Вогняна чаша
Частина №12 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Несподівано просто з кулі вийшла жінка і неспішно попрямувала до нього, м`яко посміхаючись. Її рухи були плавними і граційними. Дивлячись на неї, Аргнар болісно відчув власну незграбність, грубість і навіть недолугість власного існування, йому раптом захотілося зникнути, провалитися крізь землю від сорому.
Ця невідома жінка являла собою втілення самої досконалості. У неї не було вад. Абсолютно пропорційно складена фігура з плавними жіночними вигинами, біломармурова шкіра без єдиної зморшки, великі чуттєві очі і злегка прочинені спокусливі губи, за якими волого поблискували перлинні зуби. Усе це викликало в Аргнара щемливий біль під серцем і чомусь неусвідомлений переляк. Так, ця неймовірна краса лякала, навіть жахала своєю довершеністю, як гостро відточене лезо. Він не знав чому, але був упевнений, що опинився на краю безодні. Навіть відважний Ріп поводився геть незрозуміло, немов змирившись із якоюсь фатальною неминучістю, він низько схилив голову і стояв похмурий.
Жінка підійшла до Аргнара на відстань витягнутої руки і зупинилася, спокійно дивлячись прямо в очі воїну.
- Хто ти, прекрасна пані? - розгублено видихнув Аргнар, відчуваючи, як цей погляд вільно поринає в його душу, читаючи там, як у відкритій книзі. - Як тебе звати?
- У мене багато імен... Яке з них ти хотів би почути?
Голос незнайомки пролунав чарівною мелодією, яка обволікала свідомість солодкою мрією. Здавалося, кришталевий передзвін безлічі дзвіночків проплив над землею, заспокоюючи і зачаровуючи. Кудись відступила тривога і втома, на зміну їм прийшов спокій і умиротворення, якого Аргнар ще ніколи раніше не відчував. Він опустив меч, не відриваючи очей від чарівної жінки.
- Не знаю, - невпевнено відповів воїн. - Але назви мені хоча б одне з твоїх імен, щоб я знав, як тебе називати, пані...
Жінка лагідно посміхнулася і, поміркувавши мить, вимовила:
- Називай мене Летою...
- Пані Лето, ти володарка Місячного озера?
- Можна сказати й так, хоча це озеро всього лише одне з тих місць, де мені подобається відпочивати після далеких мандрівок. Основний час мені доводиться проводити в дорозі.
- Ти подорожуєш землями Вальгарда? - здивувався Аргнар. - Але ж це досить небезпечно. Вибач за прямоту, ти дуже вродлива, і знайдеться чимало охочих оволодіти цією красою. Я вже не кажу про зграї всіляких волоцюг і шибеників, для яких і зовсім немає нічого святого.
Лета злегка посміхнулася. Як здалося воїну, у цій усмішці промайнула затаєна гіркота.
- Дякую тобі за приємні слова, але мені нема чого боятися, - відповіла вона. - Навряд чи знайдеться хоч один чоловік, який за власним бажанням захотів би бути близьким зі мною.
- Цього не може бути.
- Може, повір мені... Давай краще поговоримо про тебе, Мандрівнику.
- Звідки тобі відоме моє прізвисько, пані? - ще більше здивувався Аргнар. - Адже ми ніколи раніше не зустрічалися... Можливо, ти чарівниця?
- Ах, що таке чари... - всього лише швидкоплинна ілюзія в безмежному просторі Вічності. Магія приходить і зникає, миготять тисячоліття, стираючи з лиця землі цілі цивілізації, і відроджуючи нові. Міріади людських доль нескінченним потоком обсипаються з древа життя, як жовте листя осіннього лісу, і немає їм ні кінця, ні початку.
Лета легко сіла на землю і змахнула рукою.
- Сідай поруч, Мандрівнику, я хочу поспілкуватися з тобою. Не часто випадає мені таке щастя - спокійно розмовляти з... живими людьми.
Аргнар слухняно сів на плащ, не знаючи, куди подіти свої загрубілі руки, що здавалися такими недоречними в присутності досконалої краси співрозмовниці. Ріп безшумно влігся на землю позаду нього, не сміючи підняти очей на Лету. Його поведінка здавалася Аргнару дивною, він ніяк не міг зрозуміти, у чому річ.
- Скажи мені, Мандрівнику, чи кохаєш ти ту жінку з Вільних поселень?
Запитання пролунало так несподівано, що воїн ледь не вдавився.
- Але як... звідки?
- Не дивуйся, - зупинила його Лета. - Мені багато що відомо в підмісячному світі, але це зараз не важливо. Відповідай мені прямо.
Аргнар стиснув долоні до хрускоту в кісточках, збираючись із думками, і раптом несподівано для себе усвідомив, що навіть самому собі не може до пуття відповісти на це, здавалося б, просте питання. Він мав до Ольми почуття, яких ніколи досі не відчував до жодної жінки, потай навіть мріяв про те, що настане час, коли вони будуть разом. Але щось зупиняло його, не дозволяючи повністю віддатися своїм почуттям. Чомусь здавалося, що там, попереду йому уготовано долю, в якій немає місця для кохання, лише морок біди й палкий вітер битви, сповнений солонуватим присмаком крові.
Повільно схиливши голову, він промовив глухим голосом:
- Мені здається, що кохаю, але... я не впевнений...
- Тоді відповідай, чи готовий ти пожертвувати заради неї своїм життям? Хоча ні, ти готовий пожертвувати життям заради будь-якої жінки, що потрапила в біду, адже ти - лицар! Не сперечайся...
Аргнар спробував, було, щось заперечити, але Лета рухом руки зупинила його і владно продовжила:
- Я поставлю питання інакше: чи готовий ти пожертвувати заради цієї жінки своєю честю, своїм незаплямованим ім`ям?
- На це запитання мені ще важче відповісти, - зізнався воїн. - Хоча я готовий сказати - так. Але людина слабка тілом і не знає своїх можливостей...
- Це правда, - погодилася жінка. - Але дуже часто звичайна людина, не підозрюючи про свої можливості і не роздумуючи про славу, робить таке, що виходить навіть за межі можливостей могутніх чарівників. Віра і сила духу здатні розтрощити, здавалося б, незламне.
