Повернення
Частина №3 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Кімнатка виявилася маленькою комірчиною, в якій знаходилося вузьке ліжко, застелене такою ж сірою ковдрою, скрипучий стілець поруч із тумбочкою та іржава раковина з краном, з якого монотонно капала вода. Ось і все. Вузьке запорошене віконце виходило в похмурий колодязь внутрішнього двору, вимощеного плиткою. Немов у насмішку, над дверима висів одноколірний плакат "Чистота - запорука здоров`я!"
"Зовсім як у студентському гуртожитку..." - подумалося мені.
Власне кажучи, все вселення полягало в огляді місця проживання, оскільки жодних особистих речей у мене з собою не було. Тепер належало познайомитися з містом і спробувати якось влаштуватися на роботу. Чесно кажучи, не уявляв поки що, яким чином мені це вдасться зробити.
Зійшовши на перший поверх, я ступив на вулицю.
- Ключ здавати належить! - пролунав скрипучий голос.
Дідок був типовим представником сімейства пильних вахтерів, народжених для того, щоб не пускати, і тих, хто усвідомлює тільки два варіанти буття - належить і не належить. Він дивився на мене олов`яними очима так, ніби я нахабно вселився на його споконвічну житлоплощу, потіснивши господаря.
- Я ж скоро повернуся, тільки оглянуся поблизу... - мляво спробував я відстояти своє право на володіння ключем.
- Не належить.
- Навіщо ж мені вас зайвий раз турбувати?! Я тихенько повернуся - і вам же менше турботи.
Але дідок був непохитний і вперто гнув своє:
- Не належить, я кажу!
- Ваше прізвище, бува, не Шлагбаум?
Але моя слабка спроба перевести короткий інцидент у жарт не мала жодного успіху. Риб`ячий погляд вахтера не відображав нічого, окрім готовності пожертвувати навіть собою, аби тільки повернути ключ на місце, суворо визначене йому інструкцією.
Подумки відіславши впертого вахтера куди подалі, я виклав ключ на стійку і вийшов на вулицю. Останнє, що я почув за спиною, скрипуче:
- Без року тиждень, а вже ображає...
Озирнувшись на всі боки, я не поспішаючи перетнув центральну площу діагоналлю і завернув у вузьку вуличку, яка здалася мені чимось цікавою. У перший момент я навіть не зрозумів, що саме мене в ній привабило, і, тільки пройшовши кілька кроків, зрозумів: попереду за півсотні кроків зеленіла арка, вочевидь, із плюща або дикого винограду, що простяглася між будинками.
"Ну ось, слава Богу, а я вже думав, що в цьому місті взагалі немає жодної рослини" - подумки зрадів я.
Однак при найближчому розгляді з`ясувалося, що радість моя виявилася передчасною. Зелена арка складалася з прямокутних полотнищ тканини, пофарбованих у зелений колір і вивішених для сушіння на мотузках поперек вулиці.
Крокуючи рівною бруківкою, я роздивлявся стіни навколишніх будинків. Хоч вони і відрізнялися розмірами, але в чомусь були абсолютно схожі. Жодних архітектурних вишукувань, нічого незвичайного, що вносило б хоч якусь найменшу різноманітність у гнітючу монотонну сірість. Байдужі вікна тупо дивилися на мене тьмяним склом, а похмурі стіни зберігали вперте мовчання. Взагалі на вулиці було надзвичайно тихо. Спочатку це дещо бентежило, і я не одразу зрозумів, що звичний для мене міський галас тут недоречний, оскільки ніде не лунала музика, не було видно дітей, велосипедів, автомобілів, які й створюють той самий звуковий фон, притаманний сучасним густонаселеним містам.
У самому кінці вулиці, перегороджуючи її впоперек, височіла масивна будівля, оточена шеренгою круглих колон, які підпирали краї аркового склепіння даху. Із центру купола в небо спрямовувався високий і вузький шпиль, а збоку, прив`язаний до нього кількома тросами, висів... корабель! Я навіть затряс головою і протер очі, але неймовірне видовище не зникло. Корабель існував насправді і спокійно висів у повітрі всупереч усім законам фізики. Він був схожий на старовинний вітрильний корвет без щогл, який звішувався з дирижабля. Туди-сюди спритно снували городяни, схожі знизу на стурбованих бджіл. Вони щось вантажили на корабель і знову летіли вниз за наступною партією вантажу.
Я дивився на це широко розплющеними очима і ніяк не міг прийти до тями, немов наяву потрапив у казку про летючий корабель.
- Із містом знайомишся?
Важкий ляпас по плечу, супроводжуючий запитання, вивів мене зі стану розгубленості і змусив озирнутися.
Поруч стояв Перець і широко посміхався. Але десь у глибині його очей, немов маленьке звірятко, зачаївся колючий холодок настороженості. Вочевидь, чимось я йому все ж таки не сподобався з самого початку.
- Та ось, чесно кажучи, не очікував побачити подібне видовище... - промимрив я, відчуваючи невпевненість під чіпким поглядом помічника радника. - А взагалі-то я хотів підшукати якусь роботу...
- Тут ти її навряд чи знайдеш, - упевнено заявив Перець. - Найімовірніше, тобі варто спробувати щастя в "Червоній качці" - туди приходять відтягнутися після робочого дня любителі розваг. Наскільки мені відомо, зараз там є вільна вакансія музиканта...
Від мене не вислизнула легка нотка презирства, що пролунала в словах співрозмовника, але я зробив вигляд, що не помітив цього. Очевидно, до мого заняття він ставився так само, як і багато хто з минулого життя.
- А що, музикантів у місті немає?
- А навіщо вони?! - посміхнувся Перець. - Ніякого толку, та й до життя не пристосовані... он твій попередник, теж із залітних, усе страждав, із якимись ідеями загального примирення носився - і де він тепер?!
- А й справді, де?
- Подався на околиці Міста повстанців шукати.
- Ну і?..
- Згинув ні за гріш! Його зжер драгн, що забрів із лісу в занедбані околиці міста...
Я мимоволі здригнувся.
