Вогняна чаша
Частина №4 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Кінь ішов рівно, розмашисто, долаючи за годину близько п`яти ліг і поступово відносячи сідока все далі й далі від того місця, де химерно переплелися докупи його страшне минуле, невизначене сьогодення... і, можливо, неясне майбутнє.
Аргнар проїжджав повз розкидані степом хутори Вільних поселень, ніде не зупиняючись, і десь ближче до полудня нарешті дістався до Південного тракту, який було видно на всі боки на багато ліг. Тут йому волею - неволею довелося ризикнути і рухатися далі у відкриту. Ховатися було ніде: праворуч розкинувся рівний, наче стіл, степ, зрідка прикрашений просвіченими наскрізь рідкими гайками, а ліворуч - непривітні скелясті зуби Димного кряжа.
Намагаючись помітити хоч якийсь підозрілий рух, Аргнар пильно оглянув тракт, але, судячи з усього, він був порожній упродовж кількох днів. Жодного відбитка ноги або копита не було видно в пилу, прибитому дощем, який пройшов кілька днів тому. Тоді воїн зістрибнув на землю і пішов широким кроком, ведучи Данго за вуздечку. Він хотів, щоб кінь трохи відпочив після багатогодинної скачки.
Порожньо і тихо було в цю пору року на Південному тракті. Лише іноді легке судомне тремтіння стрясало землю під ногами, коли над закопченими верхівками похмурого кряжа починали клубочитися темні патли важкого задушливого диму, обсипаючись на землю брудними сірчистими пластівцями. Десь глибоко в надрах, біля самих коренів гір глухо гарчали могутні вогневі чудовиська невідомого підземного світу. Стрімкими уступчастими схилами скель, немов гігантськими сходами, сухо потріскуючи й шарудячи, обсипалися дрібні камінчики й піщані струмочки. Бувало, що і величезні уламки, розтривожені підземними поштовхами, що ніколи не припинялися, зривалися зі своїх віковічних місць і, гучно гухаючи і стогнучи, нестримно мчали вниз, тягнучи за собою справжні пилові потоки каменепадів. Здавалося, що незримі велетні-вартові, невдоволено буркочучи, вивертали величезні брили та жбурляли їх донизу, лякаючи випадкових мандрівників, яким могло заманутися зазирнути по той бік Димного кряжа. Але якби хтось і наважився пройти невірними стежками підхмарних перевалів, то все одно нічого цікавого там не знайшов би.
Просто від підошви гір до далекого західного обрію, оповитого неосідаючою пиловою завісою, за яким простягнуло свої бурхливі води Граничне море, тягнеться руда, немов вкрита суцільною кіркою спеченого шлаку, пустеля Дарханг. Хаотичні сильні вітри, розважаючись, підхоплюють важкий смердючий дим, що струменіє з глибоких тріщин млявої рівнини, і крутять, розривають його на шматки, тріпають із боку в бік, розносячи задушливими клаптями. Ніде на всьому протязі не видно жодного зеленого кущика, жодної травиночки, не кажучи вже про хоч якусь живність.
Щоправда, в народі базікають, що десь у самому серці цієї величезної і дикої пустелі мешкає якесь невідоме плем`я людей чи нелюдей – хто й зна, які постійно кочують безводними просторами разом із пиловими хуртовинами. Тільки знову ж таки - як не крути, все це одні лише досужі розмови. Ніхто це плем`я ніколи в очі не бачив, та й звідки б йому там, у пустелі взятися?! Мертва земля - вона і є мертва, а люди, як усім відомо, на вигадки здатні.
Аргнар розмірено крокував, похмурившись і роздумуючи про те, що зараз відбувається на просторих землях Вальгарда. Він інтуїтивно відчував, що ниточка, яка веде до розгадки більшості нинішніх проблем, знаходиться десь зовсім поруч, але постійно вислизає від нього. Адже не дарма з`являвся до нього уві сні (а чи уві сні насправді?) чернець - наставник. Та й чарівник Мурід неспроста затіяв усю цю галасливу й брудну метушню довкола незалежних Гірських баронств, та ще й укупі з душогубом - Гермундом Красунчиком. З новою силою відродилися і, як ніколи раніше, почастішали всілякі похмурі пророцтва і страшні розмови про наближаючусь навалу великої Темряви і безжалісне винищення всього живого. У всіх цих пересудах, так чи інакше, обережно згадували зловісний Загублений край, чорне чаклунство і стародавню легенду про Вогняну чашу.
- Ех, потрібно б самому розвідати, що там за Охоронними пагорбами нині коїться! - прикро пробурмотів Аргнар, немов розмовляючи сам із собою. - А часу, як завжди, не вистачає...
Данго повернув голову і насторожив вуха, уважно прислухаючись до слів господаря. Але Аргнар навіть не обернувся до нього, заглибившись у важкі роздуми. Несподівано для самого себе він чомусь згадав Ратона.
"Цікаво, чому це він так наполегливо відмовляв мене відвідати Малурію? - подумав Аргнар, старанно пригадуючи подробиці розмови. - Адже знає ж щось, точно знає - нутром чую, а от не сказав, однак. Цікаво, звідки все ж таки цей Ратон узявся? Дивний якийсь: начебто мечем володіє вельми вправно, а ніде на турнірах досі не показувався. І раніше нічого про нього чути не було; в Панград приїхав - як крізь землю провалився, ні слуху - ні духу про нього. От тільки дарований амулет і залишився на згадку про нічну зустріч біля Вовчого бору..."
Аргнар торкнувся долонею грудей у тому місці, де під надійною сталевою кольчугою, захована від випадкових поглядів, спочивала срібна багатопроменева зірка з кривавим рубіном - прощальний подарунок Ратона.
Несподівано щось усередині тривожно занило, стислося, відгукнувшись тупим болем у загоєній рані, і звідкись із глибин підсвідомості прийшла тверда впевненість у тому, що попереду чатує невідома, але грізна небезпека.
Аргнар здригнувся і зосередив увагу на дорозі.
Кроків за двісті попереду, трохи лівіше тракту, майже примикаючи до нього впритул, зміїлася широка ламана ущелина, над якою повільно клубочився важкий сірий дим. Дим собі й дим, та не простий! Навкруги безвітря, а він колишеться, наче живий, немов дихає. Навіть звідси здалеку було помітно, як у його глибині безладно рухаються якісь безформні невиразні тіні.
