Вогняна чаша
Частина №16 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Сон не йшов. Якесь незрозуміле передчуття невиразно тривожило, тиснуло на серце, не даючи зануритися в безтурботну дрімоту. Не допомогли навіть особливі навички вимикатися в будь-якій обстановці, які Аргнар набув ще учнем у Храмі П`ятьох. Уже розуміючи марність спроб заснути, він рішуче підвівся з ліжка, маючи намір вийти на свіже повітря. У цей момент з обійстя долинув тривожний вигук нічної варти:
- Стій! Хто йде?
Час був за північ, і всі хуторяни вже давно спали. Отже, до воріт під`їхав хтось чужий. Зацікавившись цим, Аргнар вийшов із хати й неспішно попрямував до воріт, де вартові ліниво пересварювалися з нічними відвідувачами.
- Чого це ви ночами вештаєтеся? Порядний люд у цей час по домівках сидить! - бурчав старий сторож, короткозоро мружачись крізь вузьку бійницю в темряву по інший бік воріт.
- Та поклич же ти господаря нарешті! - долинуло ззовні.
Гуркітливий голос нічного гостя змусив Аргнара мимоволі посміхнутися. У кілька стрибків він піднявся на сторожовий майданчик і, звісившись через поручні, покликав:
- Ей, Одноокий! Це ти?
На мить запанувала тиша, а потім пролунав радісний голос:
- Мандрівник!
- Звідки ти тут узявся?
- Так я ж тебе всюди шукаю... слава Богу, зустрілися!
- Ти сам чи з тобою ще хтось?
- Нас двоє - я і ще один твій давній знайомий... Може, нас усе ж таки пустять всередину або будемо так до ранку базікати?
Аргнар повернувся до старого і молодого хлопця, які невпевнено переступали з ноги на ногу, не знаючи, що їм робити.
- Впустіть під мою відповідальність.
- Треба усе ж таки господаря кликнути... - нерішуче заперечив молодий. - А то ж хіба мало що...
- Це не вороги, я гарантую, тож Гестама не варто даремно турбувати - вранці доповісте.
Старий уважно подивився на Аргнара, почухав у короткому роздумі потилицю, але сперечатися не став. Він не поспішаючи попрямував до воріт, все ж продовжуючи по-старечому буркотіти:
- Їздять тут усякі-різні, не знати хто, вештаються без діла ночами... порядним людям спати не дають... а ще дехто знаходиться, що теж командує, наче в себе вдома...
- Гаразд, отче, ти не гнівайся даремно, вранці я перед Гестамом сам відповім, - усміхнувся Аргнар.
Але до ранку чекати не довелося - господар хутора вже сам стояв на порозі, уважно прислухаючись до розмови.
- Впусти, Дейле! - коротко наказав він старому. - Оскільки вже Мандрівник ручається за прибульців, то нехай в`їжджають на подвір`я.
Скрипнули важкі ворота, відкриваючи неширокий прохід для приїжджих. Із темряви нічного степу висунулися силуети двох вершників, закутаних у запилені дорожні плащі. В`їхавши на подвір`я, вони зупинилися біля Аргнара.
Перший із них - могутньої статури воїн напрочуд спритно зістрибнув зі свого коня і, швидко зробивши крок уперед, рвучко обійняв Аргнара.
Другий же - огрядний, низенький товстун незграбно сповз по крупу коня на землю і тепер невпевнено розминав затерплі від незвички ноги, галасливо сопучи та покректуючи.
Щось у зовнішності цього товстуна здалося Аргнару дуже знайомим. Він трохи нахилився вперед, намагаючись розгледіти в напівтемряві обличчя прибулого, і раптово відсахнувся, немов побачив гримучу змію.
- Мурід?!
Побачивши реакцію приятеля, Ґілбер на прізвисько Одноокий застережливо підняв руку і неголосно вимовив:
- Давай трохи осторонь відійдемо...
Побачивши, що нічні гості не надто балакучі, вартові повернулися на свій піст, вдаючи, що їм зовсім не цікаво, про що шепочуться прибулі з Мандрівником.
- Та невже це й справді Мурід?! - тихо перепитав Аргнар. - Очам своїм не вірю!
- Він самий! Та ти не сумнівайся, нині він на нашому боці, щоправда, не з власної волі - йому просто діватися нікуди. Жерці Чау-Гара його до нігтя так притиснули, що й дихнути немає можливості...
Аргнар похмуро глянув на Муріда.
Не витримавши прямого погляду, щурячі оченята колишнього узурпатора метушливо забігали. Він якось зіщулився, немов очікуючи неминучої відплати за свої чорні діяння.
- Тебе-то я знаю, - сказав Гестам, наближаючись до Гілбера. - А твого супутника вперше бачу. Хто він?
- Я тобі, Гестаме, скажу, чоловіче ти правильний, тільки не треба, щоб про це інші знали... - неголосно попередив Ґілбер і пояснив: - це колишній придворний маг герцога Хедміра й узурпатор Форвана, утім, теж колишній, - Мурід!
Не вірячи власним вухам, хазяїн хутора недовірливо покосився на Аргнара, але той без усмішки серйозно кивнув на підтвердження.
- Ну й діла... - тільки й зміг сказати Гестам. - Куди ж мені вас розташувати? Тебе, Одноокий, у будь-яку хату візьмуть, а хоч би й до мене йди. А ось цього душогуба навряд чи хто зрадіє побачити, я вже не кажу про те, щоб на постій взяти...
- Нам постій не потрібен, - Гілбер по-дружньому взяв Гестама за лікоть. - Нам би тут із Мандрівником і цим чаклуном треба проміж собою побалакати без сторонніх вух і трохи підкріпитися. А до світанку ми поїдемо, щоб ніхто не довідався про Муріда.
- Ясно. Зробимо...
Гестам швидко пішов у будинок і незабаром повернувся з двома незапаленими світильниками. Він провів нічних відвідувачів у господарську прибудову за будинком, щільно завісив зсередини вікна старим рядном і лише після цього запалив світильники.
