Вогняна чаша
Частина №14 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Ніч була на відльоті. Поступово починало світати. Блідий сіруватий світанок несміливо входив до лісу, потроху повертаючи звичні обриси деревам і чагарникам, що здавалися в темряві невідомими чудовиськами.
Через деякий час Аргнар прийшов до тями і, втомлено витерши спітніле від напруження чоло, злегка потріпав вовка по загривку.
- Ну ось, бачиш, друже, - знову ми вислизнули з чергової халепи... Але який звірюга попався?! Не інакше, як без чаклунства тут не обійшлося... а, можливо, це був перевертень?
Він підійшов до мертвого страховиська і почав його уважно роздивлятися. Те, що це не звичайний звір, було зрозуміло будь-кому - таких Аргнар зроду на землях Вальгарда не бачив, а вже він-то обходив їх уздовж і впоперек. Найбільше переможена істота нагадувала величезного ведмедя, але пропорції були незвичними, а голова і зовсім була схожа на якусь потворну пародію суміші людини і росомахи.
- Так... з усього видно, що таки перевертень...
Аргнар ткнув звіра в бік носком чобота, але навіть не зміг поворухнути величезну тушу. Тоді він обійшов кругом і знайшов відрубане зап`ястя лапи чудовиська. Загорнувши його у велике широке листя лісового лопуха і перев`язавши мотузкою, Аргнар зробив короткий зашморг і причепив трофей до пояса.
- Гаразд, нічого нам тут засиджуватися. Он уже погода налагодилася - час у дорогу, - вирішив він.
Востаннє окинувши поглядом поваленого ворога, Аргнар попрямував на північний схід, орієнтуючись за замшілими стовбурами старих дерев. Ріп десь зник, але воїн особливо не хвилювався. Він був упевнений, що вовк вирушив на полювання і незабаром його наздожене.
Так воно і вийшло. Минуло не більше півгодини, як Ріп, подібно до сірої примари, безшумно виринув збоку з чагарнику, тримаючи в зубах знатного зайця.
Аргнар узяв у нього здобич і поклав у торбинку. Він вирішив зранку на свіжому повітрі пройти якомога більше, а ближче до полудня зробити короткий перепочинок і пообідати. За його підрахунками до Лісового уділу було ще кілька діб.
Хоч уночі й пролився щедрий дощ, у густому лісі швидко підсихало, проте повітря ставало вологим і задушливим. Мешканці Безіменної пущі - птахи та звірі мовчали, немов зачаїлися, налякані чимось. Навіть безтурботні метелики не пурхали як зазвичай над яскравими запашними квітами. Соковита густа трава місцями здіймалася до пояса, а кущі були облиті соковитими спокусливими ягодами.
"Мабуть, бути й цього році холодній зимі... - подумав Аргнар, на ходу згадуючи народні прикмети. - Минула теплом не потішила, якось нині буде?"
Безіменна пуща славилася тим, що тут практично ніхто й ніколи не бував. Глухі нетрі її вважалися непрохідними і були незвідані. Лише в східній частині біля самого підніжжя Лісового хребта притулилося єдине в цих краях людське поселення, та й то знаходилося воно так далеко від торних шляхів, що сюди навідувалися тільки торговці, та зрідка такі ось, як Мандрівник. Народ тут мешкав мовчазний, навіть трохи замкнений. Чужинців особливо не шанували, жили своїм розумом і власними турботами. Проте ж Мандрівника поважали, хоч і бував він тут не часто. Колись давно він допоміг мешканцям Лісового уділу відбитися від прийшлих розбійників-лихоїмців, та ще й дівчину малу врятував - виніс на руках із палаючого будинку, підпаленого вогненними стрілами нападників. Тому вже минуло понад п`ятнадцять років, але пам`ять про ті давні події у вдячних удільців не стерлася й донині.
Туди, до Лісового уділу і торував свій шлях Аргнар.
* * *
- Агов, Вальдідо! - пролунав з-за частоколу сердитий голос матері. - От неслухняна дівка! Де тебе нелегка носить?!
Чорнява струнка молодиця, яка стояла за зовнішнім муром поселення на самому краю випаленої по колу межової смуги, здригнулася і швидко озирнулася на ворота. Там нікого не було видно. Напевно, стражник зайшов на хвилинку за частокіл, хоч і не належало цього робити на посту. Але день був спокійний погожий, та й Вальдіда стояла перед воротами - як що, одразу галас здійме.
Після того, як перевертень унадився чатувати людей у заростях неподалік від воріт частоколу, загальними зборами вирішили вирубати навколо поселення просіку завширшки в сотню кроків і випалити на ній усю рослинність, щоб чудовисько не могло підкрастися непоміченим. Хоч поселенці й жили з лісом у злагоді, але довелося їм піти на це, щоб захистити себе від жахливої напасті. Тепер на чорній горілій смузі, що пролягла між частоколом і непроникною стіною зелених хащів, не було видно жодного паростка. А якщо який і з`являвся, то його тут же знищували.
