Повернення
Частина №5 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Минув уже майже цілий день відтоді, як група повстанців ще в досвітній тиші обережно прокралася до напівзруйнованого бараку неподалік вхідних воріт, вичікуючи слушної миті, але тієї все не було й не було. Летючі патрульні регулярно ковзали у височині, пильно вдивляючись в околиці, та й на сторожових вишках постійно маячили охоронці.
Воронін терпляче чекав. Він знав, що вдача обов`язково посміхнеться, головне - її не проґавити, тим паче, що повстанці обіцяли допомогти: відвернути на себе увагу. Вони розповіли йому про місто і правила поведінки в ньому все, що тільки знали. Хоча цього явно не вистачало. Утім, більшого від них очікувати й не доводилося. Коли Сергій згадував про існуючий опір, то мимоволі морщився, і було від чого. Усі ці люди, що ховалися в навколишніх лісах і в покинутих хуторах, які залишилися на згадку про часи, коли ще сподівалися заселити всю долину, виглядали заляканими й напівсонними, немов мухи. Вони могли годинами сидіти біля багаття і, згадуючи минуле, сумно зітхати і міркувати про те, як нині все погано, але при цьому жодного разу навіть не запропонувати, як спробувати це виправити. Їх і повстанцями-то назвати було важко, найімовірніше, просто слабохарактерними ізгоями. Про яке повстання можна було казати?! Сміх та й годі...
Щоправда була одна особлива група з кількох десятків людей, яка тут усім заправляла. Ці трималися окремо. Поводилися впевнено, навіть нахабно, відчувалося, що інші їх побоюються. Найбільше вони були схожі не на повстанців, а на звичайнісіньких бандитів. Але найнеймовірніше - у них була зброя. Звідки вони її тут діставали, Вороніну з`ясувати не вдалося. На всі розпитування їхній лідер на прізвисько Хрящ тільки поблажливо посміхався і відповідав, мовляв, місця знати треба... Одного разу вони навіть посварилися, і невідомо, чим би все скінчилося, якби не Сірий, який зумів швидко розрядити обстановку, пригадавши доречно кілька похабних анекдотів, заснованих на грі слів. Люди Хряща розреготалися, напруга спала. Криво посміхнувся і сам ватажок, але його колючі очі так і залишилися холодними, і Воронін зрозумів, що відтоді нажив собі ворога, з яким треба бути напоготові.
До речі, бандит якось побіжно згадав про те, що під будівлею міської мерії начебто є якісь стародавні катакомби, вхід до яких давно замуровано. Звідки вони взялися і куди ведуть він не знав, але припускав, що керівникам міста про це щось відомо. Адже не дарма ж цю тему ретельно замовчували, немов її взагалі не існувало.
Почувши це, Сірий одразу пожвавився і загорівся бажанням потрапити в місто і все там дізнатися.
- Уявляєш, - казав він Вороніну, коли вони залишалися удвох. - А якщо це той самий вихід із лабіринту?!
Воронін і сам потай на це сподівався, але заздалегідь обнадіювати товариша по нещастю не хотів.
- Подивимося, - стримано відповідав він. - Спершу потрібно в місто потрапити, а потім уже відшукувати ці підземелля. Може, там і немає нічого, а просто пустопорожні вигадки.
- Ех, ти, черства душа, - усміхався Сірий. - Немає в тобі романтизму. Та й віра у світле майбутнє явно відсутня, хоча, судячи звідки ти сюди прибув, у тебе її повинно бути - навалом...
Але солдат не звертав уваги на його уїдливості, а намагався у місцевих довідатися якнайбільше.
