Вогняна чаша
Частина №3 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Люди прокидалися важко. Їхні обличчя виглядали похмурими і стурбованими, немов з похмілля. Намагаючись не зустрічатися один з одним поглядами, воїни мляво снідали. Вони мовчки обмірковували те, що їм належало сьогодні зробити. Поки йшли сюди, про страшну Малурію казали як про щось далеке. Похід здавався звичайним, яких вони у своєму житті раніше здійснили чимало. І ось уже жадана мета поруч, і, здавалося б, на відстані простягнутої руки, але передчуття загадкової біди, що невідворотно насувається, обтяжувало суворі душі бувалих воїнів, роблячи їх відстороненими і небагатослівними.
Мерглу окинув важким поглядом принишклий загін і, ривком підвівшись на ноги, голосно гарикнув:
- Підйом!
Його грізний голос одразу ж загруз у туманному серпанку й миттєво заглух, немов пригнічений. Але свою справу він усе ж зробив: люди заворушилися, знехотя зводячись на ноги й сідлаючи коней. Коли всі були вже готові, Мерглу першим скочив на коня, ще раз обвів поглядом поплічників і, торкнувшись поводів, віддав команду:
- За мною! Відсталих чекати не будемо...
- А тих, хто не відстав, удома не дочекаються... - похмуро пробурмотів хтось за його спиною.
Погравши жовваками, ватажок загону криво усміхнувся, але змовчав, зробивши вигляд, що не почув.
"Нічого, коли везтимуть додому повні золота й дорогоцінного каміння тюки й скрині, настрій у них буде зовсім інший, - подумав Мерглу. - А поки що... поки нехай собі буркотять, аби за мечі та за сокири міцніше трималися".
Пожухла трава покірно зминалася під копитами коней і вже не розпрямлялася. За притихлими вершниками залишався нерівний ланцюжок слідів, що вів до сідловини міжгорб`я, за якою ховалася оповита в`язким туманом лякаюче-таємнича Малурія. Стукіт кінських копит відгукувався на млявих схилах голих пагорбів приглушеним бурмотінням. Здавалося, що це самі Охоронні пагорби, потривожені людьми від віковічної сплячки, осудливо буркотять на непроханих гостей, які наважилися порушити їхній летаргійний сон.
"Що за маячня, - здивувався про себе Мерглу. - Мабуть бабські байки і на мене подіяли. Так я скоро, того й дивись, сам повірю у всіляку чортівню..."
Він розправив ширше плечі і зробив глибокий подих, намагаючись здаватися веселим і безтурботним. Але раптово поперхнувся і хрипко закашлявся, нахилившись до гриви коня. Млява порожнеча в окрузі на всіх діяла гнітюче, відчувалося поволі повільно зростаюче напруження. Дивно, але відтоді, як загін наблизився до кордону Загубленого краю, жодного разу слуху людей не торкнувся щебет птахів або якийсь інший звук. Навіть настирливі і злющі цієї пори року ненажерливі комарі-кровососи, які невпинно супроводжували людей від самих Тенгорових боліт, кудись поділися. Мабуть і вони теж почувалися в цих безлюдних краях незатишно. Лякаюче-тихим був осінній ранок на підступах до Малурії.
Розмірено похитуючись у сідлах, вершники крок за кроком підіймалися пологим схилом і десь до полудня в`їхали на сідловину, звідки починався крутий схід у невідому долину, затягнуту густим, як кисіль, туманом. Лише попереду, приблизно за п`ять ліг, у щільній сивій завісі похмурої одноманітності проглядався широкий рваний просвіт. У ньому поглядам мандрівників відкривалася гладка свинцево-сіра водна поверхня.
- Море... - розгублено видихнув хтось із загону.
- Дурна твоя макітра! - відгукнувся його сусід. - Звідки ж тут морю взятися?! Це озеро.
- Мертве озеро... - хрипким голосом уточнив інший.
При цих словах усі здригнулися й мимоволі зіщулилися, немов в обличчя їм дунув крижаний вітер.
Сивовусий кремезний Храгар - правиця Мерглу в усіх його численних авантюрах і відчайдушний старий рубака, гучно хмикнув і глузливо вимовив:
- Що, хвости піджали?! Мертве воно чи живе, яка нам різниця!!! Просто величезна калюжа...
- Вірно кажеш, Храгаре, - підтримав його Мерглу, випростовуючись у сідлі. - Ми прийшли сюди за скарбами стародавніх владик, і ми їх візьмемо! Ніхто і ніщо не зможе нам перешкодити! Це кажу вам я, Мерглу! А ви моє слово знаєте.
Він висмикнув з піхов важкий широкий меч і впевнено підняв його над головою. Відблиск полуденного сонця, яке пробилося в цю мить крізь щільних серпанок, спалахнув на клинку яскравим світлом, але раптово потьмянів, зіщулився і згас. Невидимий тягар впав на Мерглу, втискуючи його в сідло і згинаючи плечі. Тупа голка сумніву увійшла під серце. У голові промайнула зрадницька думка: "А може, поки ще не пізно, повернути назад?" Але гордовитий і непохитний норов рішуче відкинув її.
- Уперед! - якимось чужим, враз постарілим голосом віддав розпорядження Мерглу, першим почавши спускатися у долину. Він знову вклав у піхви свій вірний меч, який здався йому в цей момент якимось зовсім чужим.
За ним слід у слід рушили всі інші, до болю в очах вдивляючись у непроглядну білясту заволоку, яка обступила загін сміливців з усіх боків. Коні ступали невпевнено, немов знехотя, і, якби не понукання сідоків, напевно, самі повернули б назад. Жодного звуку, жодного шереху, жодного подиху вітерця - лише напружена тиша, сповнена нестерпно виснажливим очікуванням чогось тривожного, неусвідомленого.
Поступово крутий схід у велику долину став більш пологим і нарешті, зовсім закінчився. Тепер загін рухався відносно рівною місцевістю.
Мерглу відразу прийняв різко праворуч, щоб обійти Мертве озеро боком. Чомусь йому зовсім не хотілося наближатися до прихованого туманом берега, до того ж і мета його мандрівки лежала набагато правіше - у самій долині Межиріччя, утвореній течіями річок Підгірної та Кипейної.
Перед мандрівниками у вогкому серпанку смутно виднілися якісь розкарячені темні силуети. Усі одночасно зупинилися, тримаючи напоготові зброю. Злегка посунувшись уперед, Храгар застережливо підняв руку і голосно гукнув:
- Стій! Хто йде?