З воріт не поспішаючи вийшов ще зовсім молодий світловолосий селянин із товстим списом у руках. Ламаним юнацьким баском він гукнув дівчину:
- Вальдідо, твоя мати вже з ніг збилася, тебе розшукуючи!
- Та йду я, йду вже...
Дівчина моторно розвернулася і підбігла до воріт, намагаючись швидко прослизнути всередину, але юнак спробував загородити їй дорогу і зніяковіло пробурмотів:
- Ти це... ввечері приходь за комору...
- Навіщо б це?
Вальдіда хитро стрільнула пекучими карими очима на юнака, який зачервонів, як дівчина. Він і зовсім розгубився і почав бурмотіти щось незрозуміле.
- Ти ще трохи зрости, а вже потім на побачення запрошуй, - реготнула вона і, спритно пірнувши під його руку, опинилася на внутрішньому дворі.
Дівчина востаннє озирнулася на кромку лісу, та так і застигла без руху. Кров відлила в неї від обличчя.
Побачивши таку несподівану зміну на обличчі Вальдіди, юнак різко повернувся і квапливо виставив перед собою списа.
З темряви лісової хащі вийшов міцний незнайомий воїн середніх років у супроводі великого собаки. Хоча ні, це був зовсім не пес, а великий вовк. Вони спокійно і впевнено прямували просто до воріт.
Юнак метушливо висмикнув з-за поясу сигнальний ріжок, маючи намір сурмити на сполох, але Вальдіда квапливо перехопила його руку.
- Ти чого, Аргнара не впізнав? - запитала вона.
- Кого-кого? - здивувався охоронець.
- Мандрівника, - пояснила дівчина.
Вона й забула, що мешканці Лісового уділу здебільшого знали Аргнара тільки на прізвисько, а молодь практично й зовсім не була з ним знайома. Мандрівник з`являвся тут вкрай нечасто і ненадовго, в гулянках участі не брав, спілкувався переважно зі старійшинами, та ще зі старими своїми знайомими і зникав так само раптово, як і приходив. Але хто-хто, а вже Вальдіда запам`ятала його міцно і на все життя. Адже це саме її, ще зовсім дівчиськом, він виніс колись на руках із палаючого лютим полум`ям будинку. І хоч було їй тоді ще тільки шість рочків, але думала й мріяла відтоді тільки про нього одного.
Востаннє Аргнар побував тут три зими тому. Вальдіда бачила його тоді лише мигцем - він провів кілька годин у будинку одного зі старійшин і одразу поїхав.
Аргнар порівнявся зі стражником і підняв руку на знак привітання. Але юнак несподівано перегородив йому списом дорогу.
- З вовком не можна! - похмуро заявив він.
- Це - Ріп, мій товариш...
- Усе одно не можна. - уперся стражник і пояснив. - Тут до нас перевертень унадився, уже он скількох людей згубив, тож, вибач...
- Чи не той це перевертень, якого ми з Ріпом третього дня в лісі поклали, та так, що вже ніколи й не встане?!
З цими словами Аргнар відв`язав від пояса згорток і, розгорнувши листя, показав обрубок пазуристої лапи чудовиська. Юнак навіть відсахнувся від несподіванки.
- Більше цей перевертень до вас не заявиться, - поблажливо усміхнувся воїн, помітивши мимовільний переляк юнака. - А вже за вовка я несу повну відповідальність...
Він повернувся, маючи намір увійти у ворота селища, і тільки-но помітив дівчину, яка дивилася на нього сяючими від захвату очима.
- Почекай-но... чи не ти вже це, Вальдида-єгоза?!
Аргнар навіть зупинився від несподіванки, немов уперше побачив її. Під його поглядом дівчина густо залилася рум`янцем, але очей не відвела. У них сяяв непідробний захват і захоплення. І ось тут-то й сталося щось неймовірне. Мандрівник, той самий легендарний безстрашний Мандрівник, який не схиляв голови і перед королями, зніяковіло опустив погляд перед молодою дівчиною.
- Надовго до нас завітав чи знову, як завжди, мимохідь? - дзвінко запитала Вальдіда.
Вона намагалася, щоб голос її звучав бадьоро й невимушено, проте він зрадницьки здригнувся, видаючи хвилювання дівчини. Стільки боязкої надії було в ньому, стільки мовчазного благання, що Аргнар не зміг сказати правду, він тільки криво посміхнувся у відповідь і несподівано для самого себе незграбно пожартував:
- Від тебе залежить...
Якби тільки він знав, які наслідки матиме цей жарт для нього і Вальдіди... Але в ту мить Мандрівник навіть не подумав про це - він поспішав до старійшини Кольгрима за порадою.
- Ну що ж, ловлю тебе на слові! - оголосила дівчина і поспішила відвернутися, щоб радість, яка спалахнула в очах, не видала її.
- Де зараз Кольгрим? - запитав Аргнар у стражника.
- Де ж йому бути, - знизав плечима юнак. - Мабуть, зі своїми травами колупається, рецепти вигадує... Та он його хата - третя з лівого краю буде...
- Дорогу до його обителі я добре знаю, - зупинив хлопця Мандрівник. - Мені тільки треба було дізнатися, де потрібно шукати старійшину в цей час дня.
