Вогняна чаша
Частина №15 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Аргнар сидів на колоді за дальньою коморою. Підперши кулаком голову, він намагався оговтатися і не міг...
Коли на холодній ранковій зорі Аргнар постукав у ворота гестамового хутора, на обійсті зчинився радісний галас - загавкали собаки, заквохтали кури, загомоніли люди, а потім рипнули, розсуваючись, стулки, і в прорізі з`явився сам господар хутору, а позад нього стояв Ратон...
Гестам зробив крок назустріч гостю і міцно обійняв його.
- Привіт тобі, Мандрівнику! Ми вже давно тебе чекаємо...
- Ну, ось я і тут... - зніяковіло промовив воїн.
- А це хто такий? - запитав Гестам, кивнувши на вовка, що спокійно сидів біля ноги Аргнара, здавалося, геть не зважаючи на дворових псів, які здалека з бурчанням насторожено стежили за ним.
- Це мій товариш - Ріп.
- Вовк?!
Хуторяни здивовано загули. Гестам навіть на крок відступив від несподіванки і вже відкрив, було, рота, збираючись щось сказати, але Аргнар випередив його, коротко пояснивши:
- Я йому життям зобов`язаний.
- Ось воно як...
Господар хутора спантеличено почухав у потилиці, перезирнувся зі своїми, ще раз уважно подивився на вовка, потім змахнув рукою і рішуче сказав:
- Ну що ж, раз така справа, нехай залишається, тільки ти вже того... наглядай за ним - хіба мало що, все ж таки звір дикий... та й собаки наші, бачиш, як занервували...
- Ти, Гестаме, не хвилюйся - все буде добре, а за Ріпом я нагляну, та й він не рівня іншим вовкам.
Але Ріп усе вирішив по-своєму. Він підвів голову і, немов намагаючись щось сказати своєму супутнику, тихо забурчав. Потім відійшов на кілька кроків, озирнувся і, переконавшись, що Аргнар із розумінням дивиться на нього, підтюпцем попрямував у бік темніючого вдалині лісу.
- Ну ось, як бачиш, Ріп усе й сам розуміє. - сказав Аргнар. - Поки я буду у вас, він поживе в околицях і сам про себе подбає. Він - вовк самостійний... а боятися його не варто - він нікого не зачепить, моє слово тому порука!
- Ти диви! - усміхнувся Гестам. - Гордий він у тебе який, як я подивлюся, немов людина... ну, та гаразд, що це ми тут із тобою ляси точимо? Ходімо до хати - там і поговоримо.
Аргнар попрямував слідом за господарем, на ходу потискаючи руки щиро усміхнених хуторян, котрі тягнулися до нього. Йому дуже хотілося побачити Ольму, але її ніде не було видно. Відповідаючи на привітання, Аргнар підвів очі й несподівано зіткнувся поглядом із Ратоном, який насторожено стежив за ним.
- Ну, здрастуй... - напружено вимовив він і невпевнено простягнув руку. - Ось і зустрілися знову...
Ратон повільно, немов уві сні подав руку.
- Скажи, Мандрівнику, навіщо ти...
Але Аргнар коротко мотнув головою, перериваючи його:
- Я справді радий, що ти живий і, судячи з усього, здоровий. А поговоримо ми з тобою трохи пізніше... - він трохи напружено посміхнувся. - Адже сказати нам одне одному доведеться дуже багато... ти навіть не підозрюєш, скільки!
Слідом за господарем хутора Аргнар увійшов до будинку, де вже щосили господарювала Нерейда. У неї в руках усе кипіло. На столі один за одним з`являлися димлячі горщики, глечики, тарілки з різноманітною їжею - немов вона і справді заздалегідь готувалася до приходу дорогих гостей.
Білявий Одберг старанно допомагав матері, з неприхованим захопленням поглядаючи на гостя, а особливо - на його славетний меч.
- Дивися, шию звернеш, - жартівливо клацнув його Гестам по носі. - Потім дівки не будуть любити!
Хлопченя густо почервоніло і стрімголов вискочило на вулицю.
- Чого це ти хлопця даремно соромиш? - заступився за нього Аргнар.
- Його присоромиш... а як же! Він такий, що багатьом фору дасть... Та ти до столу сідай, сподіваюся, з дороги підкріпитися не завадить, та й Нерейда, до речі, добру медовуху зварила - з нею і розмова веселіше піде...
Закінчивши подавати на стіл, господиня ще раз окинула все оцінювальним поглядом, задоволено хмикнула і попрямувала до дверей зі словами:
- Піду, щоб вам не заважати, заразом до бабки Тори зазирну... а ви вже тут між собою побалакайте досхочу.
- Дякую тобі, господине, за гостинність і за слова добрі! - щиро подякував Аргнар.
- Та чого вже там... - зніяковіла Нерейда. - До приязних людей ми завжди з відкритою душею...
Із цими словами вона вийшла і щільно зачинила за собою добротні двері.
Гестам не поспішаючи наповнив глиняні чаші й підняв свою:
- Ну, давай за зустріч!
Висушивши чаші, чоловіки деякий час помовчали, смакуючи медовуху, а потім взялися за трапезу. Гестам кілька разів кидав на Аргнара допитливий погляд, і з кожним разом дедалі більше похмурнішав. Нарешті він відсунув свою тарілку, обтер губи тильною стороною долоні і, схрестивши на столі міцні мозолясті руки, впритул глянув на гостя.
- Чує моє серце, Мандрівнику, - довго ти в нас не затримаєшся... та й новин добрих, судячи з усього, я від тебе сьогодні не почую... Ну що ж, розповідай.
Аргнар зробив ще кілька невеликих ковтків медовухи і рішуче відсунув чашу вбік. Так само, як і господар, він схрестив на стільниці долоні й важко зітхнув, немов збираючись пірнати в глибокий вир.
- Добрих звісток ти від мене і справді не дочекаєшся, тож - вибач... - глухо промовив він. - У Берті мене так і прозвали - Горезвісник...
- А що ж так? У нас тут по хуторах чутка пройшла, що ти був у перших рядах захисників Гірських баронств. Нібито сам барон Гофер тобі дякував за відвагу... Адже не вдалося ж Гермунду Красунчику підкорити баронства!
- Це так. Баронства свою незалежність відстояли з честю - все вірно...
- То в чому ж справа?