Перець явно впивався насолодою, спостерігаючи за моєю реакцією на розповідь. Він був самовпевненим, злісним і, найімовірніше, підлою людиною, нагадуючи мені м`ясника Рило. Але він був тутешнім і посідав у Місті не останнє місце, тому я вирішив поки що з ним не сваритися, а спробувати спочатку розібратися в навколишньому світі.
- Напевно, і справді варто зазирнути в ресторанчик, - вирішив я.
- Гаразд, - Перець знову ляснув мене по плечу волохатою лапищею. - Ходімо в "Червону качку". У мене якраз справа є до господаря.
- Тільки в мене із собою немає жодного інструменту... Адже я не очікував, що доля зашпурне мене... навіть і не знаю куди!
- Нічого, від колишнього музиканта дещо залишилося. Подивишся, можливо, і тобі щось згодиться з його барахла. Ходімо!
Потиснувши плечима і востаннє озирнувшись на казковий корабель, я поспішив за ним. Звичайно, мій мимовільний попутник не викликав особливо теплих почуттів, але практично це був один із небагатьох місцевих жителів, з якими я встиг познайомитися, і хоч-не-хоч доводилося миритися з його присутністю.
А Перець тим часом продовжував розповідати:
- У нас у місті ж як - виконуй свою роботу сумлінно, законів дотримуйся і не буде в тебе жодних проблем. А то знаходяться розумники - то їм не так і це не так - тільки народ розбурхують марно! Як на мене, то я б їх усіх просто в ліс викидав - нехай драгни з ними розбираються. Зате іншим спокійніше жити було б.
- А що, є незадоволені? - поцікавився я.
- Трапляються, хоч і не часто...
- І чого вони хочуть? Що їх не влаштовує?
- Та лайно в них у головах замість мізків - ось і все! - несподівано розлютився Перець. - Кажуть, мовляв, у нас тут диктатура якась... Теж мені, словесів усяких незрозумілих нахапалися, а самі мозгляки - мозгляками, навіть зброю як слід у руках тримати не вміють. Нещодавно он навідалися ми на околиці, а в них там якраз збір якийсь був...
- У кого, у них? - обережно перепитав я співрозмовника.
- Ну, у повстанців, ясна річ... так ми їх там практично голими руками всіх поклали чичурам на поживу.
- Вбили чи що?! - жахнувся я.
У той момент мені здалося, що величезні волохаті лапища Перця по лікоть залиті кров`ю. Нудота підкотила до горла, і я зупинився.
Перець завмер за кілька кроків попереду мене і недобро примружився.
- Що, погано стало?! - удавано-прихильно поцікавився він. - Мабуть, теж зі слинявих інтелігентів?! Ну-ну... несолодко тобі тут доведеться.
Несподівано Перець різко зробив крок до мене і гучним пошептом видихнув прямо в обличчя:
- Дивись у мене, музиканте, якщо тільки що-небудь дізнаюся про те, що надумаєш людям мізки пудрити, нарікай на себе! Я тобі таке влаштую, що сам запросишся драгну в шлунок - це я тобі обіцяю, бо ненавиджу вашу братію аж до самісіньких печінок!
Я відсахнувся від нього, як від чумного, але Перець уже знову посміхався, наче й не було нічого, немов і не він лише мить тому погрожував мені пекельними муками.
- Ну та гаразд, це я так, про всяк випадок - для остраху. Сподіваюся, ми залишимося друзями. А зараз - у "Червону качку", познайомлю і водночас, можливо, зможу допомогти з працевлаштуванням. Господар цього шинку мені дечим зобов`язаний, думаю, у проханні не відмовить...
- Дякую... - тільки й зміг я видавити із себе.
- Потім будеш дякувати, коли все влаштується, а поки запам`ятай: зі мною не пропадеш, А хто не зі мною, той проти мене!
Вишкірившись у хижій посмішці і змовницьки підморгнувши, Перець ногою відчинив двері і ступив усередину. Я покірливо пішов за ним. Пояснювати, що означають сказані ним слова, не було потреби. Таких, як Перець, я знав не з чуток. У моєму рідному місті в кожному кварталі був свій містечковий "король" серед блатних, яких я завжди намагався обходити стороною.
У напівтемному залі ресторану було порожньо. Точніше, майже порожньо. У найдальшому кутку за столиком сиділи два місцеві чоловіка, присьорбуючи з великих скляних кухолів якесь мутнувате пінне пійло, схоже на пиво. Вони з цікавістю повернули голови в наш бік, але, зустрівшись поглядами з Перцем, негайно уткнули носи в кухолі, миттєво втративши інтерес.
За потемнілою від часу барною стійкою огрядний літній чоловік ліниво бив мух засмальцьованим рушником. Його обвислі щоки, поцятковані сіткою червонуватих жилок, здригалися від кожного удару, а лисина блищала, немов змащена соняшниковою олією.
Побачивши Перця, товстун заметушився, вибіг з-за стійки назустріч відвідувачам і ледь не з поклоном вимовив:
- Добрий день, пане Перець! Яке щастя, що ви зазирнули до нашого закладу. Чого бажаєте скуштувати?
- Ти хвостом не мети без діла, старий лис, - грубо обірвав його помічник радника. - Краще подай, як зазвичай, фірмову страву і пляшку зігрівального, та тільки не того лайна, що в цих...
Перець зневажливо мотнув головою в бік відвідувачів, що сиділи в кутку, і попрямував до одного зі столів, що стояли біля подіуму для танцівниць. У тому, що це був подіум для дівчат, які розважають клієнтів, не було жодних сумнівів - відполіровані жердини для стриптизерок красномовно свідчили самі за себе.
Плюхнувшись на стілець, Перець грюкнув лапищею по столу.
- Давай, музиканте, сідай...
Я сів навпроти і почав розглядати зал, відчуваючи на собі пильний погляд Перця. Цей погляд лякав мене - у ньому було щось хиже і безжальне. Відчувалося, що й оточуючі побоюються його, вочевидь, Перець був справжнісіньким бандитом.
Тим часом господар "Червоної качки" приніс запітнілу пузату пляшку і дві склянки, поставив їх на стіл, а сам кинувся, було, за закускою. Але Перець спіймав його за рукав і посадив на сусідній стілець.