Посеред просторої кімнати з низькою стелею стояв величезний дубовий стіл, на якому височіла купа ще не вироблених шкір. Відтягнувши їх у найдальший кут, господар вправно змахнув ганчіркою зі столу пил, присунув дві широкі лави, що стояли трохи віддалік, і вказав на стіл.
- Сідайте поки що тут, - запропонував Гестам. - А я зараз дечого їстівного принесу.
Господар хутора пішов, стурбовано хмурячись і похитуючи головою. Він відчував, що за сьогоднішнім нічним візитом криється якась похмура таємниця.
Поки Гестам власноруч приніс вина й усяких харчів (Нерейда сунулася, було, спросоння допомогти йому, але Гестам рішуче відіслав її до хати), Ґілбер повідав Арґнару про те, що відбувалося останнім часом у Форвані. Він розповів про чорноплащну кінноту чау-гарців, про плани жерців, що стали йому відомими, про те, як звільнили герцога Хедміра і його сина Етмора.
Забезпечивши гостей їжею і напоями, господар хутора делікатно пішов, суворо заборонивши вартовим турбувати їх.
- Хотіли ми цього гада підсмикнути на товстій гілці, та тільки він сам зголосився допомогти проти жерців, - закінчив тим часом свою розповідь Гілбер. - Я-то йому не надто вірю, як ти розумієш, але Мурід заприсягся, що знає якісь таємниці, які допоможуть. А ще сказав, що повідає про це лише тобі самому...
Аргнар перевів важкий погляд на Муріда.
- Ну, розповідай...
Опальний чарівник ледь не вдавився. Поки Одноокий розповідав Мандрівникові про останні події, він віддавав належне частуванню. Складні перипетії останніх днів не вплинули на його апетит, тому він спритно вправлявся з печеною куркою, коли до нього звернувся воїн.
Квапливо обтерши рукавом відвислі масні губи, Мурід нишком стрельнув хитрим оком на співрозмовників, потім важко зітхнув і вимовив:
- Повірте мені, я зовсім не збираюся нічого вимагати в обмін на те, що знаю...
Хитрий iнтриган, він уже давно все обміркував. Розуміючи, що з Аргнаром розмовляти буде непросто, Мурід вирішив удати себе за літню людину, яка змирилася зі своєю долею і розкаялася у власних діяннях, і яка зробить усе, щоб її відпустили доживати свій вік де-небудь у глухому куточку Вальгарда.
- Вимагати?! - Аргнар мимоволі стиснув кулаки.
- Ні, ні... я ж кажу, що нічого не вимагаю! - квапливо виправився Мурид. - Знаю, що припустився багатьох помилок і навіть... скоїв злочин... але тепер я хочу щиро допомогти тобі здолати чау-гарських жерців.
- Цікаво було б дізнатися, з якого-такого дива?
- Тому що вони тепер і мої вороги теж!
- Що, прищемили хвоста, а вкусити не можеш?!
Мурід схилив голову, висловлюючи сором`язливе збентеження. Тим часом з-під лоба він уважно спостерігав за Мандрівником і Однооким. Поки що все йшло за його планом: у поглядах воїнів уже не було лякаючої ненависті, її змінило презирство. Саме цього й домагався чарівник, знаючи, що шляхетність Мандрівника не дасть йому змоги підняти руку на людину, яка викликає огиду.
- Я вже стара, хвора людина, яку будь-хто образити може... - глухим голосом вимовив він.
- Ти не виляй хвостом, старий щур! - вступив у розмову Гілбер. - Викладай, що знаєш, а то...
Але Аргнар зупинив його коротким рухом руки і знову повернувся до Муріда:
- Розповідай...
- Здолати чау-гарських жерців Ордену неможливо. Майже... Усі їхні вищі ієрархи володіють такою потужною чорною магією, проти якої ні в кого немає захисту.
- То що ж ти, чау-гарський посіпака, нам голову дуриш, ніби знаєш, як їх перемогти?!
- Я ж сказав, що майже неможливо. Насправді ж будь-яке магічне закляття потребує бодай якогось часу, щоб його підготувати чи вимовити. Тому, якщо потай підстерегти жерців у якомусь затишному місці і діяти стрімко, то вони просто не встигнуть нічого зробити.
- Теж мені секрет! - розчаровано пирхнув Гілбер.
Проте Мурід навіть не звернув на нього уваги і спокійно продовжував:
Але це ще не все. Навіть жерці касти Гру, а це найвищі ієрархи, не володіють чорною магією в чистому вигляді. Основна їхня сила міститься в чаклунських амулетах, які вони постійно носять на своєму тілі, ніколи не розлучаючись із ними.
- Отже, вбивши жерця, потрібно знищувати чаклунські амулети?
- А ось цього якраз робити і не можна, тому що тільки амулети відкривають прохід у лігво чудовиськ, що охороняють Квітку смерті!
Аргнар допитливо глянув в очі Муріда. Здається, цього разу пройдисвіт казав правду. Він навіть витримав прямий погляд, хоча й насилу. Але все це були тільки квіточки - головне поки все ще було приховано завісою невідомості.
- Припустимо, що я тобі повірю, - сказав Аргнар. - Але що далі? Як відшукати це лігво в Гарячих джерелах і найголовніше: як знайти легендарну Вогняну чашу?
Мурід винувато шмигнув носом і зізнався:
- Поки що не знаю, але коли в нас будуть чаклунські амулети...
- У нас?! - аж задихнувся від обурення Одноокий, загрозливо стискаючи величезні кулачища. - Ти, чародію, здається, забуваєшся!
Але Аргнар рухом руки зупинив товариша, який розпалився, і знову вичікувально подивився на Муріда.
- Продовжуй...
- Коли чаклунські амулети знайдуться, я спробую з їхньою допомогою відшукати шлях до Гарячих джерел. Був, щоправда, один вірний засіб, але сподіватися на нього немає сенсу, бо відшукати амулет, народжений у полум`ї Квітки смерті, не уявляється можливим. Його слід загубився десь у віках, і ніхто з нині живучих нічого про нього не знає.
