Вогняна чаша
Частина №5 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Посеред галявини, розташувавшись широким півколом, на низьких пеньках сиділи семеро сивих, довговолосих старців. Немов кам`яні статуї застигли вони, спрямувавши свої погляди до центру, де дуже повільно піднімався із землі на тонкому стеблі золотистий зародок небаченої квітки. Він ніжно іскрився, переливаючись хвилями м`якого світла. Райдужні спалахи пробігали по ньому і боязко меркли десь у глибині напівпрозорого бутона.
У повній тиші відбувалося якесь таємниче чарівне діяння, ненавмисним свідком якого став Аргнар. Він спішився, відпустив коня і, затамувавши подих, обережно наблизився до старців. Один із них мовчки вказав йому на вільний пень, а сам повернувся до споглядання тендітного дива. Присівши неподалік від лівого крила півкола, воїн, як зачарований, почав стежити за тим, що відбувається.
Бутон піднявся на висоту приблизно половини людського зросту і нерухомо завмер. Над галявиною пролунав чистий кришталевий дзвін. Здригнулися, розмикаючись, тендітні пелюстки, і чарівна квітка відкрилася. Її ніжна серцевина спалахнула золотим сяйвом, наче запалилося маленьке яскраве сонечко, наповнюючи вистраждане серце солодкою знемогою.
Чарівне видіння тривало зовсім недовго. Золотисте сяйво швидко згасло, квітка зіщулилася. Пелюстки всохли, зморщилися, на очах перетворившись на суху труху, і тихо обсипалися на зелену траву сірим порохом. Усе було скінчено. Від чарівної квітки не залишилося навіть і сліду. Легке зітхання жалю, немов слабкий подих вітерця, промайнуло над галявиною. Старці разом заворушилися. Вони повернулися до Аргнара і спрямували на нього, здавалося, пронизуючі наскрізь погляди.
- Привіт, Мандрівнику, - першим промовив той, який запросив його присісти.
- Звідки вам відоме моє прізвисько? - здивувався Аргнар.
- Це не важливо, - ледь помітно усміхнувся старець. - Адже ти не за цим прийшов у Затінену діброву. Розкажи про те, що тебе справді хвилює. Ти приїхав сюди за знанням своєї долі чи за порадою?
Зчепивши замком пальці рук на колінах, Аргнар задумливо похитав головою:
- Ні, мабуть, долю свою знати наперед я не хочу…
- Це правильне рішення, - погодився старець. - Бо, знаючи її наперед, ти позбавляєш себе свободи вибору!
- А хіба він у мене є?
- Вибір є в кожної людини...
Аргнар обвів старців недовірливим поглядом.
- Який же тоді сенс у пророцтві долі?
Лісові чаклуни мовчки перезирнулися, ніби радячись, похитали головами, і тоді найстарший із них повів розмову:
- Якщо людина приймає на себе знання власної долі, це означає, що вона добровільно відмовляється від свободи вибору і буде слухняно слідувати шляхом, раз і назавжди визначеним їй… вище. У кожного є безліч різноманітних варіантів долі, які змінюються майже щохвилини. Вони залежать від щоденних вчинків, настрою людини, від її думок і обставин, і навіть від дій інших людей. Але, якщо передбачено один із можливих варіантів, то він і стає долею на все життя, тому що тоді вже нічого не можна буде змінити. Знаючи все наперед, людина позбавляється свободи вибору, пов`язана нерозривними путами зумовленості.
- У такому разі, чим визначається вірність вибору?
- Цього тобі не скаже ніхто на світі. Від початку людина за своєю природою складається зі світла, темряви і безлічі їхніх найтонших відтінків. Лише від вчинків людини, від її вибору залежатиме, чого в ній більше. Адже, зрештою, боротьба завжди йде насамперед із самим собою, зі своїми слабкостями і вадами. Це виснажлива одвічна боротьба добра і зла, хоча, що є абсолютним добром, а що - абсолютним злом і де пролягає чітка межа між ними, не візьметься розсудити жоден мудрець, якщо він справді мудрий… Охоче дають поради тільки самовпевнені дурні, переконані у власній безпомилковості. І лише у владі Всевишнього дати відповідь на це одвічне питання питань. Але... він мовчить, залишаючи людині свободу вибору. Тільки на вищому суді, за справами своїми і помислами, буде винагорода кожному!
Старець замовк, уважно дивлячись на Аргнара. Той сидів, зсутулившись і низько похиливши голову. Між брів його пролягла різка глибока зморшка, а потемнілі очі, спрямовані в землю, здавалося, намагалися пронизати саму Вічність, у марній надії відшукати там, за примарною межею невідомого, відповіді на питання, що мучать душу.
Тихо-тихо стало на реліктовій галявині. Сиві старці терпляче зберігали глибоке мовчання. Вони не хотіли тривожити думи воїна. Зачаївся і стародавній ліс, ніби чекаючи на його рішення. Не було ні подиху вітерця, ані посвисту лісових птахів.
Нарешті Аргнар глибоко зітхнув, немов пробуджуючись від сну. Він випростався, випрямив плечі і спрямував свій погляд на старців. В очах його було благання і надія.
- Допоможіть, наймудріші, дайте пораду, - попросив він.
- Запитуй, але пам`ятай про вибір...
Воїн зосереджено кивнув і промовив:
- Усе своє життя я був одинаком, усе вирішував і намагався жити сам по собі. Я звик завжди покладатися лише на себе та на свій надійний меч... Але, мені здається, що більше я не можу залишатися осторонь від того, що відбувається. Не можу служити, кому завгодно... Щось змінюється в житті Вальгарда і, як мені здається, не в кращий бік, а я не можу збагнути, в чому справа...
Старці згідно закивали. Один із них відповів:
- Загрозливі й нещадні сили темряви ось-ось вторгнуться на цю землю. Її чорні адепти вже готують прихід свого страшного повелителя, і твій вибір поставить тебе на службу тій чи іншій силі. У прийдешній великій битві світла і темряви ніхто не зможе залишитися осторонь, жодна жива істота, чи то звір, чи то людина. Ти повинен сам вирішити, чий бік приймеш.
- Але як не помилитися у виборі, якщо навіть ви, мудреці, не в змозі сказати, де пролягає межа між добром і злом?