Добродушно посміхнувшись дівчині, він ступив усередину огорожі і, повернувши ліворуч, попрямував до приземкуватих хат. Негайно до нього з усіх боків кинулися собаки, злісно гавкаючи на вовка, який ішов поруч із людиною з гордим і незалежним виглядом, немов нічого і нікого не помічаючи навколо. Мандрівник злегка гримнув на собак, і ті трохи відстали, проте продовжуючи обгавкувати відвідувачів із безпечної відстані.
Коли прибулий воїн уже відійшов подалі, юнак-стражник ревностно поцікавився:
- Чого це ти, Вальдідо, на Мандрівника очиці свої вилупила? Старий він уже для тебе, напевно, та й до того ж шльондрає туди-сюди по Вальгарду, наче пес безпритульний. Невірний він якийсь... Он навіть, чи бачена річ, із вовком якимось прийшов - усе не як у людей. Хоч і поважають його наші старійшини, а по-моєму, то нехай би й не заявлявся до нас зовсім, нам і так добре... А ти б краще частіше звертала свою увагу на наших удільських хлопців, а не на якихось там прийшлих чужинців...
- Чи не себе часом ти маєш на увазі? - хитрувато примружилася на нього дівчина.
- А хоч би й себе!
Юнак швидко зиркнув на всі боки і, присунувшись до Вальдіди, гаряче зашепотів:
- Я вже давно на тебе задивляюся, невже не помічала?! Приходь сьогодні після заходу сонця за комори...
Він раптом запнувся і густо почервонів.
- Ну і що ми там робити будемо? - дівчина завзято засміялася. - Може, в хованки гратимемо?!
- А ти не смійся, - образився юнак. - Я, між іншим, маю найсерйозніші наміри... навіть сватів готовий засилати!
Вальдіда враз посерйознішала.
- Сватів, кажеш...
Вона на мить замислилася, а потім рішуче відповіла:
- Ти-то, можливо, й готовий, та ось я - ні! Молодий ти ще занадто, Сван, он і молоко на губах досі не пообсохло - а туди ж... А Мандрівника не чіпай і іншим замов, не рівня ви йому! Може, таких, як він, і на всьому білому світі більше не знайдеться... Ну добре, піду я, а то забалакалася тут із тобою, а в мене вдома роботи сила-силенна... Не сердься...
Дівчина примирливо посміхнулася співрозмовнику, який злегка сторопів від її напору, і, наче лісова пташка, легко пурхнула додому.
Залишившись один, юнак здивовано знизав плечима і зітхнув:
- І чого вона в цьому Мандрівнику такого знайшла?
* * *
Не полюбляли старійшини Лісового уділу навмисну показовість, та й навіщо вона їм була потрібна, коли й так усі мешканці селища змалку знали один одного в обличчя, про чесноти сусідів судили з їхніх вчинків та розуму. А прибулих чужинців, за винятком рідкісних купців, майже не бувало. Зрідка перебуваючи тут у гостях, Аргнар відпочивав душею, бо не доводилося думати про те, як не потрапити в халепу своїми вчинками або словами. Тут завжди можна було бути самим собою, і це цінувалося понад усе.
Хата старійшини Кольгрима нічим особливим не вирізнялася - така сама, як у всіх, складена з міцних щільно підігнаних одна до одної колод, під двосхилим дахом, коник якого прикрашала майстерно вирізьблена голова золотавого дракона. Досі жила в народі чудова легенда про те, що колись давним-давно, ще за часів пишного розквіту Малурії, тут був притулок золотого дракона, до якого приходили за порадою мудреці з усього Вальгарду. Потім настали смутні часи, затьмарені й обтяжені злом... Нині вже ніхто й не згадає про те, куди подівся золотий дракон, та й не полюбляли розмовляти на цю тему за спільною мовчазною згодою.
Збігши широкими дерев`яними сходами, Аргнар узявся за бронзове кільце, підвішене на шкіряному зашморгу посеред дверей, і двічі вдарив ним по дубових дошках. Ріп же мовчки влігся поруч із ґанком і, поклавши потужну голову на лапи, взявся уважно оглядатися навколо. Зовні він здавався абсолютно спокійним, хоча місцеві собаки здалеку з несхвальним бурчанням насторожено стежили за ним.
- Заходь, хто там є, не стій на порозі! - пролунав з-за дверей низький густий голос.
Відчинивши двері, Аргнар спокійно ступив усередину.
Назустріч йому з-за довгого столу підвівся кремезний широкоплечий старий у просторій домотканій сорочці й таких самих штанях. Його довге сиве волосся було зібране джгутом на потилиці і зв`язане мотузкою з рослинних волокон. З-під густих кущистих брів блиснув суворий уважний погляд волошкових, як небесна блакить, очей і відразу потеплішав. Це був сам Кольгрим - один зі старійшин Лісового уділу. Широко розкинувши руки, він з усмішкою зробив крок уперед і обійняв гостя за плечі.
- Ось уже кого не сподівався побачити у своїй скоромній оселі, а ти візьми й з`явися! - щиро зрадів старий. - Сідай, побалакаємо по старій пам`яті, а потім і вип`ємо чогось міцнішого! У мене тут дещо з чудового лікувального зілля для бажаних гостей приховано - сам варив...