Аргнар задумливо похитав головою.
- Можливо, але я таких випадків не пригадаю.
- Так вчинив барон Греттір - власник замку Мелрода, адже ти його добре знав. Своєю вірою і силою духу він розтрощив орди монстрів і врятував своїх підданих від жахливих мук.
- Але ж вони всі загинули!
- Смерть - не найгірше, що існує на цій землі...
Лета пильно вдивлялася в обличчя воїна, немов читаючи його думки. Поступово її очі сповнилися співчуттям і вона відвела їх убік. Голос жінки знову набув оксамитового звучання.
- На жаль, існує підступність, боягузтво, пожадливість, жорстокість... Немає числа людським гріхам, але, можливо, коли-небудь вони підуть у Вічність...
Прекрасна жінка замовкла, і тоді Аргнар знову поставив запитання:
- Звідки тобі все відомо, пані? Про Ольму, барона Греттіра? Як ти дізналася про мене і про багато іншого? Хто ти?
Уже запитавши, він раптом інстинктивно зрозумів, хто сидить перед ним. Ця прекрасна жінка, що здавалася такою молодою і ніжною, насправді була...
- Так, це - я... Ти не помилився. Люди зазвичай уявляють мене в іншому вигляді, домислюючи й додаючи зі страху все, що підказує їм уява, бо мало хто з живих бачив мене, а вже розмовляти зі мною й зовсім пощастило одиницям. Однак із тобою, Мандрівнику, ми вже зустрічалися неодноразово, хоча ти мене й не пам`ятаєш.
- Ти прийшла по мене? - похмуро запитав воїн після хвилинного збентеження.
- Ні, ти не в моїй владі, - просто відповіла Лета. - Мені тільки хотілося подивитися в твої очі й зрозуміти, чому саме ти...
- Що, я? - насторожився Аргнар.
- А ти й не знаєш досі?!
Воїн похмуро мотнув головою і міцно стиснув долоні. В очах його спалахнула впертість.
- Мені не відомо хто і навіщо мене обрав, але... не хотів би я бути сліпою і слухняною іграшкою, у чиїхось руках, нехай навіть могутніх і праведних. Яким би я не був, але я вільна людина, а не раб! Скажи мені все або не кажи нічого. Я розумію, що ти владна над моїм тілом, але душа моя належить тільки мені!
Лета довго і задумливо дивилася на замовклого воїна, немов розмірковуючи над його словами. На її губах блукала загадкова усмішка, часом зникаючи і знову з`являючись, як швидкоплинна тінь. Нарешті вона вимовила:
- Свобода вибору в тебе є, але ти не зможеш вибрати те, проти чого повстає твоя душа, а отже, твій вибір визначений наперед. Тому ти і був обраний, що не міг піти іншим шляхом.
- Але для чого... для чого я обраний? Мені вже набридли загадки й недомовки!
- Ти обраний для боротьби проти хаосу, точніше - темряви, як його помилково звуть люди. Адже темрява не є зло в чистому вигляді, вона теж буває різною. Життя і смерть (Аргнар мимоволі здригнувся, почувши ці слова з вуст Господині забуття) завжди йдуть поруч, часто міняючись місцями. Для когось життя є жахливими муками, навіть прокляттям, а для когось смерть - позбавлення від мук і перехід в іншу сутність. Що знаєте ви, смертні, про Вічність? Ваше швидкоплинне існування в цій тлінній оболонці здається вам головним і єдиним. А чи не спадало тобі, Мандрівнику, на думку, що земне життя, можливо, і є те саме чистилище, якого багато хто лякається в прийдешньому посмертті, не відаючи про те, що, можливо, самим життям на цій землі вони зумовлюють своє майбутнє за межею земного буття? Що ти скажеш на це?
Приголомшений Аргнар мовчав, не знаючи, що відповісти. Він ніколи раніше особливо не замислювався про це. Усе його життя було підпорядковане закону честі й безстрашності, про майбутнє, а тим паче про посмерття, він не розмірковував.
- Невже... все так і є, як ти кажеш? - тихо запитав він. - Невже... є життя після... смерті, а ми не знаємо про те?
- Я сказала - можливо...
- Але ж ти знаєш точно, скажи мені!
- І тоді ти керуватимешся цим знанням у своїх вчинках? А чи хочеш ти цього? Адже ти сам казав, що ти вільна людина! Навіщо ж добровільно заковувати себе в ланцюги зумовленості?!
Аргнар важко зітхнув.
- Знову невизначеність, знову невідомість... І розмова наша була даремною...
- Хтозна...
Лета м`яко підвелася. Аргнар спробував, було, схопитися слідом, але вона владним жестом зупинила його.
- Я приходила не за тобою, а лише хотіла дізнатися твої думки. Тепер я йду...
Вона повернулася і пішла до озера. Біла куля слухняно попливла слідом за нею, немов віддане собаченя. Аргнар незграбно тупцяв на місці, не знаючи, що робити далі. Якась порожнеча, відчуття незрозумілої втрати залягло під серцем.
Господиня забуття м`яко розчинилася в холодному сріблястому сяйві, потьмяніла біла куля, і лише слабке мерехтіння на гладенькій дзеркальній поверхні темного озера ще якийсь час зберігало слід нічної співрозмовниці. Але ось і воно згасло. Настала непроглядна темрява. Навіть зірки на небосхилі зникли, хоч і сяяли до цього яскраво, наче діамантові розсипи.
Вовк стояв, пригнічено схиливши голову, немов про щось зосереджено розмірковуючи.
- Агов, друже! - обережно окликнув його Аргнар. - Про що це ти замислився?
Ріп повільно підняв голову і подивився прямо в очі воїну. У його погляді Аргнар прочитав людські думки, немов це був і не дикий звір зовсім, а зачарований блукач позамежних доріг.
"А, може, так воно і є?" - раптово подумав воїн.