- Прислухайся до голосу свого серця, воно вкаже тобі шлях. Той, хто не жадає чужого, хто не йде війною на сусіда, хто не будує свого щастя на чиємусь горі, той не служитиме злу і ніколи йому не підкориться. Але навіть і в стані ворога можуть бути ті, хто заблукав, обманутий або просто заляканий. Часом людина буває слабка душею. Не поспішай чинити суд мечем. Той, хто посіяв згубну війну, отримає кривавий врожай! Слабкі й непомітні на перший погляд тендітні пагони добра, але саме на цих паростках тримається життя і весь світ - пам`ятай це і ніколи не забувай!
- Мудрі й малозрозумілі мені твої слова, - гірко усміхнувся Аргнар і знову зсутулився. - Куди ж мені йти? Що робити і кому служити? Як не помилитися?
- Кому служити - якраз у цьому й полягає твій вибір, не нам вирішувати за тебе, - спокійно заперечив старець. - Що ж до того, куди йти... що ж, іди туди, де скоро вибухне буревій. Ти - досвідчений воїн, і там знайдеш для себе ту справу, якій призначений. Я відчуваю незвичайну силу в твоєму мечі, та ти й сам знаєш про це. Тепер від тебе залежить, кому він слугуватиме.
- Ну що ж, - зітхнув Аргнар, розправляючи плечі. - Дякую на доброму слові! Ви багато сказали мені, а водночас і мало... Але видно нікуди від цього не дітися, доведеться до всього своїм розумом доходити... Дай Боже не помилитися!
- Шлях твій звивистий, але веде до світла. Прощавай! - вимовив старець, з якимось дивним співчуттям дивлячись на воїна, але той цього не помітив, дивлячись убік затуманеним поглядом.
Аргнар покликав коня, підправив збрую, а коли обернувся, щоб попрощатися з таємничими лісовими чародіями, то несподівано виявив, що залишився зовсім один. На широких пнях нікого не було. Старці зникли безслідно, немов розтанули в прозорому повітрі заповідного лісу.
Взявши коня під вуздечку, воїн не поспішаючи рушив з галявини в той бік, звідки приїхав. Лише коли зморшкуваті дуби-велетні зімкнулися за його спиною суцільним муром, сховавши від очей чарівну галявину, Арґнар сів верхи на Данґо і, підкоряючись поки ще неусвідомленому, але вже відчутному поклику, повернув на південь.
Невідомо звідки раптом вивернула широка, добре втоптана піщана стежка, яка, майже не вихляючи, послужливо вела в потрібному йому напрямку. Без понукань кінь перейшов зі спокійного кроку на легку рись.
Гілки дубів, ніби живі, урочисто підводилися над догідливою стежкою, пропускаючи вершника, і знову схиляючись за ним непроникною завісою, проводжаючи тихим шепотінням, у якому чулися добрі напуття.
Поступово зелень віковічного лісу змінилася сумною жовтизною осіннього в`янення. Почався тихий листопад, наповнений сумним шурхотінням, немов ішов дрібний дощик. Копита Данго потопали в багряно-жовтому килимі. Терпкий аромат прілого дубового листя ставав дедалі міцнішим. А ще через деякий час несподівано повіяло незатишною прохолодою; стало швидко сутеніти. Наближалася околиця дрімучого лісу. Рідколісся якось непомітно перейшло в розріджений низькорослий підлісок, що сходив нанівець, і раптом Аргнар опинився під відкритим темним небом. Затінена діброва залишилася позаду.
Була глибока ніч. Яскраві великі зірки холодно мерехтіли у височині, з відчуженою байдужістю дивлячись з недосяжної височини на зіщулену і принишклу землю, яка немов би причаїлася. Серп Нічного мандрівника блідою примарою плинув куполом небосхилу, здійснюючи свій нескінченний і незмінний шлях серед важких темних хмар. Йому не було жодного діла до земних радощів і страждань. Небесна холодна краса і вселенська байдужість - така його одвічна доля.
Озирнувшись на Затінену діброву, що залишилася позаду, Аргнар раптово виявив, що піщана стежка-провідниця, яка вивела його на південну околицю лісу, безслідно зникла. Похмурі дуби наїжачилися товстими сухими гілками, сплели потужні гілки-руки, зімкнули, вкриті сивим мохом, міцні вікові стовбури, немов закриваючи наглухо зворотну дорогу. Ні дати, ні взяти - сувора лісова сторожа заступила на варту.
Аргнар кинув назад останній прощальний погляд, поплескав Данго по шиї і шепнув:
- Уперед, Данго!
Плавно набираючи ходу, кінь жваво йшов під зоряним небом рівним, як величезний стіл, притихлим степом.
Аргнар вирішив пройти вздовж лівого берега річки Сріблянки, яка бере свій початок у Безіменній пущі біля підніжжя Самотніх гір, до країни кочівників. А вже там, звернувши на південний схід, правим берегом Звониці діставатися гір Джунхарг та вільних баронств.
Найсхіднішим і найменшим із них був Берт. Нині в ньому володарював старий Гофер - останній нині живий з тих, хто був засновником союзу Гірських баронств. У нього не було кровного спадкоємця, і після смерті Гофера піддані мали всенародними зборами обрати на його місце нового правителя з числа найвідважніших і найблагородніших лицарів баронства.
Саме сюди напевно повинні були вдарити об`єднані сили Форвана і Ерденеха, в надії на те, що далекі західні баронства не встигнуть вчасно на допомогу своєму союзникові. Вірно оцінивши напрямок головного удару, Аргнар, не шкодуючи сил, майже без відпочинку і сну, поспішав до Берта попередити правителя Гофера про лихо, що вже ближче, хоч і не сподівався на привітний прийом з боку старого барона і його підданих...
* * *
Із широко відчинених брам фортеці Скурбел, що нагадували вискалену пащу зголоднілого хижака, одна за одною виповзали довгі колони важкоозброєних воїнів. Витоптаний дочорна сніг збився в гладку тверду поверхню аж до самого повороту на Південний тракт. Червонуватий диск зимового сонця, просвічуючи морозний серпанок, падав на похмурі обличчя вояків, які постійно ковзали і не висловлювали нічого, окрім заклопотаності й невдоволення. Їх можна було зрозуміти. Усі військові кампанії зазвичай велися в теплу пору року, коли дороги були добре прохідні, і не потрібно було тягнути на собі цілу купу теплих речей. А нині, що ж, доводилося рухатися слизьким трактом у лютий холод кудись за тридев`ять земель. Якби ще якісь маневри або в прикордонний дозор, а то ж на вірне смертовбивство йшли. Хіба це жарти - брати приступом Гірські баронства!