- Бачиш цього новачка, Бері? - запитав він, вказуючи на мене пальцем. - Візьмеш до себе музикантом, якщо звісно він справді грати вміє...
- Але мені не потрібні музиканти, - спробував заперечити товстун. - Від них одні проблеми й жодного толку.
Перець пильно подивився йому в очі, і господар ресторану негайно відступився:
- Взагалі-то треба спробувати ще раз. Можливо, відвідувачам сподобається...
- Отож... - самовдоволено посміхнувся Перець. - Заодно доглянеш за ним, а потім мені доповіси.
Він відпустив товстуна, і той миттєво втік на кухню. Через кілька хвилин він знову з`явився, несучи блюдо з димлячою качкою, побачивши яку, я відчув у шлунку голодний спазм. Весь минулий день був заповнений такими неймовірними подіями, що я зовсім забув про їжу, але зараз накинувся на качку, як зголоднілий пес.
- Спокійно, інтелігенте, а то вдавишся! - засміявся Перець, розливаючи по склянках вміст бутля. - Давай вип`ємо за твоє працевлаштування.
Я взяв склянку і вичікувально глянув на візаві. Але Перець, не чекаючи мене, вже перекинув вміст своєї склянки в горлянку і заплющив очі від задоволення.
Вирішивши не відставати від непрошеного опікуна, я наслідував його приклад і зробив кілька ковтків. Напій буквально вибухнув усередині мене нещадним полум`ям. Здавалося, він випалює всі нутрощі. Я не в силах був навіть зітхнути, а лише безуспішно намагався щось сказати. Сльози потекли з очей, і я закашлявся.
- Слабак, - презирливо констатував Перець, відриваючи качину лапку і з хрускотом вгризаючись у неї.
Він налив собі ще й повторив. Але цього разу пив повільно, немов не найміцніший до запаморочення напій, а звичайний квас. Як це в нього виходило, я навіть не міг собі уявити. Вочевидь, глотка у Перця була насправді луджена.
Вирішивши для себе більше не вживати вбивчий напій, я взявся за їжу. Качка була хороша, а м`ясо її і справді виявилося червонуватим. Мабуть, звідси й пішла назва ресторану. Поступово сп`яніння дедалі більше опановувало мене, і навколишнє почало здаватися приємнішим. Десь у куточку затуманеної свідомості заворушилися думки: "Але ж цей Перець, здається, не такий уже й поганий малий. Ось як морочиться зі мною, пригощає... а навіщо це йому потрібно? Напевно, він просто дуже хороша і щедра людина. Треба буде якось за можливості спробувати йому віддячити..."
Коли перед моїм носом знову опинилася наповнена склянка, я вже не роздумував. Напій, схожий скоріше на бальзам зі спиртом, справив свій вплив - тепер усе здавалося прекрасним, а Перець - найкращим другом.
Час летів непомітно. Поступово зал ресторану наповнювався відвідувачами. Деякі з них підходили і з підкресленою повагою віталися з Перцем. А ті, які проходили повз, все ж поглядали в бік їхнього столу з побоюванням. Помічника радника відверто побоювалися, і я був гордий тим, що сидів за одним столом із такою важливою людиною.
Незабаром на подіумі з`явилися дівиці в негліже, які з напускними лінощами терлися біля жердин, зображуючи казна-що під звуки якоїсь невиразної музики.
Що ж, життя було прекрасне! Принаймні, зараз я був щасливий і всім задоволений. Ось тільки голова... вона почала злегка боліти, а свідомість затуманюватися. Останнє, що залишилося в пам`яті, це сумні очі якоїсь дівчини, яка зі співчуттям дивилася на мене, а потім усе закрутилося і кудись згинуло.
* * *
Після неспокійної ночі в тісній і задушливій кімнаті, під монотонний акомпанемент капаючої з іржавого крана води, стан був не найкращим. Голова здавалася чужою і абсолютно порожньою, до того ж неабияк боліла. Відчайдушне гуляння в ресторані повернулося важким похміллям. Але робити було нічого. Сяк-так умившись і привівши себе до відносного ладу, я вирушив до "Червоної качки", супроводжуваний осудливим поглядом дідуся вахтера.
Після вчорашнього галасливого вечора в сигарному диму і в тісноті зал виглядав абсолютно порожнім. Тут панувала напівтемрява, тільки подіум для танцівниць і стійка бару були ледве освітлені слабкою лампочкою, що жевріла, мало не з останніх сил. Нікого не було видно.
- Агов, є тут хто? - неголосно гукнув я, озираючись на всі боки.
Відчинилися бічні дверцята під сходами, ведучими на другий поверх. Звідти визирнула перелякана фізіономія господаря ресторану. Коли він побачив мене, то на його обвислих губах з`явилася самовдоволена усмішка. Бері вийшов у зал, витираючи на ходу руки брудним рушником, і зупинився за кілька кроків переді мною.
- Ну що, скандаліст, з`явився?
Від такого привітання в мене навіть ноги задерев`яніли.
- Послухайте, пане Бері, я майже нічого не пам`ятаю, але... невже я вчора тут щось накоїв?
- Ха! По-перше: Бері я тільки для пана Перця, а для таких бешкетників, як ти - пан Берімор! З`ясував?
Я машинально кивнув, з жахом слухаючи товстуна і марно намагаючись пригадати, чого я вчора накоїв.
- А по-друге: ти тут учора такі слини розпустив... ніс усяку нісенітницю, а на завершення спробував навіть поцілувати самого пана Перця! А він цього дуже не любить. Якби не Інга, то було б тобі погано. Це вона вмовила Перця пробачити тебе, а потім кудись потягла...
- Куди?
- А я почому знаю?
У цей час рипнули вхідні двері, і з вулиці увійшла тендітна білява дівчина. Щойно я побачив її, то одразу згадав очі, які залишилися останніми в моїй свідомості на згадку про вчорашній вечір.
Дівчина ледь помітно кивнула мені і пройшла в кімнату для танцівниць.