- А тобі це звідки відомо?
Мурід криво посміхнувся.
- Одного разу я випадково став мимовільним свідком бесіди верховного жерця Ордену і його помічника. А потім ще зазирнув крадькома одним оком у стародавній рукопис, у якому виявив дуже докладний опис цього амулета...
- Тобто, просто кажучи, підслухав і підглянув? - не втримавшись, поглузував Гілбер.
Але Мурід навіть не звернув на його слова уваги, прекрасно розуміючи, що за цим столом головним є Аргнар, і тільки від його рішення залежить подальша доля колишнього узурпатора. Тому він пильно стежив за виразом обличчя славетного воїна.
- Не густо... - із сумнівом вимовив Аргнар.
У задумі він почав стукати пальцями по стільниці, несвідомо вибиваючи хитромудрий ритм бойового маршу гвардійського легіону королівства Тромболі.
Немов зачарований цим дробом, Мурід втупився на пальці Аргнара. Його щелепа здивовано відвисла, і наступної миті чаклун з радісним криком кинувся до руки воїна.
Від несподіванки Аргнар відскочив назад і швидко схопився за руків`я кинджала. А Одноокий звалився на Муріда всім тілом, притискаючи його до столу.
- Ах ти, паскудо! - прохрипів він, заламуючи руки чародія за спину. - Я тобі зараз шию зверну!
- Амулет! - здавлено пискнув Мурід, марно намагаючись вирватися з могутніх рук здорованя. - Амулет знайшовся!
- Почекай, Одноокий! - зупинив приятеля Аргнар. - Нумо, дай йому сказати. Відпусти...
Важко дихаючи, Гілбер неохоче відвалився від Муріда, продовжуючи дивитися на нього з такою ненавистю, що колишній радник відчув, як у нього по спині пробігли крижані мурахи.
Розтираючи занімілі руки, він злобливо зиркнув на кривдника, а потім тицьнув пальцем у перстень Аргнара.
- Ось він!
- Хто?
- Той самий стародавній оберіг, про який я розповідав. Він відомий під ім`ям Драконяче око...
Аргнар із Гілбером здивовано перезирнулися.
- Звідки він у тебе? - не втримався від запитання Мурід.
- Та так, просто подарунок... - ухилився від прямої відповіді Аргнар, очима наказуючи Гілберу мовчати. - А що тобі відомо про цей камінь? Нумо, розповідай!
Не відриваючи засклянілого погляду від темно-синього каменю персня, Мурід почав розповідати:
- Колись дуже давно один могутній маг, імені якого не залишилося, створив цей оберіг з діаманту, переплавленого в смертному полум`ї Вогняної чаші, і вклав у нього закляття пошуку Квітів смерті. Цей маг не прислуговував ні силам світла, ані силам темряви. Його чари належали позамежним силам не нашого світу, а тому були нездоланними. Існує повір`я, що розплавити Драконяче око здатне лише полум`я Вогняної чаші! Магічні закляття зазвичай живуть вічно і переживають своїх творців, які теж смертні, як і прості люди, хоча й живуть набагато довше...
Здавалося, останні слова щось зачепили в каламутній душі Муріда. Він задумливо схилив голову, на його фізіономії з`явився вираз щирої скорботи, не притаманної старому інтригану.
Аргнар тихенько кашлянув.
Стрепенувшись, немов виходячи з напівсонного стану, Мурід підняв голову, здивовано дивлячись на співрозмовників. Це тривало всього лише мить, але ось його обличчя знову набуло нудотно-згодливого виразу.
- Була ще одна легенда. Нібито камінь, вправлений у твій перстень, ніщо інше, як шматочок ока могутнього Дракона Часу. Але це, швидше за все, просто казка. Магія цього каменю мені не відома, але я точно знаю, що він вкаже напрямок до Квітки смерті, коли опиниться досить близько до неї, і захистить свого власника від згубної дії смертного полум`я, яке неприборкано вирує всередині Вогняної чаші...
Одноокий із недовірливою усмішкою поглянув на чародія і хмикнув:
- Гарно співаєш... тільки звідки нам знати, що цей перстень той самий, про який свідчать легенди? Ти ж і сам про нього всього лише з чуток знаєш.
- Я бачив його малюнок у стародавньому рукописі. Крім того, є досить простий засіб перевірити мої слова...
- Який?
- Спробуй потрощити камінь або розплющити перстень.
- Навіщо?
- Щоб переконатися в тому, що жодними зусиллями тобі не вдасться це зробити. Перстень захищений таким потужним охоронним закляттям, що його не здатні подолати навіть жерці Ордена!
Аргнар недовірливо подивився на перстень, а потім рішуче потягнув його з пальця, маючи намір перевірити слова Муріда. Однак перстень не піддався, немов приріс до пальця, хоча й не тиснув і вільно обертався на ньому.
- Дивно, - пробурмотів Аргнар. - Коли я його одягав, мені здалося, що перстень трохи завеликий. Але зараз він сидить на пальці так щільно, що я його не можу зняти...
- Нічого дивного, - криво посміхнувся чаклун. - Перстень визнав тебе господарем і вже ніколи не розлучиться з тобою... принаймні до кінця твого життя. Але навіть, якби тобі вдалося його зняти, то все одно ніхто не був би в силах пошкодити Драконяче око!
Говорячи це, Мурід невідривно дивився на перстень. У його оченятах-буравчиках спалахнув ледь помітний вогник. Не знав ні Аргнар, ні Гілбер про те, що в голові колишнього узурпатора вже почав складатися підступний план. Він вирішив підлаштувати пастку для прославленого мечника і погубити його для того, щоб самому заволодіти магічним перснем. Ось тоді-то Мурід і сподівався відігратися на жерцях Ордену, а заодно стати володарем усього Вальгарда! Щоправда, залишався ще Повелитель темряви, з яким, за задумом, мав впоратися Аргнар, ну а потім вже й сам загинути.