Він поклав долоню на жорсткий загривок вовка і спробував його погладити. Але Ріп не прийняв ласки. Він якось м`яко, але рішуче ухилився, шумно зітхнув і, відійшовши вбік, ліг на землю майже біля самої кромки води і з якимось незрозумілим сумом почав пильно вдивлятися у темну глибину озера.
Не вимовивши більше жодного слова, Аргнар сів на землю, загорнувся плащем і, поклавши голову на коліна, теж глибоко замислився. Світанок, який настав через кілька годин, знайшов його все в тому ж становищі.
Уже заспівали перші степові пташки, уже й Ріп стояв, з нетерпінням поглядаючи на людину і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що він, мовляв, давно готовий продовжити шлях, а воїн сидів нерухомо, немов кам`яна статуя.
Вовк підійшов до нього і обережно тнувся носом у плече.
- Так, вже час... - вимовив Аргнар глухим голосом.
Він пружно підвівся на ноги і примружився, вдивляючись у рівний степ допитливим поглядом. Усього лише за одну ніч на його обличчі відбулися зміни. Брови злегка зсунулися до перенісся, між ними залягла глибока жорстка зморшка. А бороду щедро посріблила сивина. Губи стислися ще щільніше, ще різкіше окреслилися вилиці.
Обігнувши безмовне Місячне озеро східним берегом і не озираючись назад, Аргнар широким похідним кроком попрямував у бік Безіменної пущі, звідки вже недовго залишалося до Вільних поселень.
* * *
Гидкий смердючий запах просочив, здавалося, все місто вщент. Безвітря, що панувало над Панградом ось уже кілька місяців, не давало змоги вулицям позбутися смороду і затхлості. Мешканці наглухо закривали вікна і віконниці, але це анітрохи не допомагало. Та й що могло допомогти, якщо на зміну одним страченим щодня на центральній площі вивішували інших для залякування незадоволених новим режимом, а тіла просто вивозили на смітник і кидали у велику спільну яму.
У злиденних кварталах і на далеких околицях столиці постійно спалахували епідемії, що загрожували перекинутися на все місто. Люди таємно нарікали, але відкрито висловлюватися ніхто не наважувався - не ті нині часи в державі. Це не за колишнього герцога! Тепер на глотці столиці лежала пазуриста лапа безжального чорного чаклуна, і горе тому, хто посміє сказати або тільки заїкнутися проти його волі.
Нервово пощипуючи злегка розгалужений кінчик хрящуватого носа, Мурід роздратовано відсунувся від віконного прорізу, біля якого стояв уже майже півгодини, і сіменястою ходою повернувся до трону. Недбало вмостившись на ньому і любовно погладжуючи черевце, яке ще більше закруглилося за останній час, чарівник взявся заново аналізувати події останніх тривожних місяців. Ці роздуми займали його ось уже кілька днів, відколи в голову закралися перші крамольні думки.
По суті, чарівник Мурід був людиною за народженням і виховувався у звичайнісінькій родині дрібного міського ремісника королівства Менткроуд. Його батько ліпив і обпікав різноманітні за формою горщики, а потім продавав їх на недільних ярмарках селянам або розбивав, коли напивався до нестями. Утім, у п`яному угарі бив він не тільки горщики - діставалося і самому Мурідові та його хворобливій заляканій матері.
Одного разу, після чергових побоїв, мати померла, а пияка-батька сторожа забрали до в`язниці, відтоді Мурід залишився зовсім один. Він не захотів йти стопами батька і займатися гончарним ремеслом. Йому, який випробував на собі приниження, гіркоту образ і побої, захотілося самому керувати і розпоряджатися ким-небудь. Але сусідські хлопчаки ставилися до нього зі зневагою, тож про будь-яку повагу, а тим паче підпорядкування з їхнього боку й мови не йшлося.
Жити було ні за що, родичів у Муріда не було, і хлопчик почав красти. Спочатку не часто і не багато, але поступово звик і увійшов у смак.
Коли його спіймали вперше, то пожаліли через малолітство і відпустили, попередньо нещадно відшмагавши для остраху на центральній міській площі. Але Мурід не виправився, а тільки ще більше озлобився і тепер став діяти обережніше і винахідливіше.
Час минав. Хлопчик перетворився на юнака.
Якось одного разу, залізши темної ночі в будинок одного багатого вельможі, Мурід мимоволі став свідком таємних любовних пригод господаря будинку, який скористався відсутністю ревнивої і скандальної дружини. Причаївшись за широкою портьєрою, нічний злодюжка терпляче слухав і спостерігав, запам`ятовуючи усі подробиці, і вранці, коли коханці потайки розпрощалися, в його голові визрів мерзенний план. Ніким не помічений, Мурід підібрав загублену дамою в темряві ароматну хустинку, з вишитими на ній ініціалами власниці, повернувся до себе додому і сів за письмове приладдя. Ще ніколи раніше він так не докладав зусиль, ворушачи кінчиком язика і старанно виписуючи букви, немов створюючи шедевр.
Опівдні вуличне хлопчисько передав вельможі запечатаний пакет із написом "Особисто у руки". Злегка дивуючись, велелюбний господар будинку розкрив пакунок і, ознайомившись із його змістом, облився холодним потом. У посланні дуже докладно описувалося про його нічні витівки, а також про наявність у автора листа незаперечних доказів, які, в разі впертості вельможі, негайно опиняться в руках його суворої половини. Закінчувалося послання вказівкою часу і місця, куди належало з`явитися з чималою купою грошей, щоб уникнути широкого розголосу непристойної поведінки відомого і шанованого в місті господаря сімейства.
Безумовно, в призначений час переляканий вельможа з`явився в зазначене місце і викупив у Муріда доказ, а також його мовчання, за доволі кругленьку суму.
Відтоді життя колишнього злодюжки змінилося. Він більше не крав, та й навіщо, якщо тепер йому гроші віддавали добровільно. Мурід зайнявся інтригами і вельми досяг успіху на цьому сумнівному терені. Він підглядав, підслуховував, збирав плітки, іноді навіть сам фабрикував фальшиві докази і шантажував багатіїв.
