Вогняна чаша
Частина №9 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
За каламутно-сірою завісою холодного дрібного дощу вдалині вигулькнули розпливчасті контури високої темної гори. Вона, немов потворний кострубатий палець велетня, була спрямована в похмуре тужливе небо.
- Ось він - Зуб Дракона! - тихо промовив Ейдар, мерзлякувато кутаючись у похідний плащ. - Тут наші шляхи розходяться.
Аргнар мовчки кивнув і неспішно під`їхав до величезного коняки - ваговоза, якого тримав у повідку похмурий Гілбер. На спині коня в спеціально споруджених для цього випадку ношах на м`яких шкурах спочивало нерухоме тіло Ратона, накрите від холоду і дощу шубою, а поверх неї плащем.
Загін вершників стояв на пустельному березі річки Сріблянки. Щоправда нині її каламутні неспокійні води не виправдовували своєї назви. Нескінченні тривалі дощі, що безперервно йшли ось уже понад три тижні, підняли рівень води в річці набагато вище, ніж зазвичай. Течія тягнула до океану великі сучкуваті корчі, вивернуті з корінням старі дерева, цілі острівці всілякого сміття і мотлоху.
Похмурий безлюдний край. Саме тут загін розділявся.
Одноокий і ще двоє колишніх воїнів об`єднаного війська мали таємно доправити Ратона на хутір Гестама до травниці Ольми. Рухатися треба було потайки, уникаючи великих доріг і населених пунктів. На прохання Аргнара і після тривалої бесіди віч-на-віч з Ейдаром правитель Берта поступився і дозволив таємно вивезти непритомне тіло головнокомандувача об`єднаних військ за межі Гірських баронств.
Війна все ще тривала. Відкинуті з гірських перевалів захисниками Берта, об`єднані війська Форвана і Ерденеха, тим не менш, обклали його з усіх боків і не припиняли наполегливих спроб прорвати рубежі неприступних Гірських баронств. Тому Гілберу і двом його супутникам у разі їхнього упіймання загрожувала смертна кара, як дезертирам.
Аргнар, Ейдар, могутній Керл і двоє слідопитів - Краш і Орм у супроводі ще п`яти воїнів баронства вирушали до Оманливих гір на пошуки печерного лабіринту, щоб омити у водах Джерела Забуття меч, покликаний протистояти в майбутній битві силам темряви.
Обережно піднявши підлогу плаща, який вкривав Ратона, Аргнар з болем глянув на брата. Бліда з жовтизною шкіра, немов стародавній пергамент, обтягувала закостеніле обличчя пораненого, і було абсолютно незрозуміло - живий він чи ні. Скреготнувши зубами, Аргнар повільно відійшов від переноски.
- Час вирушати...
Слова впали глухо, як безжальний вирок, відразу розділивши тих, хто розставався, стіною відчуження.
Гілбер якось дивно глянув на Аргнара і, шумно зітхнувши, піднявся на свого коня. Здійнявши руку в прощальному жесті, він рушив на північний схід у бік Вільних поселень. За ним потягнулися двоє його супутників, ведучи на поводу мерина з ношами. Незабаром вони розчинилися в суцільній дощовій завісі. Лише гучне хлюпання бруду під копитами коней, які осковзувалися на кожному кроці, ще деякий час долинало до тих, хто залишився на березі річки. Але ось і воно поступово замовкло. Тільки набридливо шелестів сумний дощ, та стривожено шуміла Сріблянка.
- Як же ми перейдемо на інший берег? - порушив мовчання Керл. - Тут, мабуть, глибокувато буде, а течія бурхлива, та й вода холодна... Швидше за все і самі потонемо, і коней загубимо ні за що.
- Я знаю, де можна перейти, - спокійно зауважив Орм. - Тут недалеко, десь із пів ліги буде вгору за течією.
- Тоді чого ж ми чекаємо?
Усі вичікувально втупилися на Мандрівника, який нерухомо завмер, немов уважно прислухаючись до чогось. Відчувши на собі погляди товаришів, він підняв голову і змахнув рукою.
- Уперед...
Розмірено погойдуючись у сідлах, змоклі мандрівники їхали мовчки, думаючи кожен про своє.
Орм і Краш старанно намагалися пригадати все, що знали або коли-небудь чули про ці краї, про звички підступних рудих карликів і про згубні зрадницькі стежки Оманливих гір. Бувалі слідопити - розвідники, вони на власному досвіді знали, що краще переоцінити супротивника, ніж недооцінити.
Керл з величезним нетерпінням чекав майбутніх сутичок, а ще потай сподівався побачити якихось казкових чудес. Адже він ніколи раніше у своєму житті не бував за межами Джунхаргських гір, і все довкола було для нього в новину.
П`ятеро воїнів, які супроводжували сміливців, згадували свої сім`ї та друзів, залишених в оточеному Берті. Там зараз було непереливки. Важкі думки і недобрі передчуття невідступно картали їхні душі.
Аргнар розмірковував про те, що непомітно для самого себе вже зробив той самий вибір, про який казали старці Затіненої діброви, і тепер уже нічого не міг змінити. Він відчував усім серцем, що відтепер несе відповідальність не тільки за самого себе, а й за долі багатьох людей Вальгарда, які можливо навіть і не підозрюють про його існування. Ратон, Ольма, Гестам, старий барон Гофер, Одноокий і багато інших, яким немає числа, стояли за його спиною незримим легіоном, і цей безмірний тягар відповідальності тиснув на плечі.
Про що думав Ейдар, не знав ніхто. Душа друїда загадкова і таємнича, а думки його відомі лише Всевишньому та йому самому. Але сиві кущисті брови похмуро зійшлися над його переніссям, а глибокі жорсткі зморшки ще глибше вросли в шкіру чола, нагадуючи кору деревних велетнів - дубів із заповідного гаю.
Вершники їхали пологим голим схилом, начисто позбавленим будь-якої рослинності. Каламутна вода дратівливо шуміла і пінилася, злизуючи жадібними язиками хвиль дрібні камінчики з окрайків берега.
Течія річки плавно завертала на схід за невеликий мис і трохи звужувалася.
- Тут... - несподівано вигукнув Орм, прямуючи до води ослизлим схилом.
Зістрибнувши на землю і взявши коня під вуздечку, слідопит без зайвих слів увійшов у річку й обережно рушив уперед, промацуючи дно. Решта наслідували його приклад. По груди у воді вони повільно перетнули каламутну течію, ухиляючись від корчів, які пропливали повз, і вибралися на протилежний берег. Вода стікала з них струмками, було дуже холодно.