Але відповіді не було. Тоді він примружився і полегшено пробурчав:
- Та це ж усього-на-всього дерева...
- Напевно, то Сухий ліс... - припустив Мерглу. - Вигляд у нього, чесно кажучи, не дуже...
Оголивши меч, він пліч-о-пліч з Храгаром першим обережно в`їхав у дивний ліс. Сухі понівечені дерева тягнули до людей чіпкі вузлуваті гілки, вкриті зморшкуватою потрісканою корою, яка подекуди відстала і звисала напівгнилим лахміттям. Вони суцільною стіною заступали дорогу, змушуючи загін петляти між стовбурами і забиратися все далі й далі вглиб омертвілого лісу. На відстані десяти кроків уже нічого не можна було розгледіти крізь клубкий туман, що здавався живим. Він ставав дедалі густішим і немов би огортав воїнів щільною задушливою ковдрою. Стало важко дихати. Туман забивався в легені, спричиняючи хрипкий кашель, осідав на віях липкими маслянистими краплями, холодив руки, нервово стискаючі зброю. Люди мимоволі тулилися одне до одного, зацьковано озираючись на всі боки.
Один із коней заплутався збруєю в переплетенні колючих гілок, рвонув убік, скинув сідока і помчав стрімголов кудись у невідомість, перелякано заіржавши. Несподівано з того боку, куди поскакала раптово збожеволіла тварина, пролунав гучний тріск, важкий глухий удар, який відгукнувся в ногах людей тремтінням. Почувся крик смертельного жаху, перерваний низьким хрипким риком. Слідом за цим запанувала оглушлива тиша.
Воїни злякано перезирнулися, щільніше присуваючись один до одного. Храгар крадькома створив охоронний знак і міцніше перехопив руків`я меча обома руками. Скупчившись навколо свого ватажка, мисливці за скарбами наїжачилися списами і мечами, витріщаючись на всі боки і тихо бурмочучи прокляття. Вони чекали нападу.
Але хвилина минала за хвилиною, а ліс мовчав. Тягуча тиша, що настала після жахливих звуків, здавалася нестерпною. Очікування невідомості до краю натягнуло нерви людей, погрожуючи перетворитися на паніку. Вони нервово здригалися, стискаючи зброю побілілими від напруги пальцями.
- Потрібно виходити з цього клятого лісу... - порушив мовчання Мерглу. - На відкритому місці буде більше простору для маневру.
Голос його став якимось рипучим, надтріснутим. Хоча в ньому ще й відчувалася владність, але рішучість явно похитнулась. Він насилу вичавлював із себе слова. Уперше з самого початку походу зрадницька невпевненість вкралася в душу Мерглу, проводячи по спині холодними пальцями тваринного страху. Він повернув коня в той бік, де, як йому здавалося, знаходився берег Мертвого озера. Решта, щільно збившись до купи, пішли за ним. Воїн, який залишився без коня, біг поруч із Храгаром, тримаючись за стремено його коня.
У такому ладі загін близько години мовчки продирався крізь омертвілі нетрі Сухого лісу, напружено прислухаючись і вдивляючись у невідомість.
Нарешті старечі стовбури розступилися, випускаючи вершників на відкриту місцевість. Ліс раптово закінчився, немов його край зрізало гігантським ножем. Під ногами була рівна тверда земля. Безвихідь, яка до цього моменту стискала серця людей жорсткою лапою лякаючої невизначеності, поступово відпустила. Усі трохи підбадьорилися, оговтуючись. Хтось навіть спробував брутально пожартувати з приводу довгого блукання в лісі.
Ось тут-то все і сталося.
З якимось огидним шиплячим свистом і клацанням з туману вилетіли білясті аркани чи то товстого липкого павутиння, чи то блідих звиваючихся щупалець, схожих на ожиле тонке коріння. Вони захлиснулися на шиях, руках, ногах і в одну мить потягли в клубочкову стіну людей і коней, які навіть не встигли зрозуміти, що сталося. Їхні моторошні волання, сповнені нестерпної смертної муки, що переходили в несамовиті верески, швидко змовкли.
Усе сталося так несподівано і блискавично, що Мерглу навіть не встиг нічого толком збагнути. З усього загону залишився лише він, Храгар і піший воїн. Решта людей згинули разом із кіньми, немов їх і не було.
Знову пролунав той самий зловісний свист, але цього разу ті, хто залишився, зустріли напад зброєю. Замиготіли мечі, люто б`ючи в усі боки. Відрубані щупальця сипалися на землю, встеляючи її густим ворухливим килимом. Троє людей крутилися, як могли, намагаючись відбитися. Але так не могло довго тривати. З туману летіли все нові й нові петлі. Ось одна з них потягла пішого воїна. Услід за ним, хриплячи й задихаючись, з виряченими від шаленого жаху очима зник вірний Храгар і обидва коні. Встигнувши вивернутися і зістрибнути на землю, Мерглу залишився на самоті. Він крутився дзигою, рубав, кришив, перетворившись на блискуче коло смертельної сталі, і щупальця невпевнено відступили. Вони розчаровано втягнулися в стіну туману, немов дивуючись, як одна-єдина людина могла їм протистояти.
Мерглу стояв, широко розставивши ноги і стискаючи руків`я меча тремтячими від неймовірної напруги руками. Його очі шалено оберталися, намагаючись вловити хоч найменший рух. Раптово його погляд натрапив на щось у стіні туману і засклів. Звідти на Мерглу повільно й невідворотно насувалося щось неймовірне, величезне й темне, як сам замогильний морок. Воно не мало чітких обрисів і взагалі не мало, та й не могло мати певної назви. Здавалося, сама передпочаткова Пітьма рухається до людини. Ноги підкосилися, немов підрубані, меч вислизнув зі знесилених рук. Подібно до ганчір`яної ляльки, Мерглу замертво звалився на землю, не видавши жодного звуку.
* * *
Важко погойдуючись на пінних гребнях сірих хвиль, довга і вузька торгова галера, з вишкіреною мордою морського дракона на кормі, неквапливо наближалася до причалу Західних воріт.
Мабуть, фортеця-порт була найбільшим і вже напевно найдавнішим містом вільної держави Маліцента. Звідси починалися далекі морські шляхи до скелястих берегів таємничого і маловідомого материка Чау-Гар, - так його іменували самі аборигени. Їхня хитромудра і складна мова була настільки незрозуміла для вальгардців, що лише деякі нечисленні морські торговці абияк могли порозумітися з мешканцями Чау-Гар, хоча і з вельми великими труднощами.