Поступово Мурід почав жити на широку ногу, ні в чому собі не відмовляючи. Він найняв на роботу кількох споглядачів. Містом поповзли панічні чутки про те, що він збирає компрометуючі матеріали на всіх без розбору. І ось тоді, доведені до відчаю "клієнти" інтригана зважилися на крайні заходи. Не пожалкувавши грошей, вони найняли професійних вбивць.
Муріда врятувала випадковість. Він запізнився і повертався додому вже в сутінках. Вийшовши з провулка, Мурід почув якусь метушню біля дверей свого будинку і глухий скрик. Він притулився спиною до стіни будинку навпроти, загорнувся в темний плащ і вирішив подивитися, у чому справа.
Вочевидь, убивці в темряві прийняли одного з агентів-інформаторів за самого Муріда і, коли той узявся за ручку дверей, маючи намір увійти з доповіддю, мовчки виринули з темряви й встромили в нього отруєні кинджали. Так і не помітивши помилки, вбивці затягли тіло в будинок, який потім запалили з двох боків, а самі зникли.
Дурнем Мурід не був. Він одразу зрозумів, що нинішня ніч - подарунок долі, який не повторюється. Якщо вранці городяни дізнаються про те, що він ще живий, то наступна ніч для нього вже точно буде останньою.
Під покровом темряви підступний хитруван таємно покинув місто і вирушив шукати щастя в інших краях за межами Менткроуда.
В Ерденеху він організував інтригу проти одного з придворних чарівників, навіть не підозрюючи, що зіткнувся з таємним емісаром чорних жерців жорстокої та кровожерливої касти Гру. Але, як це не дивно, Муріда не знищили, а навпаки, навіть узяли в навчання, відчувши в ньому неабиякий розум і природжений талант до інтриг. Після того, як він склав, омиту жертовною кров`ю, клятву на вірність Повелителеві, жерці навчили Муріда початкових знань чорної магії, які дають змогу ефектно залякати пересічних громадян, але не дають істинної сили, якою володіли лише вищі адепти касти на чолі з верховним жерцем Яридом.
Незабаром Муріда таємно доправили в незалежне герцогство Форван із завданням увійти до верхніх ешелонів влади, з чим він вдало впорався, не тільки усунувши колишнього герцога, а й повністю взявши кермо влади державою у свої руки.
Усе б добре, та тільки віднедавна Муріду вже набридло ходити по струнці й покірливо виконувати вказівки верховного жерця. У ньому знову спалахнула жага керувати оточуючими. Однак Мурід добре розумів, що жерці з Чау-Гар настільки могутні, що миттєво зітруть його у порох, якщо тільки запідозрять що-небудь. А тут ще піднявся з похмурих глибин небуття жахливий Повелитель, приходу якого з таким нетерпінням чекали жерці. Ясна річ - проти таких сил Мурід не збирався виступати відкрито. Однак дещо він все ж вигадав.
Минулої осені Мурід дізнався від таємних посланців Ярида про те, що землями Вальгарда мандрує звичайний воїн, який може перешкодити тріумфу підступних задумів чорних жерців. На жаль, він дізнався про це в останній момент, коли на Мандрівника вже почалося полювання. Мурід спробував перехопити воїна до того, як той потрапить у пазурі жерців. Однак підручні-недоумки все зіпсували своєю надмірною старанністю. Замість того, щоб дочекатися, коли Мандрівник сам прийде в таємну канцелярію, вони влаштували на нього засідку, за що й заплатили власними життями. На них Муріду було начхати, а от Мандрівник відтоді зник. З одного боку, це було добре - жерці не могли його ніде відшукати, а отже, він живий. Але, з іншого боку, Мурід і сам не міг його знайти, а Мандрівник був йому дуже потрібен! Чародій-інтриган сподівався укласти з хоробрим воїном угоду. Він знав деякі таємниці жрецької касти, які допомогли б Мандрівникові здолати жерців і, можливо, навіть їхнього Повелителя... У відповідь на це Мурід хотів заручитися підтримкою Мандрівника на перших етапах. Потім він його просто отруїв би - і справа з кінцем. Але зараз воїн був потрібен йому живим і, бажано, здоровим.
І ще одна подія дуже зацікавила чародія. Виявляється, верховний головнокомандувач об`єднаними військами Ерденеха і Форвана кудись таємничим чином зник під час безславного штурму Гірських баронств. Повідомлення про те, що Ратон вийшов з-під ментального контролю жерців, запізнилося, і Ярид не встиг вчасно усунути свого ставленика від керівництва військами.
Діючи скоріше за натхненням, ніж за тверезим міркуванням, Мурід вирішив перевірити в магічних потоках сліди малоймовірного, але все ж можливого зв`язку доль Ратона і Мандрівника. Те, що він виявив, вразило навіть його, звичного нічому не дивуватися. Лінії доль обох воїнів на початку їхнього життєвого шляху були настільки туго сплетені між собою, немов вони були однією і тією ж людиною. Це могло бути лише в одному єдиному випадку: якби вони були кровними братами. У цьому була якась таємниця, недосяжна розумінню Муріда. Він добре знав, що Ратон прибув з материка Чау-Гар, а Мандрівник був вродженим вальгардцем. Можливо, жерці касти Гру змогли б внести ясність у цю загадку, але чарівник не збирався звертатися до них по допомогу. Він вирішив сам у всьому розібратися і використати це у своїх корисливих цілях.
У двері обережно пошкреблися.
- Хто там? - невдоволено пробурчав Мурід.
Двері безшумно відчинилися, і в тронну залу прослизнула худорлява постать вже немолодого особистого секретаря чародія. Розгладивши вузькою долонею рідке пряме волосся, що наполовину приховувало великі відстовбурчені вуха, він завмер у смиренній позі.
- А, це ти, Горпі...
Щурячі оченята Муріда блиснули нетерпінням, але в голосі його відчувалася удавана сонна лінь.
- Ну, кажи, старий пройдисвіт: що нового ти дізнався?
- Мій пане, сьогодні з Вільних поселень прибув торгівельний караван...
- Ну і...
- Кажуть, на хуторі вільного господаря Гестама з`явився невідомий воїн. Хто він і звідки - нікому не відомо.