Воїн уповільнив крок, насторожено вдивляючись у клуби диму. Його рука мимоволі потягнулася до меча. Щось відчувши, злякано захропів Данго і раптом подався назад.
І тут Аргнар несподівано зазнав жахливого і нищівного удару чиєїсь несамовитої злісної волі. Невидима могутня сила скрутила, придавила його до землі, намертво сковуючи рухи. Руки й ноги налилися непомірним свинцевим тягарем і, немов би, скам`яніли. Серце здавили безжальні лещата. Мертвяний льодовий холод почав розливатися по всьому тілу. Аргнар відчайдушно чинив спротив, щосили намагаючись вхопитися за руків`я Шера швидко закляклими пальцями. Він був упевнений, що меч додасть йому сили для опору.
Кінь уже не хропів, а тяжко і глухо стогнав, його стрясало нестримне тремтіння. На його губах виступили клапті піни, очі затягнулися каламутною кривавою поволокою.
Воїн виразно відчув, як звідти, з грізно клубчастого диму, в нього втупився нелюдський крижаний погляд. Він повільно вивчально ковзнув по його тілу, на коротку мить затримався на тому місці, де під кольчугою був захований амулет і... абсолютно несподівано зник, ніби чогось злякавшись.
Негайно тугі незримі пута, що сковували рухи, спали з плечей. Одразу нестерпно заболіли від неймовірного напруження м`язи рук і ніг, занило серце. На лобі виступив холодний піт, руки дрібно затремтіли. З прикушеної губи стікала кров.
Приходячи до тями, стрепенувся і заіржав Данго, тужливо дивлячись на господаря налитими кров`ю очима.
- Спокійно, спокійно... усе вже минуло... - хрипко вимовив Аргнар, погладжуючи здригаючогося коня.
Він з болісною тривогою дивився на грізну ущелину.
Сірий дим, як живий, швидко осідав у темряву провалу, немов його затягував під землю могутній смерч. У ньому вже не було видно зловісних тіней, які ворушилися. За кілька хвилин увесь дим з утробним чавканням повністю втягнувся в безодню, немов його й не було. Ущелина знову здавалася звичайнісінькою глибокою щілиною в земній поверхні.
Оголивши меч, Аргнар одразу відчув упевненість і насторожено рушив уперед, готовий будь-якої миті відбити напад невідомого ворога. Він перевів подих лише тоді, коли нарешті минув небезпечне місце. Хоча й після цього Аргнар кілька разів озирався через плече, відчуваючи на спині неприємний озноб. Ще якийсь час воїн ішов пішки, а потім скочив у сідло і пустив Данго риссю, занурившись у невеселі роздуми.
"Що за погань завелася в цих краях і звідки вона взялася? - дивувався він. - Чому невідома темна сила спочатку напала на мене, а потім відпустила, хоча могла легко розправитися зі мною?"
Аргнар мимоволі здригнувся, згадуючи свою недавню безпорадність, і з сумнівом похитав головою.
"Невже й справді дарований амулет допоміг?!" - раптово прийшла здогадка.
Уже не вперше їхав Аргнар Південним трактом наодинці, але ніколи раніше такого з ним не траплялося. Бувало, щоправда, нападали іноді лихі розбійники - мисливці за легкою поживою, але, зрозумівши після швидкоплинної сутички, з ким мають справу, дуже швидко охолоджували свій не в міру войовничий запал і поспіхом забралися геть, подалі від прославленого лицаря меча.
Ім`я Мандрівника користувалося повагою, як у друзів, так і у ворогів. І тих, і інших було багато, але недругів, мабуть, все ж таки більше. Багатьом придворним підлабузникам і хвалькам не припав до смаку прямий і незалежний мечник, який завжди казав правду в очі. Потайки сипали йому вслід прокльони ті, хто не наважувався зустрітися з ним віч-на-віч. Вже для них-то звістка про загибель Аргнара була б найрадіснішою і найбажанішою. Заради такого вони не пошкодували б і грошей.
Але тут було щось інше. Це не засідка, спрямована конкретно на нього. Аргнар відчував, що страшній іносвітовій силі було абсолютно байдуже, хто стоїть перед нею, і, вочевидь, лише амулет урятував його від, імовірно, жахливої долі.
Думки стрімко метнулися назад, до Форвана. Як-то тепер усе там складеться? З усього видно: не задзвенить навесні старовинна весільна пісня герольдів, сповіщаючи про світлий шлюбний союз спадкоємця герцога Хедміра і доньки шляхетного барона Греттіра. Не повезуть красуню Луту до юного Етмора в розписному екіпажі з дев`ятьма білогривими скакунами. Не піде барон на сімейний союз із герцогом, який знеславив себе на весь світ ганебною угодою з кривавим м`ясником з Ерденеха. Греттір, хоч і з незаможного роду, проте стародавнє своє коріння свято шанує, а честь і доблесть понад усе цінує і береже! Міцне його воїнство хоч і невелике кількістю, проте ратники в ньому підібралися один до одного! Усі рослі, відважні та вмілі. Коли разом наїжачаться бойовою сталлю, краще не підходь! Хіба що важкі латники з гірського баронства Кержі могли б потягатися з ними у відкритому бою. Барон уже неодноразово кликав Аргнара до себе в бойову дружину, віддаючи належне його ратному мистецтву, і той уже було погодився, але події останніх місяців зруйнували всі його задуми...
Південний тракт слухняно, ліга за лігою, стелився під копита швидкого Данго, який ніс Мандрівника все далі й далі від остогидлої фортеці Скурбел, від прислужників ненависного Муріда та гарнізонної служби, від хутора Гестама, який дав йому короткочасний притулок... і, на жаль, від Ольми...
За три доби він перетнув Лісову гряду, біля підніжжя якої закінчувалися обжиті землі Вільних поселень, а ще за три - виїхав на пряму Асдарську дорогу, що вела до воріт Ерденеха. Не зупиняючись і не роздумуючи над тим, що робити далі, Аргнар перетнув і її, а відтак спрямував коня в бік Затіненої діброви, яка, наче самотній зелений острів, розкинулася на неосяжних теренах Пустельних степів. Туди, до загадкової діброви, де за стародавнім повір`ям можна було дізнатися свою долю і запитати поради в прадавніх мудрих старців, що споконвіку мешкають тут, торував свій довгий і нелегкий шлях самотній вершник.