- А справи тут гірші за війну з Ерденехом будуть... тут, брате Гестам, біда на весь Вальгард!
- Кажи вже, не томи душу...
Аргнар потер лоба, збираючись із думками, почав розповідати. Голос його лунав глухо й важко. Слова, немов сталеві цвяхи, гулко вбивалися в тишу:
- Важкий час настав для народів Вальгарда. Темрява насувається з усіх боків... чув, мабуть, про таємничих вершників-чорноплащників?
- Як же не чув?! - здивувався Гестам. - Про них тобі кожна жінка на хуторі розповісти може - на те вони й жінки, їм би тільки язики почухати. А я так гадаю: злодії вони звичайнісінькі, ці вершники, просто чутки всілякі самі про себе з наміром поширюють, щоб простих людей залякати, а потім легше грабувати буде. Ти ж сам знаєш - у страху очі великі!
- Воно-то так, але тут справа зовсім інша, - заперечив Аргнар. - Ці грабувати не будуть, їм і діла-то ніякого немає до вашого або чийогось іншого добра!
- А якого ж рожна їм потрібно, адже має бути в цьому якийсь сенс? Та й кому вони прислуговують насправді?
- Самому Володареві Темряви! І хочуть вони начисто вивести під корінь все живе на землях Вальгарда, щоб створити царство пітьми на славу свого чорного володаря...
Гестам у подиві важко відкинувся на спинку стільця, пильно дивлячись на співрозмовника недовірливим поглядом, потім схопив чашу, зробив кілька великих ковтків, обтер долонею губи, а тоді обережно поклав чашу на стіл і глухувато крекнув:
- Ну й діла! Отже, виходить, так...
Господар хутора, напевно, вперше у своєму житті був розгублений, та й, що гріха таїти - неабияк наляканий. Одна справа - відбиватися хоч би й від величезного війська, але все ж таки людського. А отут... одним словом - нечисть погана, проти неї з рогатиною чи сокирою не протримаєшся, та й сталеві мечі не дуже допоможуть супроти чорного чаклунства. Ні, простим людям не встояти...
- Ото ж я й гадаю: хто б це зміг впоратися зі шляхетним бароном Греттіром і його славетними вояками? Мабуть, що жодне військо не здатне було розтрощити його родовий замок Мелрод - адже це була непідступна фортеця. Однак навесні з купцями прийшла сумна звістка про те, що гордий замок його зруйновано, живою жодної людини не знайшли... і ніхто нічого не чув, жодного ворожого війська в тих краях не було... мабуть, не минулося без ворожого чаклунства, як вважаєш?
Аргнар сумно кивнув.
- Схоже на те, що погибель прийшла до нього із Загубленого краю... - задумливо мовив він. - Більше нізвідки. Я-то раніше на всякі вигадки про ті похмурі місця жодної уваги не звертав, усе думав - пустопорожні бабські байки, а воно, бач, як обертається... ех, давно вже треба було туди навідатися з надійним міцним військом, а тепер, гадаю, вже надто пізно...
Господар хутора схилив підборіддя на схрещені пальці й задумливо похитав головою, щось міркуючи. Але ось зморшки на його лобі розправилися, а в очах засяяла надія.
- Бути того не може, щоб ніяк не можна було впоратися з чаклунством! - Гестам рішуче пришльопнув міцною долонею стільницю. - Треба поміркувати добряче, попитати старих та мудрих людей, може, чогось і порадять, може, згадають таке, що допоможе в загальній біді.
- Є одна старовинна легенда, - обережно почав Аргнар. - Ніби далеко-далеко на півночі в кільці вічно заледенілих скель є таке незвичайне місце, де і в найлютіші зимові морози пробиваються на поверхню землі гарячі води підземних джерел.
- Ти маєш на увазі сказання про Гарячі джерела?
- Саме так... Чув я від людей мудрих, що там, у цих найгарячіших джерелах, якщо вірити стародавній легенді, зберігається таємнича Вогняна чаша або інакше - Квітка смерті. Нібито з її лише допомогою можна здолати Повелителя Темряви.
Гестам пожвавився і стрімко подався вперед.
- Отже, треба відшукати цю Вогняну чашу і заволодіти нею. - рішуче вимовив він.
- Якби все було так просто... - гірко посміхнувся Аргнар. - Де достеменно розташовані ці джерела, ніхто до пуття не знає, а запитати нема в кого. Не кажучи вже про те, що й зовсім не відомо, який вигляд має сама Вогняна чаша, що вона взагалі собою являє і як діє.
- Невже ні в кого поради випросити?
Аргнар насупився.
- Був один... останній друїд, який, можливо, і знав цю страшну таємницю, та тільки згинув він у підступному печерному лабіринті Оманливих гір, коли ми разом із ним і ще кількома слідопитами до Джерела забуття ходили...
Аргнар замовк, немов згадуючи і заново переживаючи відчайдушну сутичку Ейдара з моторошним Хранителем Джерела. Похмура тінь набігла на його суворе обличчя.
Ввічливо замовк і Гестам, не бажаючи порушувати спогади гостя. Лише його жилаві пальці нервово погладжували лезо великого ножа, мимоволі видаючи хвилювання господаря.
У такій тяжкій безмовності минуло кілька виснажливих хвилин.
Нарешті Аргнар легенько струснув головою, немов відганяючи темні видіння, і спробував посміхнутися господареві. Але посмішка вийшла якась хвороблива, вимучена.
- Якщо ти, Гестаме, не проти, я погостюю в тебе певний час, поки вирішу, що далі робити... - промовив воїн. - Та й особисті справи в мене тут деякі є.
- Про що мова, Мандрівнику! - гаряче запевнив його господар хутора. - Ти в нас гість бажаний. А то... можливо, і зовсім на хуторі залишишся? Місця в нас вистачає, та й...
Але, зловивши зосереджений погляд Аргнара, він сам себе перервав і скрушно зітхнув:
- Ні, даремно я все це кажу... адже не залишишся ти, Мандрівнику... по очах бачу, що не залишишся...
Аргнар нічого не сказав, але все було ясно і без слів. Не помилився Гестам - Мандрівника очікував подальший шлях, а куди - він ще й сам не знав достеменно. Тільки відчував серцем, що рано чи пізно піде. І не буде йому спокою ні вночі, ні вдень доти, доки не зникне загроза Темряви, що зависла над вільними землями Вальгарда. Перед його уявним поглядом промайнуло коротке видіння невідомої високої й суворої будівлі зі стрункими колонами, що стоїть посеред безкрайньої сірої рівнини. А з небес ллється на неї конус чистого світла...