- Ну ось, тепер уже точно мокрий із голови до п`ят... - невдоволено пробурчав Керл. - Непогано було б трохи зігрітися, а то, чесно зізнатися, у мене вже зуб на зуб не потрапляє, та ще й цей клятий дощ ніяк не вгамується...
- Ех, вогнище б зараз спорудити не завадило, та ще й сьорбнути чогось міцнішого... - мрійливо протягнув один із воїнів супроводу.
- Може, тобі ще й бабу принести?! - з`єхидничав його сусід.
Від грубуватого казарменого жарту всі несподівано розсміялися, і якось одразу спала нервова напруга. Обличчя людей ніби просвітліли, очі пожвавилися.
- Пройдемося пішки - зігріємося на ходу. - вирішив Аргнар. - Нехай ще й коні трохи відпочинуть.
Рухатися швидким кроком по розкислій землі було важко. Ноги неслухняно роз`їжджалися в багнюці. Від постійного напруження почали боліти м`язи. Проте незабаром усі й справді зігрілися. Над плечима подорожувальників від мокрих плащів здіймалася пара, змішуючись зі шлейфом дощу, який мрячив, не вщухаючи.
Через деякий час Аргнар подав знак, і загін, схопившись у сідла, пустив коней галопом - тільки грудки глинистого ґрунту полетіли в різні боки з-під копит. Силуети вершників були схожі на сірі примари, які безмовно скакали крізь сумну імлу лихоліття. Тупіт ув`язав у занудному шелесті дощу і поступово сходив нанівець, зникаючи в хиткому мареві.
Непомітно і вкрадливо почали підкрадатися вечірні сутінки. Дощ стих, а потім і зовсім припинився, немов йому самому набридла сумна одноманітність сльоти. І, хоча кудлаті хмари ще приховували небо, видимість усе ж покращилася.
Попереду непривітно проступили ламані обриси темних Оманливих гір. Повільно насувалися вони на вершників, здіймаючи до небес похмурі мовчазні вершини. Але навіть ці високі гори губилися поруч із грізним конусом велетенського Зуба дракона, який десь там, у недосяжній височині встромляв своє білосніжне навершя у небесну твердь.
Стародавня легенда свідчила, що ця велетенська гора - ніщо інше, як скам`янілий зуб самого Бога часу, що з`явився колись у прадавні часи на землі Вальгарда в образі гігантського змія. Так воно було насправді чи інакше, проте гора і справді вражала уяву, за своєю формою разюче нагадуючи величезний загострений зуб.
Загін ланцюжком в`їхав у глухе міжгір`я, заповнене чорнильною імлою. Коні пирхали і стривожено смикали вухами, косячись переляканими очима на всі боки. Якось надзвичайно тихо і пустельно було в цьому непривітному місці. Здавалося, що з усіх боків, з-за кожного виступу за прибульцями стежать невидимі спостерігачі, чекаючи слушної нагоди, щоб несподівано накинутися із засідки.
З тихим шелестом вийшов з піхов меч і тьмяно блиснув у блідому світлі сиротливого місяця, що визирнув крізь розрив хмар. Поклавши його перед собою впоперек сідла, Аргнар швидко озирнувся, намагаючись розрізнити хоч найменший рух у зрадницькій темряві. Але начебто все було спокійно. Примарне світло місяця висвітлило голі схили міжгір`я, ще гостріше окресливши лякаюче бездонні провали печер і ущелин, заполонених непроникною темрявою.
- Так... вельми непривітне місце... - тихо пробурмотів Керл, напружено стискаючи руків`я своєї улюбленої сокири і крутячи головою на всі боки. - Просто острах бере. Чи не потрапили ми ненароком у пастку?!
- Зараз тут нікого, крім нас, немає, - подав голос друїд, який мовчав досі. - Хоча це прокляте місце і справді просякнуте отрутою злості й підступності. Уже кілька століть дух смерті витає над цією мертвою землею, стежачи за невпокоєними душами воїнів, полеглих у давній битві...
- Про що ти кажеш, Ейдаре? - запитав Аргнар.
Старець зійшов з коня і, низько схилившись до землі, неквапливо провів над нею розкритою долонею. Під його густими бровами суворо блиснули очі. Ейдар якось важко випростався, немов піднімаючи неймовірно тяжкий вантаж.
- Це дуже давня й повчальна історія... - відповів він. - Ще за часів правління Елабора Світлоликого два племені степових кочівників об`єдналися для того, щоб раз і назавжди позбутися рудих карликів, які постійно здійснювали нищівні набіги на їхні землі. Вожді зібрали всіх своїх воїнів і спільними силами рушили на ворогів. Коли об`єднані війська увійшли в це міжгір`я, їх зустріла справжнісінька буревійна злива отруєних стріл.
Як виявилося, один із ватажків, вирішив заволодіти землями свого сусіда. Тому він уклав таємний союз із рудими карликами і заздалегідь попередив їх про підготовку наступу. І ось, гинучи від стріл карликів, воїни першого вождя почали відступати. Але не тут-то й було. Ватажок-зрадник зі своїми воїнами повністю перекрив вихід з міжгір`я і завдав підступного нищівного удару в спину союзника, який нічого не підозрював.
Дуже швидко загін першого вождя було повністю винищено до останньої людини. Але підлий зрадник недовго радів. Він не врахував підступності рудих карликів. Поки люди безжально винищували один одного, карлики непомітно оточили їх з усіх боків, і, коли воїни вождя зрадника, які лишилися живими, вже тріумфували перемогу, на них несподівано впали хмари отруєних стріл. У живих не залишилося нікого... Такою була історія подвійної зради, вчиненої в давнину.
Друїд замовк. У тиші, що запанувала після його слів, чути було лише подих коней.
- Так... - задумливо протягнув Орм. - Повчальна історія...
- Однак пора б і про ночівлю поміркувати, - втрутився один із воїнів супроводу. - Скоро вже до півночі, може, розіб`ємо тимчасовий табір просто на цьому місці, тим більш, якщо друїд упевнений у тому, що поблизу немає жодних ворогів?
- Зараз ні, - виправив його Ейдар. - Але навіть мені не відомо, що може трапитися через кілька годин.