- Ну добре, - пом`якшав господар "Червоної качки". - Що було - не повернеш, а зараз іди до Інги і скажи, нехай вона покаже тобі наш музичний мотлох. Може, знайдеш собі що-небудь. І врахуй: я тебе задарма годувати не буду! Якщо моїм клієнтам твоя музика не сподобається, то шукай собі іншу роботу.
Я подякував йому за доброту і попрямував до дверей, за якими зникла дівчина.
У вузькій кімнаті вздовж стіни стояв довгий стелаж, а над ним висіли різноманітні дзеркальця. На стелажі в безладді валялися пудрениці, якісь фарби та інші жіночі дрібниці, за допомогою яких вони якимось дивом примудряються довести те, що їм дала природа, до повної досконалості. Дальній кінець кімнати перегороджувала ганчіркова ширма.
Дівчина прибирала в кімнатці. Почувши мої кроки, вона обернулася і привітно посміхнулася:
- Ну, як справи?
- Так, начебто, нічого, - невпевнено відгукнувся я. - Ви вже вибачте мене за вчорашнє, якщо я чогось витворив... чесне слово, не хотів...
- А за що вибачатися? - знизала плечима дівчина. - Нічого страшного насправді не сталося. Просто ти сильно сп`янів, а потім відключився...
Від цих слів мені стало ще гірше. Я уявив собі, якою, напевно, свинюкою здався їй.
- Господар сказав, що ви мене на собі несли. Мені так соромно...
- А що це ти до мене сьогодні на "ви" звертаєшся. Учора барвистих виразів не вибирав, та й скромністю особливою не відзначався...
- Ну, ми нібито не знайомі...
- Мене Інгою звуть, а повне ім`я Інгрід. Тільки так мене тут ніхто не називає. А ти - Сергій, я вчора чула. Ось і познайомилися. Якщо хочеш поспілкуватися, то краще це зробити після роботи - зараз у мене повно справ.
Я трохи зам`явся, а потім несміливо попросив:
- Пан Берімор сказав... словом, не могла б ти мені показати, де у вас тут музичні інструменти знаходяться?
- А ти музикант?
- Якимось чином...
Інга здивовано подивилася на мене, а потім пройшла в дальній кінець кімнатки і відсмикнула пошарпану ширму.
- Ось, вибирай...
Я підійшов ближче і на свій подив виявив цілу купу всіляких музичних інструментів. Вони були недбало накидані один на одного: дивовижні сопілки з кількома бічними відгалуженням, квадратні барабани, обтягнуті шкірою і якісь зовсім невідомі інструменти. На мій подив серед усього цього зібрання виявилася потерта шестиструнна гітара з цілими струнами. До грифа був прив`язаний мотузкою пожовклий пакет, у якому виявився запасний комплект - явно подарунок долі.
- Можна взяти? - запитав я, вказуючи на гітару.
Інга байдуже знизала плечима.
- Раз господар дозволив, то, будь ласка.
Дбайливо взявши гітару, я подякував дівчині і вийшов із кімнати в зал, де на мене вже чекав Бері.
- Бачу, ти собі дещо підшукав, - із сумнівом процідив він, насторожено дивлячись на інструмент. - У такому разі забирай цю стару шарманку і дуй до себе готуватися, а ввечері щоб порадував моїх клієнтів, як слід. Зрозуміло?
- Не сумнівайтеся, пане Беріморе.
Я поспішив вийти з "Червоної качки", щоб приховати раптове роздратування. Цей товстий кабан зневажливо назвав гітару шарманкою - абсолютно так, як називав її м`ясник Рило.
Намагаючись заспокоїтися, я попрямував додому.
* * *
Ступивши на м`яку траву біля підніжжя скелястої стіни, Сірий одразу ж опустився на неї і витер тремтячою рукою спітніле від напруги чоло. Ноги стрясало зрадницьке тремтіння. Піднявши голову догори, він жахнувся від того, як вони з солдатом повзли по цій неприступній стіні, немов таргани.
- Бачиш, нічого страшного, - пролунав спокійний голос Вороніна.
Він лежав на траві, розкинувши руки і скосивши погляд на Сірого.
Ліворуч, кроків за двадцять, вирував водоспад, даючи початок швидкій річці. Вона стрімко тікала кудись у долину, оточена високими густими заростями. Далі за цією стіною нічого не було видно.
- Ну, і що ти собі гадаєш із цього приводу? - мляво поцікавився Сірий. - Куди нас занесло?
- Час покаже...
- Ти впевнений?
Воронін ривком сів і, обхопивши коліна руками, окинув пильним поглядом найближчі зарості.
- Та ні в чому я, власне кажучи, не впевнений, - відповів він. - Тільки чомусь мені здається, що годувати нас більше не будуть. Відповідно, проблему харчування доведеться вирішувати самим за допомогою підручних засобів.
Воронін озирнувся навколо себе, підібрав із землі довгастий злегка сплюснутий із боків камінь і оцінювально зважив його на долоні. Хмикнувши з сумнівом, він встав на ноги і підійшов до самої кромки води, уздовж якої були розкидані течією річки корчі.
Сірий із цікавістю спостерігав за солдатом, вирішивши до певного часу не коментувати його вчинків.
Порившись у купі гілок, Воронін витягнув важкий товстий сук. Кілька разів ударивши ним об уламок скелі, що виступав із землі, він відбив стару кору й обламав тонкі гілки. Тепер у його руці загрозливо погойдувалася кострубата палиця. Кинувши її до ніг Сірого, Воронін зайнявся пошуками наступного відповідного сука.
Покрутивши палицю на всі боки, Сірий поблажливо посміхнувся, але не відкинув її вбік.
У цей час Воронін схвально крекнув і підняв над собою ще один відповідний сук. Урочисто змахнувши ним, солдат з усього маху опустив палицю на камінь, і стара кора бризнула на всі боки.
- Ну що ж, тепер можна й далі рухатися, - проголосив він.
- Непогано б знати куди? - поцікавився Сірий.
- Ясна річ - вниз за течією. Десь там мають бути люди.
- Ти в цьому впевнений?
Воронін спідлоба глянув на товариша по нещастю і, знизавши плечима, коротко відповів:
- Не дуже...