Помітивши, що гість занурився в якісь роздуми, господар хутора легенько кахикнув, привертаючи увагу, і Аргнар негайно прийшов до тями, відганяючи видіння.
- Пробач, замислився я... - вибачився він.
- Відпочити б тобі треба сьогодні, ось що я скажу, - рішуче вимовив Гестам. - А там видно буде, що до чого... Завтра порадимося з нашими хутірськими старенькими, бабку Тору попитаємо, можливо, і від сусідів чогось довідаємося. А зараз - віддамо належне вмінню моєї господині та її медовусі.
Він знову розлив по чашах хмільний напій.
За взаємною мовчазною згодою Гестам і Аргнар більше не розмовляли про Темряву і взагалі намагалися обходити боком розмови про війну. Якось само собою вийшло, що мова пішла про хазяйські справи і турботи, про врожай, та про хуторян.
Довго ще сиділи за столом чоловіки, попиваючи та нахвалюючи медовуху. Вже й темрява впала на притихле подвір`я, і голосисті молоді хуторяни вгамувалися - порозходилися по своїх домівках, дворові пси, відгавкавши останнє, влаштувалися на ночівлю, навіть миші в підпіллі - і ті вже давно поснули, а у віконці господаря хутора все не згасав вогонь свічки.
Тривожна тиша щільно огорнула довкілля. Повний місяць безмовно плив над остигаючим степом, байдуже заливаючи його блідим молочним світлом. Лише іноді блискавичним чорним розчерком миготів на тлі мерехтливих зірок силует кажана, який полював на нічних метеликів, та вдалині, аж за Малурійським трактом, здіймалося слабке зеленувато-гнилісне сяйво над тим місцем, де під опливлими від дощів Глинистими пагорбами причаїлися похмурі руїни давнього Проклятого міста. І ввижалися в цьому сяйві якісь невиразні хиткі тіні, що безмовно кружляють у невідомому ритуальному танці. Ох, не на добро заворушилися примарні мешканці гробових склепів, ох, не на добро...
* * *
Наступного ранку, тільки-но вийшовши з дому Гестама, Аргнар майже біля самого ґанку несподівано зустрівся з Ратоном, який сидів навпочіпки біля розібраного воза і наче чекав на нього, роблячи вигляд, що займається ремонтом обіддя колеса. Побачивши Аргнара, Ратон повільно підвівся і зробив крок назустріч.
- Поговорити б треба, Мандрівнику... - злегка напруженим голосом промовив він замість привітання. - З`ясувати дещо і розібратися. А то я, наче в тумані...
- Це точно, - погодився Аргнар. - Тільки розмова в нас буде довга й непроста, тож, мабуть, нам краще прогулятися степом подалі від людських очей. Ходімо зі мною - я тут неподалік знаю одне підходяще місце... якраз для цієї нагоди...
Він рішуче попрямував до широко відчинених воріт, через які на возі виїжджала компанія хуторян, що прямували до Безіменної пущі за колодами для будівництва.
Ратон з мимовільним сумнівом подивився на бойовий меч Аргнара, пристебнутий до пояса, потім трохи знизав плечима і пішов слідом за воїном. Адже й справді нерозумно було побоюватися підступу саме зараз, після того як Аргнар практично врятував його життя.
Немов за взаємною мовчазною згодою Аргнар і Ратон дійшли до самого підніжжя Горілого кургану без жодного слова. Тут Аргнар зупинився і деякий час стояв сумно понуривши голову, ніби до чогось прислухаючись. Потім він провів долонею по лобі, допитливо глянув на Ратона, який стояв в очікуванні, і, сівши на довгу стару колоду, сухо запропонував:
- Розташовуйся - розмова буде довгою...
Простеливши плащ на невисокому горбку навпроти співрозмовника, Ратон сів на нього, окинув степ повільним поглядом і лише після цього повернувся обличчям до Аргнара, який з якимось дивним виразом спостерігав за ним, немов на щось очікуючи.
Під цим відкритим поглядом Ратон відчув себе дещо невпевнено. Він зніяковіло прокашлявся і насилу вичавив із себе:
- Скажи, Мандрівнику, як це вийшло, що ми з тобою зустрілися вперше на Малурійському тракті як друзі, а вдруге - як закляті вороги в кривавій січі?
- Тоді вночі, біля Вовчого бору ми з тобою були всього лише самотніми подорожніми, які випадково зустрілися на дорозі. Ми їхали у Форван кожен у своїх справах, і в нас не було приводів для ворожнечі... - спокійно відповів Аргнар.
- Тоді чому ж наступного разу ми зустрілися в смертельній сутичці на перевалі?
- Тому, що ти вів об`єднані загарбницькі війська Форвана й Ерденеха на криваву різанину, яку збиралися вчинити твої чужоземні повелителі в незалежних Гірських баронствах! Ти був тоді заклятим ворогом! А я... що ж, я пішов у Берт до барона Гофера, щоб битися на боці людей, які захищають свої сім`ї, дітей, домівки... свою землю від загарбників.
- Але що тобі до них?! Відповідай! - гаряче подався вперед Ратон. - Адже це не твій дім! Яке тобі діло до якихось простих селян, що мешкають за перевалами Джунхаргських гір? Ти ж служив у найрізноманітніших правителів, і заробляв на життя лише своїм мечем і військовим умінням...
Аргнар неспішно зірвав травинку, підніс її до очей, немов милуючись маленькою іскоркою, що грає в краплині ранкової роси на самому кінчику зеленої стеблинки. Тендітна водяна кулька ось-ось готова була зірватися і впасти на землю. Несподівано для самого себе, воїн дбайливо підніс билинку до губ і доторкнувся до неї, вбираючи живу краплю прохолоди.
- Так, ти маєш рацію, це був не мій дім... - тихо відповів Аргнар. - Але це земля Вальгарда, отже, і моя земля! Я бився на боці Берта, тому що це мій вибір, це мій обов`язок! А що стосується мого дому...
Мандрівник насупився, повернувся в бік Горілого кургану і простягнув до нього руку.
- Ось тут був колись мій дім... та й твій дім, брате...