Аргнар відстебнув пояс і притулив меча до стіни, а сам сів поруч на ґрубий клишоногий стілець. У цьому будинку він завжди почувався спокійно.
Кольгрим влаштувався за столом навпроти і, схрестивши перед собою жилаві сильні руки, допитливо подивився на гостя.
- Ну, як живеш, Мандрівнику? Здалеку йдеш, і які вісті приніс ти в наші краї? - запитав він. - Чую ж, що не так просто в гості завітав...
Аргнар легенько кашлянув, немов прочищаючи горло, і обережно вимовив:
- За порадою я... маю до тебе кілька запитань, але про це, з твого дозволу, трохи згодом... А поки що розкажи мені, що тут у Лісовому уділі відбувається, бо я ж, як ти й сам знаєш, у цих краях не дуже частий гість...
Обличчя Кольгрима посерйознішало. Він зітхнув і рішуче опустив долоню на чисто вискоблену стільницю, немов прихлопуючи муху.
- А справи в нас не дуже... - без натяків почав він. - Завелася тут на околицях нечисть, та така, що й управи на неї ніякої немає... До лісу наодинці ніхто з хлопців не ходить, а вже баби й дітлахи тільки під охороною, та й то при сонячному світлі... Уночі ж за ворота поселення ніхто й носа не висовує - страшило якесь лютує, просто порятунку немає...
- Звідки ж воно взялося? - щиро здивувався Аргнар. - Адже досі в Лісовому уділі завжди було тихо, і будь-яка нечисть ці краї стороною обходила...
- Та вже було колись, - кивнув головою на підтвердження цих слів старий. - Тільки нині все змінилося, та так, що ніхто й помислити не міг... Минулої осені під листопад заїхали до нас троє іноземців, щоб їх курка вбрикнула, та які!.. Я їх як побачив, так одразу з душі звернуло - у чорних плащах, очиці як шпильки... казали, що з фортеці Західна Брама, а говірка в них зовсім інша, узагалі не вальгардська... Просили дати притулок їм на деякий час, золото обіцяли... Однак наша колишня відунья - стара Вейдра, упокій Господь її душу, одразу відчула в них заморських чародіїв, та не простих, а чорнокнижників! Так прямо їм у буркалки й сказала про це...
Слухаючи Кольгрима, Аргнар внутрішньо насторожився. З розповіді старійшини випливало, що чау-гарські емісари навідувалися вже й сюди. Що за потреба була їм у тутешніх краях? Що тут такого могло бути, що привернуло чорнокнижників? Про це потрібно було гарненько поміркувати...
А тим часом Кольгрим продовжував:
- Наші порядки тобі відомі... Старійшини з народом порадилися і в притулку прийшлим чаклунам відмовили, то вони, несолоно хлібавши, і поїхали... Тільки на прощання пригрозили якоюсь там карою від їхнього Повелителя. Але ти ж знаєш, Мандрівник, нам чужі володарі, хоч які там вони не є, не указ - ми своїм розумом і порядком живемо! Тож ми тоді жодної уваги на їхні погрози не звернули, а даремно, як виявилося...
Старий несподівано перервав свою промову, повернув голову в бік дверей і прислухався.
- Чого це собаки селищні ніяк не вгамуються? - здивувався він. - Усе гавкотять та гавкотять, уже й захрипли зовсім...
- Там на ґанку залишився мій супутник, от вони й не можуть заспокоїтися, - усміхнувся Аргнар.
- То чого ж ти людину на вулиці тримаєш? - щиро здивувався Кольгрим. - Ну-бо, давай його скоріше сюди, в хату! Чи бачена справа - подорожнього до хати не пускати?!
Він піднявся з-за столу і зробив крок до дверей.
- Зачекай, Кольгриме, - зупинив його Аргнар. - Це не людина, а вовк. Тому й собаки заспокоїтися не можуть...
Старий завмер на півдорозі, з недовірою втупившись на Аргнара, який, побачивши розгубленість господаря, поспішив додати:
- Тільки він не простий вовк, а мій бойовий товариш. Я йому навіть життям зобов`язаний...
Кольгрим із сумнівом похитав головою, але все ж підійшов до дверей і, відчинивши їх, зустрівся очима з уважним поглядом вовка. І було в цьому погляді стільки людського, що старійшина відчинив двері й невпевнено вимовив:
- Ну, заходь, коли так...
Але вовк ніяк не відреагував, лише безвідривно дивився в очі людини. Тоді його покликав Аргнар:
- Ріпе, йди сюди...
Вовк підвівся, спокійно увійшов у дім і влігся на підлозі біля ніг Аргнара, усім своїм виглядом показуючи, що йому не вперше бувати в людських оселях.
- Гордий... - буркнув Кольгрим, зачиняючи двері й повертаючись до столу. - Де ти, Мандрівнику, його такого підібрав?
- Це, найімовірніше, він мене підібрав, - заперечив Аргнар. - Історія довга і... загалом, до справи це не стосується... ти вже мене вибач, може, якось потім розповім... а поки що, розкажи мені, чим усе закінчилося з тими чорнокнижниками?