Щоб зрозуміти, що в місті не все добре, багато часу не знадобилося. З розповідей повстанців Сергій з`ясував, що владу узурпувала якась група лицемірних хитрунів, які, як це заведено в політиканів, прагнучих за будь-яку ціну до влади, видають себе за слуг народу і діють нібито від його ж імені. Ще до сварки Хрящ, несподівано розбазікавшись, з ненавистю розповів про керівника відділу безпеки міста - такого собі Перця, виверткого й підступного бандита. Не зрозуміло тільки було, звідки сам Хрящ так багато про нього знав. Утім, головне, він обіцяв допомогти новачкам потрапити за стіну. Навіщо це йому було потрібно, Воронін не замислювався, але поки що їхні плани збігалися
Сірий рідко брав участь у бесідах. Він частіше усамітнювався і про щось міркував, може, згадував своє минуле життя і ніяк не хотів змиритися з нинішнім станом речей. Пожвавлювався він тільки вечорами, коли повстанці, зібравшись навколо багаття, починали будувати плани проникнення в місто і повалення чинної влади. Хоча, здавалося, що останнє його цікавило найменше. Воронін підозрював, що його супутника турбує лише те, як знайти вихід із цієї долини і повернутися у свій світ.
"Начебто непоганий хлопець, тільки аж надто уїдливий... і йоржистий, - подумав Воронін. - Хоча, хто знає, як його в минулому житті кидало, може тому..."
Він покосив погляд на Сірого, який щось видивлявся за тріснутим віконцем барака, що виходило на стіну огорожі міста, увінчану спостережною вежею. Уся його увага зараз була прикута до неї.
Щось відбувалося. Вартовий нервово поглядав на всі боки, напружено прислухаючись до шуму, що долинав від сусіднього поста, розташованого правіше. Нарешті він не витримав. Відвернувшись від зовнішньої стіни, сторож звісився всередину огорожі і почав щось втовкмачувати тим, хто був унизу, вказуючи рукою в бік дальньої вишки. На деякий час порожній простір між парканом і бараком залишився без спостереження.
- Гарний шумок люди Хряща затіяли, - схвалив Сірий. - Ніби й справді штурмувати зібралися.
- Настав час! - видихнув Воронін.
Вискочивши з барака, він першим швидко підбіг до воріт і почав гучно гамселити по них. Від його могутніх ударів дощатий паркан заходив ходуном. Слідом підбіг і Сірий, додаючи до загального шуму і плутанини свою частку гуркоту.
- Егей! Хто-небудь! Допоможіть, впустіть нас! - почали кричати обидва.
Здивований вартовий метнувся до зовнішньої огорожі і витріщив очі на невідомих прибульців, що з`явилися немов з-під землі.
- Хто такі? Звідки? - здивовано видавив він із себе.
- З лабіринту, хіба не ясно?! - гаркнув Воронін, зображуючи лють. - Швидше відкривай!
- Давай-давай, а то за нами якісь обірвані дикуни женуться! - квапливо додав Сірий, налякано озираючись назад.
Охоронець, сумніваючись, хотів ще щось запитати, але тут слідом утікачам з-за занедбаних бараків градом полетіло каміння і товсті сучки. Вартовий квапливо смикнув якийсь важіль, і у воротах відчинилися вузькі двері, в які втікачі швидко прошмигнули. Двері негайно зачинилися. Кілька каменів на вильоті гримнули в них, але безрезультатно. Після цього почулися віддалені розчаровані голоси, тупіт ніг і хрускіт гілок.
Притулившись до основи сторожової вишки, Сірий і Воронін робили вигляд, що намагаються віддихатися від швидкого бігу.
З усіх боків їх оточили допитливі місцеві, серед яких вирізнялися двоє міцних молодиків з пістолетами. Насторожено наблизившись до новачків, один із них суворо запитав:
- Звідки ви з`явилися?
- Та тепер уже й самі не знаємо, - криво усміхнувся Сірий. - Отямилися в якомусь лабіринті, потім вибралися назовні, йшли вздовж річки, а потім на нас якісь обшарпанці накинулися...
- Ми їх спершу розкидали, - продовжив Воронін. - Одного взяли, щоб дізнатися, де ми опинилися, та тільки не встигли.
- Чому це? - недовірливо поцікавився другий озброєний.
- Так ті, які втекли, незабаром підмогу привели, - пояснив Сірий. - Цілий натовп! Тож довелося тікати, а вони за нами.
- А звідки знали дорогу до міста?
- Та нічого ми не знали! - огризнувся солдат. - Бігли від погоні через ліс, намагалися сліди заплутати, а тут бараки якісь, паркан...