Ратон ледь не вдавився від несподіванки і втупився у співрозмовника здивованим поглядом.
- Так, ти не помилився, тут був і твій дім, хоча ти цього й не пам`ятаєш, - з тихою гіркотою продовжував Мандрівник. - Не кажи зараз нічого, спершу вислухай те, про що я тобі розповім, а вже потім вирішуй для себе, як бути далі і де в цьому світі твоє місце...
Ратон незрозуміло переводив погляд то на Мандрівника, то на Горілий курган. На мить промайнула думка про те, що Аргнар ушкодився розумом, але погляд воїна був спокійний і сумний, тому Ратон її відкинув. Він зібрався, було, щось запитати, але, натрапивши на уважний погляд Мандрівника, вирішив почекати до закінчення розмови.
- Давно, ще, коли ми з тобою були малечею, на місці цього кургану стояло селище вільних людей...
Аргнар на мить запнувся, наче натрапивши на незриму перепону, глибоко вдихнув ранкове повітря на повні груди і тільки після цього продовжив:
- Наш батько був сильним і сміливим чоловіком. Він першим навчав мене тримати в руках меч, щоправда, тоді ще дерев`яний... Батько казав, що люди мають жити вільно й відкрито, власними руками й умінням домагаючись кращого життя. Його поважали в селищі і люди похилого віку, і молодь. Я ще трохи пам`ятаю про це, хоча був тоді геть хлопчиськом... Ти цього пам`ятати не можеш, бо щойно народився. Одного разу на селище напав великий озброєний загін чорноплащників із замор`я. Я на власні очі бачив криваве побоїще, яке вони вчинили. Ці нелюди перебили всіх жителів до одного, а немовлят забрали з собою. Так ти опинився на далекому материку Чау-Гар... минуло багато років, і ось тепер ти повернувся на рідну землю ворогом, слугуючи тим самим нелюдям, які колись, ось таким самим погожим ранком винищили всю твою рідню...
Аргнар замовк, пильно вдивляючись у риси обличчя Ратона, яким повільно розливалася мертвотна блідість.
- Ні, цього не може бути! - глухо заперечив Ратон. - Я надто добре пам`ятаю своє дитинство з найперших днів, коли почав сприймати навколишнє. І завжди поруч зі мною були жерці касти... ну, це неважливо. Я змалку виховувався чау-гарцями... не розумію, навіщо ти придумав цю казку?
- Це не казка, брате, а гірка правда!
- Тоді скажи мені, Мандрівнику, - насилу вимовив Ратон. - Звідки тобі все це відомо? Адже ти ж сам, судячи з твоїх слів, був хлопцем... не кажучи вже про те, що ти не міг знати, що відбувалося зі мною на материку Чау-Гар.
- Не міг, - погодився Аргнар і гірко посміхнувся. - Я не міг, але про це мені повідала наша мати. Вона просила за тебе...
- Отже, вона жива? - здивовано і з якоюсь несподіваною для самого себе надією вигукнув Ратон.
- Ні, вона загинула тоді, разом з усіма...
- Але... як же тоді вона могла розповісти тобі про це?
Аргнар важко зітхнув і схилив голову на схрещені руки. Його голос став абсолютно глухим, немов долинав звідкись із колодязя:
- Коли ми з тобою билися насмерть, ти впав і не бачив, як з`явилася душа матері й попросила за тебе... це тривало всього лише кілька миттєвостей, але вона встигла сказати мені найголовніше - ми з тобою рідні брати! Тепер ти знаєш усе - отже, вирішуй...
Ратон повільно перевів затуманений погляд на Горілий курган.
Зелене листя плюща вкривало скорботний пагорб суцільним килимом, крізь який пробивалися степові червоні маки, ніби краплі крові. Вони м`яко погойдувалися від легкого теплого вітерця, співчутливо киваючи воїнам, які сиділи біля підніжжя кургану.
"Тут був мій дім... - подумав Ратон. - Я міг би рости тут, і бути одним із хуторян. Міг би гратися з братом, а потім ми могли б разом стати воїнами... або землеробами... ех, як же так життя перевернулося? Чому ж? За що, за які гріхи?!"
Спекотна задушлива хвиля піднялася звідкись із самої глибини душі й рвонулася назовні, застилаючи очі каламутною пеленою.
Почувши важке сумне зітхання, Аргнар звів очі на брата і здивувався тій зміні, що з ним сталася. Тверде вольове обличчя загартованого воїна спотворила гримаса відчаю і горя. Не соромлячись сліз, Ратон заридав, схиливши голову на руки. Він відчував, як разом зі сльозами з його серця йшла запеклість і, дивна річ, вливалося відчуття краси простого людського життя, що оточувало його з усіх боків...
Скільки так минуло часу, ніхто з братів сказати не зміг би, але коли Ратон заспокоївся і знову глянув на брата поглядом, що вже прояснився, то зустрів тепле співчуття і розуміння в його погляді. І тоді він заговорив, уперше в житті відкриваючи своє серце без залишку.
На темному небосхилі вже засяяв перловий розсип холодних зірок, а брати все ще сиділи біля підніжжя Горілого кургану, ділячись найпотаємнішим і радіючи з того, що знайшли одне одного. Ось тут-то й спіткав Мандрівника несподівано фатальний удар... Ольма. Не знав і не відав Ратон про те, що старший брат його глибоко в серці носив образ молодої травниці з хутора Гестама, самому собі побоюючись зізнатися в почуттях, що до неї відчував. Тому й поділився найпотаємнішим - розповів про те, що покохав Ольму всім серцем і хоче оселитися на хуторі, завести сім`ю і ростити діточок, назавжди залишивши в минулому битви.
Аргнар слухав, немов скам`янілий, лише іноді механічно киваючи, але думки його кружляли далеко. Він намагався згадати той день, коли вперше побачив Ольму, але натомість перед його поглядом чомусь клубочилася похмура завіса темряви, пронизана криваво-бузковими спалахами, а потім раптово він побачив уважні очі свого наставника, які, здавалося, з безмежним сумом дивилися на нього. Чомусь згадалися слова Лети - володарки Місячного озера: "Свобода вибору в тебе є, але ти не зможеш вибрати те, проти чого повстає твоя душа, а отже, твій вибір визначений наперед. Тому ти і був обраний, що не міг піти іншим шляхом..." Отже, насправді вибір уже зроблено, а в цьому разі чи вправі він мав прирікати когось на гіркоту втрати? Та й узагалі, чи має право вирішувати за інших? Ні... Шлях ще не закінчено, а тому затримуватися не варто - час у дорогу...