"Можливо, навіть як герой... - вирішив чарівник. - Прославлений герой Аргнар, товариш і помічник великого Муріда - визволителя Вальгарда від іноземних загарбників!"
Ця паскудна думка так сподобалася Муріду, що він не втримався і зловтішно захихотів.
- Чого це ти зуби шкіриш?! - похмуро глянув на нього Одноокий. - Мабуть, знову щось задумав, мерзенна твоя душа?
- Ну, хіба можна замислювати що-небудь проти господаря Драконячого ока?! - удавано здивувався Мурід. - Я просто радий, що можу принести користь йому в праведній справі!
- З яких це пір ти став таким праведником?
- Я багато думав і зрозумів, що жив неправильно... до того ж зустріч із вами допомогла мені зробити вірний вибір.
Аргнар скоса глянув на солодкувату пику Муріда, але промовчав. Він відчував брехливість слів старого пройдисвіта, але розумів, що той поки що їм потрібен. Та й не наважиться чародій зробити що-небудь зараз, принаймні жерці Ордену були для нього більшою загрозою, тому Мурід поводитиметься тихо. Ну а там... буде видно.
- Що тобі відомо про Повелителя темряви? - запитав Аргнар.
- Не багато. Мені відомо, що він має практично необмежену могутність, оскільки йому не потрібні чаклунські амулети. Він сам - чорна магія! Лише полум`я Вогняної чаші здатне його спопелити. Сам він не може до неї дістатися, але це можуть зробити жерці Ордена. Вони планують відправити в Гарячі джерела своїх адептів, які мають доправити Вогняну чашу в Загублений край. Якщо це станеться, то влада Повелителя темряви стане безмежною, і йому вже ніщо не загрожуватиме.
У будинку запанувала тиша. Мурід і Одноокий дивилися на Аргнара, чекаючи його рішення.
- Коли жерці збираються йти по Вогняну чашу? - запитав Аргнар.
- За два місяці.
- Тобі відомо, як вони підуть?
- А тут і гадати особливо нічого. Уздовж підніжжя Карних гір жерці вийдуть із Загубленого краю в Північну пустелю, там вони оминуть річку Супутницю, пройдуть повз Уклінних гір і краєм Північного лісу вийдуть до кільця гір, що оперізують Гарячі джерела.
- Отже, ми маємо перехопити їх десь у дорозі... Час ще є, тож ми спершу зробимо гак у бік Малурії, щоб розвідати, що там і як, а потім вирушимо на околицю Північної пустелі й улаштуємо засідку.
- Утрьох?! - здивовано витріщив очі Мурід.
- Учотирьох. З нами піде Ріп.
- А хто це? - запитав Одноокий, марно намагаючись пригадати воїна з таким ім`ям.
- Вовк. Він врятував мені життя і відтоді всюди супроводжує.
Одноокий з Мурідом здивовано перезирнулися, але нічого не сказали, знаючи, що Аргнар слів на вітер не кидає - раз сказав, то так воно і було.
- Крім того, трохи згодом до нас приєднається загін воїнів.
- Яких? Чиї це воїни? - занепокоївся чародій.
- Прийде час - дізнаєшся! - відрізав Аргнар, рішуче підводячись із-за столу, і додав: - Пора вирушати. Чекайте мене тут, я з господарем попрощаюся.
Коли до світанку залишалося вже недовго, за ворота хутора виїхали три вершники - Гестам віддав найкращого коня зі своєї стайні Аргнару. Він власноруч пов`язав тюки з провізією, фляги з водою і вином, а також теплі плащі в дорогу. Слів ніяких не казали, тільки обійнялися на прощання.
Гестам довго дивився навздогін вершникам, які від`їжджали. Він помітив темну тінь, що метнулася навскоси до Аргнара, який їхав з краю. Це Ріп приєднався до загону. Перелякано схропнули коні, побачивши вовка, але вершники їх заспокоїли, і незабаром загін розтанув у досвітній імлі.
Зачинивши ворота і махнувши рукою вартовим, Гестам пішов у хату. Щось тривожило його душу, тиснуло, немов холодний камінь, це було передчуття біди, що невідворотно насувалася. Звідкись прийшла гнітюча впевненість, що більше зустрічей із Мандрівником не буде.
Гестам тихенько ліг у ліжко, намагаючись не турбувати Нерейду, але з напруженої тиші здогадався, що та не спить.
- Поїхали? - тихо запитала Нерейда.
- Так...
Розмовляти не хотілося. Нерейда повернулася на бік, притулилася до чоловіка й одними губами тихо прошепотіла:
- Бережи, Всевишній, Мандрівника...
Час минав. За віконцем починали світлішати перші промоїни в каламутній темряві ночі. Наближався світанок. У хліві неспокійно завозилася худоба, брязнув спросоння старий дворовий пес... Поступово хутір починав прокидатися.
Гестам і Нерейда так і не зімкнули до самого ранку очей. Мовчки обійнявшись, вони лежали й гадали про Мандрівника, про його нелегку долю, про тяжкі й невідомі випробування, які ще очікували на благородного воїна.
* * *
Минуло вже два тижні відтоді, як Аргнар із супутниками нічною порою залишили хутір Гестама. Лишилися далеко позаду нетрі Безіменної пущі. Мандрівники прямували на захід Обхідним шляхом, намагаючись ухилятися від небажаних зустрічей. Але їх майже й не було. Напружене становище на материку зробило шляхи Вальгарда безлюдними, особливо в околицях, прилеглих до кордонів Загубленого краю.
Аргнар вирішив дорогою до Охоронних пагорбів зробити гак, щоб зазирнути до замку Мелрода і на власні очі побачити те, про що ходили лише незрозумілі чутки.