- Та ти не сумнівайся, - несподівано вступився за втікачів вартовий вишки. - Я сам бачив, як за ними цілий натовп гнався. Обклали, як звіра, ще б трохи - і зловили б...
- А що за шум біля дальньої вишки? - з підозрою примружився перший молодчик. - Гналися за вами, а шуміли більше в сусідів.
- А ми почому знаємо, - з удаваною байдужістю знизав плечима Сірий. - Може, ці дикуни ще когось ловили...
- Ну-бо, товстунчику, зганяй швидко до сусідів - дізнайся, що та як, - молодик штовхнув ліктем у бік повненького городянина, що стояв поруч із ним. - Та ворушись!
Чоловік ображено скривився, але сперечатися не посмів. Швидко злетівши вгору, він подався у бік дальньої вишки.
- Дайте хоч води попити, - попросив Сірий. - А то в цих перегонах ніколи було й ковтка зробити.
- Та й ніде, - буркнув Воронін.
- Нічого, потерпіть, - відмахнувся молодик. - Спершу з`ясуємо, чому там такий галас піднявся.
- Та начебто, вже вщухло все, - крикнув вартовий з вишки і, приклавши до чола долоню козирком, додав: - А он і посильний повертається.
Невдовзі гонець, заклавши лихий віраж, став на землю і доповів:
- Там уже все заспокоїлося. Кажуть, із лісу вискочила ціла зграя цих лісових дикунів, за кимось ганялися ледь не під самими стінами вежі, потім схопили й потягли в хащі...
- Ех, шкода, що нас там не було, а то пополювали б, - з явним жалем зітхнув другий молодчик. - Я б уже пару-трійку цих виродків точно підстрелив.
- Встигнеш ще, - відповів перший, судячи з усього, старший і звернувся до новачків. - Йдіть за мною.
- Куди?
- Багато запитань ставиш, - грубо відповів перший молодчик, але, змилостивившись, усе ж додав: - У мерію відведу, нехай там із вами керівництво розбирається.
З цими словами він попрямував вулицею в бік центру міста. Під настороженими поглядами присутніх городян Сірий і солдат спокійно вирушили за ним, з цікавістю озираючись на всі боки. Другий молодик крокував слідом, любовно погладжуючи рифлене руків`я пістолета, встромленого за широкий ремінь.
Продуманий план легального проникнення в місто успішно спрацював. Повстанці добре виконали своє завдання і відволікли увагу, створивши галас і видимість переслідування. А Сірий з Вороніним переконливо зіграли втікачів. Тепер усе залежало від майбутньої співбесіди з керівництвом.
- Послухайте, а що це за місце таке? - поцікавився Сірий, вдаючи, що нічого не знає.
- У мерії пояснять... якщо вважатимуть за потрібне, - зловтішно реготнув задній конвоїр. - З вами спочатку керівник служби безпеки поспілкується. Він уміє язики розв`язувати...
- Та ми все й самі скажемо, - спокійно знизав плечима Воронін. - У нас жодних секретів немає. Нам би тільки зрозуміти, де ми опинилися і як звідси додому повернутися...
Від цих слів супроводжуючі тільки розсміялися, але нічого не відповіли.
Керівника служби безпеки в мерії не виявилося. Однак із новачками висловив бажання поспілкуватися радник із цивільного права. Він прийняв їх у своєму великому кабінеті. Привітно посміхаючись, запросив гостей присісти, а сам, схрестивши перед собою пальці рук і поклавши на них підборіддя, з цікавістю втупився на відвідувачів.
- Ну-с, - нарешті промовив він. - Давайте для початку познайомимося. Моє ім`я - Гунар, я радник із цивільного права. А ось ви, наприклад? Яка у вас спеціалізація? Чим займаєтеся?
Чиновник вказав на солдата.
Воронін дещо зніяковіло повів плечем і відповів:
- Та нічим особливим... солдат я.
- Ось як! Отже, військовий...
- Ну так...
- А звати як?
- Сергій.
Радник здивовано округлив очі й вигукнув:
- Це ж треба! Який цікавий збіг...
- У якому сенсі? - не зрозумів Воронін.