На хутір Аргнар і Ратон повернулися за північ.
Гестам, який зустрічав їх біля воріт, окинув братів допитливим поглядом і благодушно посміхнувся. Він був щиро радий, що вони порозумілися, бо поважав Мандрівника, та й до Ратона якось непомітно прив`язався за ті дні, поки той перебував на хуторі.
Попрощавшись із братом, Аргнар увійшов у будинок слідом за господарем.
- Ну, судячи з усього, порозумілися ви між собою. Це добре... - схвально пробурчав Гестам і, хитро блиснувши оком, поцікавився: - А от як же тепер дівку ділити будете?
Але Аргнар лише мотнув головою і похмуро відповів:
- Ніякого поділу не буде... Я братові не ворог!
- Та як же так?! - щиро здивувався Гестам. - Адже любиш ти її, я ж бачу! Невже ось так і відступишся? Він-то хоч, братик твій, знає про це?
- Ні, - коротко відповів воїн. - І ніколи не дізнається!
Він глянув в очі господареві хутора, і той мимоволі зніяковівши, невпевнено пробурмотів:
- Ну, як знаєш. Ти сам собі господар - тобі й вирішувати...
Вечеряли мовчки. Побачивши, що гість не налаштований на бесіду, Гестам не турбував його більше розпитуваннями. Лише в самому кінці вимовив:
- Я тут із нашою ворожкою, бабкою Торою поспілкувався трохи... завтра треба тобі до неї навідатися, порадитися. Вона багато чого знає, та тільки сказала, що одному тобі скаже...
Побажавши Аргнару на добраніч, Гестам пішов в іншу кімнату. Залишившись один, воїн ще довго сидів на лаві, дивлячись перед собою невидячим поглядом. Де, в яких далях блукали його помисли, не відомо, але світло у віконці згасло лише незадовго до світанку.
* * *
Тора зосереджено копирсалася в старій скрині, перебираючи стародавні сувої, що дісталися їй ще в незапам`ятні часи від однієї мандрівної віщунки, коли в двері коротко постукали.
- Кого там ще спозаранку принесло? - прикро пробурмотіла стара, прямуючи до вхідних дверей.
Відкинувши клямку, вона відчинила їх і злякано відсахнулася.
- Ти, чого, матінко, жахаєшся? - здивувався Аргнар і, криво посміхнувшись, додав: - Невже я такий страшний, немов тать нічний?
- Господь із тобою, - відмахнулася зніяковіла стара. - Просто не сподівалася тебе так рано побачити. Мабуть, на розмову прийшов? Ну, то входь, нічого на порозі пнем стирчати...
Вона швидко повернулася і попрямувала в дальній кут присадкуватої комірної прибудови. Уже заходячи за вилинялу фіранку, що відгороджувала закуток від решти кімнати, стара махнула гостеві рукою в напрямку столу:
- Сідай там, поки я тут дещо тобі зберу. Та двері прикрий щільніше, щоб усякі зайві не заглядали...
- Дякую, матінко, не голодний я зовсім, - вимовив Аргнар, входячи всередину і зачиняючи двері. - А прийшов по пораду.
- А я тебе годувати й не збиралася. - буркотливо відгукнулася Тора. - Нехай тебе Гестам пригощає.
Аргнар злегка здивовано підняв брову, але промовчав. Присівши на кремезний стілець біля круглого столу, вкритого шматком грубого полотна, він мовчки оглянув уважним поглядом житло старої баби.
Грубі поперечні колоди тримали на собі низьку стелю, подекуди вкриту застарілою кіптявою і якимись рудими плямами. Всюди на стінах були розвішані висушені жмутки різноманітних трав і коріння, а на довгих полицях вишикувалися рядком чудернацькі горщики й тарілки. Майже всі вони були вкриті невідомими хитромудрими візерунками, що спліталися у в`язь таємничих символів.
Якщо не брати до уваги грубого столу з парою важких стільців, та низької лежанки біля протилежної стіни, кімната була порожня. Лише в дальньому кутку за фіранкою, судячи зі звуків, що долітали звідти, бабка Тора колупалася в якійсь скрині, але звідси її не було видно.
Нарешті грюкнула кришка, і з-за завіси з`явилася баба, дбайливо несучи кілька старовинних сувоїв і темний вузький горщик, вкритий синьою емаллю і якимись ламаними багряними знаками.
Ставлячи все це на стілець, вона акуратно згорнула полотно, відкриваючи погляду воїна поверхню столу, всю суцільно поцятковану таємничими символами і фігурами. Після цього Тора ретельно встановила горщик точно в центр багатопроменевої зірки, а сувої розклала поруч у якомусь одному їй відомому порядку. Сівши навпроти ранкового гостя, вона хитрувато посміхнулася:
- Ну що, мабуть, запитань повен рот? Давай уже, викладуй...
- Гестам сказав мені, що ти багато всяких стародавніх легенд знаєш, - обережно почав Аргнар. - Ось я й зайшов, щоб дещо дізнатися...
- Бач, який обережний вишукався, прямо не кажеш... - схвально зиркнула на нього темним оком бабка Тора. - Ну так мені й так багато чого відомо, хоча, звісно, і не все... знаю, про що запитати хочеш, і куди твій шлях лежить, теж знаю, але про це трохи пізніше. А зараз я тобі одну казочку розповім, а вже ти сам вирішуй, чому вірити, а чому - ні...
Аргнар недовірливо усміхнувся, але сперечатися з Торою не став - хто їх знає, цих відунь, коли вони правду кажуть, а коли й небилиці? Але послухати все ж не завадить.
Тим часом стара вмостилася зручніше, схрестила на колінах вузлуваті зморщені пальці та, прикривши очі, повільно повела розповідь про дні далекі та справи настільки давні, що навіть і уявити страшно було. Її монотонний голос м`яко огортав свідомість, викликаючи в уяві картини, які й справді здавалися реальними...
- Давним-давно, у часи незапам`ятні населяли великі землі Вальгарда численні різноманітні племена. І не Вальгардом прозивалася тоді земля наша, а іншим ім`ям, якого вже ніхто й не пам`ятає багато століть.