"Ось воно!" - подумав чарівник, внутрішньо підібравшись. Він відчував нутром, що Мандрівник або Ратон, а то і той, і інший десь неподалік. Адже не дарма Мурід дав своїм підлеглим суворий наказ таємно збирати відомості про будь-яких воїнів-одинаків, що з`являлися в окрузі, і негайно доповідати йому особисто.
Намагаючись здаватися абсолютно байдужим до повідомлення, чарівник прикрив очі, продовжуючи з-під напівопущених повік уважно стежити за виразом обличчя Горпі.
- А чим займається цей воїн? - ліниво поцікавився він.
- У тому-то й річ, що нічим! Хуторяни кажуть, ніби дивний він якийсь: мовчун, ні з ким не розмовляє, цілими днями зникає в степу і весь час про щось розмірковує...
Мурід задумливо пожував губами, немов роздумуючи.
Горпі покірно завмер в очікуванні його розпоряджень, віддано спрямувавши на трон слухняний погляд.
"Ні, цей ні про що не здогадується, - вирішив Мурід. - У його тупу голову навіть не може вкрастися думка про те, що ставленик жерців збирається повалити своїх повелителів. Ну і добре..."
- Надішли з караваном, коли він вирушить назад, звісточку на хутір Гестама цьому воїну. Запроси його до нас на службу - воїни нам нині потрібні.
- Може, відправити гінця?
Мурід скривився.
- Багато пошани! Подумаєш, якийсь воїн... Це не до поспіху.
Немов втративши зацікавлення до цієї теми, чародій запитав про настрої серед знаті та городян.
- Відкрито ніхто не висловлюється - побоюються, мій пане, а серед своїх базікають різне...
- Наприклад?
- Кажуть, що наближається кінець світу і виною тому чаклуни. А ще, вибачте, поминають недобрими словами вашу честь...
- Ха! Насмішили... Мою честь! Ти ж, Горпі, хоч не будь косноязичним. Кажи все, як є, а про мою честь не турбуйся - як-небудь і сам розберуся!
Секретар покірно вклонився, злякано ховаючи очі.
- У народі подейкують, що ви зачаклували герцога Хедміра і разом із сином запроторили в глибоке підземелля, а самі узурпували владу в країні... є навіть такі, хто відкрито закликає повалити нинішню владу, а вас, вибачте, повісити за ноги на палацовій площі воронам на поталу...
- Ну, про це я й без тебе знаю, а що нового?
Горпі нервово ковтнув і квапливо продовжив:
- Кажуть, ніби має з`явитися якийсь захисник, який звільнить людей від влади узурпаторів і навіть повалить Темряву... що він очистить Межиріччя від чудовиськ і...
- Дурниці!
Мурід зневажливо скривився і вже хотів, було, перейти до наступного запитання, коли його щось раптово стривожило.
З відчиненого навстіж вікна долинув, спершу ще неясний гомін, який поступово перетворювався на зростаючий злитий рокіт. У кімнаті запала напружена тиша. Мурід заклопотано зсунув брови і кинув на секретаря блискавичний погляд.
- Що це там?
- Не можу знати, мій пане...
Горпі зблід і весь якось зіщулився, наче собака, що нашкодив і очікує від господаря удару палицею. У його напружених оченятах була щира розгубленість і панічний переляк.
"Ні, цей явно нічого не знає, та й звідки йому... - подумав чаклун, прямуючи до віконного отвору. - Але що ж це там за гомін? Ох, не подобається він мені чомусь..."
Йому вистачило одного погляду на площу, щоб і самому впасти у переляк і розгубленість. Мурід відчув, як під його ногами попливла підлога, а в голові заметушилися панічні думки.
З боку центральних брам міста широкою вулицею в грізному мовчанні рухалася похмура колона вершників-чорноплащників у глибоко насунутих капюшонах, під якими не було видно обличь. Судячи з усього, хвіст колони був ще десь за міськими воротами, а голова вже втягувалася на центральну площу Панграда. Рівними шеренгами - по десять вершників, лилася вулицею чорна ріка важкої кінноти чау-гарців. Швидко зачинялися вікна - налякані раптовою появою величезного озброєного загону, та що там загону - цілої армії, городяни поспіхом ховалися по своїх помешканнях, витріщаючись крізь щілини на непроханих відвідувачів.
Мурід витер тильним боком дрібно тремтячої долоні миттєво спітніле чоло. Неприродно спокійним голосом він поцікавився в Горпі, який несміливо визирав із-за його плеча у вікно:
- Звідки тут взялася кіннота? Чому мене ніхто завчасно не попередив?!
Секретар здавлено пискнув і голосом, що ламався від хвилювання, поспіхом відповів:
- Прошу вибачення, але я й гадки не маю... Сам щойно побачив. Тільки не можу збагнути: якби вони йшли через Скурбел, то начальник фортеці вже обов`язково вислав би вперед гінця...
Несподівано Горпі ще більше зблід.
- А раптом вони того... зненацька напали й узяли фортецю з нальоту?! - припустив він. - Можливо, чау-гарці вирішили нас завоювати і перетворити на своїх рабів?!
- Дурна твоя голова, Горпі! - розлютився Мурід. - Ми ж із ними в союзницьких відносинах, то навіщо їм знадобилося нас завойовувати?! Та й фортецю так просто з ходу штурмом не візьмеш, навряд чи вона взагалі комусь по зубах. Ти й сам знаєш це не гірше за мене... Але звідки все ж таки взялася кіннота?
У принципі чаклун і сам уже здогадався про те, що чау-гарці прибули на кораблях і таємно висадилися десь на безлюдному південно-східному узбережжі герцогства. Але не це хвилювало його зараз, а те, що його таємні господарі заздалегідь не сповістили про підготовку вторгнення. Щось тут було не так...
"Невже жерці здогадалися про мої плани?! - жахнувся Мурід. - Але про це поки що ніхто крім мене самого не знає. Не могли ж вони й справді прочитати мої думки..."