- Та тут не так давно перед вами до нас потрапив один новачок, і звуть його теж Сергієм. До речі, виявився вельми перспективною і корисною молодою людиною, хоча й музикант... ну та гаразд, про це пізніше. А ви ким будете? - поцікавився Гунар, переводячи погляд на другого відвідувача.
Щось підказало Сірому, що відповідати треба обережно.
- Я менеджер із реклами, - з легковажним виглядом вимовив він.
- Хто, вибачте? - здивувався радник.
- Ну, це така людина, яка вигадує, як втюхати людям, що вони хочуть купити те, що їм не завжди потрібно... або, припустімо, як просунути в маси ідеї, які не дуже популярні.
- Ах, це, - полегшено зітхнув господар кабінету. - Що ж, мабуть, корисна якість... це може стати в пригоді.
- Для чого?
- Для вашого працевлаштування.
- Але нам не потрібно працевлаштовуватися, - вдавано байдуже заперечив Сірий. - Ми просто хотіли б повернутися додому, так би мовити, у цивілізований світ.
- Де немає цієї банди лісових дикунів, - зітхнувши, додав Воронін. - Навіть не віриться, що в наш час таке може бути. Досі не можу зрозуміти, як і де ми опинилися?
Радник заспокійливо підняв долоні перед собою і трохи втомлено кивнув, немов у тисячний раз роз`яснюючи незрозумілому учневі найпростіше завдання.
- Ви перебуваєте в Місті.
- У якому? Як воно називається? - навперебій поцікавилися новоприбулі.
- Місто. Так і називається, - відповів Гунар, поблажливо посміхаючись. - Тут інших міст немає, та й узагалі нічого більше немає. Утім, скоро ви самі в усьому переконаєтеся і зрозумієте, а поки що... до речі, а як звуть вас?
Зловивши на собі чіпкий погляд радника, Сірий упевнено відповів:
- Влад... хоча я більше звик, коли мене називають Сірим.
- Як це? - дещо розгубився чиновник.
- О, це дуже просто. Коли я був ще хлопчиськом, то любив лазити по старих горищах, підвалах, сараях та інших запорошених місцях у пошуках старовинних скарбів. Природно, після своїх подорожей я повертався додому весь сірий від пилу. Так мене мама і прозвала Сірим, а потім і інші підхопили. Та я вже звик і спокійно відгукуюся на це прізвисько, навіть впевненіше, ніж на ім`я Влад...
- Дивна якась історія, - невпевнено промовив Гунар.
- І не кажіть, - весело підтвердив Сірий. - Але іншої-то немає.
Воронін сидів із кам`яним виразом на обличчі. Він ледь зумів приховати здивування від слів супутника, але вирішив промовчати.
- Гаразд, на сьогодні досить, - підсумував посадовець, підписуючи якісь документи. - Я вам зараз видам талони на вселення в гуртожиток для самотніх і на харчування, а завтра зранку приходьте, і ми вирішимо, куди вас направити далі.
Із цими словами він простягнув співрозмовникам кілька різнокольорових папірців із якимось текстом.
- А куди нам іти? - запитав Воронін.
- Тут не далеко, запитайте - вам покажуть. А завтра чекаю вас у себе.
Попрощавшись із радником, Сірий і Воронін вийшли на площу і, запитавши у зустрічного, де розташований гуртожиток, попрямували в зазначеному напрямку.
- Ну, здається, спрацювало, - обережно вимовив Сірий, коли нікого поруч не виявилося. - Начебто версія з втечею від кровожерливих дикунів виявилася вельми доречною.
- Завтра побачимо, - відповів Воронін. - А що це за дурна історія з Владом? І до чого? Ти б хоч заздалегідь попередив.
- Та я й сам усе на ходу вигадав, - зізнався Сірий. - Просто, коли я дізнався, що перед нами сюди прибув ще один Сергій, то чомусь вирішив, що ім`я потрібно змінити.
- Чому?
- А як ти гадаєш, які б емоції виникли в цього Гунара, якби він почув, що слідом за Сергієм, який нещодавно прибув, приїхали ще два Сергія? От цікаво, яка в нього була б реакція?
- Мда... і справді якось дивно, якщо не сказати більше...
- Ось і я про те саме.