Серед давніх племен були і люди, були й інші, лише зовні схожі на людей, а зустрічалися і зовсім чудові створіння Всевишнього. Багато див було в тому світі, та таких, що й не снилося нам. А головним дивом було величезне казкове місто на березі Крижаного океану. Нібито літали над ним у небі величезні залізні птахи, немов сріблясті дракони. А кам`яні хати височіли мало не до самих хмар. І жили в цих казкових хатах люди, не знаючи роботи й турбот.
Але, як то кажуть у народі: немає лиха без добра, а добра без лиха... Загордилися їхні володарі тим, що здійнялися до небес, і забажали, щоб усі інші народи Вальгарда їм вклонялися, як богам, і пішли війною на своїх сусідів...
Ось тоді й сколихнулася Темрява одвічна, що терпляче чекала свого часу, і піднялася вона з глибин хаосу. Хитрістю і підступністю підкинула вона владикам людей чорне насіння зла, іменоване Квітами смерті, обіцяючи всевладдя і могутність тим, хто виростить це насіння.
Деякі з людей, дізнавшись про це, спробували застерегти інших, пророкуючи жахливі біди і катастрофи, але їх ніхто не захотів слухати. Тоді мала частина пророків таємно викрала одне насіння Квітки смерті і сховалася в крижаній пустелі, маючи намір з`ясувати, яким чином можна знищити насіння зла...
Решта ж пророків залишили прокляте місто і пішли далеко на південь, у стародавні ліси, які нині відомі як Ліси Забуття. Що з ними стало, про те нікому не відомо, бо ті, хто залишився в місті, завантажили насіння Квітів смерті на своїх залізних птахів і, здійнявшись у небеса, щедро засіяли ними землі сусідів, не відаючи того, що висіяли жахливу й болісну смерть також і для самих себе... І тоді здригнулася земля в жорстоких нестерпних корчах, вихлюпнувши з надр своїх велетенські вогняні ріки, які спопеляли все живе! І впало почорніле небо на грішну землю! І розверзлися безодні, поглинаючи божевільних...
Тора раптово замовкла. Здавалося, вона зовсім не дихала. Її зморщене старече обличчя зараз виглядало кістлявим, немов поховальна маска мерця.
Аргнар здригнувся, оговтуючись, і з побоюванням глянув на нерухому стару - чи не померла часом, боронь Боже?! Він уже зібрався, було, обережно простягнути до неї руку, щоб перевірити, коли Тора знову заговорила:
- Багато тривалих століть палала сама мати-земля, розколюючись на частини, деякі з яких назавжди пішли в безодню киплячих океанів. Нинішній Вальгард лише частина тієї великої землі, що колись була єдиним материком для всіх племен. Решта вцілілих частин пізніше отримали назви Чау-Гар та інші, мені не відомі...
Стара повільно розплющила очі, затягнуті каламутною муттю, і втомлено сперлася на стільницю дрібно тремтячими руками. Судячи з усього, розповідь далася їй дуже нелегко.
У кімнаті зависла напружена тиша, лише злегка порушувана віддаленими голосами веселої малечі, що безтурботно гралася на широкому хутірському обійсті.
- Хм... - нерішуче порушив мовчання Аргнар. - Звідки тобі відомо все це, матінко, якщо тоді ніхто не вцілів? Та й слідів-то ніяких немає... може, все це просто бабські вигадки, щоб неслухняних дітлахів лякати?
- Воно, звісно, може, і вигадки, - втомлено погодилася Тора. - Та ось тільки не все...
Вона взяла один із принесених нею сувоїв і розгорнула його.
- Ось, сам подивися! - стара ткнула сухеньким пальцем у дивний малюнок, що нагадував великого птаха з розкритими крилами.
Аргнар схилився до малюнка, з подивом уважно роздивляючись його. І справді птах виглядав незвично - був він якийсь незграбний і всуціль вкритий численними заклепками, як лицарська броня. Та й сам сувій був якимось дивним: на дотик тонкий, наче папір, а з усього видно, що міцний.
- Ну, так і що? - знизав плечима воїн. - Хіба мало хто з п`яних очей міг таке намалювати... або якийсь дуже розумний придворний вчений вигадав збудувати такого птаха... та от тільки не полетить він ніколи, бо залізний - це ж будь-кому ясно!
Бабця Тора уважно подивилася на Аргнара, а потім сердито зсунула сиві кудлаті брови і кілька разів постукала зігнутим пальцем себе по лобі.
- Ех, ти - розумник хитромудрий! - роздратовано вигукнула вона. - Невже не бачиш, дурнувата твоя макітра, що сувій-то стародавній! Йому, вважай, вже стільки століть, скільки й самому Вальгарду, якщо не більше! А матеріал, з якого він зроблений, і зовсім нікому не відомий донині... ти такий раніше зустрічав де-небудь?
- Ні...
- Отож!
Аргнар кілька разів перевів погляд з обличчя бабки Тори на сувій і назад, а потім розгублено скуйовдив долонею волосся.
- Ну, припустімо, так було насправді... - знехотя погодився він. - Тільки що мені, чи будь-кому іншому в цьому користі? Нині Темрява знову на Вальгард насунулася стіною, а як із нею впоратися, ніхто толком сказати не може, навіть ти...
- От ти мене слухати - слухав, та не почув! - хитро примружилася віщунка. - Але ж я тобі тлумачила про те, що частина пророків у ті незапам`ятні часи пішла в крижану пустелю і забрала з собою одну Квітку смерті...
- Ну і що з того?
- А те, дурна твоя голова, що вона – ця квітка і понині прихована десь у Гарячих джерелах! А ще кожному вальгардцю змалку відомо, що Квітка смерті - це і є та сама Вогняна чаша, за допомогою якої тільки і можна здолати Володаря темряви!
- Отже, по-твоєму, виходить, що я маю вирушати в Гарячі джерела по Вогняну чашу... - чи то запитуючи, чи то відповідаючи самому собі, тихо вимовив Аргнар. - Ось і відповідь на всі запитання.
- Бач, який прудкий знайшовся! - аж взвилася Тора. - Та чи знаєш ти, що знайти цю чашу буде ох, як непросто! І стережуть її чудовиська жахливі й нікому не відомі! Невже сподіваєшся ось так запросто, з одним мечем проти них усіх виступити?!