Тяжке передчуття стисло серце крижаними кліщами. Узурпатор занадто добре знав, чим загрожувало йому розкриття жерцями темряви його таємних і, чого вже гріха таїти, брудних планів. Свого часу він надивився в підземеллях на ті жахи, які чинили жерці зі своїми бранцями. І навіть він, здавалося б, уже до всього звиклий, не міг згадувати ці жахливі видіння без внутрішнього тремтіння.
А тим часом грізна чорна кіннота розгорталася на миттєво спорожнілій площі перед самим палацом. Густий частокіл товстих списів із широкими вістрями страхітливо щерився у небо, немов погрожуючи самому Творцеві. Не було чути команд або брязкання зброї. Усе відбувалося в цілковитій безмовності, і тільки копита коней глухо стукали по кам`яних плитах.
За дверима почувся якийсь брязкіт, метушня, хтось задавлено охнув. Стулки широко відчинилися, пропускаючи всередину рослих людей, одягнених у чорні плащі з капюшонами. Вартових, які охороняли коридор, видно не було.
Намагаючись зберегти на обличчі незворушний спокій, хоча все всередині підібралося і стислося в нудотну крижану грудку, Мурід зробив крок назустріч прибулим.
- Радий бачити вас на теренах герцогства! - привітав він чорноплащників, вичавлюючи із себе бліду подобу посмішки.
Окинувши чіпким поглядом внутрішні покої, старший із новоприбулих злегка хитнув головою. Негайно двоє з його супутників зробили крок до Горпі, який здавлено пискнувши і побілішавши, як крейда, почав сповзати по стіні.
- Приберіть це, - гидливо промовив старший. - І залиште нас наодинці з... Правителем.
Уважного погляду Муріда не оминула ледь помітна усмішка, що промайнула на тонких губах чорноплащника при слові "Правитель". Це чародієві дуже не сподобалося.
Секретаря вправно підхопили під руки і винесли в коридор, немов мішок борошна. Решта так само безмовно вийшли слідом. Мурід залишився наодинці з командиром чау-гарців.
- Що нового чути нині на землях Вальгарда? - буденним тоном поцікавився чорноплащник, підходячи до герцогського трону і безцеремонно сідаючи на нього.
При цьому Мурід опинився перед ним, немов якийсь жалюгідний прохач. Безумовно, все це було зроблено навмисно, щоб дати йому відчути справжній стан речей - хто тут господар, і чаклун-пройдисвіт зрозумів це відразу, але виду не подав, вирішивши зіграти роль такого собі недалекого простачка.
- Дозвольте спершу дізнатися ваше ім`я, шановний, - натягнуто посміхнувшись, поцікавився він. - Справді, якось навіть незручно спілкуватися, коли не знаєш, як звертатися до співрозмовника... ви вже вибачте провінціала.
- Моє ім`я - Гектон - перший магістр бойового крила Ордену. Але ти можеш звертатися до мене просто на ім`я.
- Як накажете, пане Гектон.
Зобразивши на обличчі подобу привітної посмішки, Мурід, як ні в чому не бувало, почав розповідати про останні події в герцогстві, поступово розширюючи географію своєї доповіді. При цьому він крадькома стежив за виразом обличчя співрозмовника, намагаючись прочитати на ньому, уготовану для себе долю. Однак обличчя магістра зберігало печатку безпристрасності й залишалося непроникним.
- Посвячені вищого кола побоюються, що нашим стратегічним планам може завадити одна людина - хтось на прізвисько Мандрівник, - несподівано вимовив чау-гарець, заклопотано насупивши брову. - Його обов`язково треба розшукати і знешкодити.
Мурід внутрішньо зіщулився.
"Ось воно! Невже дізналися?! - промайнула пекуча думка. - Грає він зі мною, як кішка з мишкою, чи просто так збіглося?"
Чародій-узурпатор непомітно намацав рубіновий камінь персня на лівій руці і дбайливо провів по ньому тремтячим пальцем. Там, під каменем, який перевертався, у поглибленні лежали білосніжні кришталики швидкої і легкої смерті, яку він завбачливо підготував про всяк випадок, якщо раптом щось піде не так, як він припускав. Надто вже добре Мурід знав, як витончено вміють катувати жерці Чау-Гару - вже краще відразу померти, ніж терпіти ті жахливі муки, на які вони прирікали своїх бранців.
Однак, судячи з усього, Гектона дійсно зараз цікавив тільки Мандрівник і все, що було з ним пов`язано, тому Мурід змусив себе заспокоїтися і уважно слухав настанови командувача чорноплащників.
- Ми вже надіслали в усі куточки Вальгарда повідомлення нашим емісарам і тим, хто таємно слугує Ордену вірою і правдою. - продовжував магістр. - Де б не з`явилася ця людина, про неї буде відразу повідомлено, і ми вживемо всіх необхідних заходів. Але... тебе це поки що не стосується. Ти маєш виконати дуже важливе доручення...
Гектон замовк, допитливо спостерігаючи за виразом обличчя Муріда, немов намагаючись відшукати на ньому хоча б найменший натяк на неблагонадійність. Однак хитрун-інтриган здавався самим утіленням відданості й уваги.
- Отже, - продовжив Гектон. - Ти маєш під охороною десяти відданих людей таємно доправити герцога Хедміра і його сина до Малурії - прямісінько до палацу. Там ти особисто здаси їх верховному жерцеві і повністю перейдеш у його розпорядження. Ярид сам скаже, що тобі належить робити далі. За бранців відповідаєш головою! Тобі все зрозуміло?
- Так, мій пане, - смиренно відповів Мурід, опускаючи очі.
Однак у чорній його душонці все клекотіло від обурення. Ще б пак! Адже він стільки зробив заради того, щоб кинути до ніг жерців герцогство, стільки доклав сил, спритності, а часом і золота, і ось тепер його відправляють до Малурії... чи не в якості чергової жертви Повелителя темряви?! Але замість того, щоб протестувати чи заперечувати, Мурід лише смиренно поцікавився:
- Коли я маю вирушати?
- На світанку... Я дам тобі в супровід десяток моїх перевірених бійців. І ще... перевдягнися у військове вбрання, щоб не відрізнятися від інших, - я не хочу, щоб тебе хтось упізнав, а бранців - тим паче. Тому поїдете під виглядом розвідувального загону.