Аргнар задумливо потер підборіддя, а потім вирішив:
- Зупинимося тут до ранку, а там уже при денному світлі уважно роздивимося, розберемося, що до чого, і тоді вирішимо, як нам далі бути. Вогню розводити не варто. Двоє воїнів у дозор, решті поки що відпочивати.
- І на тому спасибі... - буркнув Керл.
Він зістрибнув на землю, розім`яв затерплі від довгої їзди ноги, а потім, розстеливши на одному з каменів грубувате полотнище, вправно розклав нехитру вечерю. Влаштувавшись біля імпровізованого столу, мандрівники запустили по колу пузату флягу з терпким червоним вином, і за деякий час їхній настрій трохи поліпшився. Однак довгих розмов не було. Усі настільки виснажилися в дорозі, що одразу ж після того, як нашвидкоруч підкріпилися, загорнулися в дорожні плащі й невдовзі вже міцно спали.
Краш і ще один з воїнів несли першу варту, розташувавшись з протилежних боків тимчасового табору.
Ніч була дуже тиха, навіть надто - це мимоволі насторожувало. Здавалося, що саме повітря в цьому місці насичене якоюсь невизначеною загрозою. Слідопит напружено вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти хоч щось, доти, доки йому не почали ввижатися якісь химерні тіні, які дивовижно змінювали свої хиткі форми. Тоді він прикрив втомлені очі долонею, даючи їм трохи відпочити, і повністю поклався на свій слух.
Саме в цю мить над великою купою безладно наваленого каміння, перед входом до однієї з печер постала присадкувата згорблена постать, закутана в темно-сірий плащ під колір каміння. Невідомий уважно і чіпко оглянув сплячий табір, запам`ятовуючи все в найдрібніших подробицях, підступно блиснув глибоко посадженими очима, а потім, зробивши кілька безшумних кроків, як тінь розчинився в чорному провалі глибокої печери. Але, мабуть, він все ж таки десь необережно оступився, - пролунало глухе клацання камінчика.
Краш негайно беззвучно схопився зі свого місця і з оголеним клинком у руці обережно підкрався до того місця, звідки долинуло підозрілий звук. Обійшовши купу каміння, слідопит опинився перед входом у велику печеру і завмер, насторожено прислухаючись. З похмурої темряви долинало ледь чутне дзюрчання і плескіт води. Вочевидь, десь далеко в глибині печери протікав підземний струмок. Можливо, підмитий його течією, зі стіни зірвався невеликий камінчик... Так вирішив Краш і заспокоєний знову повернувся на своє колишнє місце.
Залишок ночі минув спокійно.
Коли блідо-сірувате світло нового ранку тільки-но почало розтікатися міжгір`ям, усі вже були на ногах. Неподалік від нічної стоянки відшукали невелику затишну ущелину, непримітну з першого погляду. Там вирішено було облаштувати основний табір на час походу до Джерела забуття. Аргнар, Керл, Ейдар і Краш з Ормом йшли в гори. П`ять воїнів, що залишалися, мали охороняти коней і чекати повернення товаришів.
Прощання було скупим і швидким. Обмінявшись міцним рукопожаттям з воїнами, що залишалися, Аргнар підійшов до вірного Данго.
Кінь дивився на господаря з німим смутком і докором. У його великих розумних очах було прохання: "Не залишай мене, візьми з собою!"
- Я повернуся, Данго... - тихо прошепотів воїн і погладив свого відданого коня.
Шумно зітхнувши, Данго потерся головою об його плече.
- Мандрівнику, не паси задніх! - гукнув Керл.
Швидко розвернувшись, Аргнар поспішив за рештою супутників, які вже почали підйом схилом гори туди, де на них очікувала невизначеність, наповнена невідомими небезпеками.
Похмурі й непривітні Оманливі гори. Вологі вітри блукають пустельними ущелинами, тужливо завиваючи у звивистих печерних лабіринтах. Злісно рикаючи й гуркочучи вивернутим камінням, скачуть скелястими уступами бурхливі потоки, що стікають з заледенілих вершин, і зриваються в бездонні прірви, щоб, упавши з величезної висоти, розбитися в пил і знову злитися в шаленіючі річки. Навіть птахи не гніздяться на цих диких схилах. Лише невибагливі, оброслі густою кучерявою вовною від рогів до ратиць, високогірні цапи - терги деруться голими скелями в одвічному пошуку чахлих кущиків трави. Та ще й руді карлики...
Десь тут, серед хаотичного нагромадження базальтових брил крився вхід до печерного лабіринту, який зберігав таємницю Джерела забуття. Сюди прямував зі своїми супутниками Аргнар, сподіваючись набути сили, здатної протистояти мечу Повелителя темряви.
* * *
Краш виринув із холодного туманного серпанку абсолютно беззвучно, немов сіра примара. Аргнар тільки захоплено хитнув головою. Як він не прислухався, намагаючись вловити хоч найменший шерех, але до появи слідопита не почув жодного звуку.
Притиснувши палець до губ, Краш іншою рукою вказав на дальній виступ скелі, за який завертала вузька гірська стежка, і розчепірив п`ятірню. Після цього він виразно подивився вгору. Там на висоті людського зросту починався невеликий, завширшки в долоню, кам`яний карниз, що вів нагору до темного провалу печери.
Орм одразу без слів зрозумів товариша. Він сперся на стіну і зігнув спину, підставляючи її Крашу. Той швидко піднявся на неї, вчепився за карниз і, спритно підтягнувшись, викинув своє сильне тіло на виступ. Керл і Аргнар підсадили Ейдара і слідом за ним самі піднялися на вузький виступ. Останнім був Орм. Притискаючись спинами до нерівної поверхні скелі, вони дрібними кроками рушили до входу в печеру.
Краш призупинився на мить, вийняв з невеликої шкіряної сумочки, пристебнутої до пояса, жменю якогось сіруватого порошку і, широко розмахнувшись, жбурнув його вниз на стежку. Легкий подих вітерця розтягнув порошок шлейфом, розносячи його на велику відстань. Дрібний пилок швидко влігся на каміння, ущелини і стежку, якою загін перед цим пробирався, і змішався з поверхнею землі.
Аргнар зловив погляд слідопита і запитально підняв брови. У відповідь Краш швидко показав на сумочку, потім на свій ніс і заперечно похитав головою. Аргнар зметикував, що порошок - це спеціальне зілля для того, щоб карлики не відчули за запахом присутність чужинців у своїх володіннях.
Карниз круто йшов угору і закінчувався біля входу в печеру. Звідти віяло затхлою сирою прохолодою. Темний отвір печери був схожий на величезну роззявлену пащу.