Ще надто добре пам`ятали ветерани про безславний похід на баронство Берт трирічної давнини. Тоді повернулися не солоно хлібавши. Та й тепер, напевно, багатьом ратникам доведеться покласти свої голови на скелястих неприступних схилах Джунхарзьких гір, і невідомо ще, чи вдасться цього разу взяти приступом гордовитих і незалежних баронів, які не бажають підкорятися нічиїй владі.
Хоча з іншого боку і військо нині зібрано не мале - одних тільки копійщиків дві з половиною тисячі назбирається. Та лучників дев`ять сотень і шість - арбалетників. Три тисячі вершників і п`ять із лишком штурмових мечників становили головну ударну силу. Щоправда, в горах від кавалерії користі замало, але вже якщо вдасться подолати сиві перевали, то на внутрішніх рівнинах баронства кіннота себе покаже!
Неповороткі і мляві обози з провіантом, зброєю і важкими облоговими машинами пішли вперед заздалегідь - за тиждень до того в супроводі сотенного загону кінної гвардії. Його приставили до обозу для охорони від хижої звірини і випадкових розбійників, які зголодніли за зиму, а тому відчайдушно знахабніли. Одвічні вороги Форвана - ерденехські головорізи нині стали союзниками, тож побоюватися нападу з їхнього боку не доводилося. Війська герцога Хедміра, а точніше тепер уже його намісника Муріда, мали з`єднатися з військом Гермунда Красунчика на Асдарській дорозі поблизу Ерденеха і далі разом рухатися аж до самого гирла річки Дзвінниці, звідки до кордонів Берта залишався всього лише день.
Воїни, особливо ветерани, потихеньку нарікали, але відкрито висловлювати невдоволення все ж не наважувалися. Ще надто свіжим був спогад про жахливі публічні страти в столиці тих, хто наважився відкрито вимагати вигнання чародія Муріда з меж герцогства. З них прилюдно живцем здирали шкіру на центральній площі, а потім для залякування вивісили тіла страчених перед в`їзною брамою - досі небачений у межах Форвана акт жорстокості! Після цього про герцога Хедміра і його сина Етмора намагалися не згадувати зовсім, хоча в народі пошепки передавали непевні чутки про те, що вони живі і нудяться десь у похмурих нетрях підземель таємної канцелярії.
Відтоді, як Мурід оголосив себе повновладним правителем, все стало зовсім інакше. Чаклун поміняв усіх колишніх воєначальників - прихильників Хедміра на своїх ставлеників, стративши колишніх, а на чолі армії поставив стороннього чужинця на ім`я Ратон, який з`явився в герцогстві на початку нинішньої зими, супроводжуваний двома заморськими жерцями. Нібито ці двоє знову відродили раніше заборонений культ стародавніх кривавих жертвоприношень, але про це взагалі воліли мовчати. Одне слово, спокій і мир у колись процвітаючому і миролюбному Форвані нині змінився страхом та насильством.
Невеликі кінні загони по десять - п`ятнадцять вершників у кожному без перепочинку вдень і вночі нишпорили великими землями Вільних поселень, навідуючись у кожен хутір. Вони виконували наказ Муріда: за будь-яку ціну розшукати і доправити живцем до палацу правителя бунтівного мечника Аргнара, відомого під прізвиськом Мандрівник. Навіщо він так знадобився чародієві-узурпатору, ніхто зрозуміти не міг, але наказ є наказ і обговоренню не підлягав. Щоправда виконували його без особливого прагнення - Мандрівника багато хто з воїнів дуже добре знав і щиро поважав за відвертість і мужність.
В одному з таких пошукових роз`їздів перебував Гілбер, той самий воїн на прізвисько Одноокий, який допоміг Аргнару втекти від арешту. Він був його давнім приятелем за численними трактирними гулянками і бойовими кампаніями. Того разу йому пощастило: ніхто не дізнався про те, що це саме він допоміг Аргнару втекти, а сам він вважав за краще про це мовчати.
Загін озброєних вершників на рисях під`їхав до хутора Гестама і зупинився біля воріт.
Сам господар вийшов на засніжений ґанок, пильно дивлячись на воїнів Форвана примруженими очима з-під долоні. Його молодшенький - спритний Одберг, звісно ж, був тут як тут, з цікавістю і тривогою озираючись на всі боки. Побачивши знайомі штандарти герцогства, Гестам махнув рукою, подаючи знак двом чоловікам у довгополих кожухах, які чергували біля воріт. Ті негайно відсунули засув і потягнули важкі стулки в сторони, відкриваючи прохід для прибулих.
Кінний роз`їзд, в`їхавши на подвір`я, зупинився біля самого ґанку хазяйського будинку. Вершники спішилися, розминаючи ноги після довгої їзди верхи. Широкоплечий кремезний десятник упевнено ступив уперед, піднявши праву руку у вітанні.
- Здоров будь, Гестаме! Як справи? - хрипким голосом поцікавився він у господаря хутора.
- А, це ти, Брасе! - здивовано вигукнув Гестам. - Я спершу й не впізнав тебе.
- Воно й не дивно, - відповів десятник. - Ми з тобою вже майже роки три, як не бачилися.
- Кажуть, ти подався на службу до герцога Хедміра?
- Саме так. Коли наш хутір розбійники вщент спалили, ті, хто вцілів, по сусідських хуторах порозходилися, а хто й зовсім пішли з цих місць. Я особисто вирушив у Форван і став на військову службу.
- Отже, герцогу Хедміру присягав?
- Йому...
- А нині кому прислуговуєш?
Брас сердито засопів і, насупивши брови, спідлоба глянув на Гестама. З усього було видно, що запитання йому не сподобалося. Він почав ретельно збивати хутряними рукавицями сніговий пил з халяв, намагаючись приховати збентеження.
- Служу, кому всі служать, - роздратовано буркнув він, не підводячи очей. - Тепер влада в руках Муріда, йому всі підкоряються.