За мостом через сухе річище Стариці далеко на всі боки простягався рівний, як стіл, голий степ. Лише праворуч чорніли вдалині похмурі верхівки Гиблого кряжу, що оперізував південним кордоном володіння жахливих створінь, що мешкали у Межиріччі. Попереду, поруч з Обхідним шляхом за півгодини їзди виднілися гордовиті шпилі родового замку Мелрода, але на них не майоріли нині прапори шляхетного барона Греттіра.
Підкоряючись неусвідомленому пориву, Аргнар пришпорив коня. Решта наслідували його приклад.
День хилився до вечора. Сонце ще не сіло за обрій, але з протилежного боку небосхилу вже проглянув крізь розриви в легких хмарах блідий місяць.
Від потужних дубових воріт, колись окованих сталевими листами, збереглися тільки дві бічні балки з вивернутими завісами. Сама брама, вірніше те, що від неї лишилося, валялося розкиданим по внутрішньому подвір`ї фортеці. Місцями ці уламки вже поросли плющем, утворивши зелені пагорби, що нагадували могили. Між плитами двору проросла висока трава, подекуди жовтіли віночки горицвіту.
З важким серцем Аргнар зійшов з коня і, відпустивши його випасатися, увійшов у внутрішній двір замку. За ним пішли Гілбер і Мурід. Ріп залишився зовні.
Подекуди зяяли широкі щілини, що розтинали фортечні стіни майже дощенту. У цих розколинах вже теж колихалися трави, а в одному місці навіть виросло невелике деревце. Так, час бере своє...
Оглянувши подвір`я сумним поглядом, Аргнар ненадовго зазирнув у вартове приміщення, а потім увійшов у внутрішні покої замку.
Тут він бував неодноразово, коли брав участь у Турнірі мечів, що його щороку проводив восени барон Греттір. Тоді тут на повну силу горіли світильники, снувала челядь. Найкращі мечники Вальгарда розташовувалися за величезним довгим столом, на чолі якого сидів сам господар замку і його білява донька Лута. Відомі барди виконували стародавні балади про відважних мандрівних лицарів і їхніх прекрасних коханих, про дружбу, гідність і хоробрість, про загадкові далекі країни...
Товстий шар сірого пилу на всю довжину вкривав розтрісканий стіл для святкових бенкетів. У чашах світильників звили гнізда якісь птахи. Безлюдними коридорами сновигав один лише приблуда вітер. Тихо й прохолодно було в спорожнілому родовому гнізді славетного колись баронського роду.
Пройшовши довгим коридором, Аргнар увійшов в особисту кімнату барона Греттіра. Тут теж панувало запустіння. Зім`ята постіль, стіл і крісла теж були вкриті пилом. Посеред столу лежала кам`яна куля, вкрита густою мережею дрібних тріщин...
Несподівано з вулиці пролунав поодинокий звук сторожового дзвону, розташованого на дозорній вишці. Обвівши прощальним поглядом кімнату, Аргнар швидко вийшов на подвір`я.
- Що сталося? - запитав він Одноокого, який погрожував комусь на стіні кулаком.
Замість відповіді здоровань тицьнув пальцем у бік дозорної башти. Там на перекладині сиділа величезна ворона, косячи оком у бік людей. Сторожовий дзвін ще злегка розгойдувався. Вочевидь, ворона сіла спершу на дзвін, але, злякана його дзвоном, відлетіла вбік і примостилася на перекладині неподалік. Вона з нахабною цікавістю роздивлялася прибульців, вочевидь сподіваючись поживитися чимось або, в крайньому разі, стягнути щось блискуче.
Мурід почувався незатишно. На відміну від Аргнара і Гілбера, чародій відчував у замку залишки потужних магічних сил. Сліди чорнокнижних заклять його не дуже турбували. А ось незримий ореол абсолютно чистої світлої магії, що оточував родовий замок Мелрод, лякав його підлу темну душу. Ця магія не могла належати якомусь чародієві. У ній відчувалася така безмежна міць і чистота, якої Мурід просто навіть не міг собі уявити. Та й як нікчемний чаклун міг знати, до кого в останню хвилину звернувся з проханням шляхетний барон Греттір...
Тим часом Аргнар неспішно обійшов територію замку, мовчки пригадуючи ті часи, коли він бував тут раніше. Ось ристалище, на якому билися новачки. Їм дозволялося битися лише важкими учбовими мечами, зробленими з південного дерева чиракуйя, що було твердим як камінь, але не піддавалося заточуванню. А ось тут, на другому ристалищі відбувалися вже справжні двобої. До них долучалися лише відомі досвідчені мечники. Тут билися бойовими мечами, по-справжньому, але тільки до першої крові. Барон Греттір стежив за цим суворо - він не дозволяв смертовбивства і понад усе цінував у бійцях техніку володіння мечем і силу духу.
У невеликому саду на задньому дворі Аргнар знайшов знайому лавку біля фонтану з білого мармуру, виконаного у формі прочиненого бутона троянди. Тепер фонтан не діяв, і потріскане каміння піраміди, на якій він був розташований, вже не блищало вологими боками. Тут барон Греттір часто сидів із донькою теплими літніми вечорами. Одного разу й Арґнар просидів на цій лаві з шляхетним бароном увесь вечір, доки небо не всипали зорі. Тоді вони обговорювали майбутній союз Етмора і Лути, та про те, що стало неспокійно на землях Вальгарда, а Вічна імла заворушилася і почала розростатися. Греттір висловлював з цього приводу свої міркування і розпитував бувалого воїна.
І ось тепер прославлена гілка колись могутнього роду зламалася.
Аргнар повільно присів на лавку і, відкинувшись на спинку, прикрив очі, згадуючи той далекий вечір. Мабуть, не судилося породичатися барону Греттіру і герцогу Хедміру. Грянула біда й розкидала всі їхні плани, подібно до того, як грозовий вітер розносить на шматки самотню копицю сіна посеред степу. Звільнений Хедмір разом із сином, за словами Гілбера, вирушили до фортеці-порту Західні Ворота. Як складеться їхня подальша доля... та й узагалі долі народів Вальгарда? А ось Греттіра немає... Аргнар не хотів думати, що і Лута загинула. Він дуже сподівався, що барон відправив свою доньку кудись у безпечніше місце до родичів, можливо, що теж до Західних Воріт. Колись Греттір у розмові згадував свого двоюрідного брата - барона Бродіра, який був знатним вельможею в портовій фортеці.