- Як хочеш, справа твоя... - погодився старий. - А з прийшлими чародіями нічого не скінчилося. Після їхнього від`їзду стара Вейдра наступного дня раптово злягла, та так і змарніла за місяць, бідолашна... Скаржилася, ніби вогонь її зсередини випалює, і щоночі уві сні з`являються ті самі троє чаклунів, а за ними тінь якась величезна стоїть... Судячи з усього, наслали вони на неї чорне лихо... Тільки справа тим не скінчилася - з`явився в наших місцях невідомий звір-перевертень. Він начебто навіть людською мовою володіє, хитрий, підступний і жорстокий - від нього милосердя не чекай! Скількох уже людей загубив, а управи на нього немає... Ех, та що там казати...
Кольгрим важко зітхнув і сумно схилив голову.
Переконавшись у тому, що йдеться про чудовисько, з яким йому довелося битися минулої ночі, Аргнар мовчки виклав на стіл важкий згорток із листя лопухів.
- Що це? - мляво поцікавився старий.
- А ти сам глянь...
Кольгрим потягнув за крайній листок, розгортаючи згорток. Раптово він випростався і з непідробним подивом витріщив очі на гостя.
- Це ж... це ж лапища того самого кошмарного чудовиська, яке нам життя не дає... - здивовано пробурмотів старий. - А де ж воно саме?
- Там, де ми з Ріпом його й залишили - на лісовій галявині...
- Так ти його вбив?! - ще не зовсім вірячи радісній звістці, з надією підвівся Кольгрим.
- Ну, скажімо так - не я сам, а за допомогою Ріпа, - відповів Аргнар. - Але, загалом, справу вже зроблено, більше ця моторошна тварюка вас не турбуватиме.
- Так треба ж скликати всіх мешканців селища, повідомити радісну звістку!
Кольгрим уже кинувся, було, до дверей, але Аргнар зупинив його.
- Зачекай, це ще встигне... Та й не треба надто великого галасу через це робити...
- Як же це - не треба?! - вигукнув старійшина, плеснувши у долоні, - Та ти собі навіть не уявляєш, яка це для наших людей радість! Усі вже виснажилися за частоколом ховатися, та загиблих оплакувати... Ну, вже ні! Ти - герой, і від цього нікуди не подінешся! Ти вже вдруге рятуєш Лісовий уділ! Тож і слухати нічого не хочу...
Із цими словами Кольгрим вискочив із дому. З вулиці пролунав його гучний збуджений голос, а незабаром усім селищем здійнявся радісний галас... Аргнар усміхнувся одним куточком рота і приречено розвів руками.
За дві доби теплим пізнім вечором, коли на темному небосхилі чарівниця ніч густо розсипала іскристі перлини-зірки, на головному майдані Лісового уділу зібрався весь чесний народ - і старий і малий.
Великі святкові багаття висвітлювали простір навколо так, що видно було, як удень. Наспіх споруджені довгі столи зі свіжоструганих дошок, за якими розсілися всі, кому вистачило місця, ломилися від небувалого розмаїття частувань.
Давно вже в селищі не влаштовували подібних загальних святкових гулянь - та й, чесно кажучи, останнім часом приводу не було. Але вже цього разу попрацювали на славу! Кожна господиня спробувала перевершити інших, вигадуючи такі різноманітні та вишукані рецепти, що їм позаздрили б майстри-кухарі придворної кухні з королівського палацу. А вже чоловіки забезпечили їх найрізноманітнішою дичиною, яку тільки змогли роздобути в околицях. Дітвора понатаскала з озер і струмків стільки риби, скільки не відловлювали і за цілий сезон. Ягід і грибів цілі гори назбирали. Ну і, звичайно ж, не обійшлося без неабиякої кількості хмільного - і звідки тільки його стільки взялося?! Повикочували на площу й поставили на клишоногі підставки великі пузаті барила з темним запашним пивом; та й дещо менші, з терпким ерденехським вином, що іскрилося густим рубіном, знайшлися в декого із запасливих господарів у льохах. А сам Кольгрим на радощах виготовив цілу діжку, як він стверджував, найцілющішого лікувального зілля, від однієї чарки якого навіть у найміцніших удільських чоловіків язик заплітатися починав, а вже після кількох чарок так і зовсім ноги ставали, немов не свої.
На чолі ж столу, разом зі старійшинами Лісового уділу на найпочеснішому місці всадовили Мандрівника, хоч як він і не опирався-відмовлявся, а діватися було нікуди, змусили.
Безліч вдячних слів у цей вечір виголосили удільці на адресу славетного воїна, і чарки за його здоров`я піднімалися під захоплені вигуки неодноразово. Аргнар і сам випив хмільного зілля неабияк. Щирий і привітний прийом господарів селища до глибини душі зачепив суворого воїна, і він, сам не помітивши коли, захмелів, відкинувши турботи і сумніви, що турбували його останнім часом. Йому було легко і добре, не потрібно було ні про що думати, хвилюватися - знай собі відпочивай досхочу - коли ще випаде така нагода... З добродушною усмішкою поглядав Аргнар на молодь, що завзято веселилася, - танцювати тут полюбляли, та й уміли непогано.