Співрозмовники замовкли, ступивши на вулицю, де їх міг хто-небудь випадково підслухати. М`які сутінки поступово обволікали будівлі, занурюючи їх у вечірню темряву і поступово розмиваючи. З прочинених дверей ресторану, повз які вони проходили, долинали приглушені звуки гітари, голоси й аромати кухні. У вікнах навколишніх будинків спалахувало тепле світло, що символізувало домашній затишок. Місто як місто, населене звичайними людьми... і все ж таки - ні. Над головою безшумно пролетів хтось із городян, і магія домашнього затишку миттєво випарувалася...
* * *
Коли каламутне покривало бурхливого сну м`яко зісковзнуло і крізь напівзакриті повіки просочилося ранкове світло, я голосно застогнав, очікуючи відчути біль, який розламує голову навпіл. Ще б пак! Адже вчора було добряче випито якогось самогону в компанії з... як же його? Здається, Діанусом назвався. Ага, ще й давню міфологію згадували... ну, гаразд, усе це потім, а зараз треба вставати й наводити лад. Мабуть, брудний посуд і недоїдки з учорашньої гулянки вже пліснявою вкриватися почали. Хоча... кімнатою віяло свіже повітря.
Я обережно розплющив очі й сів на ліжку. Як це не дивно, проте голова була чистою і ясною, без найменших натяків на вчорашній перебір. У кімнаті панувала ідеальна чистота і порядок. На столі, застеленому білою скатеркою, височіла стопка аркушів чистого паперу для письма, пачка простих олівців, точилка і гумка. Цікаво, звідки невідомий доброзичливець дізнався, що я люблю писати саме простими олівцями, а не ручкою? Утім, я був йому вдячний, а особливо за наведений порядок у моїй кімнатці. Хоча, згадуючи напівбомжачий вигляд мого вчорашнього гостя, важко було запідозрити його в прихильності до охайності. Але, так чи інакше, факт залишався фактом - кімната просто сяяла чистотою, як після генерального прибирання. Це означало, що Діанус - молодець, попрацював на совість... а хто ж іще?! Я-то вже точно вчора був не в змозі що-небудь робити, окрім як завалитися на ліжко і відключитися.
Відчуваючи в тілі несподівану легкість, я швидко вдягнувся, заправив ліжко і вийшов із кімнати, замкнувши її. Зійшовши на перший поверх, підійшов до суворого вахтера, який із явним несхваленням дивився на мене.
- Якщо потрібно провести прибирання в житловому приміщенні, то можна було б просто попросити, а не одразу скаржитися, - розсерджено пробурчав він, приймаючи в мене ключі від кімнати. - Приходять, невідомо звідки і права качають. Учора он знову новачків підселили, мабуть, теж із претензіями...
- Яких новачків? - поцікавився я. - Звідки?
- Та хто ж їх знає, учора тільки прибули.
- До речі, а хто скаржився? - спробував я уточнити.
- Ну, не я ж, - дідок розвів руками, висловлюючи цим жестом усе своє ставлення до цього питання. - Гаразд уже, йди, а іншим разом, коли чогось треба, то мені кажи, а не... ну, сам знаєш.
- Але ж я не...
Але вахтер тільки відмахнувся від мене, як від настирливої мухи, і зайнявся своїми справами.
Вийшовши на вулицю і дивуючись з приводу дивної розмови зі "служителем порядку", я одразу попрямував до мерії.
У коридорі другого поверху, як завжди, було тихо. Постукавши в кабінет Гунара і не чекаючи відповіді, я відчинив двері й увійшов.
Радник із цивільного права стояв біля великого столу і зосереджено розглядав розстелену на ньому карту. Побачивши мене, він жестом підкликав до себе, немов тільки й чекав:
- Як добре, Сергію, що ви прийшли! Ваша допомога буде доречною...
Не зовсім розуміючи, про що йдеться, я привітався, наблизився і глянув на карту. На ній було зображено витягнуту, поступово розширювану долину з річкою, яка протікала по ній. По краях долину облямовували скелясті гори. Посеред найширшої частини розташовувалося Місто - це я одразу збагнув. Решту простору заповнював лісовий масив, не враховуючи кількох блакитних плям, вочевидь, озер. А ще подекуди красувалися малюнки руїн якихось будівель. Більше нічого на карті не зображувалося, а за кільцем гір вона й зовсім була невинно чистою.