- Бачу, ти вже поважною птицею став. Десятник! - Гестам гірко усміхнувся і похитав головою.- А хто ж буде землю обробляти, орати, хліб сіяти? Ти ж у себе на хуторі начебто непоганим працівником був і руки в тебе міцні, вмілі. Невже до землі зовсім не тягне?! Не повірю! Може, повернешся, свій хутір заново відбудуєш?! А ми тобі всім миром допоможемо...
Брас зніяковіло кахикнув, відводячи очі вбік.
- На службі я, - ніби виправдовуючись, вимовив він. - А до тебе у важливій справі заїхав...
- Ну що ж, у справі - так у справі, якщо вона і справді важлива, - погодився Гестам. - Отже, заходь у хату. Там про все і поговоримо неспішно.
Він відступив, пропускаючи гостя у відчинені двері, а потім ступив слідом за ним усередину. Одберг сунувся було за ними, але отримавши від батька щигля по допитливому носі, ображено мотнув білявою головою і пішов до своїх однолітків, які вже юрмилися біля прибулих воїнів.
Дорослі хуторяни підійшли до них ближче, розпитуючи про життя в герцогстві. Молоді рожевощокі від морозу дівки пустотливо пострілювали грайливими оченятами на рослих статних воїнів, підштовхуючи одна одну ліктями під боки і заливаючись дзвінким сміхом. Вояки зі свого боку весело підморгували їм, ширше розправляючи плечі й гордовито брязкаючи зброєю. Зав`язалася некваплива розмова, сповнена грайливих недомовок, легковажних жартів і двозначних натяків.
- Чи далеко шлях маєте, служиві?
- Та так, хутори об`їжджаємо... наречених собі шукаємо.
- Невже у Форвані своїх не вистачає?
- Начебто вистачає, та тільки вони занадто вже худорляві. Ваші молодиці кращі будуть!
Задоволені дівчата заливалися дружним сміхом.
Стара бабця Тора, дивлячись на них, сердито забурчала:
- Тьху, безсоромні!
Але на неї ніхто не звернув уваги. Молоді ратники продовжували красуватися перед дівицями, що твої павичі. Ті своєю чергою розохочували їх. Одна з дівчат пустотливо вигукнула:
- Так залишайтеся у нас... Подивимося, на що ви придатні...
- Ми б із превеликим задоволенням залишилися, але ж у вас тут обов`язково треба господарством обзаводитися, землю орати, худобу відгодовувати...
- А що, білі рученьки зніжені, до роботи не звикли, чи сили не вистачає?
- Був би час, ми б показали...
- Годі вже зуби скалити! - несподівано перервав молодих воїнів, які не в міру розходилися, сивовусий ветеран. - Ми тут не на прогулянці, самі знаєте! Брас трохи поспілкується із господарем хутора, і відразу рушимо далі.
- Що ж так швидко? - звернувся до нього один із хутірських чоловіків. - Може, погостювали б трохи, розповіли, що у світі діється? А то ж ми тут майже нічого й не знаємо. Наші хутори розкидані по степу - новини повільно доходять.
- Нема часу нам, - коротко відповів сивовусий. - Втікача бунтівного розшукуємо.
Одноокий, що підправляв у цей час збрую свого коня, помітив, як після цих слів одна з молодиць, що стояла трохи осторонь від інших, здригнулася і зблідла. Вона швидко опустила очі, насторожено прикусила губу і вся подалася вперед, уважно прислухаючись до розмови.
Не поспішаючи, немов прогулюючись від нічого робити широким подвір`ям, Одноокий повільно наблизився до неї і, намагаючись здаватися абсолютно байдужим, ніби ненароком запитав:
- Мандрівник від вас давно з`їхав?
- Хто, хто? - здивовано перепитала молодиця, дивлячись на нього широко розкритими очима.
- Ну, Аргнар, я мав на увазі...
- Не знаю я, про кого ти, воїне, питаєш, - молода жінка вперто зсунула брови. - Мало хто до нас заїжджає, всіх і не згадаєш. Я імена не питаю - мені це ні до чого. Наприклад, твоє ім`я мені теж не відоме.
- Друзі кличуть мене Однооким. - усміхнувся воїн. - Невже Аргнар нічого про мене не казав?
- А людське ім`я в тебе є? - поцікавилася Ольма, ніяк не відреагувавши на запитання.
Воїн шумно засопів, насупився, але потім несподівано широко і добродушно посміхнувся.
- Взагалі-то мене раніше звали Гілбером, але це було дуже давно. Відтоді, як мою фізіономію прикрашає ця пов`язка, я ношу прізвисько Одноокого.
З цими словами воїн, ніби вибачаючись, доторкнувся до щільної чорної пов`язки, що навскіс перетинала його дещо грубувате, але загалом прямодушне обличчя.
- А як тебе звати, красуне?
- Ольма...
- Може, все ж таки скажеш мені, де Мандрівник і що з ним?
Ольма жодного разу не чула від Аргнара про Одноокого. Власне кажучи, вона навіть і про нього самого толком майже нічого не знала, крім того, про що він нерозбірливо бурмотів, перебуваючи в полоні гарячкового марення. Аж надто неговірким, замкнутим виявився поранений воїн. Але молода знахарка все ж вирішила довіритися своєму серцю, відчуваючи, що Одноокий не може бути Аргнару ворогом. Його велике грубувате обличчя променилося теплотою і дружелюбністю, а голос видавав щиру заклопотаність.
- Поранений він був дуже сильно... ледь виходили його, - тихо сказала Ольма, насторожено стежачи за тим, щоб її не почули інші воїни, які розмовляли неподалік.
- Де він зараз? - пожвавився Одноокий.
- Це мені і насправді невідомо! Але ж поїхав він від нас...
- Давно?
- Пізньої осені. Приблизно за тиждень після його від`їзду перший сніг випав. А відтоді про нього ні слуху - ані духу, як у воду канув. Хоч би звісточку подав...
Воїн полегшено зітхнув, немов із його плечей спав непомірно важкий тягар. Він навіть нібито посвітлів обличчям і продовжував розпитувати вже спокійніше.
- Не казав часом куди попрямував?
- Начебто на південь збирався... мовляв, справи у нього там якісь... А так більше нічого.
- На південь, кажеш?! - Одноокий знову насупився. - Дивно... дивно це... Навіщо йому знадобилося на південь іти, адже він добре знає, що об`єднане військо напевно штурмуватиме Гірські баронства. Ерденех нині став союзником Форвана - в тих краях Мандрівникові не вдасться сховатися...
