Якщо до ранку лихоманка спаде, то, може, все й обійдеться.
- А от цікаво все ж, звідки він до нас прибув? Начебто поблизу ніяких розбійників немає, та й війни теж не чути, а ось, дивись, - поранений насмерть воїн, та ще й до ночі... Дивно це, мабуть, не до добра, ох, чує моє серце...
Господиня хутора замовкла, вичікувально дивлячись на знахарку, але та, стомлена цілительством, мовчала, не реагуючи на її слова. Бесіда не клеїлася. Тоді Нерейда спробувала зайти з іншого боку.
- Дівки на хуторі нещодавно подейкували, буцімто бабка Тора сон бачила... - ніби, між іншим, зауважила вона.
-Який? - мляво поцікавилася Ольма.
- У тому-то й річ, що сон дуже тривожний! - охоче відгукнулася Нерейда. - Ніби по всій землі люди, що вовки люті, один одного на шматки рвуть - аж страх! А з-за високих гір величезна чорна долоня здіймається, сонце затьмарюючи, і дим стелиться задушливий, від якого трава й листя сірим попелом розсипаються! А потім зійшлися груди в груди два могутні орли над світом...
Нерейда раптово замовкла, немов сама злякалася того, про що розповідала, і боязко відсунулася від темного вікна, осінивши себе охоронним знаком.
- А далі-то що було? - здригнулася Ольма. Щось у розповіді господині хутора насторожило її. Та й сни бабки Тори часто виявлялися пророчими, тут мимоволі прислухаєшся.
- У тому-то й річ, що невідомо... Торі стало страшно, вона і прокинулася. До чого б такий сон, як гадаєш?
- Ну, тут особливо й гадати не треба. З усього видно, що незабаром велика біда вдарить. Чути ніби герцог Форвана військовий союз уклав із клятим кровопивцею з Ерденеха - Гермундом. Отже, війна не за горами.
- Ох, запалають сморідним полум`ям гибельні вогнища на землях Вальгарда, спопеляючи міста і села, - засумувала Нерейда, хитаючи головою. - Отже, багато чоловіків поляжуть у сиру землю даремно, залишивши сиріток малих та вдів-страждальниць невтішних. Багато крові безвинної проллється... Якщо велика сварка зачнеться по всьому Вальгарду, то й наших чоловіків не омине лиха доля...
Нерейда лагідно провела долонею по розпеченому лобі пораненого, погладжуючи скуйовджене пасма жорсткого волосся. В її очах з`явився м`який замислений смуток, затьмарений якимись видіннями. Струснувши головою, жінка зітхнула і підвелася з лави.
- Піду, свого приголублю... Хто знає, як далі доля складеться, а життя йде... - вона вийшла з кімнати, щось задумливо нашіптуючи і скрушно хитаючи головою.
Ольма лишилася зовсім одна біля незнайомця, який балансував зараз на тонкій грані між життям і смертю. Вона взяла з лави фатальний накінечник стріли, піднесла його ближче до світла, і почала уважно роздивлятися з усіх боків.
На бічних гранях виднілися косі грубі насічки, у заглибленнях яких темнів якийсь в`язкий брунатно-зелений слиз. Знахарка обережно принюхалася і з огидою насупилася. Вона одразу впізнала м`якоть болотних мертвецьких ягід, і це повернуло її в тривожне сум`яття, бо ніколи раніше це згубне зілля не використовували люди ні на війні, ні на полюванні. Лише тільки одного разу за багато років його вжили, коли з півночі почалося небувале нашестя лютих білих вовків, але проти людей цю отруту не використовували навіть розбійники, бо вважалося це жахливим гріхом.
"Мабуть, і справді лихі часи настали, якщо люди стали користуватися плодами тьми", - подумала Ольма.
Вона віднесла накінечник до печі і з огидою жбурнула його в жар, щільно прикривши заслінку. Негайно в топці щось злісно зашипіло, немов розсерджена змія, голосно затріщало, але незабаром усе вщухло, навіть вугілля не потріскувало. Ольма знову повернулася до пораненого і, присівши на лавку поруч із ним, поринула в задумливу дрімоту.
* * *
Ховаючись від випадкових очей, сухим широким річищем, де колись несла свої чисті могутні води річка Стариця, прокрадався в північному напрямку невеликий загін важко озброєних людей. Кожен з них вів у поводу коня з ретельно обгорнутими ганчір`ям копитами. Уже понад місяць цей загін наполегливо рухався до Гиблого кряжу, ще літньої пори потайки вийшовши зі Стерхада - столиці південного королівства Менткроуд. Три десятки досвідчених бійців - відчайдушних головорізів вирішили спробувати щастя за моторошною завісою похмурої таємничості, що оточувала колишню Малурію, а нині Загублений край, як іменували її з пересторогою мешканці Вальгарда. Досвідчені розвідники, заздалегідь вислані вперед, вчасно доповідали, якщо в околицях Стариці з`являлися люди. Тоді загін причаювався, чекаючи, поки торговий караван або мандрівники зникнуть вдалині, а потім знову продовжував рух.