- А що ви, власне кажучи, шукаєте? - поцікавився я.
- Та ось міркую, у який бік найкраще спрямувати нашу пошукову експедицію.
- А хіба є різниця? Мені здається, ніхто не зможе передбачити результат залежно від напрямку пошуку.
- Так-то воно так, - знехотя погодився Гунар. - Тільки хотілося б попутно ще й з`ясувати місця стоянок цих дикунів...
- Повстанців? А навіщо?
- Ну як же?! - явно здивувався моєму питанню радник. - Щоб у разі потреби знати точно куди завдати попереджувального удару, так би мовити, превентивні заходи.
- Але ж ці повстанці начебто й не нападають, - засумнівався я. - Навіщо ж їх чіпати?
- Ах, Сергію, це у вас говорить душа інтелігента, вибачте, - поморщився Гунар. - Добрий ви... тільки не здумайте повторювати це при Перцеві, він таких слів не любить.
- Але ж Перець ваш помічник, хіба ні?
- Загалом - так, але в нього є і ще деякі обов`язки, які... не входять до кола моєї компетенції.
Я з сумнівом глянув на радника і, раптово згадавши про табличку під номером 23 на дверях його кабінету, припустив:
- Якраз, судячи з вашого становища, на дверях має красуватися табличка з цифрою один.
- Чому ви так вирішили? - здивувався Гунар. - Насправді двійка позначає поверх, а трійка - порядковий номер кабінету. У двадцять першому розташований архів мерії, у двадцять другому - технічний відділ, у двадцять третьому - ваш покірний слуга... ну і так далі. А цифра один передбачає особливий статус лідерства. Вона може бути тільки на дверях кабінету першої особи.
- Як я зрозумів, ви тут, мабуть, і є перша особа?
- Ну що ви, - поблажливо посміхнувся радник. - У жодному разі, це вам тільки здалося.
- Але, крім вас, я нікого більше з членів муніципалітету не бачив, немов їх і зовсім немає.
- Ах, це тільки здається. Вони зайняті іншими справами. А я такий самий співробітник міської влади, як і інші. Утім, як тепер і ви, Сергію. До речі, вам не потрібен свій кабінет у мерії?
- Та ні... мені цілком вистачає кімнатки в гуртожитку, - пробурмотів я. - Для занять музикою і творчості цілком достатньо. До того ж там досить тихо, тож ніхто не заважає і не відволікає...
- Так, там у нас повний порядок, - самовдоволено підхопив Гунар. - Але про всяк випадок я все ж розпоряджуся виділити для вас окремий кабінет і обставити його всім необхідним.
- Для чого?
- Хіба мало... про всяк випадок.
- Який, наприклад? - продовжував допитуватися я.
- Ну, припустімо, до вас прийде делегація... де ви її прийматимете? У себе в гуртожитку?
- Та яка делегація?! - здивувався я. - Кому я тут потрібен?
- Е, не скажіть, - розплився в усмішці радник. - Кажуть, ви користуєтеся дедалі зростаючою популярністю серед городян, чого до вас не вдавалося досягти жодному гм... музиканту. Навіть згори надійшла негласна вказівка сприяти вам.
- Звідки? - здивовано перепитав я.
Радник докірливо похитав головою, немов засуджуючи мене за надмірну нетямущість, і підняв палець над головою, мовчки вказуючи в стелю.
- Невже є ще хтось вище вас за становищем? - засумнівався я. - Ніколи б не подумав... а хто це?
- Сергію, ви ще в нас до пуття не обжилися, тому не знаєте специфіки, - несподівано серйозним тоном відповів Гунар, заклопотано зсунувши брови. - Тому раджу таких запитань більше не ставити. Це тут не вітається!
- Але...
- Ніяких "але"! І взагалі, ви тут зовсім з іншого питання. Потрібно обговорити майбутню експедицію за сутінкову стіну й уточнити деталі карти. Ви ж нещодавно подорожували через ліс, може, щось і згадаєте.