Спокійно, немов із нізвідки з`явилася лякаюче-відчутна думка: "Якщо не я, то хто ж здолає сили зла?!" Аргнар дедалі більше переконувався в тому, що не дарма його виховував Учитель у Храмі П`ятьох, що на Плато титанів. Не дарма з ним розмовляли старці Затіненої діброви... Ну а те, що до нього приходила сама господиня Місячного озера і розмовляла з ним, із простим смертним, як із рівним?! Ні, це все було не просто так. Він має пройти свій шлях до кінця, яким би він не був, в ім`я життя людей, в ім`я ще не народжених поколінь!
Тут, на руїнах колись гордого замку шляхетного Мелрода прийшов відсторонений спокій. Аргнар зробив остаточний вибір, і його душа звільнилася від сумнівів. Вона вже не протестувала, не бунтувала. Там попереду, крізь морок хаосу пробивалося світло - всепереможне світло життя і любові. Відтепер тільки туди лежав шлях Мандрівника, і меч його тепер слугував тільки світлу...
Аргнар сидів на лаві з заплющеними очима. З боку могло здатися, що він спить. Але насправді воїн слухав легкий шепіт теплого вітерця, що випадково залетів у сад на задньому дворі замку; ледве вловиме потріскування вистигаючого каміння, розігрітого денним сонцем; тремтливе шелестіння відкриваючихся нічних квітів. Все навкруги наповнювалося звуками, на які раніше Аргнар ніколи не звертав уваги.
Розплющивши очі, він зі здивуванням виявив, що настала темрява. Точніше, це не була повна темрява у звичайному сенсі. Здавалося, з усіх боків його оточила м`яка напівпрозора вуаль, в якій дерева і стіни замку здавалися скляними. Далі все тонуло в імлі, немов там, за цією межею закінчувалося все суще, відкриваючи безмежні простори безчасся.
Звідти ланцюгом наближалися хиткі силуети воїнів. На чолі загону йшов барон Греттір.
Наблизившись до Аргнара, він зупинився і пильно подивився йому в очі.
- Вітаю тебе, Мандрівнику, у моєму родовому замку! - вимовив Греттір. - Вибач, що не можу прийняти так, як хотів би. Ти знаєш, що я завжди був радий бачити тебе, але... зараз настали важкі часи для Вальгарда.
- Барон?! - здивовано видихнув Аргнар. - Але ж...
- Так, - сумно кивнув Греттір. - Мене вже немає в цьому світі... але я прийшов на короткий час, щоб побачитися з тобою. Крім того, тобі потрібно дещо дізнатися. Утім, про це розкажуть інші, мудріші...
Барон ступив убік, і Аргнар побачив Ейдара. Поруч із друїдом стояла незнайома людина з великими сірими крилами за спиною. Вона мала вельми незвичний вигляд, але все ж це була людина. Трохи далі за ними височів могутній бородань Керл, слідопити Краш і Орм, загиблі в печерному лабіринті Оманливих гір. Обличчя решти Аргнар не зміг розгледіти - вони губилися у вуалевому серпанку.
З-під сивих кущистих брів друїда на воїна глянули проникливі очі.
- Настав час дізнатися те, що було до пори приховано від тебе, - м`яко вимовив Ейдар. - Тут усі, хто брав участь із тобою в походах, хто віддав свої життя за те, що ти тепер маєш завершити.
Аргнар на всі очі дивився на тих, хто прийшов до нього, розуміючи, що це видіння з`явилося йому не просто так. Його погляд зупинився на дивній крилатій людині.
- Скажи, Ейдаре, хто це поруч із тобою? - запитав Аргнар. - На відміну від усіх інших, цю... людину я бачу вперше.
- Так, ти з ним ніколи раніше не зустрічався, - погодився друїд. - Його ім`я - Талак. Він був останнім із стародавнього мудрого племені крилатих зулархів. І це саме він звільнив твого брата від пут зла, віддавши свій Останній дар на те, щоб розірвати пуповину, що поєднувала Ратона з Повелителем темряви.
Аргнар притиснув руку до грудей і вклонився старому зуларху.
- Дякую тобі за мого брата! - з жаром вимовив він. - Але скажіть мені, в ім`я всього святого, що я повинен дізнатися? Що було приховано від мене?
- Про це тобі, благородний воїне, повідає друїд Ейдар. - з гідністю відповів Талак. - Я ж зі свого боку відкрию тобі таємницю амулета, який ти носиш на пальці.
При цих словах зуларх вказав на перстень. Аргнар уважно подивився на камінь. Йому здалося, що всередині заворушилося щось могутнє, схоже на ожиле темне полум`я. Перстень злегка потеплішав, але при цьому Аргнар не відчув тривоги. Навпаки, прийшло цілковите заспокоєння, немов він зустрів своїх друзів живими і здоровими, і тепер вони мирно розмовляють, згадуючи справи давно минулих днів.
- Цей перстень у незапам`ятні часи був створений самим Володарем Часу. Я не буду зараз пояснювати тобі, хто це - занадто багато часу для цього знадобилося б. Єдине, що ти маєш знати, це те, що магія цього амулета не підвладна нікому з минулих і нині живих чародіїв! Камінь, який вправлений у перстень, є уламком ока Дракона часу, тому перстень і отримав прізвисько " Драконове око". Сила цього амулета така, що той, хто володіє ним, може відкрити Брами Позачасся, зупинивши сам час...
- Але ж це в силах лише одного Всевишнього! - засумнівався Аргнар. - А я всього лише простий смертний...