- А може, він до баронів подався?! - з боязкою надією в голосі запитала Ольма.
- Це навряд чи, - з сумнівом пробурмотів воїн.
- Чому?
- Надто вже пам`ятний у тих краях його меч. Свого часу Мандрівник уже штурмував неприступні бастіони Гірських баронств, і я думаю, що тамтешні правителі його не забули... Можливо, він вирішив попрямувати до Менткроуда, щоб найнятися на службу до тамтешнього короля або ще кудись далі...
- Але це ж дуже далеко! - охнула Ольма.
- А що йому відстані?! - спокійно знизав плечима Одноокий. - На те він і Мандрівник! Скільки він ліг проїхав верхи і скільки пішки пройшов - ніким не міряно... Ех, шкода... мабуть, не судилося мені з ним більше побачитися...
- Може, повернеться ще, - спробувала заспокоїти його Ольма
- Хто зна...
Одноокий допитливо глянув на молоду жінку, щось собі розмірковуючи, а потім, немов наважившись, заговорив квапливо і плутано:
- Якщо все ж таки трапиться таке, і Мандрівник повернеться, то обов`язково скажи йому, що герцог і його син ні в чому не винні. Вони зачаровані мерзенним Мурідом і прийшлими чарівниками із замор`я. Чорнокнижники таємно сховали Хедміра й Етмора кудись глибоко в підземелля під старими будівлями палацу в Панграді... можливо, вони ще й досі живі... Але навіть не це найголовніше!
Воїн озирнувся і продовжив уже пошепки:
- Мурід і чужинці - це все дурниця порівняно з тим, хто незабаром має ступити на землю Вальгарда...
Ольма здригнулася і мерзлякувато повела плечима. Передчуваючи недобре, вона одними губами прошепотіла:
- Хто?
- Сам Повелитель темряви! - суворо відповів воїн.
- Ох!..
- Коли він прийде, то залляє кров`ю всю землю...
- Звідки це стало тобі відомо?
Одноокий зніяковіло зам`явся, а потім зізнався:
- Я тут нещодавно загуляв допізна в корчмі, мабуть, надто багато хмільного прийняв. Вже й не пригадаю зовсім, як дістався до стайні. Присів у затишний куточок відпочити трохи і сам не помітив, як заснув. Прокинувся вже пізно вночі, кругом не видно ані зги. Чую - двоє розмовляють про щось між собою. Я зібрався було вилізти зі свого темного закутка, та як почув, про що вони базікають, враз передумав. У мене і зараз при одному спогаді про це мороз по шкірі гуляє. Ці двоє були заморськими чаклунами. Від них я мимоволі дізнався про страшне лихо, що невідворотно насувається на Вальгард. А ще вони Мандрівника поминали. У чому тут справа - я толком не зрозумів. Тільки нібито ці чарівники за допомогою свого чорного чаклунства дізналися, що Мандрівник може їм якось завадити. Тому й шукають його всюди...
Ольма злякано притиснула до зблідлих щок долоні.
- Що ж тепер буде?
- Хто його знає... Але вже в усякому разі нічого доброго очікувати не доводиться.
- Можливо, потрібно людей підіймати по окрузі?! Розповісти все, як є, - може, якось разом що-небудь вигадаємо і впораємося з чаклунством?!
Одноокий криво усміхнувся.
- Піднімеш, як же! Тримай кишеню ширше... Думаєш, ніхто ні про що не здогадується?!
- Ну, може, не про все?
- Може бути. Тільки все одно нічого не допоможе...
- Чому ж?
- Та хоча б тому, що народ зараз заляканий став як ніколи. Ті, що бідніші, і зовсім слово сказати побоюються. А ті, що багатші та заможніші, за тугі гаманці тримаються в марній надії відкупитися, якщо щось трапиться. Дурня! Нічого їм не допоможе - ані влада, ані золото...
- Наш господар хутора не такий, - заперечила Ольма.
- А що з того толку?! Таких, як Гестам, раз - два та й нема!
Одноокий скреготнув зубами, злісно штовхнув ногою колоду, що лежала поруч, і з жалем додав:
- Був би Мандрівник, може, він і порадив би щось путнє. Гаразд, чого вже там...
Раптово розмова на подвір`ї разом змовкла. Рвучко відчинилися двері господарського будинку. На порозі з`явився роздратований десятник і Гестам. Обличчя Браса розчервонілося, він ледь не до крові покусував губи, вочевидь сильно нервуючи. Господар хутора, навпаки, виглядав суворим і сердитим, як ніколи. З усього було видно, що розмова у них була вельми непростою. Гестам розпікав Браса:
- Краще б працювали на землі, як люди, ніж за пораненим по степу ганятися, наче стерв`ятники якісь!
- Наказ у нас... - похмуро огризнувся десятник.
- Наказ наказом, а совість людська і честь теж мають бути! Воно ж звісно, мечем простіше махати...
Брас нічого не відповів на це. Не прощаючись і не озираючись назад, він швидко збіг сходами ґанку, схопився на коня і коротко скомандував:
- По конях!
Усі заворушилися, загуркотіли. Воїни розсаджувалися по конях.
Одноокий квапливо сунув у руку Ольмі щось загорнуте в маленьку ганчірку і, вже повертаючись до своїх товаришів по зброї, шепнув:
- Побачиш Мандрівника, обов`язково передай йому все, що я тобі розповів, і ще ось це...
Змахнувши на прощання рукою, він побіг до свого коня і вже звідти крикнув:
- Прощавай, красуне!
Здіймаючи іскристий сніговий пил, загін вершників з місця в кар`єр виметнувся за ворота і поскакав білим степом кудись у південному напрямку.
Чоловіки закрили важкі стулки воріт на засув і знехотя розійшлися у своїх домашніх справах. Зневірено зітхаючи, почали розходитися й дівиці, про щось напівголосно перемовляючись між собою. Одна лише молода знахарка стояла нерухомо посеред двору, про щось глибоко замислившись.
- Егей, Ольмо, що з тобою? - гукнула її Нерейда. - Тобі що, нездужає? Он як зблідла...
Знахарка здригнулася, немов прокидаючись.
- Ні, ні... усе гаразд... Просто втомилася я, піду до себе, мабуть, відпочину трохи...
З цими словами вона повільно пішла до хати.