Ватажок - високий чорнобородий здоровань на ім`я Мерглу, не хотів, щоб звістка про похід його дружини розлетілася по всьому Вальгарду - зайва слава була йому ні до чого. Він сподівався заволодіти незліченними легендарними скарбами, які за чутками залишилися в палаці останнього правителя Малурії - Елабора Світлоликого. Щоправда, подейкували про невідомі жахи і чудовиськ, які нібито існують у Межиріччі та зберігають ці скарби для свого Правителя, ім`я якого навіть вголос не вимовлялося. Але Мерглу був не боязким і ніколи не вірив у ці казки, натомість був упевнений в існуванні легендарних скарбів і жадав їх здобути.
"Це колись у глибоку давнину, можливо, існували могутні маги й чаклуни, але всі вони вже дуже давно згинули без сліду, - думав Мерглу. - Всі ці чудовиська і чаклунські штуковини - пустопорожні вигадки і плітки старих бабусь, що вижили з розуму, і нетямущих дівок. Найімовірніше, там, за Гиблим кряжем повнісінько різної хижої звірини, можливо, дуже навіть небезпечної, але вже з таким супротивником мої молодці впораються запросто. Добрий меч і важка бойова сокира прокладуть прямий шлях до заповітних скарбів, і тоді я повалю самозваного владику Менткроуда з трону, який за правом спадщини належить мені!"
Мерглу похмуро всміхнувся. Він ніяк не міг змиритися з тим, що пересічний люд разом зі знаттю усунув його батька-короля, а на високому престолі запанував самозванець Грумар. Позбавлений свого законного права успадковувати трон, колишній принц Менткроуда змушений був стати звичайним воїном і тягнути сіре життя в армійських казармах. Будучи безперечно сміливим і вдалим, він поступово просунувся по службі і згодом став офіцером, але образи не забув і горів несамовитою жагою помсти.
- Агов, Мерглу, що робити будемо? - покликав його один із воїнів. - Попереду річище перекрите великим уламком скелі, а за ним ще гірше - починається суцільний завал. Ми там собі запросто ноги поламаємо, та й коні не пройдуть...
- Ось уже Гиблий кряж неподалік - до нього рукою подати. А далі-то як підемо? - запитав інший.
Уся дружина мовчки втупилася на ватажка в очікуванні його рішення. Вони давно вже звикли в усьому покладатися на нього. Мерглу примружився, уважно й неквапливо розглядаючи круті базальтові стіни неприступних гір, густо посічені глибокими чорними ущелинами, в які навіть світло не заглядало. І думати було годі пробитися в Загублений край навпростець.
- Виходимо з річища на берег! - скомандував Мерглу. - Підемо праворуч уздовж кряжу до Охоронних пагорбів.
- А потім як?
- Мовчки. Увійдемо в Загублений край і візьмемо скарби.
- Як би самим там назавжди не лишитися... - похмуро пробурмотів молодий воїн, з побоюванням поглядаючи на темні кручі. Побачивши стрімкі непривітні схили, рішучості в нього явно поменшало.
Мерглу злісно вищерився, різко повернувся до нього і прогарчав:
- Що, вже, стегна затремтіли?! Мабуть, у штанці наклав із переляку, вояка?! Треба було вдома залишатися та у баби під подолом ховатися!
- Але ж кажуть, що за Гиблим кряжем... - спробував заперечити воїн, та ватажок різко його обірвав:
- Кажуть... кажуть... а ти свого рота ширше роззявляй та вуха розвішуй, тобі ще й не такого понарозповідають! Кажуть, що півней доять, а корови яйця носять - розміром із твою дурну голову!
Решта радісно зареготала, дружньо поплескуючи зніяковілого товариша по плечу і відпускаючи на його адресу пласкі армійські жарти. Усі розвеселилися, скидаючи тягар тривожної напруги. Обличчя просвітліли, плечі порозправлялися.
- Годі вже! Досить іржати, наче коні! - зупинив їх Мерглу. - Уперед, до Охоронних пагорбів!
Звичні до повсякденних випробувань суворого похідного життя, люди рушили в дорогу, один за одним вибираючись із сухого річища. Навколо не було видно жодної душі. Осідлавши коней і вишикувавшись у колону, загін вирушив на схід.
Воїни сторожко поглядали на похмурі гори, почуваючись незатишно під їхнім зловісним покровом. Їхали мовчки, не зупиняючись. Коли безпристрасне сонце вже скотилося зі швидко темніючого небосхилу, а тіні від гір злилися з прохолодними сутінками, загін оминув крайній осип Гиблого кряжа зі східного боку і завмер біля пустельних, зарослих колючими чагарниками Охоронних пагорбів. Хоч як і хотілося Мерглу швидше перебратися за них, але й він добре розумів, що ось так одразу, стрімголов, лізти в Загублений край вночі не варто.