Усі народи Вальгарда ще з часів легендарної Малурії користувалися однією спільною мовою, не рахуючи напівдиких племен, що мешкали на південно-західному узбережжі - за Лісами Забуття. Хоча в різних частинах континенту був свій місцевий діалект, проте, вони дуже добре розуміли один одного, чого вже ніяк не скажеш про чау-гарців. Навіть сусідні держави на їхньому материку розділяли такі мовні бар`єри, що їм доводилося спілкуватися між собою лише через місцевих товмачів.
Справжня влада на всьому материку Чау-Гар неподільно належала темній жрецькій касті, що прославляла культ жорстокого і кровожерливого безіменного божества. Поширювалися моторошні чутки про те, що в таємних і заплутаних підземеллях своїх велетенських похмурих храмів жерці задобрювали це божество численними кривавими жертвоприношеннями. А ще тихцем подейкували про нібито неймовірну чаклунську міць, якою володіли жерці.
Народи Вальгарда жили за своїми законами, чау-гарці - за своїми. Вони ніколи особливо не ворогували, але й не були друзями, лише зрідка обмінюючись деякими товарами. У Чау-Гар відправляли вироби з чорненої міді, корабельний ліс, а назад привозили найтонше напівпрозоре полотно. Воно користувалося великим попитом у палацових модниць і коштувало великих грошей. А ще іноді привозили різноманітні магічні амулети. Торгівля йшла досить мляво, тому рідкісні гості з-за моря Харлад були у Маліценті в дивину.
Адепт шостого - найвищого рівня жрецької касти Гру, Ярид, немов прикипівши поглядом, пильно вдивлявся в неясні обриси наближаючогося берега, затягнутого синюватим осіннім серпанком.
Відтоді, як торгова галера минула скелястий Дозорний острів, жрець жодного разу не сходив з палуби. Він стояв біля лівого борту нерухомо, немов кам`яна статуя. Сирий вітер ліниво колихав важкі складки його сірого, нічим не примітного дорожнього плаща. Бліді пальці лівої руки, обтягнуті сухою жовтуватою шкірою, що нагадували пазуристу лапу хижого птаха, вчепилися в бічний поручень мертвою хваткою. Правиця ж весь час ховалася під плащем. Витягнуте кістляве обличчя Ярида було абсолютно безпристрасним і жорстким. У глибоких провалинах очних западин, немов у чорних норах, ховалися колючі темні очі невизначеного кольору, сповнені моторошної грізної сили.
Бувалі матроси галери, випадково зустрівшись з його важким поглядом, якось одразу знічувалися і поспішали швидше забратися куди-небудь подалі від незвичайного пасажира, взятого на борт в останньому порту Чау-Гара, вже перед самим поверненням додому.
Разом із жерцем пливли два його безсловесних помічника. Вони були завжди під рукою у Ярида, поспішаючи миттєво і беззаперечно виконати будь-яке його доручення, і водночас, намагаючись залишатися абсолютно непомітними. Матроси нишком посміювалися: мовляв, у жерця дві тіні. Але казати про це вголос побоювалися - хіба мало що, а раптом він і справді чорний чаклун?! Прокляне або, боронь Боже, наведе якусь порчу - пиши пропало...
Високі кам`яні стіни морської фортеці здавалися монолітним продовженням непривітного скелястого берега. Вони безперервним кам`яним кільцем оперізували Західні Ворота, надійно закриваючи місто від суші з усіх боків. Лише у східній частині неприступного муру була одна-єдина брама, від якої починався стародавній Малурійський тракт і довгий Обхідний шлях, що вів на південь до таємничого Провалля та ще далі - на схід порожніми землями, оминаючи Гиблий кряж.
Із західного боку з фортеці в море, немов велетенський язик скам`янілої черепахи, виступав широкий і довгий причал. Він був складений з величезних обсидіанових плит, щільно підігнаних одна до одної так, що між ними не змогло б просунутися гостро відточене лезо. Легенди свідчили про те, що в глибоку давнину, ще до того, як виникла нині спорожніла велика Малурія, ці непідйомні плити були оброблені і складені в причал руками могутніх титанів, які раніше населяли Вальгард. Існували колись ці легендарні титани чи ні - невідомо, а плити так і лежать тут споконвіку і, напевно, лежатимуть і тоді, коли прах забуття вкриє останнє остигле вогнище цивілізації.
Галера поволі підійшла до причалу і, кілька разів незграбно тицьнувшись у нього лівим бортом, завмерла, ліниво погойдуючись на м`яких хвилях. Голосно шарудячи, на берег полетіли товсті швартувальні канати. Із глухим стуком упали на причал сходні, з`єднавши морських блукальців із берегом. По сходнях квапливо загуркотіли підошви матросів, скучивших за довге плавання по землі. Останніми з корабля статечно зійшли Ярид і двоє його підручних.
Лише коли вони нарешті зійшли на берег, капітан судна полегшено зітхнув і поспіхом створив охоронний знак. Правду сказати, дивні пасажири не торгувалися з ним і по царському щедро розрахувалися за місця на галері. Але гроші були не в радість, оскільки присутність цих таємничих людей дивним чином обтяжувала душу бувалого капітана, який сам собі заприсягся ніколи більше і ні за які гроші таких клієнтів на борт свого судна не брати.
Неспішно пройшовши повз загін берегового патруля, Ярид із супутниками увійшли до старого міста і, звернувши за пишним готелем ліворуч, одразу ж заглибилися в напівтемряву вузької петлястої вулиці, яка вела до більш дешевих заїжджих дворів.
Приземкуваті непоказні будинки з облізлими стінами не вирізнялися великим архітектурним розмаїттям. Вони просто тісно ліпилися один до одного. Відчувалося, що їхні господарі особливо не дбали про стрункість і красу будівель. Вікна були розташовані на різній висоті через нерівномірні проміжки і завішені вилинялими шторами. Під стінами будинків нагромаджувалися купи сміття. У цих кварталах мешкали здебільшого дрібні крамарі, невдахи-торговці середньої руки, утримувачі злиденних притулків і борделів, а також усілякі темні особистості з доволі сумнівною репутацією.
Біля потрісканих дверей непоказного двоповерхового будинку з наглухо закритими облупленими віконницями жрець і його супутники зупинилися. Один із помічників двічі впевнено смикнув за пошарпаний шнур, сиротливо звисаючий над ґанком.
Десь у глибині, здавалося, абсолютно мертвого будинку глухо дзеленькнув дзвіночок. Через деякий час почулося неквапливе човгання шльопанців. Слідом за цим майже одразу в дверях відчинилося маленьке заґратоване віконце, і сиплий чоловічий голос грубо запитав із темряви:
- Хто?