- Гаразд, - зітхнув Сірий. - Тут ми точно нічого не висидимо, крім застуди - он як хльостає! У мене таке відчуття, що я скоро коріння пущу від сирості.
Мовчазно кивнувши, солдат підібрав із землі кілька важких каменів і простягнув один із них Сірому. Після цього він попрямував за течією річки, уважно вдивляючись у густі зарості на протилежному березі.
Сірий рушив слідом.
Йти було не складно - рівний берег між річкою і скелястою стіною встеляла дрібна спресована галька. А велике каміння, яке іноді зустрічалося на шляху, просто обходили. Поступово шум водоспаду віддалявся і стихав. Дрібний водяний пил уже не набридав, настрій поступово поліпшувався. Сірий навіть почав насвистувати якусь легку мелодію, але Воронін його жорстко перервав:
- Замовкни! Через твій свист нічого не чути.
- А що ти сподіваєшся в цій глушині почути? - огризнувся Сірий. - Може, рух потягу чи голоси дискотеки?!
Воронін рішуче зупинився. Обернувшись, він так глянув на Сірого, що в того одразу пропав настрій кепкувати. Примудрившись без жодного слова висловити спиною все своє презирство до попутника, солдат покрокував далі.
Сірий і сам розумів, що напарник має рацію, але не міг протистояти власній натурі - єхидувати з будь-якого приводу. Хоча, чесно зізнатися, у нинішньому становищі він почувався вельми невпевнено. Сірий не розумів, де він перебуває, і що з ним відбувається. Та й взагалі все навколо нагадувало якийсь безглуздий тривалий сон. Але пробудження ніяк не наставало і тому ставало не по собі.
Воронін же намагався не розмірковувати про те, чого ніяк не міг зрозуміти, і зосередив усю увагу на навколишньої місцевості. Абсолютний спокій ще більше насторожував його. З військового досвіду Воронін знав, що удаваний спокій і умиротворення будь-якої миті можуть вибухнути тріумфальними криками ворогів. Судячи з того, що далекого огляду в цій загадковій долині не існувало через постійний туманний серпанок, тут можна було зовсім несподівано зустріти кого завгодно.
Берегова галька монотонно поскрипувала під підошвами. Шум водоспаду віддалився настільки, що його гул уже не було чути. Зате тепер виразно розрізнявся різноголосий щебет птахів у густій гущавині на протилежному березі і якісь віддалені крики невідомих мешканців лісу.
Завернувши за черговий скелястий виступ, річка нарешті спрямувалася до центру долини. Стрімкі стіни пішли праворуч, а їхнє місце зайняла буйна поросль, яка непомітно переступила на цей берег. Тепер берегова смуга звузилася до кількох метрів, і мандрівникам доводилося крокувати майже по кромці води. Так минуло ще кілька годин.
Раптово Воронін, який ішов попереду, різко зупинився. Сірий хотів, було, запитати про причину, але солдат перервав його коротким помахом руки. Він нерухомо завмер і тільки повільно повертав голову з боку в бік, до чогось напружено прислухаючись. Потім м`яко, по-котячому присів і швидко перебрався під розлогий кущ, поманивши за собою супутника.
- Що сталося? - пошепки поцікавився Сірий, влаштовуючись поруч.
- Там попереду багаття.
- З чого ти вирішив?
Воронін покрутив пальцем біля носа, потім притиснув його до губ, прислухався і тільки після цього пошепки пояснив:
- Я чую запах диму...
- Ну і що?! По-перше, це може бути просто запах горілого лісу від старої пожежі. А по-друге, я, наприклад, узагалі нічого не відчуваю!
Сірий хотів, було, вже піднятися на повний зріст, але Воронін сердито смикнув його за руку, змушуючи залишитися на місці, і швидко прошепотів:
- Кажу тобі, що це багаття, і на ньому зараз хтось готує їжу! У мене чуття на дим, як у сторожового собаки...
Сірий недовірливо глянув на солдата, похитав головою і старанно принюхався. Чи то привиділося, чи то й справді він вловив слабкий запах якогось ароматного варива. Одночасно з цим прийшло відчуття того, що рот наповнюється слиною, і Сірий нервово ковтнув.
- Господи, до чого ж їсти хочеться... я б зараз, напевно, корову цілком зжер!
- Тихіше ти! - зашипів на нього Воронін. - Сиди тут і чекай, а я в розвідку зганяю. Тільки не надумай шуміти...
Солдат ліг на землю і, вужем прослизнувши під важкими гілками чагарнику, безшумно розчинився у високій траві. Залишившись на самоті, Сірий розташувався зручніше і почав чекати. Він не поділяв настороженості напарника, але не хотів із ним сперечатися, вважаючи, що армійський досвід супутника все ж таки кращий за його власний, заснований на міському житті. Тут усе було настільки дивно, що Сірий взагалі не знав, що й думати. Єдина його надія полягала в тому, що коли-небудь вони виберуться з цього дивного місця і опиняться в цивілізованому світі, де все роз`ясниться. Сірий намагався багато не міркувати про те, що з ним сталося. Від цих роздумів йому ставало не по собі. Адже не міг же він, справді, залишитися живим і здоровим після падіння з такої висоти. А якщо він загинув, то як може сидіти ось тут у лісі під кущем і розмірковувати про власну загибель?!
- Нісенітниця якась... - пробурмотів Сірий.
Він обурено фиркнув і рішуче встав. Вірніше хотів встати, але в цей момент щось сліпуче спалахнуло перед очима, і свідомість згасла...
- Та прокинься ж ти, врешті-решт!
Сірий немов крізь вату чув наполегливий голос солдата. Він відчув, як його смикають, на обличчя впали краплі холодної води. Затуманена свідомість почала прояснюватися, перед очима замаячила бліда розпливчаста пляма, що поступово набула обрисів обличчя.
- Ну, нарешті, - полегшено зітхнув Воронін. - Давай, пора вже оговтуватися...
Сірий підвівся на лікті й мимоволі застогнав. Голова боліла, перед очима плавали темні плями.
- Ох, що ж це зі мною? - пробурмотів він. - Голова просто розколюється, як після гарної випивки...