Нерейда тільки співчутливо похитала головою, проводжаючи її довгим поглядом. Прозріваючи досвідченим жіночим серцем почуття Ольми, вона тихо пробурмотіла:
- Тут і гадати особливо не доводиться. Сохне, мабуть, дівка за своїм... Ох, нелегка ж наша жіноча доля...
* * *
У величезному, колись сонячному палаці колишнього величного владики Малурії - легендарного Елабора Світлоликого - нині панувала зловісна напівтемрява, зрідка осяяна багряними язиками полум`я, яке неспокійно колихалося у величезних чорних обсидіанових чашах, розставлених по всьому периметру головної зали. У центрі його на високому золотому постаменті лежало оголене тіло чоловіка могутньої статури. Його широкі груди розмірено здіймалися й опадали.
Людина була ще жива, вона дихала. Хоча назвати життям той незрозумілий стан, у якому перебувало це тіло, можна було лише з превеликим зусиллям. Людина лежала ось так нерухомо вже близько трьох довгих місяців. І весь цей час адепти шостого кола на чолі з верховним жерцем Яридом невпинно підтримували в ньому життя за допомогою темного чаклунства.
Тіло колись належало Мерглу. Але тепер воно було обрано жерцями вмістилищем для їхнього Повелителя, до приходу якого вони вже давно і старанно готувалися. Свідомість самого Мерглу ще жевріла десь у потаємних куточках тіла, бо вона була необхідна для підтримання складних життєвих процесів. Але це вже не мало особливого значення, бо наближалася година вищого тріумфу служителів темряви.
Навколо постаменту, сидячи на схрещених ногах, безперервно бубоніли заклинання тридцять два обраних жерці в сірих тогах. Криваві відблиски вогню відбивалися на їхніх лисих, немов змащених жиром, блискучих черепах. Фанатично закотивши очі і мірно розгойдуючись з боку в бік у такт заклинань, жерці замогильними голосами закликали свого володаря відгукнутися на їхній поклик, піднятися з мороку жахливої неназиваємої безодні і втілитися в тілі Мерглу.
Тяжкий низький стогін на межі чутності хрипким гортанним риком рознісся по всій залі. У ньому сплелися воєдино непомірна злість, несамовите торжество, мука і люта ненависть. Здригнулися високі склепіння палацу. Язики полум`я в обсидіанових чашах потьмяніли й зіщулилися, наче від страху, а потім стрімко зметнулися вгору з новою силою, палахкотячи сильніше, ніж раніше. Жерці відразу прискорили своє бурмотіння, впадаючи в нестримний фанатичний екстаз. Їхні очі закотилися, на губах виступила піна.
З глибини непроникно темного коридору долинули звуки квапливих кроків, і незабаром до зали стрімко увійшов Ярид в оточенні своїх найближчих священиків. Двоє з них несли витягнуту позолочену судину з іще теплою жертовною кров`ю. Верховний жрець разом зі свитою пройшов прямо до постаменту, на якому лежало тіло Мерглу.
Ємність встановили в узголів`ї.
Знову пролунав протяжний стогін, який струсонув весь палац до самої основи. Звідкись зверху з непроглядної темряви посипався дрібний пісок упереміш із пилом. Впало кілька фрагментів барельєфного ліплення. Мозаїчну мармурову підлогу розсікла ламана тріщина, з якої здійнявся задушливий сірчистий дим.
Читці закашлялися, хапаючись за горло.
- Не зупинятися! - з люттю гарикнув Ярид.
Жерці зачастили ще швидше. Кострубата груба мова чорного чаклунства, здавалося, безжально подрібнювала саме повітря на частинки. Стало нестерпно спекотно і душно.
Обливаючись потом, Ярид повільно занурив у жертовну посудину обидві руки до ліктя, а потім обережно вийняв їх, тримаючи долоні зімкнутими у вигляді чаші. Він підніс їх до грудей Мерглу і, розімкнувши, вилив густу кров на тіло. Ретельно натерши його від грудей і до п`ят, Ярид знову зачерпнув із посудини і почав розмазувати кров по обличчю Мерглу. Губи жерця викривила переможна посмішка.
Тіло на золотому постаменті затремтіло, м`язи й вени почали судомно здуватися, наче під туго натягнутою шкірою звивалися товсті змії. Під напівприкритими повіками шалено оберталися вирячені очі, немов намагаючись вискочити з тісних орбіт. Пухирляста кривава піна з клекотанням виступила на потрісканих губах Мерглу, а з його горла долинуло жахливе низьке гарчання, яке поступово посилювалося до громоподібного реву. Деякі з жерців без почуттів впали на підлогу, як ганчіркові ляльки. З вух у них сочилася кров.
- О, Володарю, прийди до нас, яви свій образ відданим рабам твоїм! - істерично закричав Ярид, викреслюючи в повітрі тремтячими скорченими руками кабалістичні символи.
Затремтіли основи палацу. З надр землі долинав глухий гуркіт, немов там переверталося якесь величезне чудовисько. Жахливе ревіння, сповнене скаженої злоби й розчарування, зметнулося до склепіння і поступово замовкло, переходячи в низьке утробне бурчання. З гуркотом звалилася посеред залу потужна колона, яка переламалася навпіл, здіймаючи клуби пилу і ховаючи під уламками тіла читців заклинань, що не встигли ухилитися.
Усе несподівано змовкло. Навіть багряне полум`я в обсидіанових чашах потьмяніло і вже не палало, а ледве-ледве чаділо.
Тілом Мерглу прокотилася остання судома. Воно припинило смикатися і знову нерухомо застигло на постаменті.
- Продовжуйте читати заклинання, - втомленим голосом промовив Ярид, звертаючись до жерців, які злякано дивилися на нього. - Мабуть, ще не час...
Повернувшись до найближчого супутника, верховний жрець сказав:
- У нас нічого не виходить, тому що Володареві поки що не вистачає сил розімкнути вічну браму Світобудови і з`явитися в усій своїй незбагненній пишноті в наш світ. Але ця мить уже близька, я відчуваю це! Нам не вистачає людських жертв. Ти, Леприде, збереш військо з наших слуг, перейдеш Гиблий кряж і нападеш на родовий замок Мелрода...
- Чи не зарано, верховний? - із сумнівом запитав жрець, до якого звернувся Ярид.