* * *
Зима налетіла враз, без попередження. Вона несподівано вдарила лютими тріскучими морозами, відразу закувавши все безкрає північне узбережжя непроникним крижаним панциром. З боку великого Крижаного океану незламною білою лавиною насунулося снігове воїнство. Люті колючі крижинки з несамовитістю впивалися в закляклу остиглу землю, а слідом за ними валом валили холодні білі пластівці.
За одну довгу темну ніч зникли під товстим сніговим покровом поцятковані тріщинами величезні гранітні плити. Невідомо ким і коли вони були викладені на узбережжі стрункими рядами. Лише хаотичне нагромадження похмурого оплавленого каміння, у якому вгадувалися рештки якихось давніх величних споруд, давало змогу припустити, що колись тут стояло велике і, вочевидь, багате місто.
Які руйнівні титанічні сили пронеслися над ним, перетворюючи на руїни? Яка шалена люта енергія змусила непорушні віковічні камені оплавитися, подібно до звичайних воскових свічок? Немає відповідей на ці запитання... Та й хто міг би їх дати, якщо всі, хто жив у ті далекі, загублені в темряві первозданних століть часи, згоріли живцем у жахливому пекельному полум`ї, яке поглинуло без залишку стародавню могутню цивілізацію. А ті деякі, хто якимось нез`ясовним дивом залишилися в живих, уражені страшною незримою хворобою, виродилися в жахливих і досі не бачених жахливих монстрів. Змінилися сприятливі кліматичні умови. Бурхливі некеровані стихії надовго викреслили світ Вальгарда зі списку живих світів.
Милосердний Час лікує жорстокі рани і відроджує життя з праху. Багато тисячоліть промчали над безплідною випаленою землею, перш ніж з`явилися перші слабкі паростки життя.
Люди знову прийшли в цей світ, не відаючи про те, що тут було до них. Вони пішли зовсім іншим шляхом, на відміну від своїх нерозумних попередників. Але десь у суцільному кільці далеких північних гір, там, де навіть у найлютіший холод безперестанку киплять Гарячі ключі, вириваючись на поверхню з невідомих глибин розпечених надр, зачаїлося давнє незнищенне зло. Там знаходиться Вогняна чаша - жахливе прокляття людського роду. Вона терпляче чекає приходу темної могутньої сили, яка підніме цю згубну чашу над світом, сповіщаючи його страхітливий і безславний кінець.
А поки що, до певного часу, киплять, вирують невичерпні гарячі джерела, безперестанку вивергаючи зі своїх каламутних глибин задушливі смердючі гейзери, і небачені огидні чудовиська вовтузяться у багнюці, бездумно та безжалісно поглинаючи одне одного. Їм байдуже до того, що робиться у світі.
Сюди, довідавшись від відроджуючогося Повелителя про легендарну Вогняну чашу, спрямували свої чорні помисли вищі адепти касти Гру на чолі з верховним жерцем Яридом. Але навіть їм було не під силу дістатися до чаші, що її охороняють тупі монстри, які нікого не визнають. Лише їхній могутній Повелитель єдиний міг це зробити.
Згубний край - Гарячі ключі. Рідкісні сміливці наважувалися на свою біду ходити в ці дикі прокляті місця. Ніхто з них так і не повернувся, а розшукувати зниклих мисливців пригод охочих не знайшлося. Уся північна і північно-східна частина Вальгарда від Берега Відчуження і до Сторожових гір була пустельною і абсолютно безлюдною, непривітною. Річка Белінта, яка бере свій початок з-під крижаних гостроверхих шапок Карних гір, зливаючись із Супутницею, несе свої каламутні води серед сірих млявих берегів і впадає в Крідську затоку широкою багаторукавною дельтою. Від Поклонних гір до північно-східного узбережжя звивається річка Льодянка, відсікаючи крижаним потоком від решти материка похмурі Північні ліси й таємниче озеро Дром.
Звідти, коли люті тріскучі морози сковують річки крижаним панциром, голодною зимою приходять зграї білих вовків. І тоді стрімко летить від селища до селища страшна звістка - прийшла біда! Ховаються люди за високими частоколами, день і ніч, не шкодуючи дров, палять багаття, відлякуючи лютих хижаків. Тишком-нишком бідкаються перелякані баби, притискаючи до грудей і колишучи малих діточок у задушливих кімнатах, з тривогою і страхом вслухаються ночами в злісні завивання хуртовини: чи не білі вовки оточили хутір з усіх боків?!
Справді, нинішня зима не рівня попереднім! Люди старшого віку тільки сивими головами скрушно похитують - такого й вони не пригадають за своє життя, щоб ось так одразу всього лише за один день увійшла Господиня холоду на повну силу. Зав`южило, закрутило, позаносило всі стежки й дороги. Мете день за днем без перепочинку так, що з хати не висунешся - сніг очі заліплює, за два кроки не видно ані зги. А мороз усе міцнішає і міцнішає, по краплині, безжально висмоктуючи з осель дорогоцінне тепло. Що й казати: вода в діжках, які стоять у хатах біля дверей, коркою льоду вкривається; щоб напитися, лід ламати треба. Навіть худобі в хліві протоплювати доводиться, щоб, не дай боже, не померзла, а інакше - голодна смерть! Дворові кудлаті пси й ті, як цуценята, жалібно скиглять, у сіни просяться. Ох... клята випала нині зима, боронь Боже!
* * *
Пробиваючись крізь шалену хуртовину, Малурійським трактом на схід вперто рухалися троє вершників, кутаючись у хутряні накидки. Двоє з них були тими самими слугами жерця Ярида, що припливли з ним на галері до Західних Воріт, третій - Ратон. Він їхав трохи попереду, прикриваючи очі долонею в товстій рукавиці. До рота настирливо забивався колючий сніг, не даючи дихати. Уже давним-давно мав з`явитися Беренград, але його все не було.
Збоку блимнув самотній червонуватий вогник.
Ратон із нетерпінням подався в сідлі вперед, пильно вдивляючись у снігову круговерть.