- Слуги Повелителя, - тихо відповів жрець.
Одразу ж брязнув засув, двері квапливо відчинилися навстіж, і на порозі з`явився неприємного вигляду товстий переляканий коротун з похмурим обличчям. Засмальцьоване злипле волосся, яке більше нагадувало зваляну паклю, рідкими клаптями стовбурчилося на його великій капловухій голові. Раболіпно зігнувшись навпіл у низькому поклоні, він запросив заморських гостей всередину. Проходячи повз господаря будинку, Ярид, не повертаючи голови, коротко запитав:
- Посланець тут?
- Третього дня прибув. Чекає... - догідливо белькотнув коротун, марно намагаючись зігнутися ще нижче.
- Веди до нього! - перервав його жрець.
Господар несподівано спритно зачинив двері, гримнув засувом і, обігнавши гостей, метушливо поспішив рипучими сходами на другий поверх, старанно висвітлюючи ліхтарем сходинки. Ярид упевнено йшов за ним. Обидва його супутники залишилися внизу біля дверей.
Судячи з могильної тиші та великої кількості пилу, будинок був порожній. Скрізь панувало давнє запустіння і темрява. Лише з-під одних дверей на другому поверсі проступала вузька слабка смужка світла. Зупинившись перед нею, жрець гидливим жестом відпустив коротуна, який одразу ж поспішно скотився вниз по сходах. Штовхнувши двері рукою, Ярид упевнено ступив у простору кімнату, освітлену хитким світлом великої свічки. Назустріч йому із застеленого ліжка пружно підвівся Ратон. Впізнавши того, хто увійшов, він став на одне коліно і смиренно схилив голову.
- Вітаю тебе, Верховний! - шанобливо вимовив Ратон.
Жрець неквапливо сів у крісло, що стояло біля столу, і, вказавши лівою рукою на вільний стілець, наказав:
- Сідай і розповідай...
Ратон, слухняно виконавши розпорядження, почав розказувати:
- Я передав усі належні інструкції Стражникам, а після цього відвіз амулет Муріду. Зараз він повністю вершить справами герцогства Форван від імені Хедміра.
- А що з самим герцогом?
- Мурід наклав на нього закляття покори, і тепер Хедмір - слухняна безвольна маріонетка в його руках. Те ж саме і з його сином. Вони обидва вже не перешкода в здійсненні визначеного. Але, навіть, якщо й не так, то вірних прихильників у них уже не залишилося...
- Як йдуть справи з Ерденехом?
- Гермунд Красунчик уклав військовий союз із Хедміром. - Ратон криво посміхнувся. - Наші емісари зуміли його в цьому переконати. Тепер об`єднаними зусиллями вони здолають незалежні Гірські баронства. Після цього залишиться тільки підкорити королівства Менткроуд і Тромболі. У Понго ж мешкають тупі неосвічені дикуни, які вклоняються якомусь своєму крилатому божеству. Вони дуже слабкі й залякані, тут проблем не буде зовсім.
- Ти забув ще сказати, що думаєш про Маліценту, - спокійно нагадав Ярид.
- Ця велика держава складається з численних мирних поселень і хуторів, у яких мешкають звичайні селяни, які абсолютно не вміють тримати зброю в руках. Єдиним міцним горішком тут, безумовно, є фортеця-порт Західні Ворота. Але якщо вже впаде весь Вальгард, то й ця незламна цитадель не встоїть.
Жрець неквапливо покивав головою, немов обмірковуючи і погоджуючись зі словами Ратона. При цьому жоден мускул не здригнувся на його безпристрасному обличчі. Нарешті він промовив:
- Потрібно квапитися. До моменту появи нашого Повелителя все має бути вже готове! Багато поколінь наша каста терпляче, крок за кроком, не шкодуючи сил і життів, наближала цю мить великого тріумфу... Скоро, дуже скоро весь світ Вальгарда відразу впаде в пекло, і тоді на його жалюгідних руїнах спорудиться вічне і непорушне царство великої Темряви!
Ярид усього лише на якусь коротку мить перетворився. Його тонкі холодні губи викривила зловісна усмішка, а в глибині безжальних очей спалахнуло кривавим полум`ям урочистості. Але це тривало всього лише якусь невловиму мить. Страшна посмішка зникла. Жрець знову тримав себе в руках і продовжував рівним безпристрасним голосом:
- Тебе було обрано зборами Вищого Кола на посаду довіреного Посланця. Ти - наш караючий меч, і від тебе багато чого залежить! Ще ніколи за всю історію існування нашої касти жоден простий смертний не піднімався так високо і не удостоювався такої честі! Але ти мій вихованець - я вірю і запоручився за тебе перед нашою радою своїм життям...
- Я беззаперечно виконаю будь-який твій наказ! - з готовністю відгукнувся Ратон.
- Знаю, - погодився жрець. - Але запам`ятай раз і назавжди: ти слугуєш не мені і навіть не нашій касті. Ти, як і всі ми, - слуга Повелителя! Темрява виростила тебе, виховала і дала тобі знання, силу і владу. Ти цілком належиш їй і тільки їй! Тепер - далі: ти супроводиш мене до Загубленого краю. Настав довгоочікуваний час, коли я особисто зобов`язаний перебувати біля самої Брами темряви, що от-от має відчинитися, щоб зустріти нашого Господаря. Після того, як ми потрапимо на місце, ти разом із двома молодшими жерцями знову вирушиш до Муріда і очолиш об`єднане військо Ерденеха і Форвана. Не пізніше майбутньої весни від Гірських баронств не повинно залишитися каменя на камені. Не жаліти нікого: ні дітей, ні старих. Вони всі там уражені волелюбністю і незалежністю. Ти зобов`язаний безжально викорчувати це вогнем і мечем! Звідти тобі прямий шлях на Менткроуд...
Ратон сидів, злегка насупившись і міцно зчепивши пальці рук. Він здавався трохи стривоженим. Це не вислизнуло від уважного погляду Ярида.
- Що з тобою? - вкрадливо поцікавився жрець. - Я відчуваю в тобі сумнів, якусь невпевненість.
- Чи обов`язково винищувати все населення? - насилу, немов ледве ворочаючи язиком, запитав Ратон.
На якусь мить Ярид сторопів від несподіванки, не знаючи, що відповісти, а потім різко запитав:
- Ти зустрів тут когось, хто став тобі небайдужим?
- Так...
- Це жінка?