- Так, смертний... але не простий... Тебе обрали вишні сили, тому тобі дано право володіти цим амулетом! Однак знай: Драконяче око здатне зупинити час, але водночас воно безжально поглинатиме час життя свого господаря. Для творця амулета це не мало значення, тому що він сам був Повелителем Часу, але для будь-якої людини або навіть мага він смертельно небезпечний. Кожна зупинена тобою мить безповоротно відбере в тебе десятки днів життя! Тому ти повинен використовувати амулет лише тоді, коли в тебе вже не буде вибору...
Зуларх замовк на мить, немов прислухаючись до власних думок, а потім із зітханням додав:
- Шкода, що я не можу обдарувати тебе силою магічної енергії. Свій Останній дар я використав для того, щоб звільнити твого брата від пут чорного зла...
- Ти зробив правильний вибір, і я дякую тобі за це! - просто відповів Аргнар. - Але чи можу я поставити тобі запитання?
- Я слухаю...
- Як керувати перснем? Адже я не володію магічними знаннями.
- Ти маєш напоїти Драконяче око власною кров`ю і наказати йому ім`ям Нещадного змія відчинити Брами Позачасся.
- Так легко?! - здивувався Аргнар. - Але за стільки століть існування амулета на нього, напевно, не раз потрапляла чиясь кров...
- Ти забуваєш, що камінь приймає лише кров господаря, якому зобов`язаний коритися за вишньою волею. Крім того, про Брами Позачасся і про Нещадного змія непосвяченим нічого не відомо.
- У такому разі, вибач за допитливість, але як такий могутній амулет опинився в Гілбера, і чому він вирішив його мені подарувати?
Сірим зморшкуватим обличчям Талака промайнула ледь помітна слабка усмішка.
- Творець амулета незабаром забув про нього, оскільки для нього самого це була всього лише чергова іграшка - адже він не потребував Драконячого ока. Якимось чином перстень потрапив у світ людей і на довгі століття зник у кругообігу життя, ніяк не виявляючи себе. Однак магічні артефакти влаштовані так, що не можуть зникнути безслідно, не виконавши свого призначення. На жаль, я не можу простежити весь шлях амулета від моменту його створення, але як він потрапив до твого друга, скажу. Колись один молодий шляхетний вельможа, навіть не підозрюючи про магічні якості цього персня, на знак свого палкого кохання подарував його прекрасній юній дівчині з бідної сім`ї. Цією дівчиною згодом виявилася бабуся Гілбера. Будучи тонкою чутливою натурою, вона з часом здогадалася, що перстень непростий. Вирішивши з якихось причин, що він є свого роду оберегом від сил зла, бабуся в день повноліття свого улюбленого онука подарувала йому перстень, а він, своєю чергою, - уже тобі.
- Але чому він подарував його мені?
- Цього ніхто не може сказати, тому що часто вчинки людей неможливо пояснити логікою. Щирий порив душі - ось, мабуть, єдине пояснення. Ну і... не варто забувати, що до такого рішення його могли непомітно злегка підштовхнути...
- Хто?
- Той, у чиїх руках чаші Вселенських терезів... а тепер, шляхетний лицар, я поступаюся своїм місцем Ейдару, який, своєю чергою, повідає тобі те, що зобов`язаний...
Зуларх відступив убік, і на його місце став друїд.
- Послухай, Аргнаре, все не так просто, як часом здається, і світ Вальгарда це не остання ступінь на сходах життя. Утім, ти й сам уже це знаєш. Адже розмова з Летою не пройшла для тебе даремно...
- Тобі відомо про мою розмову з господинею Місячного озера? - здивувався воїн.
- Там, де я тепер перебуваю, мені відкрито набагато більше... але я кажу тобі про це з тієї причини, що ти маєш знати: у двобої з Повелителем темряви ти можеш загинути...
Ейдар уважно дивився в очі Аргнара, немов намагаючись зазирнути в його душу і відшукати там відповідь на поки ще не висловлене ним запитання. Але на суворому обличчі воїна не здригнувся жоден м`яз. Він не опустив очей і очікував продовження.
- Сила Карга (а саме таке нині чорне ім`я Повелителя Темряви) жахлива! Лише полум`я Вогняної чаші здатне знищити його. Але для цього саму чашу необхідно доправити в безпосередню близькість до Повелителя і розкрити її. Тоді зіткнуться дві жахливі сили, що беруть свій початок із найпохмуріших глибин хаосу - за своєю природою вони споріднені. Мені не відомо, чи зуміє захистити тебе Драконяче око від лютого полум`я Вогняної чаші. Найімовірніше, у протиборстві двох таких могутніх стихій загине і воно... тепер ти знаєш усе, принаймні те, що відомо мені. Це остання сходинка у твоєму виборі, і, володіючи цими знаннями, ти маєш остаточно вирішити: чи продовжиш свій шлях до кінця? Чи готовий ти до цього?
Друїд замовк в очікуванні.
Аргнар задумливо схилив голову. За все своє свідоме життя він ніколи не замислювався про смерть, бо в походах і битвах завжди покладався на свій вірний меч. Життя воїна - це лотерея, в якій ніколи до самого кінця не відомий результат. Але це було раніше. Тепер же Аргнар знав, що незалежно від результату сутички з Каргом, він швидше за все загине. Щоправда, можна було відмовитися, піти вбік, і тоді, можливо, його доля стане іншою. Але... перед поглядом за одну коротку мить промайнули сотні знайомих обличь: звичайні люди, знатні вельможі, воїни-друзі по зброї, діти... Ольма, Ратон, Вальдіда, Вчитель... Їхні очі, здавалося, з мовчазною надією дивилися на нього крізь простір і час. Що буде з ними з усіма, якщо на землях Вальгарда запанує влада Темряви? Чого варте його життя порівняно з життями народів?!
- Я готовий! - спокійно вимовив Аргнар.
Ейдар кивнув, приймаючи відповідь.
- Я не сумнівався в тобі! - зізнався друїд. - Відтепер твій шлях буде прямий і світлий, як дорога до Храму!
- Про який храм ти кажеш? - не втримався від запитання воїн.