Вогник зник у непроглядній темряві, потім знову з`явився, але вже набагато ближче. Поруч із ним спалахнув ще один. Ні, не один... Ліворуч, праворуч, попереду один за одним запалювалися парні вогники, оточуючи мандрівників кільцем. Крізь тужливий свист вітру пролунало хрипке тужливе виття, сповнене зголоднілої загрози. Білі вовки! Зустріч із ними зимової ночі на пустельній дорозі прирікала на неминучу загибель навіть невеликий загін озброєних людей, не кажучи вже про самотніх мандрівників. Немає серед хижаків Вальгарда лютішого і кровожерливішого звіра, ніж білий вовк, тим паче, коли вони полюють великою зграєю.
Знявши хутряні рукавиці, Ратон рішуче оголив меч. Потім, щось напівголосно невдоволено буркнув, потягнувся по другий клинок, приторочений за спиною.
Один із його мовчазних супутників зупинив воїна рухом руки. Він виїхав на кілька кроків уперед і завмер, спокійно й упевнено очікуючи наближення вовчої зграї.
Першим зі снігової завіси виринув великий дужий ватажок. Він був найімовірніше не білим, а сріблясто-сивим. Широко розставивши тремтячі від жадібного збудження товсті лапи, вовк низько припав до землі. Він вискалив потужні гострі ікла і глухо загарчав, немов уже святкуючи перемогу. Біля нього, ніби снігові примари, як з-під землі виникли ще два великих звіра. З боків дороги з`явилися силуети їхніх побратимів. Білих вовків було багато, навіть дуже багато!
Молодший жрець повільно витягнув вперед руку, тримаючи в ній якийсь непоказного вигляду сірий брусок. Він щось тихо забурмотів гугнявим замогильним голосом, і предмет у його руці негайно налився зеленуватим сяйвом.
Ватажок вовчої зграї з хрипким риком стрибнув на людей. Назустріч йому вдарив вузький вогняний промінь. Захлинаючись відчайдушним несамовитим вереском, вовк, немов відкинутий могутньою сталевою пружиною, звалився на замет і, судомно скручуючись, запалав живим смолоскипом.
Жрець швидко повів променем ліворуч - праворуч. З шипінням і тріском спалахнули ще кілька особливо прудких білих вовків. Решта, позбавлені ватажка і перелякані жахливою смертю побратимів, кинулися врозтіч, розчаровано скиглячи і підвиваючи в ночі.
За кілька миттєвостей усе було скінчено. Білі вовки зникли в шаленій заметілі. Лише обвуглені тіла загиблих звірів безмовно свідчили про те, що тут сталося.
Озирнувшись до Ратона, слуга Ярида безбарвним голосом байдуже промовив:
- Можна їхати далі.
Воїн полегшено зітхнув, вклав мечі в піхви і рушив поводи, посилаючи свого коня вперед. Його супутники знову прилаштувалися позаду і, як ні в чому не бувало, продовжили шлях.
За кілька сотень кроків крізь білу стіну хуртовини окреслилися темні обриси якоїсь будови. З`явилася потужна дерев`яна стіна заввишки у два людські зрости, яка суцільним кільцем оточувала з усіх боків Беренград.
Під`їхавши до масивних дубових воріт, окутих по периметру залізом, Ратон безцеремонно загуркотів по них руків`ям меча. Через деякий час поруч із ворітьми в стіні відчинилося маленьке кругле віконце завширшки в долоню, забране товстими ґратами. З нього долинув приглушений завиванням хуртовини переляканий голос заспаної людини:
- Хто там?
- Відчиніть, ми мандрівники! - вигукнув Ратон. - Нам потрібно зігрітися і переночувати!
Невидимий охоронець помовчав трохи, немов розмірковуючи, а потім невпевнено запитав:
- Скільки вас?
- Троє...
Віконце швидко зачинилося, глухо ухнули, відсуваючись, важкі засуви. Ворота з пронизливим рипінням відчинилися рівно на стільки, щоб міг проїхати лише один вершник - не більше. Ратон, а слідом за ним його супутники по одному просунулися всередину. Негайно ворота квапливо зачинилися, почувся брязкіт важких ланцюгів.
Ратон уважно придивився. Перед ним стояли п`ятеро здоровенних вартових у товстих довгополих кожухах і валянках. Ще двоє знаходилися з обох боків від воріт. Усі вони, насторожено і непривітно виставивши перед собою довгі списи, спідлоба дивилися на невідомих нічних прибульців, як на вихідців з того світу. Відразу було видно, що це не вояки, а місцеві дядьки з народного ополчення.
Один із них запитав:
- Хто ви і звідки?
- Не бійтеся, ми не розбійники, - криво усміхнувся Ратон, дивлячись на перелякані фізіономії стражників. - Відпочинемо до ранку, а завтра на світанку вирушимо далі.
Високий бородатий чолов`яга, мабуть, найголовніший у варті, вельми невизначено махнув рукою в снігову круговерть, кудись позаду себе, і похмуро пробурмотів:
- Гостиниця там...
Ратон мовчазно кивнув і неспішно поїхав у вказаному напрямку. Утім, він і без вартових сам чудово знав дорогу до гостиниці, оскільки вже декілька разів бував у Беренграді раніше. Але намагався не подавати виду.
Вузький провулок між якимись темними складськими приміщеннями вивів подорожніх до триповерхової кам`яної будови, яка височіла над приземистими будинками, що прилягали до неї. Крізь нещільно закриті фіранки першого поверху на вулицю пробивалося яскраве світло, лягаючи на високі снігові кучугури жовтими прямокутниками. Вікна верхніх поверхів були суцільно темні. Лише в правому верхньому кутку, майже під самим гостроверхим дахом готелю самотньо світилося невелике стрілчасте віконце.
Віддавши поводи свого коня одному з жерців, Ратон спритно зістрибнув на ґанок, упевнено штовхнув рукою двері й разом із клубами морозної пари завалився в простору освітлену кількома світильниками залу для відвідувачів.
За довгою струганою стійкою, понуро спершись на неї величезними волохатими лапищами, дзьобав бузковим носом товстий лисий чоловік у білому фартусі. Це був господар місцевого готелю під назвою "Білий орел", хоча сам-то він на орла не надто вже й був схожий.