Знизу почулися скрипучі голоси, які поступово наближалися до того місця, звідки загін піднявся на карниз.
Пірнувши в темряву, всі причаїлися за кількома валунами, що лежали просто біля входу. Аргнар і Краш обережно спостерігали за стежкою, залишаючись у тіні.
Голоси стали гучнішими, і з-за повороту з`явився загін рудих карликів. Роздратовано про щось сперечаючись, вони квапливо шкандибали стежкою, вочевидь прямуючи вниз - у бік міжгір`я.
На зріст карлики не вийшли, були вони по груди дорослій людині. Проте за шириною плечей могли позмагатися з могутніми панцерниками Кержей. Викривлені короткі ноги карлів, взуті в ґрубі чоботи, підбиті залізом, рухалися напрочуд спритно. Звичні до оманливих гірських стежок, руді поганці вправно крокували над самим краєм прірви, немов і не помічаючи її. Одяг карликів складався з грубо оброблених шкір тергів, у яких були прорізані дірки для рук і ніг. Головний убір їм заміняло густе скуйовджене волосся.
Усе озброєння мешканців Оманливих гір - це короткі широкі мечі, окуті залізом кийки і луки. Ось саме луки і становили головну загрозу. Річ у тім, що карлики, наділені неабиякою силою, робили їх з рогів все тих же тергів. Два роги складалися основою один до одного і в цьому місці оковувалися сталевими пластинами. Тятива була сплетена з висушених і просмолених жил. Такий лук був майже врівень з карликами і мав велику вбивчу силу. Не кожна людина могла натягнути цей лук, але карли справлялися з цим граючи. Та й стрілками вони були відмінними - за півсотні кроків били тергів в око.
Ватажок карликів з пишною вогненно-рудою шевелюрою на голові злісно покрикував на підлеглих, намагаючись дати стусана тим, хто відстає. Несподівано він призупинився і принюхався. Карлики, які пішли вперед, не звернули на це уваги і продовжували шкандибати вниз стежкою. Їхній ватажок із сумнівом покрутив головою на всі боки, підозріло покосився на провал печери, який темнів угорі, а потім, щось незадоволено буркнув та пішов навздогін за іншими. Незабаром тупіт і неприємні голоси замовкли.
Лише після цього ті, хто причаївся біля входу в печеру, змогли перевести дух і трохи розслабитися.
- Уф... Здається, не помітили... - полегшено пробурмотів Керл. - А я вже було подумав, що зараз нас помітять.
- Поки що не помітили, але далі стежкою рухатися не можна, - відповів Орм. - Ці кляті карли стежкою будуть снувати туди - сюди, і чим далі, тим частіше. Мабуть, це в них одна з головних доріг.
- А як же ми далі підемо? - здивувався Керл. - Карниз закінчився, а літати я не вмію!
- Підемо вглиб печери, - втрутився в розмову друїд.
- Ти знаєш, куди вона веде? - швидко запитав Аргнар.
- Ні, це мені не відомо, але всі печери Оманливих гір мають бути пов`язані між собою і з`єднуватися з печерним лабіринтом...
Краш задумливо креслив на піщаній підлозі якісь лінії, час від часу кидаючи погляд на протилежний схил ущелини. Орм підсів до товариша і почав вносити в його малюнок свої виправлення.
Коли слідопити закінчили креслити загадкову схему, Краш обтрусив руки і почав пояснювати іншим.
- Ми увійшли в ущелину з південного сходу і рухалися стежкою, поступово звертаючи на північний захід. Зараз ми маємо перебувати приблизно тут...
Слідопит тицьнув пальцем у те місце на схемі, де глибока ущелина розділяла хребет Оманливих гір неподалік від Зуба Дракона.
- Судячи з початку, печера тягнеться в північному напрямку. Десь там має знаходитися і печерний лабіринт. Якщо ми зійдемо на стежку, то обов`язково зіштовхнемося з якоюсь зграєю карликів. А якщо підемо печерою, то, можливо, дістанемося непоміченими до Джерела забуття.
- Воно-то так, - промовив тихо Керл. - Але ж ніхто з нас цього напевно не знає. Не забувайте, що там усередині суцільна темрява, а смолоскипів у нас немає - тільки один ліхтар, якого на довго не вистачить. До того ж ще невідомо, раптом ця печера заведе нас у глухий кут, а зворотної дороги ми не знайдемо...
- Ми будемо залишати на стінах мітки, і за ними завжди зможемо повернутися до виходу!
- А зі світлом я вам допоможу, - додав Ейдар.
Він підняв перед собою жезл і щось неголосно вимовив. Негайно навершя жезла освітилося неяскравим зеленуватим сяйвом, яке розігнало морок на кілька кроків углиб печери.
- Ну і ну... - захоплено вимовив Орм. - Та з таким світильником можна весь печерний лабіринт дослідити!
- Ну, надовго його не вистачить, - заперечив друїд. - Навіть таке невелике світіння вимагає від мене деяких зусиль. Тож час від часу нам усе ж доведеться рухатися в темряві, щоб я міг відновити сили.
Ейдар перевів погляд на Аргнара, який уважно слухав розмову, і запитав:
- А ти, Мандрівнику, сам-то, що думаєш з цього приводу?
- Мені здається, що вибір у нас не особливо багатий, - зітхнув Аргнар. - Доведеться ризикнути і просуватися навмання печерою. У крайньому разі, повернутися ми зможемо... А щодо того, що вона заведе нас у глухий кут, я думаю, ви помиляєтеся. Відчуваєте легкий вітерець, який віє з глибини печери? Це свідчить про те, що є другий вихід. Можливо, він є тим самим входом у печерний лабіринт, який нам потрібен.
- Справді, - погодився Краш. - Тоді й сидіти особливо нема чого, тим більше що часу в нас не густо!
Нашвидкуруч поївши і ретельно знищивши свідоцтва своєї присутності, загін вирушив углиб печери. Замикав ланцюжок Орм. Примотаним до стріли пучком жорсткої трави, він замітав сліди і залишав на стіні праворуч малопомітні позначки, щоб у разі потреби за ними можна було повернутися.
Помітивши, що Керл дістає ліхтар, друїд зупинив його:
- Почекай, зараз я можу освітлювати шлях. Ліхтар краще приберегти на крайній випадок. Здається мені, на березі Джерела забуття він особливо знадобиться...