- Усьому свій час, - трохи сумно усміхнувся Ейдар. - Ми ще зустрінемося з тобою, але це буде вже не тут.
Друїд вимовив це з якоюсь особливою інтонацією, і Аргнар зрозумів, що ця зустріч буде вже не на землях Вальгарда...
- Прощавай, Мандрівнику! І... до зустрічі...
Немов за командою, всі, хто прийшов, здійняли руки в прощальному жесті й почали танути. Усе сталося так несподівано швидко, що Аргнар навіть не встиг нічого сказати. Перед очима попливли райдужні плями, запаморочилося в голові, навколишні предмети почали розпливатися, втрачаючи свої обриси.
Аргнар стомлено змежив повіки і тут відчув, що хтось доторкнувся до його плеча. Немов насилу випливаючи з глибокого виру, він розплющив очі і з подивом побачив Гілбера, який схилився до нього. Зі стурбованим виразом Одноокий трусив його за плече:
- Ей, Мандрівнику, прокинься ж! Та що з тобою таке?
Аргнар нетямущо озирнувся на всі боки - він сидів усе на тій самій лаві посеред саду замку Мелрода. Уже настала прохолодна зоряна ніч. Навколо лави плавно кружляли у феєричному танці тендітні напівпрозорі метелики. Немов чарівні вогники, вони випромінювали ніжне бліде сяйво.
Запаморочення минуло, на душі стало надзвичайно спокійно. Усе було абсолютно зрозуміло, і сумнівів уже не залишалося: він має знищити зло за будь-яку ціну в ім`я життя і щастя тих, кого він любив! Звичним пружним рухом Аргнар підвівся з лавки.
- Уф... - полегшено зітхнув Одноокий, витираючи рукавом чоло. - Ну й налякав же ти мене, Мандрівнику! Відтоді, як пішов блукати замком, уже минуло кілька годин. Я кликав-кликав, але ти не відгукувався. Тоді я зв`язав Муріда, щоб цей негідник не втік або не влаштував випадково якусь чергову капость, а сам вирушив на пошуки. Коли знайшов тебе без дихання на садовій лавці, то спершу, грішним ділом, подумав, що ти помер, і розгубився. Ти був такий блідий і холодний - краще в труну кладуть! Але потім я помітив, як ледь ворухнулися губи, і почав тебе смикати...
Аргнар по-дружньому поплескав Гілбера по плечу і заспокоїв:
- Не хвилюйся, Одноокий, зі мною все добре. Просто я тут... злегка подрімав.
Він вирішив нічого не розповідати товаришеві про своє видіння. Чи... це не було видіння? Аргнар обережно покосив оком на перстень. Здалося йому чи ні, що в глибині каменю щось ворухнулося?
- Нічого собі - подрімав! Ось що я скажу: підгодуватися тобі треба - я вже давно приготував вечерю, та ось ти ніяк не повертався. І поспати теж не завадить, а то ще впадеш із коня дорогою! І вовк твій кудись запропав, як крізь землю гулькнув...
Одноокий радісно-добродушно бурчав, злегка підштовхуючи величезною долонею Аргнара до виходу з саду, але в його голосі відчувалася щира приятельська турбота.
- Гаразд, йдемо, трохи поїмо, і справді вже ніч настала, - усміхнувся Аргнар. - Та й виспатися справді треба як слід - адже завтра зранку вирушаємо до Охоронних пагорбів. Хто знає, що нас там чекає, і чи буде час для відпочинку? А за Ріпа ти даремно не турбуйся - він сам з`явиться, коли потрібно буде.
У кімнаті з решітчастими вікнами, яку Гілбер обрав для ночівлі, вже панував порядок. Поки Аргнар був відсутній, здоровань трохи прибрався, натаскав із сусідніх кімнат матраців і влаштував із них дві великі лежанки в різних кутах. На одній із них сидів насуплений Мурід зі зв`язаними руками. Він спідлоба вороже поглядав на Одноокого. Своє ліжко Гілбер про всяк випадок розклав поруч із дверима. На низькому круглому столі, прикрашеному інкрустацією, вже стояла фляга з вином, чашки і були розкладені харчі.
Розв`язавши Муріда, вимили руки і взялися за пізню вечерю.
Їли мовчки, не поспішаючи. Колишній узурпатор кілька разів спробував зав`язати розмову, але Аргнар відбувався лише односкладовими відповідями, явно не бажаючи підтримувати бесіду. З Однооким же не хотів спілкуватися сам Мурід, оскільки небезпідставно припускав, що, якби не заступництво Мандрівника, то здоровань просто повісив би його на першій-ліпшій поперечині.
З коридору долинув слабкий шурхіт, і в дверному отворі з`явився вовк. Він уважно оглянув присутніх, а потім ліг на порозі, поклавши голову на лапи.
- Може, його погодувати потрібно? - запитав Одноокий, невпевнено кивнувши в бік Ріпа. - Все ж таки йде з нами, виходить, товариш.
Аргнар пильно подивився в очі вовку й заперечно похитав головою.
- Він уже пополював...
- Звідки це тобі відомо? - здивувався Гілбер.
- Знаю.
Коли з пізньою трапезою було покінчено, всі влаштувалися на ночівлю. Ріп лежав на порозі, спостерігаючи за Мурідом, який нервово щулився під його уважним поглядом. Дивно, але вовк чомусь недолюблював чародія. Муріду руки не зв`язували, оскільки в присутності Ріпа він боявся навіть поворухнутися, а не те, щоб зробити якусь підлість. Аргнар ліг у своєму кутку, а Гілбер завалився спати на матраци біля дверей, і за хвилину його богатирське хропіння вже лунало по всій кімнаті.
Блідий місяць плив темним небосхилом, усипаним горошинами великих зірок. В окрузі було тихо і спокійно. Степ спав. Лише над самою окрайкою Гиблого кряжу, нервово тремтячи, тліла тонка зламана смужка кривавого кольору.
Далі буде