- Ні, чоловік...
Жрець здивовано підняв брову.
- Він урятував мені життя, - пояснив Ратон.
На кілька хвилин запанувала повна тиша. Чути було лише слабке потріскування свічки, що обгорала, та десь на запорошеному горищі настирливо шкрябала миша. Ярид розмірковував, поволі уважно стежачи за поведінкою Ратона.
- Ти нічим йому не зобов`язаний. Забудь про це, - нарешті вимовив жрець. - Якщо він врятував тобі життя, це означає, що на те була вища воля Повелителя. Йому і тільки йому ти зобов`язаний і життям своїм, і смертю. Відкинь сумніви! Коли наступного разу зустрінеш на своєму шляху того чоловіка, просто вбий його, не замислюючись. Немає людини - отже, немає обов`язку! Ти зрозумів мене?!
Ратон похмуро кивнув. Але від проникливого погляду Ярида не уникло якесь невловиме збентеження воїна. Це насторожило жерця. Він занадто добре знав твердий характер Ратона. Адже це саме він, Ярид особисто відібрав його із сотні немовлят, призначених у жертву. Він сам займався вихованням і навчанням хлопчика доти, доки той не перетворився на універсального і безжалісного виконавця волі адептів шостого рівня, який не знає сумніву і страху. Ратону за жеребом з дитячих років була уготована доля полководця, який повинен був, згідно з планами вищих жерців, у вирішальний день без роздумів і сумнівів повести за собою натовпи прихильників і слуг Повелителя. І раптом Ярид несподівано для себе вловив у поведінці свого вихованця слабкий натяк на сумнів... Ні, напевно, здалося, просто він втомився.
- Вирушаємо прямо зараз, - сказав жрець, підводячись із крісла. - У тебе все напоготові?
- Так, - відповів Ратон. - Коні стоять осідлані. Я все приготував, щойно дізнався, що галера входить у порт.
- Добре, - схвалив Ярид. - Час настав.
Ратон пристебнув меч, накинув дорожній плащ і зійшов униз слідом за жерцем. Там на них терпляче чекали супутники Ярида і на смерть переляканий господар будинку. Усі разом вони пірнули в потаємні двері під сходами, які вели на сусідню вулицю. Вже виходячи з дому, Ярид оцінювально глянув на коротуна, який зіщулився під його важким поглядом, і невиразно пробурмотів:
- ... залишимо поки що. Можливо, стане в нагоді...
Він зупинився і швидко провів долонею перед самим обличчям господаря будинку, немов стираючи пил з неіснуючого скла. Очі в коротуна одразу заскленіли, губи розтягнулися в блаженній дурнуватій усмішці. Пускаючи слину і щось бурмочучи, він повільно сповз по стіні й миттєво заснув, згорнувшись у клубочок, немов мале дитя. Ярид явно задоволено кивнув.
- Коли він прокинеться, то нічого не згадає про сьогоднішній день, навіть якщо його катуватимуть розпеченим залізом! - сказав він.
Ратон зайшов до господаря конюшні, розрахувався з ним і повернувся назад, ведучи на повідку чотирьох міцних гривастих коней вороної масті.
Невдовзі запізнілі городяни, які поверталися з навколишніх поселень, могли бачити чотирьох мовчазних вершників, які неквапливо виїхали з міських воріт і впевнено попрямували на схід пустельним Малурійським трактом.
Вершники від`їхали приблизно на чверть ліги від фортечного муру, і, коли густі вечірні сутінки повністю поглинули їхні темні постаті, кинули коней у галоп. Глухий перестук копит тривожним дробом розсипався понад притихлими полями і, поступово віддаляючись, заглух у напрямку Стародавнього лісу.
Згірклий дим осінніх вогнищ ледаче простелявся понад сонною землею, чіпляючись за купини, вкриті пожухлою травою. Селяни з навколишніх сіл палили опале листя, як робили це кожної осені. Поки ще поступово, але вже відчувалося наближення перших сивих заморозків. Незабаром, ох як скоро полетять над безкраїм холодним степом кришталеві білі метелики. Закрутить - завірюжить відчайдушна пані заметіль, вкриваючи все навкруги білосніжною пухнастою ковдрою, так позаносить шляхи й стежки - не знайдеш і сліду. Вже дихає в обличчя першим колючим холодом зима. Дедалі коротші й коротші похмурі сірі дні й довші темні остиглі ночі, сповнені неусвідомленої туги й очікування чогось невідомого, моторошного. Тривожно і боязко на душі. Щось має статися цієї зими...
* * *
Аргнар повільно йшов величезним сяючим тунелем, який вів кудись у неймовірну нескінченність. Він не знав, де перебуває, і як сюди потрапив. Немов спіймані в пастку птахи, у пам`яті судомно билися уривчасті неясні видіння. Стіна шаленого вогню, відчайдушні крики, стогони, плач... Якісь пишно виряджені люди у величезному палаці здивовано і навіть злякано дивляться на нього... Битва, брязкіт мечів, знову стогони, прокляття, кров... Суворий високий воїн, стоячи на коліні, відбивається довгим мечем від вовків, що насідають на нього з усіх боків. У пам`яті спливло ім`я "Ратон"... Інше видіння: світлий просторий храм, наскрізь просвічений сонцем, старий-монах із розкосими очима...
- Вчитель! - радісно вигукнув Аргнар.
І в цей момент тунель раптово закінчився величним залом, у якому не було абсолютно нічого. Лише в центрі його, залитому яскравим сонячним світлом, стояв самотній чоловік у скромному сірому чернечому вбранні. Він злегка посміхався одними куточками губ, але очі його були серйозні й тривожні.
- Вчителю... - цього разу прошепотів Аргнар, ще не до кінця вірячи своїм очам.
- Так, це я, - ствердив ченець. - Ось ми й зустрілися з тобою.
Він зробив крок уперед і якось одразу опинився поруч з Аргнаром. Дивна річ, майже сорокарічний чоловік, досвідчений воїн - Аргнар знову, як у дні своєї далекої юності, відчув себе простим хлопчиськом поруч із наставником. Він знову бачив ці бездонні незвичайні очі, перед якими завжди ніяковів.
- Де я, вчителю? Що зі мною сталося? - запитав він. - Можливо, я сплю, і ти мені лише маришся?