У затемненому віддаленому кутку біля закопченого комина непоказного вигляду плоскогруда дівчина з давно вже не митим волоссям ліниво крутила над вогнем грубий рожен із насадженими на нього кролячими тушками. Спокусливий аромат смаженої дичини лоскотав ніздрі.
Посеред залу за грубо збитим довгим столом розташувалася галаслива компанія з семи кремезних чоловіків. Судячи з військового обладунку і зброї, це була денна варта, яка нещодавно змінилася з поста.
Неподалік від них за маленьким гральним столиком з точеними ніжками азартно різалися в кості двоє городян, які засиділися допізна.
Тільки-но грюкнули вхідні двері, як усі, немов за командою, з зацікавленням розвернули голови в бік того, хто увійшов.
Лисий товстун сонно кліпнув очима, швидко випростався і почав старанно змахувати брудним рушником зі стійки неіснуючі крихти, щосили витріщаючись на такого пізнього і до того ж невідомого відвідувача, немов на власні очі побачивши справжнісінький, що не на є, привид. У запалій тиші чути було лише настирливе шурхотіння рушника і сухе потріскування обгораючих у вогнищі полін.
Обтрусившись від налиплого на одяг снігу, Ратон підійшов до стійки і, недбало виклавши перед носом ошелешеного такою несподіваною вдачею господаря три повноцінні золоті монети, неголосно, але виразно вимовив:
- Коней у стайню. Вечерю на трьох і кімнату.
- Теж на трьох? - послужливо перепитав товстун.
Ратон кивнув.
- Буде зроблено, мій пане!
Господар готелю виявився несподівано спритним для своєї огрядної комплекції. Він голосно плеснув у долоні, швидко і розумно віддав розпорядження слузі, який жваво вискочив із сусідньої кімнати, а сам заметушився біля вільного столика, розстеляючи чисту скатертину і розставляючи посуд.
- Агов, Вільбо, ледача дівка, ти що - заснула?! - сердито гукнув товстун дівиці, що так і стояла, широко роззявивши рота і дивлячись на приїжджого в усі очі. - Швидко принеси глечик вина, хліб, тушковані гриби і подавай гаряче!
Дівиця злякано стрепенулася і кинулася до темних сходів, що вели до підвалу.
- Що іще буде завгодно панові? - улесливо зігнувся в поклоні господар готелю.
- Поки досить. Кімнату покажеш після вечері.
Товстун ще раз догідливо вклонився і повернувся на своє місце.
Відвідувачі зайнялися своїми справами, немов втративши до заїжджого гостя всілякий інтерес, але продовжували крадькома спостерігати за ним, вочевидь сподіваючись почути що-небудь цікаве.
Ратон скинув важку хутряну накидку, відстебнув меч, укріплений на спині, і, ретельно склавши все це на лаву поруч із собою, сів за столик.
У цей час відчинилися вхідні двері. Увійшли двоє супутників воїна. Обвівши кімнату поглядом і відшукавши Ратона, вони підійшли до столу, зняли накидки і мовчки розташувалися на стільцях. Злегка видовжені смагляві обличчя і глибоко посаджені маленькі очі видавали в них чужинців.
Приспіла Вільба із закусками. Неспішно розставляючи їх на столі, вона продовжувала безсовісно витріщатися на воїна доти, доки розсерджений господар не прогнав її.
Ратон налив собі в кухоль вина і осушив його в кілька великих ковтків. По змерзлому тілу почала розливатися приємна хвиля тепла. Ратон раптово відчув голод і з апетитом взявся за їжу. Своїм супутникам він вина не пропонував, знаючи з досвіду, що жерці касти Гру хмільного ніколи не вживали. Дивлячись прямо перед собою безбарвними, здавалося, млявими очима, вони жували розмірено і монотонно.
"Немов комахи..." - неприязно подумав воїн і здригнувся, здивувавшись власним крамольним думкам. Ніколи раніше таке навіть і в голову не могло йому прийти. Усе свідоме життя, скільки Ратон себе пам`ятав, його виховував Ярид у дусі найбільшої пошани і безоглядної покори жерцям касти. У шістнадцять років, ще будучи зовсім юнаком, його було посвячено в чин особистого воїна Повелителя темряви і відтепер він підкорявся виключно адептам шостого рівня.
Ярид провів свого вихованця через усі можливі випробування, давши йому найвищі знання бойового мистецтва, яке було накопичено жерцями за багато століть. Але разом із цим він спопелив серце юнака, зробивши його холодним і байдужим до чужих доль і страждань.
Корінні мешканці материка Чау-Гар були безвольними заляканими істотами, які копирсалися на своїй землі тільки завдяки високій милості жерців. Але це було їм дозволено лише тільки до приходу Повелителя. Коли він з`явиться, весь світ, все живе має бути принесено йому в жертву. Так казав Ярид. Тоді настане царство Темряви, в якому буде місце тільки для найревніших слуг Повелителя, які не сумніваються. І Ратон був одним із них.
З роками він став бойовим і каральним мечем жрецької касти. Жодного разу сумніви не вкралися в його зачерствілу душу, постійно підживлювану отрутою жерців, а рука не здригнулася, нещадно розправляючись із неугодними за вказівкою Ярида. Так було на землях Чау-Гар, і так мало бути на землях Вальгарда. Тому Ратон і перебував зараз тут. Ярид навчив Ратона мови жителів Вальгарда і відправив його з таємною місією на цей материк.
Відтоді минуло кілька років.
Подорожуючи великими землями гордих і незалежних держав у вигляді самотнього непримітного воїна і виконуючи різноманітні доручення жерців касти, Ратон поступово зі здивуванням почав помічати, спершу майже непомітні, а потім дедалі більші зміни у власному характері, які поступово посилювалися. Він побоювався зізнатися в цьому самому собі. Люди Вальгарда, на відміну від чау-гарців, не були схожі на тупу безсловесну худобу. Вони по-справжньому жили, боролися, кохали і ненавиділи. Звісно, і серед них траплялися безвольні слимаки, але здебільшого це були справжні живі люди зі своїми людськими чеснотами і слабкостями. І поступово Ратон відійшов серцем. Він навіть почав відчувати до них якісь досі невідомі йому теплі почуття. Взяти хоча б того ж Аргнара, який врятував йому життя біля Вовчого бору. Цього воїна аж ніяк не можна було назвати заляканим рабом. Ратон був у цьому впевнений.