- Хочу зауважити, що з приводу майбутньої експедиції я взагалі не в курсі справи, а про свою подорож через ліс багато не згадаю.
- Щось згадаєте ви, щось новачки, які прибули до Міста тільки вчора. Між іншим, так по крихтах ми й складаємо карту долини... а ось, до речі, і вони!
У двері постукали. Негайно на обличчі радника з цивільного права розквітла чергова привітна посмішка і він вигукнув:
- Входьте, не замкнено.
Двері відчинилися, і в кабінет увійшли двоє. Перший, добре скроєний хлопець в армійському камуфляжі, одразу попрямував до столу. За ним підійшов другий, хоч і не такий міцний на вигляд, але в його рухах відчувалася якась ледь хижацька спритність. І ще очі - уважні, вивчальні, але не такі лякаючі, як у Перця.
- Знайомтеся: це наша гордість - Сергій, радник з культури, - з пафосом виголосив Гунар, вказуючи на мене. - До речі, теж новачок, але вже користується великою популярністю в народі.
Відчувши, як щоки починають червоніти, я зніяковіло опустив очі.
- А це наші новоприбулі городяни - як не дивно, теж Сергій і Влад... хоча воліє, щоб його звали Сірим.
Я з подивом глянув на новачків і вигукнув:
- Але ж це...
- Так, незвично, - спокійно перебив мене той, який мав стрункіший вигляд. - Але мені так більше подобається, якщо вам не важко...
Я хотів сказати, що Сірий це практично той самий Сергій, але спіймавши пильний насторожений погляд новачка, вирішив не уточнювати. Замість цього я простягнув руку і привітався.
- Ну ось, якщо вже всі познайомилися, чи не час нам перейти до справи? - проголосив радник із цивільного права, вказуючи на стіл із картою. - Непогано було б внести свіжі дані...
Так само, як і Сірий, я додав свою лепту в оновлення мапи, а саме, вказав кілька малозначних деталей, які залишилися в мене в пам`яті за час подорожі з Леоном. Натомість солдат говорив довго, відмічаючи щось на карті та відповідаючи на уточнювальні запитання Гунара. Відчувалося, що він у цій справі спец. Щоправда, у мене склалося враження, що питання про місцезнаходження повстанців Сергій намагався м`яко обходити стороною.
Коли питання у радника закінчилися, він дещо розчаровано зітхнув і розвів руками:
- Дещо ми змогли прояснити й уточнити. Але, на жаль, нічого нового про повстанців і місця їхнього проживання, хоча вам довелося впритул зіткнутися з цією зграєю.
- Адже ми не в гості до них ходили, а навпаки - рятувалися втечею, - знизав плечима Воронін. - Це ще добре, що вони напали на нас у гущавині, а не на відкритому просторі.
- Це ще чому? - поцікавився Гунар.
- Легше тікати від погоні, використовуючи природні прикриття.
- Мій друг хотів сказати, що, якби ми якимось чином випадково опинилися в поселенні повстанців, то навряд чи зараз розмовляли б із вами, - вставив. Сірий. - Найімовірніше, нас би вбили, а може, і з`їли...
- Так-так, - охоче підхопив Гунар. - Від них усього можна очікувати, не дарма ж вони дикуни й виродки! Утім, зараз у нас є важливіші справи...
Він окинув допитливим поглядом новачків і поцікавився:
- А ви випадково не маєте здатності до левітації?
- У сенсі, чи вміємо ми літати? - уточнив Сірий.
- Саме так.
- На жаль, ні, хоча дуже б хотілося.
- Що ж, це я так, про всяк випадок, - розуміюче посміхнувся радник. - Ще жодного разу не було, щоб ті, хто прийшов із Лабіринту, володіли левітацією...
- Але я в... минулому житті був у клубі авіалюбителів, - несподівано зізнався Сірий. - Тож із процесом знайомий і навіть кілька разів літав на легких моделях літаків.
- Це ж чудово! - вигукнув Гунар. - А ви?
- Ні, я тільки з парашутом стрибав в армії, - відповів Воронін.
- А що це таке?