- Кому передати справи з канцелярії?
Гектон усміхнувся.
- Про це можеш не турбуватися. Твій особистий секретар залишається тут, ось він усе й пояснить у деталях. Чи, можливо, є інформація, якою він не володіє?
- Усе, що стосується місцевого самоврядування і взагалі внутрішніх справ у герцогстві, знає повністю, а в плани Ордену він не посвячений ні в найменшій мірі.
- Його щастя...
Це було сказано тихим і спокійним голосом, але так, що в Муріда по спині мурахи пробігли, а між лопатками ковзнула крапля холодного поту. Однак зовні він залишався спокійним, і навіть жоден мускул не здригнувся на його обличчі.
- А тепер йди і готуйся до подорожі, решту розпоряджень отримаєш уранці.
Гектон ледь кивнув і відвернувся до вікна, зневажливо відпускаючи тимчасового екс-правителя.
Мурід злегка нахилив голову на знак прощання і поспішив піти до себе. Проходячи довгими похмурими коридорами палацу, він усюди бачив тільки чорноплащників, які діловито снували з кімнати в кімнату, немов привиди. Гвардійці герцогства зникли, немов їх ніколи й не було. Особиста варта узурпатора теж кудись поділася без сліду.
"Ось і все, - тужливо подумав Мурид. - Тихо і спокійно відбувся державний переворот, і тепер уся влада в руках чау-гарців, а я став усього лише дрібним і незначним хлопчиком на побігеньках... Ну, нічого, ми ще подивимося, на чиїй вулиці свято буде! Самовпевнені жерці, які уявили про себе казна-що... рано, ох, як рано ви скинули мене з рахунків!"
Колишній узурпатор статечно увійшов у свої покої, біля дверей яких уже стояла нова варта, і щільно зачинив двері. Лише після цього він дозволив собі трохи розслабитися й одразу відчув, як зрадницьки затремтіли пальці. Випивши заспокійливих крапель, Мурід вирішив зайнятися ділом.
В об`ємній настінній шафі серед численних парадних костюмів він відшукав те, що йому було зараз вельми необхідно - дорожнє екіпірування звичайного рядового гвардійця. Тут же, за таємною перегородкою в задній стінці шафи знайшовся і шкіряний мішечок з гранованими діамантами з герцогської скарбниці, які приберігалися про всяк випадок.
- Ось він, цей самий випадок і настав, - задумливо пробурмотів Мурід, милуючись м`якими переливами на огранках дорогоцінних каменів. - Тільки я його не зовсім таким уявляв, хоча... хто може знати, що на нього чекає за добу чи дві?
Надійно прив`язавши мішечок з діамантами до натільного пояса і неспішно приготувавшись до ранкового від`їзду, Мурід дістав зі схованки зв`язку ключів від дальньої ґалереї підземелля і знову вийшов у коридор. До нього одразу наблизився рослий меченосець у чорному одязі. Ліву щоку його - від скроні до підборіддя - перетинав подертий застарілий шрам. Сірі, немов відлиті зі свинцю, холодні очі не висловлювали нічого, окрім готовності вбити на місці будь-кого, хто не до вподоби жерцям.
- Десятник Шип, - низьким голосом відрекомендувався він. - Магістр наказав допомагати тобі. Я командувач загону, який поїде в Малурію разом із тобою.
- Зрозуміло. Мені потрібно кілька відчайдухів для супроводу в підземелля. Ти знаєш навіщо...
Шип кивнув і коротким помахом руки покликав ще двох із похмурими безпристрасними фізіономіями. У такому супроводі Мурід мовчки пройшов пустельним східним крилом палацу і зійшов на перший ярус підвалу.
Старовинний палац правителів Форвана спирався своїм фундаментом на ще більш стародавні підземелля, що залишилися від невідомої цивілізації, яка зникла задовго до того, як у цих місцях з`явилися перші оселенці. Яка раса тут жила, чи була вона схожа на нинішніх людей - на це ніхто не міг дати відповіді, але так сталося, що стародавні катакомби стали корінням нинішньої архітектури. Чіткого плану підземель не існувало, лише тільки досліджену частину, що знаходиться безпосередньо під палацом, було нанесено на карту столиці. Подейкували, що недосліджені катакомби тягнуться до самих Сторожових гір. А дехто й зовсім заявляв пошепки про те, що таємні коридори, пройшовши під корінням гір, з`єднуються з похмурими підземеллями Глинистих пагорбів. Але хто може знати напевно?! Швидше за все, це просто пустопорожні байки.
Коптячі язики масляних світильників стривожено коливалися, відкидаючи на моховиті стіни химерні ламані тіні, здавалося, сповнені якимось своїм таємним загрозливим життям. Немов сонмище стародавніх злих духів безмовно стежило за людьми, які проходили повз, вирішуючи, що з ними робити. Так, у цьому підвалі навіть Мурід почувався незатишно, що вже казати про тих нещасних, які потрапляли сюди не з власної волі?!
Чародій зупинився перед товстими кованими ґратами, що надійно перекривали вхід у підземелля. Тут, як і слід було очікувати, вже теж стояла варта з чау-гарців (і коли тільки встигли?!). Вони мовчки перетнули шлях, безпристрасно впершись оголовками списів у живіт узурпатора, який помітно погладшав за останній час. Шип щось неголосно вимовив таємною мовою, і охоронці відразу розступилися.
Мурід бував тут кожні три дні, коли бранцям приносили поїсти, і дорогу знав добре. Він відімкнув великий замок і ступив у темний, пропахлий вогкістю коридор. Супроводжуючі йшли слідом, тримаючи в руках смоляні смолоскипи. Відблиски помаранчевого полум`я ковзали нерівною поверхнею вкритих цвіллю стін, бігли низькою нависаючою стелею, немов зграя зловісних вогневих псів, що рветься з ланцюга. Кроки гулко лунали в цілковитій тиші, розносячись на всі боки довгим коридором - їхні відлуння поверталися загрозливими шиплячими шерехами. Лише зрідка чулося попискування підвальних щурів, та десь попереду монотонно капала вода. То ліворуч, то праворуч траплялися ґрати занедбаних в`язниць, але Мурід швидко проходив повз, навіть не озираючись на них. Кілька разів упевнено звернувши в бічні проходи, він нарешті зупинився в найдальшому тупику. Тут була остання решітка, за якою і нудилися в темряві Хедмір і його син Етмор.