- Усе може бути... - загадково відповів чернець. - Зараз до тебе повернеться пам`ять, і ти все згадаєш. Але перш, ніж це станеться, я хочу, щоб ти дізнався, що над Вальгардом зависла страшна загроза. Темрява насувається, погрожуючи поглинути весь світ. Нещадна сила ось-ось зімкне над ним свої чорні крила... Ти - мій учень. Я готував тебе, передбачаючи цю біду. Тепер настав час, коли тобі доведеться зробити вибір. Не питай мене ні про що, я все одно нічого не зможу тобі зараз відповісти, аби не похитнути непорушні вселенські закони рівноваги сил. Але, можливо, коли-небудь пізніше... Усі відповіді на свої запитання, які не дають тобі спокою, шукай у самому собі! Прощавай, вірніше до побачення, бо передчуваю, що ми ще зустрінемося...
Очі наставника наблизилися, заполонили собою все навколо, і Аргнар відчув себе стрімко летячим у якийсь безмежний зоряний колодязь. Тупо занило ліве плече. Біль поступово посилювався, пульсував і розтікався по всьому тілу, стаючи нестерпним. Аргнар застогнав і... розплющив очі. Каламутна завіса розтанула, і він абсолютно несподівано побачив стурбоване обличчя молодої худорлявої жінки, яка схилилася над ним. Її світло-сірі очі жевріли надією і співчуттям.
- Прийшов до тями, - неголосно сказала жінка і посміхнулася.
У неї виявився приємний голос, у якому відчувалася м`яка щира доброта. Звідкись збоку з`явилося обличчя іншої жінки, трохи старшої. Вона з помітним зацікавленням подивилася на Аргнара і, посміхнувшись, схвально зробила висновок:
- А нічого чоловічок, видний! Ти, Ольмо, не прогав його: виходиш - а там, дивись, і весілля справимо. Усім хутором гуляти будемо! Не вік же тобі в дівках ходити!
Ольма спалахнула гарячим рум`янцем і, зніяковіло опустивши очі, спробувала заперечити:
- Серце саме скаже, коли час прийде...
- Ага, скаже воно, як же! Поки чекатимеш - постарієш! - махнула рукою старша. - Тобі вже давно пора малюків народжувати. Я в твої роки як-не як, а вже двох синів мала.
- Так ти, Нерейдо, свого чоловіка вважай із дитинства знаєш. Він у тебе серйозний, хазяйновитий.
- Ага, серйозний! - Нерейда поблажливо усміхнулася. - Якби я тільки на його серйозність сподівалася, досі б у дівках кувала. Це він як господар хутора рішучий і суворий, а до жіночої статі - сором`язливий, аж сміх бере.
Аргнар зімкнув повіки, прислухаючись до неголосної розмови жінок. Біль поволі почав зникати, поступаючись місцем звичайній втомі. На душі стало затишно і спокійно.
- Як же він тоді наважився на тобі одружитися? - поцікавилася Ольма, поправляючи подушку в узголів`ї.
- Та він і не наважувався! - засміялася задоволена Нерейда. - Я сама його на собі оженила!
- Тс... - дбайливо прошепотіла молодиця. - Здається, заснув... Виходить, на одужання йде.
Аргнар мимоволі посміхнувся і відчув, що й справді засинає. Біль у плечі принишк, зіщулився і кудись зник зовсім. До Аргнара прийшов чистий, не затьмарений хибними видіннями, сон. І в цьому сні з`явилася йому історія всього його минулого життя. Темні провали в пам`яті заповнилися болісно чіткими картинами. Немов раптово відкрилися застояні шлюзи, і хлинули бурхливі потоки спогадів, несучи в ті давні часи, від яких у пораненій пам`яті вже майже нічого не залишилося.
Він згадав батька, матінку і молодшого брата - зовсім ще малюка. Тоді, в безповоротно далекому і назавжди минулому дитинстві, на світанку в спляче селище увійшов великий кінний загін чужинців. Вони підпалили будинки і почали нещадно винищувати людей, не шкодуючи нікого.
Аргнара врятувала звичайна дитяча допитливість. Він ще перед самим світанком потайки від батьків втік у гущавину лісу, сподіваючись на власні очі побачити кумедні танці глухарів на віддаленій галявині за яром. А коли вже повертався назад, побачив клуби густого чорного диму, що здіймався в ранкове небо над рідним селищем. Несамовито з надривом лементували жінки і безпорадно плакали діти. Чоловіки селища з запеклою несамовитістю билися із чужинцями. Але що вони могли зробити - малочисельні й недосвідчені в військовій справі селяни, які звикли до мирного землеробства, проти великого загону озброєних до зубів чужинців-воїнів?! Невдовзі лише один із них усе ще бився проти розбійників, уміло поводячись із мечем. Це був батько Аргнара.
Сховавшись у чагарнику на краю лісу, хлопчик бачив, як ненависні чужинці оточили його батька щільним сталевим кільцем і взяли в мечі. Скам`янілий від жаху, Аргнар запамороченими очима дивився на криваве побоїще.
Зарубавши батька, розбійники почали холоднокровно стягувати у величезну купу тіла селян, нещадно добиваючи поранених. Потім обклали їх хмизом, зверху колодами і підпалили. Дочекавшись, коли димляче полум`я повністю охопило жахливе вогнище, вони схопилися на коней, вишикувалися в довгу колону і помчали на захід, увозячи награбовану здобич.
Маленький Аргнар просидів у чагарнику весь день до темряви, не наважуючись вийти з лісу. Лише надвечір, коли згасла пожежа в селищі, він на задерев`янілих негнучких ногах попрямував туди, де раніше був його рідний дім.
Кілька днів потому група мандрівних ченців, що випадково проходила через колишнє селище, знайшла на остиглому згарищі серед обгорілих до невпізнанності тіл змученого охлялого хлопчика. Він не відповідав на запитання, лише розмазував по блідих щоках сажу упереміш зі сльозами і дивився на всіх відсутнім, напівбожевільним поглядом.
Про те, яка жахлива трагедія розігралася в цьому селищі, розповісти було нікому - всі загинули, а єдиний малюк, який залишився живим, мовчав, немов німий.
Після скорботної молитви за вбитими, мандрівні ченці взяли безпритульного хлопчика з собою і пішли далі. Так Аргнар уперше опинився в храмі П`ятьох.