А потім були пісні - спочатку жартівливі й завзяті, під захоплений регіт слухачів, потім пригадали гарні стародавні балади про славних воїнів, про діяння великі й трагічні, про звитягу й гідність...
Гуляння вдалося на славу, і всі були задоволені.
Далеко за північ багаття поступово почали згасати, вкриваючись легкою попелястою поволокою, крізь яку просвічував жар вугілля. Подекуди добропорядні господині, тихо і беззлобно бурчачи, крадькома відводили своїх чоловіків, які не в міру розійшлися, по домівках. Нарешті помалу вгамувалася і молодь. Тільки люди похилого віку все ще ділилися спогадами про справи давно минулих днів своєї далекої юності... Але тут звідкись із темряви м`яко залунав ледь сумний наспів, і, як не дивно, одразу всі замовкли, навіть говірливі балакуни. Чистий, як перший весняний струмочок, що пробиває собі шлях у заледенілих заметах, дівочий голос несміливо заспівав про кохання... Слова пісні були начебто невигадливі, без хитромудрої палацової пафосності, але потрапляли в найпотаємніші куточки душі, тривожачи та хвилюючи, змушуючи завмирати серце в солодкій знемозі...
Зачарований дивовижною піснею, Аргнар перестав прислухатися до шепоту Кольгрима і задумливо схилив голову на руки. Перед ним поставали чудові примарні видіння, немов у казці, м`які райдужні крила ніжно огортали його... Несподівано перед очима постало видіння завзятої кароокої Вальдіди, яка весь вечір дивилася на нього захоплено та вмоляюче, наче намагаючись щось сказати й не наважуючись... Звісно, Арґнар відчував і розумів, що дівчина закохана в нього, й, хоча це приємно бентежило його серце, намагався гнати від себе хвилюючі уяву думки.
Повільно підвівши обважнілу голову, Аргнар знову побачив дівчину, яка не зводила з нього закличних темних очей... І тут, чи то під впливом душевної пісні, чи то від випитого, він відчув, що вже не має сил боротися із самим собою і безповоротно провалюється в цей вабливий кароокий вир... Щось м`яко й солодко стиснуло його серце - ось вона, зовсім поруч! І як дивиться, як дивиться... не дівка - вогонь! Та за один такий погляд лісової красуні багато родовитих столичних дворян і титулу з гербом не пожалкували б - чого ж йому потрібно?!
"Ні, куди вже мені до неї? Та й застарий я занадто для цієї дівчинки... ні і ні!" - Аргнар важко помотав головою, рішуче відганяючи ману.
- Ей, Мандрівнику, куди це ти зібрався, адже веселощі ще не закінчилися?! - з посмішкою гукнув Кольгрим Аргнара, який підводився з-за столу. - Залишайся, посидимо ще трохи, побалакаємо про те - про се, про різне? Ти тільки глянь, який сьогодні чудовий вечір - душа співає...
- Так, і справді добре, - погодився воїн. - Хоча вечір-то давно закінчився, ніч зірками витріщається... та й сам я щось злегка втомився сьогодні... Піду - відпочину, мабуть... а вже завтра з ранку і поспілкуємося...
- Як скажеш, тобі видніше... ступай до моєї хати, я вже там усе організував і ліжко тобі приготував.
Аргнар хитнув головою:
- Ні, дякую... я, з твого дозволу, Кольгриме, краще у свіжому сіні на твоєму сіннику відпочину - поніжуся, мені таке щастя не часто випадає...
- Ну, як знаєш... - незворушно знизав плечима старійшина. - А якщо все ж таки передумаєш або змерзнеш, ласкаво прошу - двері на ніч я не замикаю...
Аргнар кивнув у відповідь і, вийшовши з-за гостинного столу, попрямував до хати старійшини. Він намагався йти рівно, хоча й почувався злегка невпевнено.
"Що ж це я так набрався? - подумав він несподівано. - Бачив би мене зараз Вчитель..."
Прихопивши в хаті свій бувалий похідний плащ, Аргнар вийшов назовні, звернув за ріг і, підійшовши до сінника, тихенько покликав Ріпа, але відповіді не було. Почекавши ще трохи, він вирішив, що, напевно, вовк подався до лісу на полювання або просто пішов із селища, щоб не дратувати до ранку удільських псів. Ну, та й добре, вранці заявиться.
Приставними сходами Аргнар піднявся нагору, розстелив на сіні плащ і із задоволенням звалився на нього. Сяк-так стягнувши чоботи, він відкинувся горілиць і розкинув у сторони руки, вдихаючи на повні груди аромат підсушених лісових трав...
Крізь діру в даху м`яко підморгувала самотня яскрава зірка. Ухнув десь у недалекому лісі нічний мандрівник пугач, вирушаючи на полювання. Здалеку повільно лилася вже інша пісня, що розповідала про самотнього втомленого мандрівника, який шукає свою кохану по всьому білому світу... Десь у ближньому кутку, зовсім поряд діловито скрекотів цвіркун, з протилежного боку йому вторувала ще пара. Мирна безтривожна тиша поступово змикала ніжні крила над воїном, затуманюючи погляд і віщуючи солодкі видіння...