Клацнув ключ у замку, істерично завищали важкі дверні завіси, і полум`я смолоскипів вихопило з сирого мороку підземелля бліді виснажені обличчя бранців. Тепер уже важко було б визначити, хто з них старший, а хто молодший. Обидва настільки змарніли й заросли волоссям, що були схожі на старих безпритульних жебраків. Безрадісну картину доповнювало подерте й брудне лахміття. Купа напівзгнилої соломи і дві щербаті глиняні тарілки складали всю убогу обстановку вимушеного житла нещасних.
При скрипі відчиняючихся дверей один із бранців повільно підвів голову. Його відчужений погляд пробігся по обличчях тих, хто увійшов. Побачивши Муріда, в очах старця спалахнув вогонь ненависті. Він навіть злегка подався вперед.
- А, це ти, старий мерзенний пацюк, - слабко прошелестів голос бранця - Я тебе впізнав... Що, знову прийшов знущатися, мерзенна скотиняка?! Чого тобі ще потрібно, ти ж і так уже прибрав до своїх брудних лап усе герцогство?!
Спалах гніву забрав у старого останні залишки сил. Він стомлено відкинувся на стінку і зайшовся сухим хворобливим кашлем. Негайно другий бранець дбайливо обійняв його за плечі і з ненавистю глянув на Муріда.
- Забирайся звідси, зраднику, - тихо, але твердо вимовив він. - І не смій більше турбувати мого батька, інакше тобі доведеться гірко про це пошкодувати!
- Облиш, Етморе. Та ти ніяк погрожувати мені вирішив? Ну й ну... - Мурід зловтішно усміхнувся. - Заспокойся, я прийшов якраз звільнити вас з ув`язнення.
Бранці швидко перезирнулися і зі здивованою недовірою втупилися на нього. Лише на одну коротку мить у їхніх очах промайнув вираз радісної надії, який одразу змінився тривогою. Хедмір гірко посміхнувся і похитав головою.
- Що ти задумав? - суворо запитав герцог. - Я впевнений, що це який-небудь твій черговий брудний план. Хто ці люди, що прийшли з тобою, і чому вони одягнені не у форму гвардійців герцогства? Відповідай, мерзотнику, своєму законному правителю!
- Не хвилюйтеся, це наші друзі, - солодкувато усміхнувся Мурід, хоча в його оченятах спалахнув поганенький вогник. - Вони подбають про вас... Завтра ми вирушаємо у невеличку заміську прогулянку, тому вас необхідно привести до ладу.
Мурід подав знак. Чорноплащники підхопили під руки бранців, які слабо чинили опір, і брутально потягли їх до виходу. Юний Етмор спробував, було, вирватися, але один з охоронців вдарив його руків`ям меча по потилиці і, безцеремонно зваливши зм`якле тіло на плече, наче мішок, поніс його коридором.
- Будь ти проклятий, Муріде! - прохрипів Хедмір. - Кара тобі за всі злочини буде жахливою!
- Гаразд, гаразд... як-небудь потім за нагоди це обговоримо, зараз у мене немає часу на ці дрібниці... - зневажливо відмахнувся Мурід і, розвернувшись до Шипа, віддав розпорядження:
- Нехай їх гарненько відшкребуть, помиють, нагодують і приведуть до ладу. Уранці вони мають виглядати так само, як і всі інші члени загону. І ще... на них треба накласти закляття безпам`ятства, інакше вони можуть викинути в дорозі якийсь несподіваний фортель, а ми маємо проїхати так, щоб на нас ніхто не звернув ані найменшої уваги.
- Усе буде зроблено.
Повернувшись до себе в кімнату, Мурід так і не зімкнув до ранку очей. Він все міркував і міркував, неспокійно перевертаючись з боку на бік, програвав усі можливі ситуації, намагаючись передбачити таємні задуми жерців, особливо щодо власної персони, але так ні до чого путнього і не вигадав...
Блідий світанок нового дня застав його нерухомо лежачим на зім`ятих простирадлах з відкритими очима і не менш зім`ятим обличчям.
На міській вежі гучно вдарив дзвін, сповіщаючи про зміну нічної варти. У коридорі почулися кроки, які наближалися і завмерли біля апартаментів Муріда.
У двері м`яко, але наполегливо постукали.
- Одну мить, зараз іду, - відгукнувся Мурід, швидко вилазячи з ліжка й одягаючись у дорожній одяг пересічного воїна, що його вже давно завбачливо приготував. Окинувши приміщення останнім поглядом, він зітхнув із жалем, поправив пояс із коштовностями і попрямував до виходу.
За дверима на нього чекав мовчазний похмурий Шип. Не обмовившись жодним словом, вони швидко попрямували до виходу з палацу, де на них уже чекала решта загону. Залізши на коня, Мурід непомітно озирнувся на всі боки. Гектон так і не з`явився. Він навіть не спромігся надіслати когось з останніми інструкціями, немов йому було абсолютно байдуже.
"Поганий знак" - вирішив Мурид.
Шип змахнув рукою, і загін неспішно рушив до західних брам Панграда, звідки вела пряма дорога на фортецю Скурбел. Герцог Хедмір і його син їхали в середині колони. Плечі їхні були понуро похилені, а капюшони чорних плащів насунуті так низько, що в їхній темній глибині обличчя зовсім не було видно. Вони монотонно погойдувалися в сідлах, немов дрімали на ходу. Жерці-чарівники свою справу знали - герцог і Етмор зараз були зачаровані і не могли нічого сказати або зробити такого, що завадило б здійсненню планів Ордена.
Безрадісне блякле сонце, здіймаючись над Вальгардом, висвітило на широкій пустельній дорозі самотній загін воїнів-чорноплащників, який у цілковитій мовчанці рухався на захід до Сторожових гір.
Далі буде