- Що ти маєш на увазі? - запитав Аргнар, відчувши, що при цих словах голос Ейдара злегка здригнувся.
- Напевно нам не вдасться уникнути зустрічі з Хранителем джерела, і тоді мені можуть знадобитися всі сили...
- Та хто він такий, цей хранитель?! - в серцях вигукнув Керл. - Ну, був колись друїдом, то й що?! Він, напевно, вже всі свої сили втратив, а, може, його і в живих-то давним-давно немає?!
- Якби це було так... - зітхнув друїд.
Він не став нікому пояснювати, що можлива зустріч із Хранителем лякає його, тому що магічна сила і нерозтрачена міць цього колишнього друїда, який переродився на чудовисько, була незмірно велика. Ніхто не знає меж його могутності. Лише боги владні над ним, та ще залишалася надія на меч Шер. Але... тут уже багато залежало від його власника.
Ейдар відчував під серцем якийсь неусвідомлений тягар. У цей момент йому найбільше у світі хотілося б перебувати в Затіненій діброві, серед спокійної величі стародавніх і міцних дерев. Заповідний ліс завжди вабив друїдів - тут, як ніде в іншому місці, кожна рослина дихала свободою і світлим добром. Чисті помисли і прагнення народжувалися під покровом віковічних дубів. Тут не було місця для зла і жорстокості.
По мірі того, як загін віддалявся від входу в печеру, ставало дедалі темніше й темніше. Нарешті завернувши за ріг, мандрівники опинилися в непроглядній темряві. Тепер тільки бліде сяйво друїдового жезла освітлювало їхній шлях у невідоме.
Розмова замовкла, немов пригнічена колосальною вагою склепінь, що нависали над головами. Під ногами тихо поскрипував пісок, та шаруділа трава, замітаючи сліди. Звідкись із глибини печери поступово почав долинати якийсь дивний звук, що нагадував невиразне бурмотіння.
- Що це може бути? - поцікавився Керл.
- Схоже на підземну річку... - відгукнувся Орм. - Скоро побачимо...
Вони рухалися вперед ще близько півгодини, і весь цей час звук неухильно зростав, перетворюючись на важкий низький гуркіт.
Нарешті за черговим поворотом стіни печери раптово розійшлися в боки, склепіння стрімко здійнялося вгору, зникаючи десь у чорному безмежному мороці. У неосяжному підземеллі було сиро й прохолодно, на обличчях осідали дрібні краплі вологи. А за два кроки попереду підлога різко уривалася, і там унизу, гуркочучи й пирхаючи, несла свої води могутня підземна річка.
Аргнар і Ейдар зупинилися на самому краю. Решта скупчилися позаду них, заглядаючи через плечі товаришів у русло річки. Зеленуваті сполохи від сяючого жезла відбивалися на вугільно-чорній поверхні води мертвотними маслянистими відблисками. Протилежного берега не було видно - він тонув у непроглядному мороці. Праворуч і ліворуч теж нічого неможливо було розгледіти.
- Ось тобі й на... - видихнув Краш. - Прийшли... А далі куди?
- Зараз подивимося, - промовив друїд.
Він здійняв над головою жезл і щось співуче вимовив. Негайно спалахнуло сліпучо-яскраве сяйво, розганяючи на короткий час темряву. Очам супутників постало грандіозне видовище. Здавалося, що печера, в якій протікала річка, висвердлена в товщі гір якимось гіпотетичним велетнем - вона була ідеально круглою і рівною. Уздовж стін тягнулися широкі карнизи, між якими повільно й тягуче струменіла течія річки. Вода важко здувалася горбами і плавно спадала, немов там, під її поверхнею, ліниво переверталося якесь велетенське тіло. Під склепінням печери стояв невгамовний гуркітливий гул.
Сяйво згасло, і негайно морок щільніше зімкнув свої крила над прибульцями. Після яскравого світла нічого не було видно вже за два кроки. Жезл потьмянів і тепер ледь-ледь мерехтів.
- Тепер і зовсім нічого не видно, - невдоволено пробурмотів Керл. - Як у такій темряві рухатися? Я не те, щоб дороги - навіть ніг своїх не бачу! Куди ж далі?
- Якщо йти вздовж берега, то кудись ми все ж таки прийдемо, - задумливо прорік Краш.
- Питання тільки в тому, куди? - пробурчав Керл.
- Я думаю, що потрібно йти за течією, - втрутився Аргнар. - Ця річка має впадати в якесь підземне озеро.
- З чого це ти вирішив?
- Течія йде вглиб гірського масиву. Отже, десь там має бути водойма, куди впадає річка. Адже на поверхні ми такої великої річки не бачили, а вся ця вода має кудись діватися.
- І я так думаю, - підтримав його друїд.
- Тоді й сперечатися нічого, - підбив підсумок Краш. - Пішли...
Він звернув ліворуч і першим рушив широким карнизом, намагаючись триматися ближче до стіни. Слідом за ним ішов Аргнар, тримаючи руку на руків`ї меча. Щось злегка насторожувало його, хоча він і сам не міг зрозуміти, що саме. Ейдар крокував у середині загону, а Керл і Орм замикали ходу.
Йшли не поспішаючи, щоб не впасти в глибокі ущелини, які час від часу траплялися на шляху. Жезл світився ледве-ледве, так, щоб було видно лише підлогу під ногами. Далі все потопало в темряві, звідки линуло невгамовне грізне бурчання потоку.
У виснажливо одноманітному русі минуло кілька годин. За цей час оминули три бічні відгалуження, які йшли кудись у надра гір. Звідти тхнуло затхлістю і цвіллю, а з одного тунелю йшла задушлива хвиля смороду.
Усі мимоволі зупинилися, насторожено вслухаючись і вдивляючись у темряву проходу.
- Неприємне місце, - подав голос Краш. - Таке відчуття, що тут знаходиться всесвітній смітник!
- А мені це нагадує вхід у лігво якогось невідомого хижого звіра, - повільно вимовив Аргнар. - Цілком можливо, що тут мешкає якесь підземне чудовисько.
- Цього нам тільки й не вистачало!
Керл узявся за сокиру і прийняв захисну стійку. Усі позадкували, хапаючись за зброю.
- Заспокойтеся, - підняв руку Ейдар. - Зараз тут нікого поблизу немає. Однак я відчуваю, що ми наближаємося до місця, де напевно багато мешканців печер.
- І хто ж це?
- Найімовірніше, руді карлики. Я відчуваю їхні злісні думки.