- Скажи спасибі, що й справді не розкололася, - відгукнувся Воронін. - Тебе таким дрючком пригостили, що і слона можна було б укласти.
- Хто ж це мене так?
- Місцеві мешканці зопалу, - пояснив солдат. - Прийняли тебе помилково за бандита.
Сірий відчув, що йому допомагають сісти, а під спину підклали щось тверде, щоб він зміг спертися. Знову розплющивши повіки, він з подивом виявив, що сидить біля багаття, над яким димить казанок із юшкою. Навколо вогню розташувалася група незнайомих людей, які насторожено спостерігали за ним. Усі вони були худими, здавалося, навіть виснаженими. Праворуч від себе Сірий помітив солдата.
- Де я? Хто ці люди?
- Поки я пішов на розвідку, до тебе з іншого боку підкралися місцеві аборигени, які, як виявилося, вже давно за нами спостерігали, - пояснив Воронін. - Вони вирішили, що ми з тобою бандити з якогось міста... я ще й сам толком не розібрався, з якого.
- А як тобі вдалося їх переконати у зворотному?
- Ну, це просто справа навичок і тренувань, - злегка зам`явся Воронін. - Мені довелося їх спочатку роззброїти, а потім уже пояснювати, що до чого...
- Ясно, - усміхнувся Сірий.
Він уявив собі, який вигляд мало це "роззброєння". Напевно, солдат усіх цих кволих аборигенів розкидав, як снопки, - вони й гикнути не встигли.
"Добре, що вони такі здохляки, - подумав Сірий. - Сил не вистачило мені черепушку розкроїти..."
Один із місцевих набрав у миску юшки і простягнув Сірому. Інший подав дерев`яну ложку. Сірий принюхався: пахло апетитно. Він обережно спробував. Гаряче вариво виявилося цілком непоганим, і Сірий взявся їсти, спідлоба спостерігаючи за оточуючими. Лише один раз він відірвався від миски, щоб запитати солдата:
- А що це за місто, про яке ти згадав?
- Тут, розумієш, така справа, - почав розповідати Воронін. - Є місто, в якому орудує якесь угрупування. Якщо я правильно зрозумів, там править диктатор, у чиєму підпорядкуванні й перебуває ця банда. А місцеві мешканці змушені ховатися по лісах, щоб не стати жертвами періодичних "зачисток"...
* * *
"Проба пера" в якості шинкарського музиканта пройшла стерпно. Спочатку, було діло, вже подумав, що моя кар`єра закінчилася, навіть не розпочавшись. Я спробував грати джазові п`єси для гітари, але через деякий час у залі зависла напружена тиша. Догравши чергову імпровізацію до логічного завершення, я підвів голову і вперся в стіну важких поглядів.
Крізь клуби тютюнового диму до мене простягнулися незримі нитки роздратованості, яка відчувалася майже фізично. Здавалося, у залі назріває вибух.
- Ох, поб`ють... - ледь чутно вимовив я, чомусь згадавши фразу зі старого фільму.
У цю мить тепле дихання легко торкнулося моєї щоки, і тихий голос ледь чутно прошепотів:
- Не сьогодні...
Від несподіванки я швидко повернув голову, ледь не скрутивши власну шию, і з подивом втупився на струнку світловолосу дівчину. Її фігурку щільно облягало чорне трико, усіяне іскристим, немов діамантовим, пилком. Дівчина граціозною ходою плавно, немов перетікаючи, підійшла до відполірованої жердини й млосно притулилася до неї.
По рядах глядачів прокотився приглушений схвальний гомін.
Дівчина озирнулася і подивилася мені прямо в очі. І тут я з подивом впізнав у ній Інгу. Це було немов чарівне перетворення гидкого каченяти на прекрасного лебедя. Звідки в цієї тендітної на вигляд і злегка відчуженій дівчині з`явилося стільки жіночності та граційності. Я дивився на неї, роззявивши від захоплення рота, і вона поблажливо усміхнулася.
Стрімко крутнувшись навколо жердини, Інга трохи нахилилася в мій бік і ледь чутно промовила:
- Зіграй який-небудь повільний блюз...
Я почав гарячково міркувати, що б таке відтворити, але пальці самі собою вже почали перебирати струни. Притихлою залою попливли перші чарівні звуки знаменитої композиції Телоніуса Монка "Близько опівночі".
Струнка фігура біля жердини почала плавно розгойдуватися, поступово додаючи руху. Вона вигиналася, опускалася донизу, а потім несподівано злітала вгору, водночас примудряючись якимось неприродним чином розчинятися у сліпучому обертанні, і знову матеріалізуватися в іскристому фантастичному піруеті.
Немов заворожений, я, не відриваючись, стежив за неймовірним танцем Інги. Такого мені ще ніколи раніше не доводилося бачити. Це було щось воістину невимовне. Під враженням її танцю, мої пальці виробляли таке, чого я раніше не міг домогтися тривалими тренуваннями. Здавалося, гітара сама співала, немов була живою істотою, і грала за цілий оркестр.
Скільки минуло часу, напевно, ніхто із зачарованих глядачів не зміг би сказати точно, але танець закінчився. Ще висіли в залі останні затихаючі звуки, а дівчина плавно й непомітно ковзнула кудись убік і розчинилася в напівтемряві.
Прийшовши до тями, я насторожено завмер, вдивляючись в обличчя відвідувачів "Червоної качки". В абсолютній тиші несподівано голосно скрипнув стілець, і одразу зал вибухнув, немов тільки й чекав цього сигналу. З усіх боків засвистіли, заулюлюкали... але це був свист і крики захоплення.
- Молодець, музиканте!
- Давай ще!
- Ей, хлопче, йди до нас - вип`ємо по стаканчику!
Про Інгу ніхто й не згадав, немов її не було зовсім на сцені ще кілька миттєвостей тому. Адже це саме вона змусила всіх сидіти, роззявивши роти. Я не розумів, чому так відбувається, і розгублено озирався на всі боки. У якийсь момент я спіймав напружений погляд Перця. Його губами блукала крива гиденька усмішка, але з глибини зіниць визирали крижані голки. Перець встав з-за столу і, підійшовши до мене, ляснув по плечу:
- Завтра зранку обов`язково заходь у мерію. Думаю, радник Гунар захоче з тобою поспілкуватися.