- Ми повинні будь-якою, нехай навіть високою ціною допомогти Володарю увійти в тіло Мерглу, тоді вже ніхто не зможе завадити здійсненню нашої довгоочікуваної мети, бо міць великого Владики темряви неймовірна! Але для цього потрібні ще жертви. Багато - багато людських жертв! Усе населення замку Мелрода від малого й до великого без винятків має лягти на жертовний вівтар! Іди, Леприде, - і зроби це!
- Слухаюся, верховний, - жрець зігнувся в низькому поклоні. - Я виконаю твою волю...
- Це не моя воля, а воля Повелителя! Рушай!
Леприд повернувся і широким кроком попрямував до виходу із задимленого палацу, за яким у нетерплячому очікуванні юрмилися численні потворні монстри - кошмарні мешканці проклятого Межиріччя. Ярид провів його напівбожевільним поглядом і знову повернувся до постаменту.
* * *
Блідий місяць усе нижче хилився до обрію, ковзаючи в прогалинах сірих хмар. Ніч була вже наприкінці, але в родовому замку Мелрода панувало не на часі галасливе пожвавлення. Усюди зі стурбованими обличчями снували численні слуги, тягаючи громіздкі пакунки, скрині й кошики з провізією. Вони виконували наказ барона Греттіра спорядити в далеку дорогу обоз, який мав вирушити на світанку. Разом з обозом з рідної домівки їхала на захід єдина дочка барона - Лута. Він відправляв її в Західні ворота до свого двоюрідного брата - барона Бродіра.
Сидячи в просторій вітальні перед палаючим жаром комином, Греттір розмовляв із донькою. Вони гаряче сперечалися. Лута намагалася вмовити батька, але барон був невблаганним. Він непохитно стояв на своєму, хоча дуже любив доньку.
- Батьку, я не хочу нікуди їхати! Я залишуся з тобою, ну, будь ласка! - наполягала дівчина.
- Ні, ні і ще раз ні! - категорично заперечив барон. - Ти сама чудово знаєш, як я тебе люблю і завжди потураю твоїм маленьким забаганкам і примхам, але цього разу ти маєш зробити саме так, як я тебе прошу! Уперше в житті я вимагаю від тебе беззаперечної покори!
- Але ж я благаю тебе - дозволь мені залишитися?!
Греттір лагідно подивився на доньку. У куточках його зморшкуватих сірих очей ховалася застаріла втома і неспокій. Чутки про ганебний союз Форвана з Ерденехом вже докотилися до Мелрода і викликали всілякі пересуди серед місцевого населення. Про весілля Лути й Етмора не могло йти й мови. А слідом прийшла ще більш неприємна звістка про те, що об`єднані війська виступили в похід проти Гірських баронств. Це вже й зовсім не на жарт стривожило барона Греттіра. Союз Форвана і Ерденеха загрожував усьому Вальгарду затяжною кривавою війною.
До того ж останнім часом у світі взагалі коїлося щось незрозуміле і дуже тривожне. Нинішньої зими білі вовки перетнули Малурійський тракт (сам по собі небувалий випадок) і просунулися далеко на південь, аж до Лісової гряди. Подейкували, що їх бачили навіть неподалік від мосту через сухе річище Стариці, а це вже й зовсім неймовірно! Так далеко вони ще ніколи не забиралися. Але, кажуть, немає диму без вогню...
А кілька днів тому з-за Гиблого кряжа долинав якийсь громоподібний гуркіт, тремтіла земля. Усе це дуже насторожувало, і барон вирішив про всяк випадок на деякий час відправити доньку до свого родича у фортецю-порт. Він сподівався, що там їй ніщо не загрожуватиме. Сам Греттір був не боязкого десятка і звик будь-яку небезпеку зустрічати з відкритим обличчям, але Луту хотів уберегти від негараздів і труднощів воєнного часу.
- Ні, моє рішення остаточне! - рішуче відрізав він. - Ти їдеш до дядька Бродіра. Коли все заспокоїться, думаю, що наприкінці весни або на початку майбутнього літа, я заберу тебе додому.
В очах доньки з`явилися сльози, але барон був невблаганний.
- Візьмеш із собою Асту, щоб не нудьгувати в дорозі, та й там, у дядечка, вона тобі знадобиться. Провідниками з тобою поїдуть десятеро моїх найкращих воїнів на чолі з Геллі. Він доправить тебе прямісінько в Західні Ворота до Бродіра, і мені буде спокійніше за тебе.
- Але ж Геллі зовсім старий. Йому, напевно, буде дуже нелегко здолати такий далекий шлях? До того ж ти, батьку, так звик до нього, напевно, тобі без нього буде важкувато...
Греттір посміхнувся.
- Те, що в нього сива голова, ще ні про що не свідчить. Геллі міцний загартований у численних боях ветеран і в сідлі сидить, як влитий. Він спокійний і розважливий. Я довіряю йому, як самому собі! А меч у його руці тримається куди як краще, ніж у інших хвацьких молодців!
- Ну що ж, - зітхнула Лута, - будь по-твоєму, батьку. Якщо ти так вирішив, отже, тобі видніше.
- От і розумниця.
Барон підвівся і підійшов до стрілчастого вікна. Пильно дивлячись у нього, він несподівано сумно вимовив:
- Як швидко й безжально минає час... Ось уже й світлішає... Тобі час.
Він допоміг доньці загорнутися в хутряну шубу, не поспішаючи одягнувся сам, і вони разом попрямували до виходу.
Небо зі східного боку обрію вже посвітлішало, розливаючи двором замку передранкове сутінкове світло. Біля самого порогу стояли просторі сани, запряжені трійкою міцних гривастих коней. Дзенькаючи дзвіночками, вони нетерпляче рили копитами збитий сніг. У санях, влаштувавшись на сінному тюфяку, поруч із багажем сиділа молоденька жвава служниця Аста. Вона нишком пострілювала лукавими оченятами в бік гарцюючих на бойових конях рослих молодих воїнів.
Усі вже давно були готові вирушати в подорож, чекали тільки Луту.
Греттір міцно обійняв доньку, пестливо поцілував, а потім дбайливо посадив у сани, закутав шубами і накрив їй ноги пухнастою накидкою з овечої вовни.
- Ну, з Богом! - промовив він, махнувши візнику рукою.
Сани плавно рушили, виїжджаючи за ворота замку. Вершники колоною по два пішли за ними. Біля барона ненадовго затримався лише відданий Геллі. Він уважно подивився в його сумні очі.