- Як це тобі вдається? - здивувався Орм.
Друїд невесело усміхнувся і з гіркотою вимовив:
- Це дар і водночас розплата за ті сили і здібності, що даровані нам з небес. Часом ми, друїди, заздримо звичайним людям, які не відчувають гнітючого впливу чужих думок.
- Отже, ти можеш читати наші думки? - здивувався Аргнар.
- Ні. Про це можете не турбуватися, - думок я не читаю. Але ось настрій - відчуваю, і чужі емоції відчуваю, як свої власні. Часом це дуже важко, повірте мені!
- Та вже, напевно...
Аргнар співчутливо подивився на старого і подумав про те, що, напевно, ніколи не захотів би прийняти на себе такий тягар.
Залишивши поруч із входом на стіні відмітину, вирушили далі.
Так минуло ще кілька годин. Нарешті карниз почав розширюватися, і попереду з`явилося слабке світло. Що ближче підходили подорожні до його джерела, то більше розсіювався морок. Незабаром Ейдар загасив свій жезл, бо і без нього стало добре видно.
Загін завмер біля входу у величезну залу. Дальні стіни її зникали в напівтемряві. Зверху з великої ущелини широким стовпом падало сірувате сутінкове світло. Воно було не яскравим, але після темряви підземель супутники мружилися, немов від сонячного світла. У бічних стінах поблизу темніли численні входи в тунелі. Усю підлогу зали вкривали довгі ламані тріщини. Русло річки відхилялося праворуч і, притискаючись до протилежної стіни, спрямовувалося в дальній кут, де зникало в наступному тунелі з таким гуркотом, наче потоки води валилися в прірву. Скоріше за все так воно і було.
Майже посеред залу височів чорний, як сажа, кам`яний стовп заввишки в три людські зрости, поцяткований якимись малюнками.
З пересторогою озираючись на всі боки, люди обережно наблизилися до нього і завмерли, приголомшені побаченим. Лінії малюнка, здавалося, були виплавлені в камені. Вони були настільки точними і співмірними, що викликали побожний трепет. Це не могло бути творінням людських рук, бо являло собою саму досконалість.
На стовпі була зображена постать оголеної жінки, що завмерла в незавершеному русі. Здавалося, ось зараз вона зробить крок уперед і опиниться зовсім поруч. Краса цієї жінки була настільки досконалою, що здавалася неземною. Навколо її ніг широкими вільними кільцями розташувався гігантський змій. Він, як і жінка, дивився з-під напівприкритих повік на прибульців.
Аргнар зробив крок праворуч - погляд жінки і змія пішов за ним. Він відхилився в інший бік - і знову все повторилося. Погляд переслідував його всюди, куди б він не відходив. Немов зачарований, Аргнар знову наблизився до стовпа і, як уві сні, повільно простягнув руку до зображення.
Він почув, як приголомшено ахнули його супутники. Навколо долоні спалахнуло золотисте сяйво, і Аргнар відчув, як в нього почала вливатися сила. Вона наповнювала його, п`янила, викликаючи легке запаморочення.
Раптово Аргнар побачив якісь невиразні рухомі картини. Поступово вони ставали дедалі виразнішими, прояснювалися. Перед очима попливли суцільною низкою видіння. Ось посеред річки з-під води, спучуючи її поверхню, здіймається величезне невідоме чудовисько зі щупальцями і клешнями. Аргнар стоїть на плоту з мечем у руці. Поруч із ним звір, схожий на велику чорну кішку, якась дівчина і старий, трохи осторонь - могутній кремезний чоловік, який підняв над головою в широкому замаху велику сокиру. Видіння змінилося. Змієголовий монстр із мечем у руках нападає на Аргнара, і в цю мить розверзається земля під ногами, і звідти піднімається величезний змій з людським поглядом. Знову зміна видіння. Він крокує курною дорогою, що тягнеться до обрію. Поруч, злегка нахиливши голову, йде великий вовк попелястої масті. Назустріч з-за обрію здіймаються лілові блискавки, затуляючи собою половину неба.
Видіння хлинули, немов повінь, заповнюючи свідомість. Злякавшись цього незрозумілого відчуття, Аргнар відсмикнув руку і ледь не втратив свідомість. Перед очима попливли райдужні плями, у скронях з`явився ниючий біль. Воїн похитнувся, але в цю мить його підхопив Ейдар, який підбіг на допомогу. Решта з тривогою оточили Аргнара, намагаючись з`ясувати, що з ним сталося.
Поступово свідомість прояснювалася, біль кудись пішов, залишивши тужливу тривогу в серці. Аргнар підняв обважнілий погляд на зображення і лише тепер збагнув, що саме так сильно вразило його. У жінки зіниці очей були зміїними, а у змія - навпаки - вони були людськими і наповнені мудрим сумом.
- Що це? - хрипко запитав Аргнар. - Що зі мною сталося?
- Ти доторкнувся до стародавнього символу Нещадного змія... - благоговійно прошепотів друїд. - Я був настільки вражений побаченим, що не встиг попередити про небезпеку.
- Про що ти кажеш? - вигукнув Краш.
Ейдар обвів присутніх якимось відчуженим поглядом і тихо відповів:
- Я чув колись від свого вчителя, що десь у надрах Оманливих гір з прадавніх часів зберігається загадковий кам`яний символ, що уособлює суть божественного часу, непідвладного людському розумінню. Лише обрані можуть доторкнутися до нього, на всіх інших неминуче чекає загибель...
- А як же Мандрівник?! - недовірливо заперечив Керл. - Адже він залишився живий! Можливо, це все казки?
- Не нам дано про це судити, - зітхнув друїд. - Значить, він обраний вищими силами!
- А в чому ж суть божественного часу?
- Хто знає?! Той, хто зможе відповісти на це запитання, сам стане подібним до богів, бо пізнає витоки всього сущого...
- Не вірю я цьому!
Керл рішуче зробив крок до стовпа, маючи намір доторкнутися до нього рукою, але Ейдар затримав його.
- Зачекай, не поспішай розлучитися з життям! Ти не віриш мені?! Ну що ж, можливо, це переконає тебе...
Промовивши це, друїд підняв з підлоги невеликий камінчик і кинув його в бік священного стовпа. Ще навіть не встигнувши доторкнутися до поверхні зображення, камінчик спалахнув сліпуче яскравим сяйвом і миттєво випарувався без сліду.
- Тепер-то вже віриш?