- На яку тему?
- Завтра дізнаєшся...
Перець хитро підморгнув і рішуче попрямував до виходу. Я провів його розгубленим поглядом і обернувся на захеканий голос:
- А ти молодець, музиканте! Не те, що той мозгляк, який тут до тебе був...
На мене дивився усміхнений Леон - перша людина, яку я тут зустрів. Він, власне кажучи, врятував мене від велетенської стоніжки і привів у місто. На розчервонілій від випитого алкоголю фізіономії сяяла широка добродушна посмішка.
- Давай, за наш столик! - запросив Леон. - Я тебе з приятелями познайомлю...
Пославшись на те, що мені ще необхідно сьогодні попрацювати і пообіцявши завтра приєднатися до компанії Леона, я взявся за виконання наступної композиції. Однак через деякий час зі здивуванням виявив, що мене вже майже ніхто не слухає. Очевидно, я пройшов тест на "вживаність у колектив", і до мене втратили інтерес. Відвідувачі "Червоної качки" галасували, перекрикуючи один одного, і про щось голосно сперечалися. До мене нікому не було діла. Я вже було зібрався тихенько вислизнути під шумок, але в цей момент зловив погляд господаря. Він схвально кивнув мені і змахнув рукою - давай, мовляв, продовжуй!
Робити було нічого. Зрештою, це робота. Намагаючись зберігати на обличчі чергову посмішку, я майже автоматично грав одну п`єсу за іншою і згадував, як танцювала Інга. До речі, вона скоро з`явилася у своєму звичайному вбранні, і почала обслуговувати відвідувачів, як ні в чому не бувало. Ніхто не дивився на неї, немов дівчини і не було зовсім.
Вечір тягнувся повільно, але як би там не було, а настав час закриття закладу. Останній відвідувач, розрахувавшись із Бері, відвалився від барної стійки і поплентався до виходу. Майже весь персонал "Червоної качки" вже розійшовся по домівках - залишалися тільки я, Інга та Берімор.
Господар із задоволеним виглядом перераховував виручку. Інга відмивала столи, а я отирався поблизу, не знаючи, як завести з нею розмову.
- А ти чого не йдеш? - підозріло примружився на мене господар ресторану.
- З вашого дозволу, пане Беріморе, я б хотів залишитися і допомогти прибратися...
Товстун спершу здивовано округлив очі, потім в них промайнула якась поганенька думка. Він глумливо посміхнувся і змовницьки підморгнув.
- Розумію, справа-то молода... тільки дивіться тут у мене - щоб усе було гаразд! І на роботу не спізнюйтеся...
Бері замкнув на ключ дверцята стінної шафи, в якій зберігалася випивка, кілька разів смикнув їх для перевірки і попрямував до виходу. Уже біля самих дверей він обернувся, ще раз глянув на мене і з єхидним смішком вийшов на вулицю.
Я заходився розставляти стільці біля тих столів, де вже було вимито підлогу. Потім приніс таз чистої води, а відро з брудною виніс на вулицю і вилив у дощову канаву.
Коли з прибиранням було закінчено, Інга вимила руки і втомлено присіла на сходинки, що вели на подіум танцівниць. Я влаштувався верхи на стільці навпроти неї. Якийсь час у залі панувала повна тиша, а потім я не витримав і першим порушив мовчання:
- Послухай, я от ніяк не зрозумію, чому ти працюєш у Берімора прибиральницею й офіціанткою?
- А що в цьому дивного?
- Але ж ти так танцюєш, що могла б цим заробляти набагато більше! Та й робота танцівниці не така важка, як офіціантки... так мені здається...
Інга повільно кивнула і втомлено зітхнула.
- Це тобі тільки здається. Я вже працювала танцівницею і не тільки... у тому, минулому житті. Тому й тут опинилася...
Я відкрив, було, рот, збираючись поставити наступне запитання, але Інга, немов прочитавши його, швидко відповіла:
- Сьогодні я вийшла на сцену лише для того, щоб допомогти тобі. Але насправді мені це було не дуже приємно.
Знизавши плечима, я перепитав:
- Що ти хочеш цим сказати? Щось я не розумію...
- А тут і розуміти нічого. У тому житті я працювала в борделі - це бруд, наркотики, безвихідь... Словом, я покінчила з життям, але, як виявилося, не зовсім...
У голосі дівчини пролунала така туга, що я нервово скуйовдив долонею волосся на маківці і поспішив змінити тему бесіди:
- Інго, я тут уже неодноразово чув розмови про якийсь загадковий лабіринт. Ти не розповіси мені про нього?
Дівчина уважно подивилася на мене.
- А що саме тебе цікавить?
- Ну... я не знаю... можливо, з лабіринту є якийсь вихід у зовнішній світ. Адже я досі не вірю в те, що крім цієї долини нічого не існує. Має ж бути щось!
- Добре. Тільки врахуй, що я й сама нічого до пуття не знаю... так, самі лише чутки й легенда.
- Яка легенда?
Подавшись уперед від нетерпіння, я благально склав долоні:
- Розкажи, будь ласка!
- Що ж, - зітхнула дівчина, - слухай...
Інга хрест-навхрест обхопила руками вузенькі плечики. Вона злегка погойдувалася в такт розповіді, немов перебуваючи в сомнамбулічному сні.
- Є легенда про Лабіринт, але я погано її знаю. Одного разу чула від старої баби Карми, що прибирала тут щоранку до мене... Вона казала, що колись Лабіринт був довгим-довгим. І розпоряджалися ним чи то двоє братів, чи то якийсь дволикий бог дверей, усіляких входів і виходів, а також початку і кінця. Начебто, він ще й бог часу...
- Дволикий Янус, мабуть?
- Не знаю... Карма імені не називала. Ну, так вона казала, ніби й не лабіринт це зовсім, а шлях пізнання самого себе, і називався він "Шлях повернення". Здолати його могли тільки найдостойніші або ті, хто переосмислював своє минуле життя, духовно перероджуючись. Лише пройшовши Лабіринт від початку до кінця, можна було повернутися назад у колишнє життя. Можливо, в цьому і була якась частина правди - я не знаю і не беруся судити, але тепер це вже не має жодного значення...