Крамольні думки почали закрадатися в голову. Чи так вже мають рацію Ярид і його оточення, стверджуючи, що всі народи повинні зникнути з поверхні землі? Звичайно, верховний жрець мудрий і знає, що каже... але ж він теж людина, а отже, здатний помилятися.
Ратон хитнув головою, відганяючи заборонені думки. Він спідлоба глянув на своїх мовчазних супутників: чи не помітили його дивної замисленості жерці, чи не відчули в погляді сумніву? Ні. Жують, наче бездумні корови біля ясел. Обличчя, немов здерев`янілі маски, а в бляклих очах моторошна порожнеча. Схожі на вихідців зі світу мертвих. А, може, так воно і є?..
- Чи далеко прямуєте? - пролунав несподівано голос одного з відпочиваючих стражів.
Він дивився на Ратона зі спокійною зацікавленістю.
- У Скурбел...
- Ого!
Стражники здивовано перезирнулися. Ще б пак! Троє нічних мандрівників на пустельному Малурійському тракті цієї пори року - не жарт. Має бути якийсь дуже вагомий привід для того, щоб наважитися на таку ризиковану подорож.
Усі присутні зацікавлено повернулися до прибульців, очікуючи почути щось цікаве.
- Звідки прибули?
- Обхідним шляхом прийшли, - обережно ухилився від прямої відповіді Ратон.
Якби присутні дізналися, звідки насправді він прибув разом зі своїми супутниками, то в них від здивування очі на лоба вилізли би. Адже вони приїхали прямо з грізного зачаклованого Межиріччя, яке жахає звичайних людей своєю похмурою таємницею, адже звідки ще ніхто досі живим не повертався.
- Як там замок барона Греттіра? - не вгамовувався допитливий стражник.
- Стоїть... - односкладно відповів Ратон.
Відчувши, що гості не дуже-то налаштовані на дружню бесіду, присутні здивовано знизали плечима і, втративши до них усіляку зацікавленість, знову продовжили свою невеличку гулянку, на щастя, випивки було вдосталь, та й поспішати особливо нікуди. Гравці в кості, завершивши, нарешті, останню партію, ввічливо розпрощалися з господарем готелю і, загорнувшись у шуби, пішли по домівках.
Час наближався до півночі.
Поївши, Ратон з показною лінню розслаблено відкинувся на спинку стільця і, повільно потягуючи з кухля терпкувате вино, потайки спостерігав за жерцями з-під напівприкритих повік. Вони їли не поспішаючи і без жодного виразу на дерев`яних обличчях, немов виконуючи монотонну щоденну роботу. Жодного слова, жодного вигуку чи звуку не зірвалося з їхніх вуст, лише щелепи ритмічно й безупинно жували, жували...
Нарешті вони, немов за командою, відсунули від себе спорожнілі тарілки і мовчазно втупилися на воїна немигаючими поглядами.
Ратон виразно подивився на господаря готелю, і той, миттєво все зрозумівши, підхопив освітлювальний ліхтар і з готовністю наблизився до столика гостей.
- Чи не завгодно панам перепочити з дороги?
- Бажано, - відповів за всіх Ратон, швидко підводячись з-за столу і згрібаючи в оберемок свої речі. - На якому поверсі в тебе є вільні кімнати?
Товстун на коротку мить зам`явся, винувато посміхнувся і довірливо зізнався:
- Взагалі-то за нинішньої пори року з постояльцями не особливо й густо... Чесно кажучи, у мене зайнята всього лише одна - єдина кімната на третьому поверсі. Якийсь заїжджий вельможа з Форвана зняв її тиждень тому для себе і слуги. Тому можете обирати будь-яку, котра вам сподобається.
- Добре. Ми теж візьмемо кімнату на третьому поверсі, - вирішив Ратон. - Проведи нас...
- Як буде завгодно панам... - вклонився господар.
Він попрямував до широких сходів з різьбленими поручнями, які вели на верхні поверхи. Ратон і жерці пішли за ним. Стерті старі сходинки жалісливо порипували під їхніми ногами, немов скаржачись. Минувши темний і пустельний другий поверх, вони піднялися на майданчик третього і зупинилися в довгому вузькому коридорі. Тут теж було тихо й темно, якщо не брати до уваги слабке світло від ліхтаря товстуна.
- Обирайте будь-яку, - запропонував господар, широким жестом вказуючи на низку дверей, прикрашених витіюватим розписом.
- Ми візьмемо цю.
Ратон штовхнув найближчі двері, які розташовувалися в середній частині коридору, просто навпроти сходового прольоту, і переступив невисокий поріг.
У просторій кімнаті було чотири високих і широких ліжка. По кутах стояли м`які глибокі крісла зі зручними підлокітниками, а в центрі розташовувався круглий стіл з мореного дуба. На ньому височів великий, начищений до нестерпного блиску мідний свічник із трьома товстими свічками.
Швидко окинувши кімнату оцінювальним поглядом, Ратон повернувся до завмерлого в очікуванні господаря готелю.
- Сподіваюся, ти нікого більше до нас не підселиш?!
- Ну що ви, пане, як можна! - із запалом вигукнув той - Та в мене повним-повнісінько вільних місць! Розташовуйтеся зручніше, почувайтеся, як удома, і ні про що не турбуйтеся. Якщо тільки чогось забажаєте, не вважайте за працю - будь ласка, смикніть за мотузку біля дверей, і служник негайно буде тут як тут.
Товстун запалив свічки, перевірив, чи все гаразд у кімнаті, востаннє вклонився гостям і, муркочучи під ніс якийсь веселий мотивчик, не поспішаючи вирушив униз. Він був дуже задоволений. Ще б пак! Три повноцінних золотих монети - це щедра плата за таку кімнату на цілий тиждень уперед, а приїжджі зупинилися всього лише до ранку. Сьогоднішня угода виявилася для нього дуже вигідною.
"Ех, побільше б таких заможних клієнтів, - подумки зітхнув господар готелю. - Тоді й справи мої одразу пішли б угору... Але до настання весни на це навіть годі й сподіватися: зима люта, та ще й білі вовки, як на лихо, обклали Беренград з усіх боків. Навряд чи хто наважиться на таку самогубну подорож... Отже, на великі бариші нині розраховувати не доводиться".