- То що ж мені робити в такому разі?! - втомлено зітхнув Аргнар. - Підкажи, якщо можеш...
- А ти не поспішай, прогуляйся трішечки, поки я тут ледь поворожу - дивись, що й пораджу, - заспокоїлася стара і додала: - А зараз іди, нема чого тобі на моє ворожіння витріщатися. Я тебе сама покличу, коли час прийде, йди...
Аргнар хотів, було, подякувати Торі, але та рішуче замахала на нього руками, не давши сказати більше ані слова, і випровадила за двері. Щойно він перетнув поріг, як почув за спиною скрипучий звук засува. Тепер залишалося тільки чекати.
Вийшовши за ворота хутора, Аргнар хотів було попрямувати в бік Горілого кургану, але затримав крок, коли помітив Ольму, яка поверталася додому з плетеним кошиком, повним різних трав, корінців і гілочок, всипаних ягодами.
- Здрастуй, Ольмо... - насилу вимовив він, від хвилювання відчувши раптову сухість у роті.
- Вітаю тебе, Мандрівнику! - відкрито усміхнулася травниця. - Що ж не заходиш у гості? Ось уже скільки днів на хуторі, а досі так і не спромігся...
- Та от, якось не вийшло...
- А ти заглянув би все ж таки, поки ще тут... Мабуть, незабаром знову кудись вирушиш? До того ж тобі тут одну річ залишили - просили передати, коли з`явишся...
- Хто? - здивувався Аргнар.
- Минулої зими заїжджав до нас на хутір загін форванських кіннотників. Так ось один із них назвався твоїм приятелем і попросив передати тобі перстня.
- Як його звали?
- Сказав, Гілбером... Але ж він ще після цього приїжджав, коли Ратона всього пораненого привозив...
Аргнар вельми здивувався, бо зустрічався з Однооким під час бою на перевалі Джунхаргських гір, але той йому нічого про перстень не сказав.
"Забув, напевно, - подумав Аргнар. - Та й не до того було на гірському перевалі, а потім, після запеклої битви довелося терміново вирушати в Оманливі гори. Скоріш за все, просто не встиг..."
- Це справді був твій приятель? - поцікавилася Ольма.
- Так.
- Отже, завітаєш увечері?
- Так...
- Щось ти, Мандрівнику, надто вже неговірким став, - задумливо усміхнулася травниця. - Мабуть, зовсім здичавів у своїх вічних поневіряннях?
Аргнар лише невиразно пробурмотів щось собі під ніс, і Ольма не поспішаючи пішла до свого дому. Провівши її задумливим поглядом, воїн зітхнув і вирушив до кургану.
Тут він просидів майже до самого вечора, мовчки слухаючи різноманітні звуки степу, що промовляли про всеперемагаючу силу життя. Ненадовго його думки перемкнулися на Ріпа.
"Як він там? Де зараз?" - подумав Аргнар.
Відтоді, як вовк пішов у степ, він більше не з`являвся на околицях хутора, але з досвіду воїн знав, що в необхідний час його вірний товариш у поневіряннях буде тут як тут.
Неподалік проїхала підвода, що везла веселих хутірських жінок, які поверталися з ланів. Вони про щось неголосно перемовлялися між собою, підштовхуючи одна одну ліктями в боки й грайливо пострілюючи очима в бік Аргнара. Одна з особливо жвавих молодиць дзвінко засміялася і гукнула його:
- Агов, Мандрівнику, чого це ти там замислився?! Гайда, до нас на воза - ми тебе трохи розворушимо, якщо не злякаєшся!
Тут уже й інші баби розсміялися.
Але Аргнар лише посміхнувся у відповідь і махнув жінкам рукою.
Поступово сонце почало хилитися до заходу. Залишилося зовсім небагато до тієї казкової пори, коли густа тінь вечірніх сутінків накриє землю, пробуджуючи до життя нічних мешканців степу.
- Час до бабки Тори навідатися, - сам собі сказав Аргнар, підводячись із колоди і прямуючи до хутора.
У вікнах старої було темно, але щойно воїн постукав у двері, вони одразу відчинилися, немов Тора вже давно чекала на нього.
- Заходь...
Опинившись у хаті провісниці, Аргнар вичікувально подивився на неї.
- Гаразд, гаразд, - пробурмотіла Тора. - Нема чого на мене баньками витріщатися... Дещо тобі розповім, може й стане у пригоді.
Сівши на лаву, Аргнар приготувався уважно слухати.
- Йти тобі за Вогненною чашею далеко в крижані пустелі. - повела свою розповідь стара. - Та тільки не одразу... спершу зустрінешся з тими, хто має незабаром у нас на хуторі з`явитися, а потім шлях твій лежить через замок Мелрода до Охоронних пагорбів, де знайдеш воїнів - помічників для свого походу...
- Яких воїнів, і хто має незабаром на хутір прибути? - не втримався від запитання Аргнар.
Але Тора лише роздратовано махнула на нього рукою:
- Не треба перебивати, поспішайко! Усе, що знаю, і так сама скажу, а що мені не відомо, за те не дорікай. Про воїнів цих нічого не можу сказати, а тільки знаю, що лише вони можуть тобі допомогти... Скоро на хутір приїдуть разом твій товариш і твій ворог - тобі вже самому зрозуміло, хто з них, хто... У поході за Вогняною чашею на тебе чатує безліч усіляких небезпек і зрада. Але головна небезпека - в Гарячих джерелах: щоб відшукати Вогняну чашу доведеться тобі увійти в саме лігво чудовиськ, які його стережуть!
- А як же відшукати туди дорогу?
- У цьому тобі допоможе стародавній камінь - Драконяче око.
- Знову загадка! – з серцем зітхнув Аргнар. - Де ж його шукати цей камінь, і який він має вигляд, хотів би я знати?
- А не треба шукати його за тридев`ять земель, бо Драконяче око поруч із тобою...
- Де?
- Поміркуй гарненько...
Бабка Тора замовкла, уважно дивлячись на воїна. Здалося йому чи ні, але в її погляді відчулася якась невластива бабці жалість. Але це слабке відчуття тривало всього лише мить. Відунка відвела очі й метушливо пробурмотіла:
- Ну, я тобі все сказала, що сама дізналася, а тепер іди - у мене тут турбот і без тебе вистачає!
Виходячи з хати, Аргнар подякував на прощання старій.
