Повернення
фантастика
Думка… нарешті з’явилась думка. Тобто ні, не так. Думка була завжди. Але аморфна, розчинена у просторі… чи в часі. Я не мала думати словами, реченнями. Але могла відчувати і пам’ятати. Образи. Страх. О Боже, страх. Це не те, що про нього думають люди. Це зовсім не те, коли боїшся начальника чи йти по льоду. Навіть ті, хто врятувався з пожежі, хто уцілів на полі бою – навіть вони не знають, яким буває страх. Великий, чорний, всеохоплюючий і всепоглинаючий Демос.
Бабця мені казала: «Не гріши! Не гріши, бо горітимеш у пеклі. В киплячій смолі, в казані, під який чорти дровця підкидатимуть!» Вона майже не збрехала. Немає смоли, вогню, котлів і чортів, немає болю, бо немає тіла. Але є СТРАХ. Жах, який ні з чим не порівняти, який сильніший за біль, який сам є болем. Усе навколо страх. Я є його частинкою, складовою, я окутуюсь в нього і збільшую його. Я тут не сама, нас мільярди, але кожен сам по собі. Я не знаю, чи є тут моя бабця, бо тут ніяк впізнавати. Ми–фрактали, тотожні частини єдиного великого інформаційного поля, цілого пекла.
Зло – люди придумують назви, не знаючи, що вони означають. Але всі знають, що воно є, бо всі вже тут побували. Бо всі ми – грішні душі, що пройшли Чистилище, і всі ми час від часу повертаємося на Землю. Всевишній дарує нам тіло, щоб подарувати надію, відкупити свої гріхи, здобути колись шанс на рай. Маленький недосяжний рай, звідки ніхто не повертався. Тому ніхто не знає, що таке безмежне щастя.
Зате всі знають про Страх.
З’явилася думка, а це означає, що мене чекає нове коло страждань. Уже земних. Нова спроба змити гріхи одного з попередніх життів. З’явилась Надія. Страх трішки відходить, але тільки для того, щоб я мала розуміти, що відбувається. Могла пригадувати.
Колись я була солдатом і вбивала ворогів. Мене потім три життя вбивали. В іншому житті потопила кошенят і не мала дітей. Коли покінчила самогубством, у наступному житті це ж зробила моя донечка. Плата завжди адекватна. Чи ж не про справедливість завжди мріяли люди? Ось вона, Вища Справедливість. А хочеться Прощення. Прощення є, але його треба вистраждати, вимолити й відробити.
У минулому житті я була путаною. Гріх як гріх, нічим не більший за інших. Ну, зраджував би чоловік у майбутньому. Так ні, я ж бо робила аборти. Не один. Багато. Навіть не знаю точно, скільки.
Я вже кілька разів не можу народитися. Мене відпускає пекло, я усвідомлюю себе, зливаюся з маленькою клітинкою щойно зачатого життя. З’являється тепло, затишок, надія. Я починаю рости, формуватися. А потім – відчай, горе, ненависть. Мене не хочуть. Мене не хочуть, вбивають. Іноді – труять і я помираю повільно, в муках, задихаючись. Іноді колють чимось гострим, а іноді – рвуть живе тільце на шматки. Одного разу лиш таки народили. Я готова була пробачити дев’ять місяців ненависті і відчаю, я готова була любити цю маму і посміхатися їй. Але мене викинули на смітник. Я просто замерзла, не дочекавшись допомоги.
Пекло росте, шириться. Кат потребує жертви, жертві потрібен кат. Це навіть не замкнене коло, це – спіраль, що розкручується. Я знову, знову прагну народитись, щоб розрахуватися швидше з боргами і випасти з цього безкінечного ланцюга проклять. Але, народившись, знову і знову роблю помилки, гріхи вільні і невільні, які Все милостивий люб’язно дозволяє спокутувати, відпустивши на мить із вічного пекла в пекло земне.
І ось я знову готова. Чекаю своєї черги серед мільйонів, що мають прийти в життя сьогодні. Ось потрібна душа в індійське поселення хлопчику. Ось зародилась дівчинка в убогій родині мексиканського кварталу. Третя дочка в китайській сім’ї… Навряд чи їй дадуть народитись. Син президента заможної країни. Комусь пощастило.
Ось… я б хотіла сюди. Пара щасливих молодят ще не знає, що тільки-но вони зачали дитину, але їхня затишна оселя наповнена щирим коханням. Тепер моя черга. Боже, поможи. О ні! Якийсь маніяк ґвалтує дівчину в парку! Ні!! Тільки не це!!! Я не хочу туди!!! О Боже! Ні-і-і-і!!!!!!!!
весна 2011
.gif "{#}")