- Не треба турбуватися, господарю, - доправимо вашу доньку за призначенням у повній цілості й неушкодженості! - сказав Геллі.
Воїн дав коню шпори і поскакав навздогін за іншими.
Ворота зачинили. Барон Греттір якийсь час розгублено постояв посеред двору, немов не знаючи, що йому робити далі. Він якось враз змарнів і постарів ще більше, його плечі похилилися, здавалося, на них звалилася непомірна ноша.
Але ось він повільно випростався, риси його обличчя знову отверділи. Покликавши до себе начальника варти, барон владним голосом наказав:
- Подвоїти пости! До Згиблого кряжу відправити кінний роз`їзд! Підготуватися до захисту замку!
- Але ж в окрузі нема жодної живої душі, мій пане, - спробував, було, заперечити начальник варти. - Від кого, боронь Боже, боронитися будемо?
Греттір так суворо глянув на нього, що в того одразу зникло всяке бажання сперечатися.
- Буде виконано, пане... - пробурмотів воїн, винувато схиливши голову.
Не озираючись на підданого, барон повернувся і неспішно попрямував до зброярної кімнати. Якась тривожна гнітюча порожнеча під серцем не давала йому спокою, пригнічувала і лякала його. Передчуття невідворотно наближаючоїся біди обтяжувало, відбираючи душевний спокій.
Блякле ранкове сонце, невпевнено піднімаючись над обрієм, ледь проступало крізь низько повзучі над самою землею кошлаті важкі хмари. Похмуро мовчала пустельна засніжена рівнина. Ніщо й ніхто не порушував її холодної білизни.
Дозорний загін незабаром вирушив до Гиблого кряжу, і в замку знову запанував сонний спокій.
День тягнувся нестерпно повільно. Час ледь-ледь перейшов за полудень.
Вартовий в овечому кожушку, який чергував на дозорній вишці, сперся на товсту поперечну жердину огорожі. Позіхаючи і чухаючись, він ліниво витріщався в бік темного кряжу, що виднівся вдалині. Раптово сонне одурманення з нього як рукою зняло. Він весь напружився, тривожно вдивляючись у далечінь з-під долоні.
З боку гір швидко наближалася якась темна смуга.
Вартовий чортихнувся і вдарив у сигнальний дзвін.
Одразу ж замок немов ожив. У внутрішній двір з усіх боків почали збігатися стривожені люди. З караульні, застібаючись на ходу, вискочив начальник денної варти. Майже одночасно з ним на ґанку парадного входу з`явився барон Греттір. Усі з явним здивуванням дивилися на нього, та й було чому: барон вийшов уже одягненим у блискучі бойові обладунки, немов заздалегідь готувався до битви. Він сперся на важкий дворучний меч і голосно поцікавився:
- Що сталося?
- З боку Гиблого кряжу до замку щось наближається! - схвильовано повідомив воїн.
- А точніше можна?! Що чи хто? Скільки? Як далеко?
Вартовий озирнувся на північ і розгублено відповів:
- Начебто схоже на якесь військо... Далекувато буде, пане, не розгледіти...
- Дозорний загін повернувся?
- Ще ні.
- Ясно...
Барон потемнів обличчям. З хвилину він дивився перед собою очима, які наче нічого не бачили, беззвучно ворушив знекровленими губами, немов читаючи молитву. Мешканці замку Мелрода, затамувавши подих, з переляком і водночас з надією дивилися на свого господаря, чекаючи його розпоряджень.
Нарешті Греттір прийшов до тями й обвів присутніх якимось дивним поглядом, у якому проглядалася скорбота й відчуженість.
- Що робити, пане? - не втерпів начальник варти.
Барон почав говорити повільно, важко кидаючи слова. І від цих суворих слів людям стало моторошно, бо ніколи раніше не бачили вони свого пана таким пригнобленим і не чули від нього подібних промов.
- Готуватися до битви, усім... хто залишиться в замку... Якщо хтось захоче піти, то я не тримаю... хоча, навряд чи це допоможе... Я керував вами, можливо, суворо, але намагався бути справедливим, у цьому Бог мені свідок. А тепер я звільняю всіх від присяги на вірність, бо передбачаю, що завтрашній день уже не прийде для стародавнього й гордого замку Мелрода...
Греттір приречено схилив голову і, в гробовій тиші, яка настала слідом за його словами, повільно розвернувся і зник у замкових покоях, зачинивши за собою двері.
Разом загули присутні на подвір`ї.
- Дивні промови веде барон, навіть страшнувато якось стало...
- А чого боятися?! Відіб`ємося, не вперше!
- Ти що, хіба не чув, про що він казав?! Усіх відпустив, це тобі не так просто!
- Може, й справді йти?
- Куди ж ти підеш, дурна твоя макітра?! Зима, білі вовки неподалік, та й вороги на підступах до замку!
- Що за вороги-то? Звідки взялися?
- Від Гиблого кряжа йдуть, отже, із Загубленого краю...
Несподівано нестямно завила якась жінка, обхопивши голову руками і розгойдуючись з боку в бік. Чоловіки похмуро і стурбовано перезиралися.
- Гаразд. Чого даремно язики чухати?! - рішуче рубанув долонею повітря один із них. - Йти нам усе одно нікуди! Так стояти, склавши руки, - це вже точно згинемо задарма, а з мечами в руках, може, й відіб`ємося. Озброюйся - і на стіни!
Рішення було ухвалено, і це якось одразу підняло настрій, підбадьорило. Галасливим натовпом люди попрямували слідом за начальником варти до арсеналу.
У цей час останній із володарів замку сидів у найдальшій кімнаті, що знаходилася за спальними покоями. На столі перед ним лежала темна матова куля, завбільшки з голову бика. Греттір, не кліпаючи, пильно дивився на неї, немов намагаючись пробитися поглядом крізь її поверхню.
Це була магічна родова куля Мелродів. Вона передавалася з покоління в покоління від батька до сина чи онука. Коли і звідки вона з`явилася, цього вже ніхто не пам`ятав, але кожен новий правитель замку від народження був наділений владою над кулею і міг будь-якої миті запитати її про майбутнє. Магічна куля зазвичай показувала різні уривчасті видіння, виходячи з яких, правителі ухвалювали часом дуже важливі рішення.
Далі буде