- Чому?
Питання вирвалося в мене зовсім мимоволі. Звісно, нерозумно було б вірити в таку казку, але аж надто привабливою вона виявилася, втім, як і будь-яка давня легенда.
- Тому що приблизно тисячу років тому сталися якісь жахливі катаклізми, внаслідок яких зникла частина Лабіринту, а на її місці утворилося гігантське провалля. Поступово тут з`явилася рослинність, виникло життя, але "Шлях повернення" був перерваний... ті, хто йшли Лабіринтом, потрапляли в долину, звідки вже не було виходу, і залишалися тут назавжди...
- Але, можливо, десь на протилежному боці долини залишилося продовження цього Лабіринту? Невже його ніхто не шукав?! - здивувався я. - Адже за логікою речей має існувати продовження, якщо припустити, що вся ця легенда не пуста вигадка...
Дівчина тільки знизала плечима.
- Кажуть, що колись давно намагалися це робити, але нічого не знайшли. Люди, які заснували тут перше поселення, почали відбудовувати Місто. Поступово стали з`являтися діти, які народилися вже тут і не мали жодного уявлення про існування інших світів. Найдивовижніше, що в цих дітей від народження закладені природні здібності до левітації. Вони користуються нею абсолютно невимушено, навіть не замислюючись про те, що це таке. Для них це цілком природно, як для нас ходити по землі...
- Цікаво все ж таки, це у всіх такі вроджені здібності і з чим вони пов`язані? - поцікавився я.
- Можливо, тут відбуваються якісь генні мутації, - задумливо відповіла Інгрід. - У всякому разі, я нічого в цьому не розумію, просто колись, ще в минулому житті, начиталася всілякої фантастики, звідси і припущення. Однак зрідка все ж народжуються діти, які не вміють літати - чомусь їх називають виродками. Краще бути прибульцем, як ми, ніж виродком. Нам, принаймні, прощається невміння, а їм ні.
- Послухай, Інго, я от не можу ніяк зрозуміти: а де всі діти? Щось я їх жодного разу не бачив... Їх що, переховують?
Дівчина злякано озирнулася, але нікого, окрім нас двох, у залі не було, і вона заспокоїлася, але голос усе ж послабила.
- Ти, Сергію, обережніше став запитання, а про дітей краще взагалі не згадуй, якщо не хочеш неприємностей. Вони від народження виховуються в спеціальному закритому притулку, куди ніхто з мешканців міста не має доступу.
- Навіть батьки?!
- Так...
- А чому?
- Не знаю...
- Не знаєш чи не хочеш казати?
- Інга мовчки кивнула і подивилася на мене такими благальними очима, що я вирішив більше запитань на цю тему не ставити.
- Ну, добре. А хто такі повстанці? Ти їх бачила коли-небудь?
- Ні, їх у місті не буває. Кажуть, вони мешкають у нетрях на околицях. Місцева влада іноді направляє туди загони очищення, щоб придушити підготовлювані змови проти міських.
- Так би мовити, превентивні заходи... - іронічно прокоментував я. - А хоч раз повстанці нападали на місто?
- Я тут уже три роки, але при мені не було... - розгублено відповіла Інга. - Щоправда, кажуть, що раніше таке траплялося часто, але тепер, завдяки передбачливості керівництва вдається уникнути воєнних дій у самому місті.
- Зрозуміло...
Ох, не подобалося мені все це, і чим далі - тим більше. Про подібні "превентивні заходи" я свого часу багато прочитав. Зазвичай це спрацьовувало за режимів жорсткої диктатури. Але хто був диктатором у місті, я не міг зрозуміти. Перший узаконений мер, чиї пам`ятники, погруддя і портрети красувалися буквально всюди, напевно, вже давно відійшов в інший світ. Нинішніх же правителів Міста ніхто не прославляв, та й самі вони мали доволі демократичний вигляд - узяти хоча б того ж радника з цивільного права - Гунара. Цілком симпатична і, здається, добра людина. Хоча, йди, знай...
- Ну, добре, а для чого будують летючий корабель, якщо й так майже всі мешканці міста вміють літати? Навіщо він їм потрібен?
- Кажуть, що готується експедиція за сутінкову стіну. Ніхто не знає, що там коїться, але дехто припускає, що, можливо, за стіною знаходяться якісь невідомі світи. Річ у тім, що там, у сутінковій стіні, нічим дихати, тому сам ніхто пролетіти не зможе, а прилади для штучного дихання дуже громіздкі. Тому й будують корабель, на якому збираються розмістити все обладнання для забезпечення життєдіяльності експедиції приблизно на п`ять днів - адже ніхто не знає, яка товщина стіни.
- Тепер зрозуміло...
Насправді все одно не було зрозуміло, навіщо влада витрачає кошти на такий проект. Адже ніхто ж не вірить у те, що за стіною існують інші світи. Ну та гаразд, якось розберемося з часом.
Інга з якоюсь прихованою надією дивилася на мене, немов маленька дівчинка на дорослу людину. І мені захотілося якось підбадьорити її, сказати щось справді розумне, але замість цього я абсолютно несподівано для самого себе ляпнув:
- Напевно, вже пізно... пора по домівках.
Інга потупила погляд і лише мовчки кивнула, погоджуючись. Вона спокійно піднялася зі сходів і, взявши з полиці ключ від вхідних дверей, попрямувала до виходу. Проклинаючи себе останніми словами за незграбність і безмозкість, я поспішив за нею.
На вулиці було темно і пустельно. Інга зачинила двері "Червоної качки", поклала ключ у кишеню кофтинки і вичікувально подивилася на мене.
- То що, проведеш мене чи ні? - усміхнулася вона, побачивши, що я не збагну, що робити далі.
- Так, звісно ж, я й сам збирався запропонувати...
Інга знову посміхнулася і, повернувшись на підборах, повільно пішла вздовж вулиці. А я, немов теля, поплентався слідом.
Далі буде