Він заплющив повіки і поплив хвилями мрій. Йому було добре, так добре, як ще не було ніколи в житті. Здавалося, ніжні пальці пестили огрубілу шкіру його обличчя, невловимо пурхаючи по жорстких зморшках, немов легкі нічні метелики. М`які гарячі губи торкалися його губ, залишаючи на них солодкий присмак першого весняного меду.
- Любий... любий мій... - пролунав тихий шепіт, немов шепіт боязкого вітерця.
Аргнар насилу розплющив повіки і просто над собою побачив обличчя Вальдіди, що схилилася над ним. В її темних за нічним часом очах кружляв відсвіт зоряного хороводу.
- Вальдідо, чому ти... - приголомшено видихнув Аргнар, але гаряча долоня швидко накрила його губи, зупиняючи на півслові невисловлене здивування.
- Мовчи... не кажи нічого, любий... - швидко зашепотіла дівчина, - Не потрібно слів... я тебе вже давно кохаю, але...
Вальдіда зніяковіло затнулася на мить, а потім, немов у вир кинулася:
- Подаруй мені цю ніч, одну тільки ніч... більше ні про що тебе не прошу... Я знаю, серцем чую - адже підеш скоро, а чи побачимося колись іще - невідомо... залиш мені цю ніч на пам`ять, коханий...
Стільки любові й благання було в палких словах дівчини, стільки пристрасті й страждання в темних бездонних очах, що Аргнар - загартований у боях і поневіряннях, огрубілий душею, не витримав цього пристрасного штурму і скорився. В одну мить впали бастіони, якими він оточував себе від мирського життя...
Зблякли, вицвіли на небі останні зірки, і в пролом даху туманним серпанком зазирнув сірий світанок. Лежачи на спині, Аргнар зі здивуванням прислухався до рівного спокійного дихання Вальдіди, яка, притулившись до нього всім тілом, умиротворено спала на його руці.
"Як же це я?.. Що ж я накоїв?!" - безмовно стогнав Аргнар, намагаючись зібрати докупи метушливі думки.
- Обдурив...
Останнє слово він несвідомо вимовив уголос, і воно пролунало чітко, як безжальний вирок самому собі.
Вальдіда злегка здригнулася і розплющила очі, які променилися щастям. Вона підвелася, солодко потягнулася, а потім швидко нахилилася і спробувала поцілувати Аргнара в губи.
- Любий мій...
Але він зупинив дівчину:
- Зачекай, Вальдідо... сказати хочу тобі... - Аргнар запнувся, підшукуючи слова.
- Чого вже там годити, назад не повернеш, - променисто усміхнулася дівчина, поправляючи пасмо, що впало на очі. - Та й казати нічого не варто...
- Варто, дівчинко, хоч і важко мені це буде сказати...
- А ти, коханий, не страждай даремно, не томи собі душу... хочеш, я сама за тебе все скажу?
Аргнар здивовано скинув брови, але Вальдіда, яка враз посерйознішала, не чекаючи його відповіді, заговорила, хмурячись все більше і більше. Щаслива усмішка повільно згасала на її обличчі, а вона все говорила і говорила:
- Підеш ти - це я знаю... і завжди знала з тієї самої давньої пори, як почала мріяти про тебе ще дівчиськом. Шлях твій особливий, не такий, як у всіх - це я теж чую своїм жіночим серцем... Може так статися, що ніколи більше і не побачимося ми з тобою, але я про цю ніч все одно не шкодую - можливо, це найкраще, що було в моєму житті... а слів ніяких не треба, і не картайся даремно - я ж так хотіла сама, і я свого домоглася...
Дівчина з сумом подивилася на збентеженого воїна і додала:
- Тільки одне прошу: залиш мені що-небудь на пам`ять про себе, якусь дрібничку...
Аргнар на мить замислився, потім потягнувся до плаща і відстебнув срібну застібку у формі дракона з розпростертими крилами. Його голову прикрашали два чистих смарагди.
- Візьми, - вимовив він захриплим від хвилювання голосом і простягнув застібку Вальдіді. - Я виграв її на своєму найпершому турнірі мечників. Нехай вона принесе тобі вдачу...
Вальдіда дбайливо затиснула в долоні подарунок, ніжно провела долонею по щоці воїна, поцілувала його і, зірвавшись, немов легкокрила пташка, швидко спустилася сходами. Вона тільки на мить затрималася на самому краю сінника і з несміливою надією в голосі промовила:
- А якщо все ж таки колись схочеш повернутися, то знай: пам`ятати й чекати тебе буду завжди... прощавай!
Аргнар розгублено помовчав деякий час, потім скрушно зітхнув і, сердито вдаривши себе кулаком по коліну, пробурмотів:
- Ех, Вальдідо-єгоза!.. Вибач...
Не поспішаючи вдягнувшись, Аргнар у роздумах зійшов сходами з сінника. Звідкись із глибини ще оповитого туманним серпанком саду вислизнула безмовна сіра тінь і зупинилася біля його ніг.