Коли вона зачинила за ним двері, то втомлено притулилася до стіни і ледь чутно прошепотіла:
- Охо-хо... Тяжкий і страшний твій далекий шлях, Мандрівнику... бережи тебе Всевишній!
Від хати бабки Тори Аргнар попрямував до Ольми. Вікна її хати вже заклично світилися затишним теплом.
Рішуче постукавши й почувши у відповідь "Заходь!", він відчинив двері й ступив усередину.
У кімнаті витав приємний терпкуватий запах трав. Біля великого столу сидів Ратон. Широким ножем він обстругував збиту з кількох дошок грубувату посудну полицю і вирізав на ній якийсь витіюватий візерунок. Ольма біля протилежної стіни розставляла на другій, уже готовій полиці тарілки й горщики.
- Ну ось, гість довгоочікуваний, нарешті знайшов час зазирнути, - усміхнулася йому травниця. - Сідай, Мандрівнику, до столу - зараз будемо вечеряти...
- Дякую за запрошення, тільки ситий я... - відповів Аргнар, сідаючи на лавку. - А зайшов попрощатися, бо рано вранці йду.
Ратон скинув на брата здивований погляд.
- Що ж так скоро? Побув би ще трохи.
- Не можу я, - мотнув головою Аргнар. - Час минає безповоротно, а мені ще треба дещо встигнути зробити...
Ратон помітив на зазвичай спокійному обличчі брата сліди явної заклопотаності і ще якусь неясну печать чи то гіркоти, чи то втоми. Це зовсім не було схоже на Мандрівника, а отже, справа й справді була серйозною.
- Скажи, брате, може, допомога якась потрібна? Я б пішов із тобою... - запропонував Ратон, рішуче відсуваючи полицю вбік і змахуючи тирсу в плетений кошик, що стояв біля його ніг.
Але Аргнар тільки вперто похитав головою.
- Ні, в цій справі ти мені не помічник, я сам маю це зробити!
Аргнар був нещирим. Мабуть, що Ратон з його бойовими навичками і досвідом справжнього воїна в цьому небезпечному поході став би у пригоді - в цьому Аргнар був упевнений. Але він не хотів, та й не мав права розлучати брата з Ольмою. До того ж вести його в лігво сил зла, звідки Ратон тільки нещодавно звільнився, він не міг. Однак, знаючи впертий характер брата, говорити про це прямо не став.
- Тут на хуторі тобі й так справ вистачить, а за нинішніх неспокійних часів, як щось трапиться, то допоможеш Гестаму... у нього чоловіки хоч і міцні, але все ж не воїни...
У будинку зависла незручна тиша, яку порушувало лише потріскування обгорілих гнотів у світильниках. Усе було сказано - це розумів кожен, а теревенити даремно не хотілося. Та й до чого зайві слова перед довгою розлукою, які тільки залишають тяжкі почуття?
Аргнар шумно зітхнув, ляснув себе по колінах, рішуче підвівся з лавки і, намагаючись здаватися бадьорим, вимовив:
- Ну, ось і все, отже... прощавайте, не згадуйте лихом! Дасть Бог - ще побачимося...
Ратон теж підвівся з-за столу, зробив крок до брата й міцно обійняв його, не кажучи ні слова. Так вони й стояли мовчки, проте в цьому мовчанні було все сказано - брати розуміли, що будь-які слова зараз були б зайвими.
- Ой, що ж це я?! - вигукнула Ольма. - Зовсім забула...
Вона кинулася в кут кімнати, відчинила велику стару скриню і дістала з неї невелику берестяну скриньку, в якій лежав перстень, залишений Однооким.
- Ось, візьми, - сказала Ольма, простягаючи замотаний у ганчірку перстень Аргнару. - Це тобі передав твій приятель.
Розгорнувши тканину, Аргнар підніс перстень ближче до світла й уважно придивився до темно-синього каменю, майстерно вправленого в масивний золотий обруч. Здалося йому чи ні, а начебто камінь був живий. Здавалося, в його глибині вгадується якийсь невиразний, невловимий для ока рух. Камінь притягував погляд, немов захоплюючи кудись у незвідану іносвітову далечінь.
Ратон теж подався трохи вперед, з пильною цікавістю вдивляючись у камінь.
- Кхм... - задумливо пробурмотів він. - Камінчик-то, здається, не зовсім простий. Він... він немов живе око могутньої невідомої істоти. Здається мені, що він якось пов`язаний з дуже сильною магією, тільки от не зрозумію, з якою...
Від цих слів Аргнар мимоволі здригнувся. Блискавкою промайнула здогадка: "Напевно, це і є той самий камінь, про який сьогодні мені казала бабка Тора!"
- Драконяче око... - ледь чутно вимовив воїн.
- Що ти сказав? - підкинув здивований погляд на брата Ратон.
- Та так, дурниця, - ухилився від прямої відповіді Аргнар. - Просто з язика зірвалося...
Він покрутив перстень, намагаючись виявити на ньому якісь написи або символи, але метал був чистим і гладким. Потиснувши плечима, Аргнар надягнув перстень на безіменний палець лівої руки й одразу відчув, як обруч немов би ледь стиснувся, набуваючи форми пальця. Він не здавив, а просто м`яко, але щільно облягав, хоча перед цим був трохи завеликий у розмірі. На якусь коротку мить прийшло відчуття холоду в пальці, немов у шкіру впилася крижана голка, але тут же перстень злегка потеплішав, і відчуття холоду зникло. Аргнар покрутив перстень на пальці - той рухався вільно, хоча сидів щільно. У самому камені явно відчувалася присутність магічної сили. Але вона була якоюсь незрозумілою. У ній не відчувалося гнітючої темряви, але й не було ясного світла. Це було щось зовсім інше.
- Ну що ж, піду я, - просто сказав Аргнар.
Підкоряючись якомусь неусвідомленому пориву, Ольма раптово потягнулася до нього, швидко поцілувала в жорстку щетинисту щоку і відвернулася, соромлячись сльоз, які невідомо звідки набігли на очі.
Обмінявшись останнім рукопожаттям із братом, Аргнар ступив за двері в темряву прохолодної ночі. Він збирався трохи відпочити перед далекою дорогою з тим, щоб рано на світанку виступити.
Але, як відомо: людина крутить, а Всевишній розкручує - виспатися цієї ночі Аргнару не довелося.
Далі буде