Він раптово зупинився, ледь не спіткнувшись об сходинку.
"Білі вовки! Як же ці дивні відвідувачі сюди живцем дісталися?!" - прийшла йому в голову запізніла думка.
- Гаразд, це не мого розуму справа! - махнув рукою товстун, звертаючись до самого себе. - Заплатили дуже щедро і на тому подяка.
Він зійшов до зали і, геть викинувши з голови непотрібні думки, терпляче зайнявся підрахунком денного виторгу.
Компанія стражників доїдала останніх смажених кроликів, запиваючи їх білим вином. Ледарка Вільба кудись поділася. Мабуть закопалася десь у темному кутку і дрімає по чому дарма на старих мішках. Тихо, затишно й тепло в залі. Лише за розписаними морозним візерунком вікнами надворі шаленіє та виє клята хуртовина в дикому засніженому танці, і ліпляться до скла білі снігові пластівці.
У цей час на третьому поверсі беззвучно відчинилися двері кутової кімнати. З них вислизнула злегка сутула людина і, безшумно підкравшись до номера, у якому зупинилися Ратон і жерці, спершу уважно прислухалася, а потім обережно постукала у двері номера.
Ратон м`яко схопився з крісла і, підійшовши до дверей, запитав:
- Хто?
- Слуга Повелителя... - прийшла відповідь.
Воїн ривком відчинив двері, і незнайомець швидко увійшов до кімнати. Окинувши присутніх уважним поглядом і відразу безпомилково визначивши, хто є хто, він низько вклонився жерцям і глухим голосом квапливо вимовив:
- Помічник Муріда чекає на вас із нетерпінням.
- Як давно прибули? - поцікавився один із жерців.
- Та ми вже цілий тиждень стирчимо в цій клятій дiрi! Дочекалися, поки всі дороги геть снігом позаносило... Тепер ось білі вовки з`явилися. Як будемо назад пробиватися - розуму не прикладу.
- Про це не турбуйся, - промовив інший жрець, підводячись із крісла. - Відведи нас до помічника.
Він попрямував до дверей. За ним піднявся перший і сказав, звертаючись до Ратона:
- А ти, Посланець, зійди униз і дізнайся останні новини.
Ратон вийшов із номера останнім, супроводив жерців до дверей кутової кімнати, а потім спустився на перший поверх.
Тут було зовсім тихо. Усі відвідувачі вже розійшлися по домівках, і вхідні двері за нічним часом були замкнені на важкий засув. Ліхтарі було погашено, за винятком одного, що світився на стійці біля господаря готелю, який закінчував підрахунок прибутку за минулий день. Вогонь у каміні згас, але ще жевріли головні, відкидаючи на темні стіни химерні червонуваті відблиски, упереміж із хитливими тінями.
Побачивши постояльця, товстун занепокоївся:
- Щось не так, мій пане?
- Ні, ні... Усе гаразд, - заспокоїв його Ратон. - Просто не спиться. Вирішив ще сьорбнути твого славного винця.
- Це завжди, будь ласка, - розплився в задоволеній усмішці господар. - Радий, що вам сподобалося!
Він жваво пірнув під стійку, повошколупився там якийсь час і витягнув темну пузату пляшку, обплетену виноградною лозою. Поставивши її на стійку, він спритно її відкоркував.
- Ось! - радісно зазначив товстун. - Дозвольте скуштувати. Відмінне винце, насправді, - шість років витримки! Це виключно для особливих шанувальників.
Він до країв наповнив високий кухоль і з гордим виглядом поставив його перед постояльцем.
Поклавши на стійку дрібну срібну монету, Ратон кивнув на запітнілу пляшку.
- Налий і собі, щоб я не пив на самоті.
- Як буде завгодно панові.
Господар із задоволенням налив у свій кухоль, акуратно відпив два маленькі ковтки, захоплено закотив оченята, прицмокуючи пухкими губами й усім своїм виглядом висловлюючи крайнє захоплення.
- Божественний нектар, а не вино!
- Справді, - щиро підтвердив Ратон, зробивши ковток. - Де ж ти його роздобув? Нині часи скрутні, торгові каравани вкрай рідко ходять.
- Що правда, то правда... - зітхнув господар і скрушно похитав головою. - Це вино я придбав з оказією у заїжджого купця з півдня, з королівства Менткроуд. Раніше, бувало, я й сам їздив на осінній ярмарок у фортецю Скурбел...
Товстун зам`явся.
- А тепер що ж? - поцікавився Ратон.
- Нині все змінилося...
Господар готелю навалився пухким животом на стійку, наблизив своє обличчя до постояльця, округлив очі й продовжив гучним довірливим шепотом:
- У славному герцогстві Форван тепер усе інакше. Кажуть, що Хедмір уже не править, а замість нього всіма справами керує якийсь сторонній чаклун, здається, Мурідом його звуть.
- Ну і що з того?
- А те, що нині там дуже неспокійно. Торговий люд повсюдно притискають, обклали надмірними податками і митами. Ледь що - за найменшу підозру в підземну в`язницю без розбору кидають. А вже там лихі хлопці - заплічних справ майстри з тебе які завгодно зізнання витрусять! Скажеш навіть те, чого й не знав ніколи. Люди на дибі такими балакучими стають - тільки тримайся! Під тортурами і німий розмовлятиме...
- Тобі-то чого лякатися?! Ти ж звичайний торговець, власник готелю, у політику не пхаєшся.
- Воно-то, звісно, так, - якось дуже невпевнено погодився товстун. - Тільки все одно боязко. Ану як помилково випадково згребуть, піди, потім виправдовуйся, доводь, що ніякий ти не заколотник! Нещодавно ось казали, чутки пройшли, що мурідові стерв`ятники наприкінці осені влаштували справжнісіньке полювання на самого Мандрівника, а він же у Хедміра у великій пошані був - це всім відомо. Хороша людина, чесна і мечник відмінний! Я-то його особисто знаю - він у мене раніше частенько зупинявся проїздом. Бувало, вечорами...
- Зачекай! - зупинив Ратон і стурбовано присунувся ближче до балакучого господаря готелю. - Ти хочеш сказати, що таємна канцелярія герцогства схопила Аргнара?!