- Та вже ж... - Керл тільки розгублено почухав у потилиці.
Аргнар труснув головою і звернувся до друїда:
- Скажи, Ейдаре, я... бачив якісь дивні картини... Тільки не можу зрозуміти, що вони означають.
- А що ти бачив?
- Якихось людей, з якими я був разом, битви, невідомих чудовиськ... Але я ніколи раніше з ними не зустрічався і навіть не знаю, звідки мені це могло спасти на думку...
- Я й не знаю, що тобі відповісти з цього приводу. Можливо, священний стовп показав тобі картини твого майбутнього життя, а, можливо, попереднього...
- Але я не пам`ятаю нічого подібного!
- Хто знає? Можливо, тобі ще доведеться пройти через це, або все це вже було в одному з минулих твоїх життів... Ніхто не знає могутності Часу, і ніхто не зможе дати відповіді на твої запитання, хіба тільки сам Бог часу, якщо... він цього захоче...
Запала тиша. Усі стояли мовчки, з трепетним захопленням дивлячись на кам`яний стовп.
Несподівано якийсь новий звук влився в невгамовний гуркіт підземної річки. З глибини кількох тунелів почувся поступово наростаючий гомін, серед якого прибульці виразно розрізняли брязкіт металу, якісь крики і тупіт безлічі ніг. По стінах тунелів заметушилися криваво-червоні відблиски смолоскипів. Вони наближалися грізно й невблаганно.
- Що там таке? - насторожився Аргнар.
- Руді карли, хай їм грець! - похмуро кинув Краш, піднімаючи меч і готуючись до битви.
- Потрібно негайно йти звідси! - вигукнув Ейдар. - Тут занадто просторо, ми не зможемо встояти проти їхньої оскаженілої зграї!
- Куди?
- Спробуємо пробитися за течією річки. Там має бути шлях... У всякому разі, треба спробувати!
Загін кинувся в найдальший кінець залу. Але не встигли вони пробігти й половину шляху, як із печер посипалися натовпи рудих карликів. Помітивши втікачів, вони заходилися оглушливими криками і вереском. Негайно, розгорнувшись широким віялом, карлики приготувалися до стрільби з луків. Грізно загули спущені тятиви, і потік смертоносних стріл полетів услід втікачам.
Орм, який біг останнім, коротко скрикнув і замертво впав на підлогу, пронизаний наскрізь одразу десятком стріл. Вони стирчали з нього, як голки з їжака.
Кинувши погляд через плече, Аргнар раптово зупинився, маючи намір повернутися. Але Ейдар схопив його за руку і потягнув уперед до темного проходу, куди вливалася річка.
- Ти йому вже нічим не допоможеш, він мертвий... - крикнув на бігу друїд. - Якщо ми не встигнемо сховатися в печері, ці карли всіх нас перестріляють, як куріпок!
Важкий клубок підкотив до горла. Скреготнувши зубами, Аргнар побіг уперед. Одна з важких стріл ворога злобно продзижчала біля самої його скроні. Смерть пронеслася поруч, на відстані всього лише одного пальця, обдавши його холодним подихом.
Керл першим пірнув у рятівну темряву печери, яка одразу поглинула його фігуру. За ним пішли Ейдар і Аргнар. Вони відразу обернулися, чекаючи Краша.
Важко дихаючи, слідопит вбіг у печеру і зупинився.
- Здається, втекли... - з хрипом видихнув він.
Краш хотів ще щось додати, але в цю мить пролунав звук тупого удару, супроводжуваний щільним хрускотом, і Аргнар побачив, як із грудей слідопита з`явився закривавлений накінечник товстої стріли.
В очах Краша промайнуло здивування. Розкинувши руки, він без звуку звалився в темний потік води, яка тут же поглинула його без сліду. Усе сталося так швидко, що ніхто нічого не встиг зрозуміти. Вочевидь стріла, пущена навмання, випадково знайшла свою жертву в темряві. Щойно слідопит був поруч, і ось його вже немає.
Глухо загарчавши, Аргнар і Керл повернулися до виходу, але перед ними встав Ейдар, загородивши прохід.
- Зупиніться, безумці! - вигукнув старий. - Ви тільки даремно складете свої шалені голови! Нам потрібно йти вперед, не втрапляючи у свідомо програшні сутички, і ніде не затримуватися.
- Та що ж це ми задкуємо перед якимись паскудними недомірками?! - розлютився здоровань Керл.
Його борода тремтіла від гніву. Аргнар теж рвався до бою. Він не звик відступати, тим паче, коли гинули його товариші. Очі воїна звузилися і відливали холодною сталлю.
- Ви забули, навіщо ми вирушили в цей похід?! - підвищив голос Ейдар. - Усі знали про майбутню смертельну небезпеку і свідомо йшли на ризик. Джерело забуття - ось наша мета! Ви хочете загинути тут і приректи народи Вальгарда на жахи панування Повелителя темряви?!
Він повільно опустив руки, немов втративши останні сили, і зробив крок убік, звільняючи дорогу.
- Ну що ж, ідіть... якщо вам це байдуже...
Аргнар знехотя вклав меч у піхви і, вже повертаючись углиб печери, крізь зуби процідив:
- Ми йдемо до Джерела... Але коли-небудь потім повернемося і сповна розрахуємося з цими печерними щурами!
Керл теж пробурчав щось загрозливо-невиразне і пішов за ним. Зсутулений друїд замикав скорочений загін. Він не запалював свій жезл, щоб карлики не помітили їх у темряві.
Усе далі й далі йшли сміливці в морок невідомості, віддаляючись від скорботного місця, де загинули відразу два їхні товариші. Радісні крики рудих карликів ще довго супроводжували їх, але поступово вщухли.
За кілька годин вирішили зупинитися на ночівлю в одній з бічних ніш, які час від часу зустрічалися на шляху. Розташувавшись у ній, супутники тривалий час не могли зімкнути очей, але, врешті-решт, втома взяла своє, і вони забулися в тривожній і чуйній напівдрімоті.
* * *
Аргнар одразу опинився на ногах, ледь відчувши дотик до свого плеча. Сну - як не бувало. Перед ним стояв Ейдар із мерехтячим у руці жезлом.
- Час... - тихо промовив друїд.
Удвох вони збудили Керла. Їсти зовсім не хотілося, тож одразу вирушили в дорогу. Рухалися швидко, насторожено озираючись на всі боки і прислухаючись до навколишніх звуків. Попереду лунав гуркіт і гарчання.