- Привал! - знехотя наказав він, злізаючи з коня. - Вогнища не розкладати, заночуємо так.
Деякі бувалі воїни із загону зустріли його розпорядження легким незадоволеним буркотінням, але заперечувати Мерглу відкрито не наважився ніхто. Його поважали, як досвідченого командира, та й (чого ж приховувати) злегка остерігалися.
Попоравшись біля коней і задавши їм годівлю, шукачі скарбів сіли в коло за пізню холодну вечерю. Їли мовчки. Чи то досхочу набалакалися за довгу важку дорогу, чи то наближеність до стародавньої загадкової Малурії закривала вуста, тільки ніхто не зронив жодного слова.
Мерглу спочатку призначив вартових, які швидко й непомітно розтанули в згущеній темряві. Лише після цього він сів на стару напівзгнилу колоду, порослу жорстким ворсистим мохом. Спати не хотілося. Наближеність мети хвилювала і не давала спокою. Якби не нічна темрява, Мерглу і зараз спробував би потрапити до Загубленого краю.
Над пустельним мовчазним степом, який немов причаївся в очікуванні чогось моторошно-тривожного, завис тьмяний жовтуватий місяць. Схожий на головку сиру, він понуро заливав бронзовими плямами вузлуваті гілки нечисленних скорчених якоюсь хворобою дерев.
На схилах похмурих гір місячні відблиски розтікалися калюжами золота, а тріщини й розломи провалилися, здавалося, в чорну безодню, звідки віяло холодом і безнадією, від якої холонула душа. З Малурії, ліниво перевалюючи через крутолобі пагорби, сповзали в долину липкі патли сивого туману. Він тягуче-повільно струменів дрібними улоговинками, заповнював темні глибокі западини, плив понад землею, старанно чіпляючись за кожен кущ, за кожну травинку й осідаючи на них сірими крапельками похмурої осінньої паморосі.
Затамувавши подих, Мерглу уважно прислухався до нічної тиші, намагаючись упіймати хоч якісь слабкі звуки, що лунають з-за Охоронних пагорбів, бодай якийсь натяк на те, що на них чекає там завтра, але все було марно. Загублений край вперто зберігав таємниче мовчання. Та й з цього боку нічого не було чути, лише зрідка захропував чийсь кінь або неголосно брязкала зброя вояків, які переверталися уві сні.
Тихо-тихо було навколо, і Мерглу непомітно для самого себе задрімав, схиливши обважнілу голову на сильні руки. Останнє, що він встиг помітити перед тим, як занурився в безпробудний сон, був хиткий темний силует, який виник неподалік, немов би з нізвідки. Силует застиг над купою каміння, безшумно погойдуючись у повітрі і щомиті змінюючи розпливчасті обриси.
Мерглу стрепенувся, було, але зрадницька сонна лінь мертвою хваткою скувала його тіло, заколисуючи і віщуючи солодкі видіння. Байдужість повністю затопила свідомість.
"Напевно, це хтось із вартових..." - знехотя подумав він, остаточно провалюючись у забуття.
Воїн, який охороняв підступи до табору з боку Гиблого кряжа, відчував, як його повіки наливаються непереборною важкістю, намагаючись зімкнутися поза його волею. Він кілька разів різко струснув головою, відганяючи сон, і встав, спираючись на короткий спис. Йому здалося, що над ватажком загону хижо схилилася якась неясна тінь... Чи не здалося?
- Агов, хто там? - невпевнено окликнув він, зробивши крок уперед.
Тінь захиталася і розтанула.
Воїн обережно наблизився до сплячого міцним сном Мерглу, пильно, до різанини в очах вдивляючись у навколишню темряву. Але все було тихо і спокійно.
- Тьху, ти, - чортихнувся вартовий. - Мабуть, привиділося.
Він заспокоївся і потихеньку повернувся на попереднє місце, не відаючи, що за кожним його рухом стежать холодні жорстокі очі, чужі для живого світу.
До самого світанку ніщо не порушувало тишу, і люди спали спокійно. Проте, коли почало світати, туман, який спустився вночі по схилах Охоронних пагорбів, не розтанув, як тому мало б статися. Навпаки, він немов ще більше загус, ставши липким і настирливим. Туман нахабно забирався за комір. Він заповзав під натільні сорочки холодним подихом тужливого осіннього ранку, осідав на воронених кольчужних кільцях каламутною мутно поблискуючою вуаллю. Повільно, немов з натугою, над верхівками гір викочувалося блякле сонце, тьмяно просвічуючи крізь сірий серпанок.
Далі буде