* * *
Відтоді, як глухої темної ночі кінь приніс до хутора невідомого пораненого воїна, минуло повних три тижні. Ольма все ж виходила його, і тепер той швидко йшов на одужання. Молода знахарка мимоволі поглядала на нього з подивом, а часом і з явним зацікавленням. Та й не одна вона. Навіть зовсім вже молоді дівки, ніби випадково зустрічаючись на подвір`ї з Аргнаром, грайливо пострілювали пустотливими оченятами в його бік і починали червоніти, як зріла горобина. Але він завжди відповідав на їхні запитання неохоче і скупо, найчастіше односкладово; був надзвичайно мовчазний і відсторонений. Лише одного разу Ольма помітила слабку посмішку на обличчі Аргнара, коли випадково зловила на собі його теплий погляд. Та й то сказати, хіба ж це була посмішка?! Так, лише легка тінь посмішки, та й годі.
З самого ранку, тільки-но розвиднілося, Ольма зібралася і вирушила за Горілий курган із невеликим берестяним кошиком у руках. Під ногами тихо й сумно похрускувала ламка жухла трава, прибита сивим нальотом перших приморозків. Прохолодне повітря бадьорило, вливаючи в душу відчуття спокою і впевненості. Найліпший час для збору ягід шипшини. Саме по них і йшла знахарка цього тихого осіннього ранку. Лютою зимою ця сама шипшина, ох, як знадобиться. Хворих та старих відпоювати, та й діткам малим силу додасть - наверне на щоки крутий рум`янець. Дивишся - до весни всі живі-здорові залишаться, і на тому спасибі.
Ольма йшла швидко, глибоко замислившись про щось своє сокровенне. По сторонах не дивилася. Тому одразу й не помітила Аргнара, який вичісував дерев`яним гребенем за високими чагарниками свого статного гривастого Данго.
Шумно хропнув кінь, переступивши з ноги на ногу.
Ольма раптово зупинилася, наче натрапивши з розгону на невидиму перешкоду.
- Ох, ну й налякав же ти мене... - полегшено вигукнула молодиця, переводячи подих і чомусь густо почервонівши. - Я вже подумала, було, що лихі люди підкрадаються, навіть душа в п`яти пішла. Часи нині, сам знаєш, смутні, в окрузі неспокійно. Навкруги, чути, розбійники нишпорять день і ніч, того й дивись - до нас наскочать, боронь Боже...
- Пробач, я думав, ти мене помітила здалеку, - вибачився Аргнар.
- Замислилася я, тому й не помітила, - пояснила Ольма. - А ти чому так рано піднявся з ліжка, ні світ - ні зоря? Тобі відпочивати треба, сил набиратися.
- Відпочив уже. Пора мені їхати...
- Куди ж так поспішаєш?
- Та так, є в мене справа... - ухильно відповів Аргнар.
- Може, затримався б. Воїн ти, мабуть, справний, допоміг би хутір боронити від розбійників-душогубів?! А там, дивись, і зовсім залишився б. У нас люди добрі...
Аргнар, примружившись, похмуро глянув кудись у бік далекого Південного тракту, прикусив губу, а потім з явним зусиллям, немов витискаючи із себе слова, тихо вимовив:
- Ні, не можу я. Хотів би, та не можу... Потрібно мені їхати. Та й із чого ти раптом вирішила, що на хутір мають напасти? Здобич тут не дуже велика, а чоловіки ваші теж не ликом шиті, зброю в руках тримають міцно, раптом що - відіб`ються за частоколом, не сумнівайся.
Ольма невпевнено знизала плечима.
- Тут, зовсім неподалік, кажуть, колись ціле селище стояло - не рівня нашому хутору, і людей там більше було. Так його за один день вщент спалили, а всіх людей повбивали.
- Хто?
- Кажуть, якісь чужинці із замор`я. Давно це було, так давно, що ніхто вже й не пам`ятає, хіба що бабка Тора - вона тоді ще зовсім молодою була.
Аргнар напружився.
- Коли це було? - глухим голосом запитав він.
- Тридцять чи, може, більше років тому...
Ольма зі здивуванням подивилася на раптово зблідлого воїна і співчутливо запитала:
- Що з тобою? Може, рана турбує?
Але Аргнар, стиснувши побілілими від напруги пальцями гребінь, немов і не чуючи її слів, наполегливо продовжував розпитувати:
- Хто-небудь із того селища в живих залишився?
- Ні, наче всіх до одного повбивали, а селище спалили. Мешканці з навколишніх хуторів потім усіх поховали, а зверху високий курган насипали і назвали Горілим. Кажуть, щоправда, ніби хлопчина якийсь із того селища живий залишився...
- А де він зараз?
- Хто його знає... Ніби ченці якісь із собою забрали. Кажу ж тобі: давно це було...
Ольма вже з непідробним острахом дивилася на Аргнара. Його жахлива блідість межувала зі смертельною. Чіткіше й різкіше проступили глибокі зморшки на враз закам`янілому обличчі, а очі потемніли, перетворившись із блакитних ледь не на чорні колодязі. Невимовний сум і біль зачаїлися в їхній глибині.
- Де... курган? - хрипко вичавив він із себе.
- Та ось він, неподалік... - змахнула рукою Ольма, вказуючи на високий пагорб, порослий вересом.
Аргнар повільно повернувся і невпевнено, немов уві сні, рушив до Горілого кургану. Схиливши голову, ніби відчуваючи скорботу господаря, Данго пішов за ним, тихо переступаючи з ноги на ногу.
Ольма ніяк не могла збагнути, що сталося. Чому так сильно схвилювала цього мужнього воїна та давня й страшна історія, але відчула серцем, що ліпше про це зараз не питати, і йшла слідом мовчки.
Так вони й наблизилися в повному мовчанні до скорботного пагорба: Аргнар, кінь, а за ними - Ольма.
Сівши на землю біля підніжжя кургану, Аргнар поклав на коліна оголений меч, склав на ньому сильні долоні й нерухомо завмер, заплющивши очі, немов складаючи безмовну клятву. Підійшовши до нього ближче, Данго м`яко поклав велику голову на плече господаря і тихенько заіржав.
Самотній витязь і його вірний кінь. Дивлячись на них, Ольма відчула якийсь незрозумілий побожний трепет. Щось дуже піднесене, наче навіть неземне було в цих двох застиглих постатях. Затамувавши подих і намагаючись не шуміти, знахарка тихенько пішла на інший бік кургану, дивуючись з приводу незрозумілої поведінки воїна. Тут вона почала збирати вистиглі ягоди шипшини, не припиняючи при цьому розмірковувати про те, що трапилося.
Скупе жовтувате сонце піднялося вже досить високо, даруючи змерзлій за ніч землі останнє осіннє тепло. Іній розтанув, оголивши зів`ялі стебла горицвіту.