Завернувши за черговий поворот, мандрівники побачили, що річка зникла. Прямо в річищі був величезний чорний провал, куди з жахливим гуркотом падала потужна течія, зникаючи в бездонній прірві. Далі кам`яне ложе підземної річки пустувало, лише його днищем дзюрчав тонкий струмочок, тікаючи кудись уперед.
- Ось тобі й на... - розгублено промовив Керл. - Річка-то зникла. Як тепер ми знайдемо Джерело забуття?
- Потрібно йти старим руслом, - припустив друїд. - Вочевидь, колись у гірській породі утворилося провалля, і річка пішла під землю. Але я впевнений, що вона все одно впадає в Джерело, більше їй нікуди діватися.
- Мені б твою впевненість...
Аргнар махнув рукою і рішуче попрямував уздовж старого річища. Він був мовчазний і похмурий більше, ніж зазвичай.
Йшли довго, дотримуючись струмочка. Кілька разів траплялися бічні широкі відгалуження, з яких віяло свіжим повітрям, але супутники не звертали на них уваги. Вони наполегливо рухалися обраним шляхом доти, доки попереду не з`явився вихід у ще один величезний зал, сповнений дивним бузковим сяйвом.
Уже перед самим виходом у цей зал, Ейдар невпевнено сповільнив крок і насторожено вимовив:
- Там щось є...
- Що? - обернувся до нього Аргнар.
- Я не можу сказати з упевненістю, але відчуваю присутність потужної магії. Можливо, це магія самого Джерела, а, можливо, і... я не впевнений...
- У чому ти не впевнений? Не кажи загадками.
- Я боюся, що це може бути Хранитель джерела. Хоча потай сподівався, що нам пощастить уникнути з ним зустрічі.
- Він це чи ні, але ми вже тут і відступати не маємо наміру!
Аргнар вийняв меч із піхов і увійшов до зали, яка вражала розмірами і величчю. По всьому периметру через рівні проміжки високі склепіння підпирали потужні восьмигранні колони, витесані з цільного каменю. Стіни вкривали похмурі зображення невідомих жахливих створінь.
У центрі залу було ідеально кругле озеро, до країв наповнене чорною, як смола, непроникною для погляду водою. Вона була гладенькою, немов застиглою. У поверхні озера відбивався розсип небесних зірок, хоча це було незбагненно, бо зверху нависало важке кам`яне склепіння, в якому не було жодної тріщини або просвіту. Це і було легендарне Джерело забуття.
А на березі... Ні, це було неможливо... Там, умиротворено склавши на грудях руки, стояла... Ольма!
Вражений Аргнар, немов уві сні, зробив крок, ще один. Його руки безсило впали. Він ледь чутно прошепотів:
- Ольмо... як ти потрапила сюди?!
Молода жінка повільно простягнула до нього руки й м`яким співучим голосом промовила:
- Іди до мене! Я так довго чекала на тебе!
Ноги воїна обважніли. Він, насилу переставляючи їх, попрямував до знахарки. Руків`я меча дрібно і тривожно вібрувало в долоні Аргнара, але він, здавалося, зовсім не помічав цього. Ніби якась невидима нитка владно тягнула його до жінки, позбавляючи здатності чинити опір. Зникли звуки, думки, зникло все - тільки очі Ольми, наче два бездонні вири, затягували Аргнара в невідому глибину. Щось у душі воїна ще намагалося чинити опір, але він уже не був спроможний впоратися з власним тілом, яке, здавалося, жило власним життям.
- Зупинись, Мандрівнику!
Відчайдушний вигук Ейдара зметнувся під склепіння купола і знесилено замовк. Друїд кинувся до Аргнара, намагаючись затримати його, але це було марно. Нічого не помічаючи навколо і ні на що не реагуючи, воїн сліпо йшов до Ольми.
- Це не жінка! Хранитель джерела прийняв образ найдорожчої тобі людини! Не вір йому, він вивергне твою душу і бавитиметься з нею, мучачи і знущаючись!
Усе було марно.
Керл розгублено тупцював на місці, не знаючи, що робити. Він теж бачив на березі Джерела якусь невідому молоду жінку і не міг зрозуміти, чому це налякало старого друїда. Хоча, безумовно, її появу в печерному лабіринті важко пояснити, але нічого страшного в жінці не було.
А вона тим часом продовжувала закликати Аргнара:
- Іди до мене... я чекаю!
Між воїном і Ольмою залишалося всього кілька кроків. І тоді, розуміючи всю марність спроб зупинити Аргнара, Ейдар спрямував свій жезл на постать жінки і, гучно проголосивши якесь грізне заклинання, зробив крок до неї.
Здригнулися стіни залу, сколихнулася чорна вода підземного озера. З магічного жезла вдарив сліпучий золотистий промінь, обволікаючи жарким сяйвом знахарку. Назустріч йому вихлюпнулося темно-багряне полум`я, жадібними язиками огортаючи худорляву фігуру друїда.
Негайно мана спала з очей Аргнара і Керла. Вони з жахом побачили те створіння, яке ховалося під виглядом жінки.
На тому місці, де мить тому стояла Ольма, височів худий сутулий чоловік. Вірніше істота, схожа на людину. Віддалено вона нагадувала чоловіка, але замість волосся на голові занепокоєно ворушилися якісь довгі тонкі відростки, які найбільше скидалися на сплутане білясте коріння. Біля основи цих коренів виднілися численні темні отвори, в глибині яких поблискували дрібні чорні намистини комахоподібних очей. Під круто нависаючими надбрів`ями тьмяно виблискували жовтогарячі очі, сповнені неземною міццю і злобою. Шкіра обличчя здувалася, смикалася, немов під нею звивалися незліченні змії. Нижня частина обличчя, шия і вузлуваті пальці рук, які закінчувалися широкими пласкими пазурами, були суцільно вкриті зеленувато-сірою моховитою порослю. Вбрання цього моторошного породження похмурих підземель складалося з криво зшитих шкір, у яких ледве можна було впізнати обриси людських силуетів, вочевидь, рудих карликів.
Хранитель розкрив уста, і з його пащі хлинув струмінь вогню. Але Ейдар не відступив. Уже охоплений нещадним полум`ям, він кинувся до чудовиська. Коли тіла друїда і Хранителя джерела стикнулися, пролунав оглушливий вибух. Сліпуча вогняна куля спалахнула на їхньому місці.
Далі буде