- Так я ж про це й тлумачу! Щоправда, у нас його більше знають під ім`ям Мандрівник. Тільки от щодо "схопили" - це ще не відомо. - посміхнувся товстун. - Його так просто голими руками не візьмеш! А ось, чути, шукають його всюди.
- За що ж?
- Хто його знає... Може, з чорної заздрості хтось навівав на нього наклеп, а може...
Товстун, знизавши плечима, почав неспішно прибирати посуд у шафи. Дзвінка тиша зависла в залі.
У темряві за вікном тужливо вила хуртовина, намітаючи височенні кучугури. Монотонно шарудів по склу сніг, вкрадливо нагнітаючи в душу неусвідомлену тривогу. Стила зимова ніч панувала над Беренградом, застеляючи округу білою ковдрою. У таку ніч добрий господар собаку з дому не вижене.
Замислившись, Ратон повільно відійшов від стійки й знехотя піднявся сходами до себе в кімнату.
Жерці ще не повернулися.
Важко вмостившись у м`яке крісло, воїн втомлено підпер кулаком голову і занурився в роздуми. Важкі й безрадісні думки переслідували його...
* * *
З тихим скорботним шарудінням, що нагадувало легкі зітхання, повільно й велично обсипалося з високих дерев широке багряне листя. Кружляючи в останньому сумному танці, воно лягало осіннім килимом на ще зелену, не займану жовтизною траву. Між стовбурами могутніх дубів пливли повітрям ажурні сріблясті павутинки, виблискуючи найдрібнішим бісером кришталевих росинок. Вони несли кудись зі звичних насиджених місць павучків-літунів. Ледь чутно шепотіла про щось у далеких заростях горіхового чагарнику під ніжне дзюрчання лісового струмочка самотня пташка, немов прощаючись до весни з лагідним літом, котре, на жаль, так швидко минуло. Прохолодний подих задумливої осені торкнувся й околиць Затіненої діброви.
Данго обережно ступав м`яким трав`яним килимом, який трохи пружинив, за одними йому зрозумілими ознаками обираючи шлях серед могутніх мовчазних дерев. Здавалося, що стародавній ліс насторожено причаївся й уважно спостерігає за самотнім вершником, ще не вирішивши, як із ним вчинити.
Аргнар відпустив повіддя, повністю довірившись коню. Він із багаторічного досвіду знав: вірний бойовий товариш не підведе. Воїн їхав, схиливши голову і про щось замислившись. На душі було спокійно і трішки сумно. Він не дивився по сторонах, чомусь абсолютно впевнений у тому, що тут із ним не може трапитися нічого поганого. Звідки до нього прийшла ця впевненість, Аргнар не знав, але серцем відчував, що так воно і є.
Данго чимчикував лісом не поспішаючи, але цілеспрямовано, немов його вела незрима дороговказна стежка. А, може, так воно й було насправді?! Хто знає... у таємничій Затіненій діброві все можливо.
Колись дуже давно вона була звичайнісіньким дубовим гаєм. Тоді, в ті вже незапам`ятні часи, в ньому з`явилися дивні сивобороді старці. Звідки вони прийшли, та чи й прийшли вони насправді - ніхто толком не знав. Подейкували, нібито старці ці не хто інші, як душі ожилих первородних дубів, які прийняли людську подобу.
Гай і справді був незвичайним. Навіть у найяскравіший сонячний день у ньому завжди панувала легка вечірня напівтемрява, яка додавала нез`ясовної таємничої розпливчастості обрисам дерев і кущів. Але і в темний нічний час, коли навкруги не було видно ані зги, тут зберігалася все та ж м`яка напівтемрява.
Подейкували також про те, що начебто сам час у Затіненій діброві спить, тому будь-який звір, птах або людина, що потрапили сюди, не старіли і не помічали течії часу.
Відтоді діброва нестримно розрослася на всі боки і перетворилася на справжнісінький ліс, хоча назва його так і залишилася колишньою. Але тепер уже не кожен охочий міг потрапити до мудрих старців. Ліс пропускав лише тих, хто йшов із чистим відкритим серцем, бажаючи дізнатися свою долю. І звичайно, він завжди був відкритий для друїдів, що живуть у єднанні з природою.
Що далі, то густішим і вищим ставав величний ліс. Дуби-велетні тісно змикалися, загрозливо нависаючи над самотнім вершником могутніми розлапистими гілками, немов намагаючись зупинити його. Вітру не було, проте листя ворушилося, наче живе. Здавалося, воно щось невиразно бурмоче, розмовляючи між собою - мабуть, вирішуючи, пускати людину в саме серце стародавнього лісу чи ні. Пишне листя густої соковитої папороті млосно погойдувалося, погладжуючи одне одного численним ніжним листям, наче пальцями.
Незабаром пішли і зовсім такі замшілі дерева велетні, що можна було злякатися. Їхні зморшкуваті стародавні стовбури нібито вирубані були з віковічних гранітних брил. З них гронами звисали старезні лахміття сірих лишайників. Могутнє вузлувате коріння, наче товсті жили випирало із землі, химерно переплітаючись міцними клубками. Крізь зарості густого чагарнику проблискувала примарна поверхня глибокого лісового озера, в темних водах якого, здавалося, могли втопитися навіть відображення зірок.
У повітрі з`явилося слабке сріблясте сяйво. Воно наповнилося ледь вловимими тонкими пахощами квітів.
Златоцвіт пробуджував далекі і світлі спогади назавжди і невідворотно минулого дитинства. Гіркуватий аромат дубового листя злегка п`янив і повнив силою. Верес тихо й наполегливо нашіптував про велике таїнство усамітнення, а крушина прославляла затворництво.
Спокій. Прадавній великий спокій і незламна всепереможна сила життя живили могутнє коріння Затіненої діброви, заколисуючи й оберігаючи її від безжальної течії самого часу.
Скільки так їхав Аргнар - чи то годину, чи то цілий день? Він і сам не зміг би відповісти на це запитання. Час немов застиг. І тільки величний казковий ліс ледь чутно співав свою нескінченну віковічну пісню.
Якось враз, несподівано величезні дуби відступили, випускаючи вершника на розлогу рівну галявину, порослу густим килимом квітучих кульбаб. Немов і не було холодної осені, - вона залишилася там, позаду. Тут панувало буйне зелене й тепле літо.
Далі буде