Коли козуб наповнився доверху, Ольма обережно вкрила зібрані ягоди полотняним сукном і не поспішаючи вирушила назад до хутора. Обігнувши Горілий курган, вона зі здивуванням виявила, що Аргнар і досі сидить у тій самій позі. Данго покосив на молоду знахарку сумне мигдалеподібне око, немов просячи не турбувати його господаря. Ольма так і не наважилася гукнути воїна. Вона тільки ледь чутно зітхнула і тихенько пішла до хутора.
Аргнар повернувся лише пізно ввечері, коли в хатах уже запалювали перші світильники, а на темно-синьому небосхилі спалахували бліді іскри зірок. Він напоїв коня, задав йому корму, а потім зайшов до господаря хутора. Про що він розмовляв із Гестамом, так і залишилося невідомо. Як Одберг не хитрував, як не намагався хоч краєчком вуха підслухати розмову чоловіків, а нічого не домігся, крім запотиличника від розсердженої матері, коли вона застала його за цим заняттям.
- Ти диви, хитрун який цікавий знайшовся! Я от батькові скажу, він тебе швидко ременем відходить - і не подивиться, що вже майже з ним урівень вимахав! Ану, збігай-но краще до підвалу, та принеси чоловікам вина, того червоного, яке нещодавно на ярмарку купили в торговця! Та швидше: одна нога тут - інша там! - наказала Нерейда.
Всю ніч безперервно світилося віконце в кімнаті Гестама. Вартові лише диву давалися - чого це господареві не спиться так пізно? Лише коли щільну темряву сирої ночі почали розмивати досвітні сутінки, світло в хаті згасло.
У сараї дурнуватим голосом заполошно закричав півень, спросоння пробуючи захриплий після сплячки голос, заклопотано заквохтали кури. У хліві завозилася, засопіла худоба, примхливо замекали кози, ліниво бреханув старий пес. Десь голосно грюкнули двері, потім ще одні. Почулися голоси людей, які неголосно про щось розмовляли. Хутір поступово прокидався.
На ґанок хазяйської хати вийшли Арґнар і Ґестам.
- Може, все ж таки залишишся? - без особливої надії в голосі запитав господар хутора.
- Не можу, - мотнув головою Аргнар.
- Ну що ж, розумію... - зітхнув Гестам.
- Ти, це... приглянь за Ольмою, щоб не образив хтось, - зніяковіло кашлянувши, попросив Аргнар. - Гарна вона...
- Що, сподобалася дівка?! - Гестам хитро підморгнув. - А ти їй сам скажи про це, можливо, вона тебе залишитися вмовить.
- Живий буду - повернуся, скажу. А так, що даремно серце шматувати?!
- Ну дивись, тобі видніше.
Вони обмінялися міцним рукопотисканням. Аргнар вивів з конюшні Данго, осідлав його і неспішно попрямував до частоколу. Вже біля самих воріт його несподівано гукнула Ольма, яка казна-звідки з`явилася в цю ранню годину на подвір`ї:
- Що ж так, не попрощавшись, їдеш?
Аргнар зніяковіло завмер, не знаючи, що й відповісти, немов малий бешкетник, спійманий на шкоді. Він силкувався сказати на прощання якісь ніжні, добрі слова і не знаходив їх. Суворий і рішучий боєць, який без вагань вступав у сутичку з будь-яким супротивником, - він побоювався і губився перед цією молодою жінкою, яка отримала над ним якусь незрозумілу серцеву владу.
Ольма уважно дивилася прямо в очі Аргнару. Здавалося, що зараз вона зазирне в найпотаємніше місце його душі і прочитає там все те, у чому він сам собі ще не наважився зізнатися. Злякавшись цього, Аргнар відвів погляд убік.
- Рано ж... - зніяковіло пробурмотів він, виправдовуючись. - Я думав, що ти ще спиш.
- Чому ж не почекав?
- Поспішаю...
- Повернешся, чи як?
- Як Бог дасть. Якщо судиться - повернуся.
Ольма насупилася, посерйознішала, відчувши в цих простих словах відгомін далекої грозової тривоги. Вона нерішуче хитнулася вперед, немов збираючись наблизитися до нього і, можливо, обійняти, але в останню мить зупинилася. Так вона й залишилася стояти, опустивши очі й перебираючи пальцями край фартуха.
- Прощавай, - з якимось невисловленим жалем тихо промовила Ольма, і Аргнар відчув у її словах приховану гіркоту. - Повертайся і... бережи тебе Бог!
До горла раптово підкотила задушлива хвиля, перехопило подих, сильно забилося серце. Він хотів іще щось сказати на прощання, пояснити їй щось, чого й сам іще до пуття не зміг зрозуміти, але слів у відповідь так і не вийшло.
Торкнувши поводи, Аргнар повільно виїхав за частокіл, лаючи себе за незграбність останніми словами, і спрямував коня на південь, туди, де за прикордонним Солоним озером стелився широкий Асдарський шлях. Данго сам без понукань почав повільно набирати хід, поступово переходячи на м`яку рись.
Через деякий час Аргнар все ж не стримався - озирнувся, і його губ торкнулася скупа посмішка, немов золотистий сонячний промінь промайнув в очах. Там позаду, біля дерев`яного частоколу нерухомо застигла самотня жіноча постать у домотканій білій сукні.
Погляд воїна ковзнув трохи лівіше. Обличчя його миттєво стверділо, перетворившись на застиглу маску, а губи враз побіліли і рішуче стиснулися в пряму жорстку лінію. Посеред одноманітного осіннього степу, щедро пробитого жовтизною, в тиші безвітряної погоди, немов символ горя, мовчазним опливлим горбом височів самотній Горілий курган. Його широка підошва була оповита легким туманним серпанком, і тому здавалося, що курган скорботно пливе над землею, беззвучно волаючи до помсти.
Аргнар мимоволі потягнувся до меча й міцно стиснув руків`я до болісного хрускоту в пальцях. Дотик до вірного Шеру додав йому спокою й рішучості. На нього чекала довга й важка дорога, сповнена невідомості. Більше не обертаючись і відкинувши всілякі сумніви, воїн пустив коня галопом, немов поспішаючи швидше втекти від обтяжливих спогадів давно минулих років і нових серцевих відчуттів, що розбурхали його душу.
Степ пожовклою смугою слухняно лягав під копита легконогого Данго. Ліворуч, десь біля самої кромки обрію сірою грядою бовваніли Сторожові гори, над якими крутилися важкі грозові хмари. Від них відгалужувався викривлений хребет Димного кряжа і спрямовувався навперейми вершникові. Там, біля його основи проходив Південний тракт, до якого і прямував Аргнар.
Далі буде