- Ну що ж, мій вірний друже Ріпе, загостювалися ми тут, час і честь знати... - вимовив воїн і попрямував до хати.
На скрип дверей з комори визирнув ще напівсонний Кольгрим. Він привітно посміхнувся, але, побачивши похмуре обличчя Аргнара, одразу згасив посмішку і допитливо зазирнув йому в очі, потім напівзапевняюче вимовив:
- Усе ж ідеш?
- Так, треба...
- Що ж так спішно? Я-то думав, ти в нас погостюєш хоч із тиждень, відпочинеш, сил наберешся... та й поспілкуватися ти про щось хотів, порадитися...
- Розмовою справа не зробиться. У собі самому я мав розібратися, а час не чекає - треба йти... тож - вибачай, що так швидко вийшло, і не згадуй лихом...
- Ну що ж, - з жалем зітхнув старійшина. - Я ж відчував, що так і буде... тому й встав до світла, щоб зібрати тебе в дорогу... Куди нині вирушиш?
- Поки ще точно не знаю, але спершу навідаюся на хутір Гестама - справа в мене там одна є, а вже потім на північ...
- Щасти тобі...
З цими словами Кольгрим віддав воїну дорожній мішок з затертими лямками. Закинувши його на плечі, Аргнар щиро обійнявся зі старшиною, окинув світлицю останнім прощальним поглядом і, не озираючись, зробив крок за поріг до Ріпа, що чекав на нього. Незабаром їхні силуети розчинилися в сірому світанковому серпанку.
Сумно дивлячись услід Аргнару, старий накреслив рукою у повітрі охоронний знак і тихо прошепотів навздогін:
- Нехай тебе береже Всевишній! Прощавай, Мандрівнику...
* * *
За три дні після відходу Аргнара в Лісовий уділ прибув Одноокий зі співтоваришами. Вони привезли Муріда, але, як виявилося, запізнилися.
- Ось біда-то яка! - вигукнув Гілбер, дізнавшись про те, що Мандрівник лише кілька днів тому залишив Лісовий уділ. - Я за ним ганяюся, а ніяк наздогнати не можу...
- А навіщо він тобі так терміново знадобився, добра людина? - допитливо примружився Кольгрим, - Чи звісточку якусь для нього маєш важливу?
- Ось вона, ця звісточка - скільки вже днів його за собою тягну! - Одноокий смикнув за мотузку Муріда, який ледь не впав від цього з коня. - Мандрівник із великою радістю поспілкувався б із цією товстою свинею...
Старійшина уважно подивився на неабияк пошарпаного за минулі дні Муріда і з сумнівом похитав головою.
- Невже такий поважний, щоб по всьому Вальгарду його за собою тягати?
- Та ти що?! - здивовано витріщив Гілбер на старшину своє єдине око. - Хіба не знаєш, хто це такий?!
- Звідки ж мені знати, добра людинко, - посміхнувся Кольгрим, - Ми тут у Лісовому уділі живемо на околиці, до нас, вважай, ніхто й не заїжджає - торні шляхи далеко осторонь пролягають, а самі ми теж не великі ходаки по білому світу. Усе якось самі вправляємося, слава Всевишньому...
При цих словах пролунав схвальний гомін, допитливих удільців, що підходили з усіх боків, - заїжджі гості тут не часто бували. Одноокий поблажливо зміряв їх поглядом, узявся в боки і зі значенням оголосив:
- Так ось знайте: це не хто інший, як сам Мурід!
На мить запанувала повна тиша. Побачивши, яке враження на оточуючих справили його слова, Гілбер задоволено гмикнув.
- Це що ж, той самий чорнокнижник із Форвана, який герцога скинув і сам замість нього править? - здивувався один із чоловіків.
- Правив, а тепер уже ні! - виправив його Гілбер. - Герцог Хедмір на волі і скоро, можу вас запевнити, він поверне належний йому за правом престол у Панграді... А на цього негідника очікує заслужена кара, але спершу я мушу його Мандрівникові показати...
Кольгрим допитливо глянув на Одноокого, а потім сказав:
- Шлях Мандрівника мені невідомий, однак, якщо поквапишся, то здається мені, що ти зможеш його перехопити на хуторі Гестама у Вільних поселеннях. Він пішим ходом пішов, а ви на конях - може, встигнете його наздогнати...
Нашвидкуруч поївши і подякувавши удільцям за гостинність, Одноокий удвох з Мурідом вирушили слідом за Аргнаром у бік Вільних поселень. Його товариші із загону, що звільнив герцога Хедміра й Етмора, висловили бажання залишитися в Лісовому уділі. Так було навіть краще, оскільки Одноокий хотів таємно провести Муріда землями Вальгарда, резонно сподіваючись, що двоє людей викличуть у випадкових зустрічних менше балачок і пересудів, ніж озброєний загін. За чародія він особливо не хвилювався, розуміючи, що тому зараз більше нема на кого сподіватися, крім Мандрівника, а отже, він не втече. Принаймні, зараз.
Далі буде