- Пристосування з тканини і канатів, що допомагає долетіти до землі і не розбитися.
- Та ви просто дуже вчасно до нас прибули! - щиро зрадів радник. - Ми якраз готуємо експедицію за сутінкову стіну, і ваш досвід може дуже стати в пригоді.
- А звідки ви берете все необхідне обладнання? - поцікавився Сірий. - Адже для його виготовлення потрібні справжні фабрики і заводи, а тут у долині, як мені здається, нічого подібного не існує...
Гунар невпевнено почухав у потилиці і винувато розвів руками:
- Не знаю, що й відповісти. Ми тут уже давно нічому не дивуємося. Просто, коли нам що-небудь стає потрібно, то через деякий час це з`являється, а як і звідки - ніхто не знає.
- Прямо комунізм якийсь... - буркнув солдат.
Що ви кажете? - спантеличено перепитав радник.
- Повне забезпечення, так би мовити - від кожного за здібностями і кожному за потребами, - пояснив Сірий.
- А, ну так, - погодився Гунар. - Хоча не зовсім, багато чого нам доводиться робити власними силами: будувати, вирощувати тощо. Але в принципі, так.
- Скажіть, раднику, а мені можна буде полетіти з експедицією? - не втримався я. - Хотілося б принести якусь користь.
- З вас буде більше користі тут, у місті. Людям потрібна ваша музика і... ми ще про це поговоримо пізніше.
Гунар повернувся до новачків і серйозно продовжив:
- А вас, якщо не заперечуєте, ми включимо до складу екіпажу дослідницького корабля, який за кілька днів має бути готовий до подорожі. Сподіваюся, ваш досвід стане в пригоді.
Перезирнувшись, новачки кивнули, підтверджуючи згоду.
- А чим нам зараз зайнятися? - поцікавився Воронін. - Не хотілося б байдикувати.
- Вирушайте на корабель і віддайте старшому цю записку...
Із цими словами Гунар підійшов до свого столу і, висмикнувши зі стоси паперу аркуш, швидко щось написав на ньому і тиснув печатку. Повернувшись до столу з картою, він вручив папірець солдату і додав:
- Там на місці вам усе покажуть і пояснять, а ви зі свого боку поділитеся тими знаннями, якими володієте. Домовилися?
- Так точно, - відповів солдат.
Коли вони вийшли з кабінету радника з цивільного права, Сірий криво посміхнувся:
- Ти б ще підборами клацнув.
Солдат зніяковіло знизав плечима.
- Це я за звичкою...
- Ну, ясно, армійські замашки так просто з душі не витравиш...
- Та годі вже, досить насміхатися. До речі, а як тобі сподобався цей музикант?
- Ну, як він грає я поки що не чув, а так... важко сказати. Час покаже.
- Це вже точно, - погодився Воронін. - Ходімо, поглянемо на цей летючий корабель зблизька...
Виходячи з мерії, вони зіткнулися в дверях із нахабнуватим типом, який окинув їх вивчаючим поглядом і, загородивши вихід, грубо запитав:
- Хто такі?
Солдат уже зібрався відповісти в такій самій грубій формі, але Сірий, немов відчувши загрозу, поспішив відповісти.
- Новенькі ми, тільки вчора прибули.
- А куди прямуєте?
- Ось, направлення від радника з цивільного права...
Із цими словами Сірий вихопив із пальців Вороніна папірець і подав його громилі.
Пробігши очима по рядках записки, він повернув її Сірому і, ні слова більше не сказавши, увійшов всередину будівлі, немов втративши інтерес до новоприбулих.
Провівши його поглядами, Воронін і Сірий перезирнулися.
- Досить-таки неприємний тип, - насупився солдат.
- Я б навіть сказав, хам ще той...
- А чого ж це ти так поспішив папір йому показувати? Потрібно було, щоб він сам назвався.
- Ех, проста ти душа, - усміхнувся Сірий. - Ми ж поки що не знаємо, хто він такий, тому не варто загострювати.
Понизивши голос, він тихенько додав:
- Хтозна, може це хтось із оточення того самого Перця, про якого Хрящ розповідав? Навіщо ж нам із ним сваритися?
На цей аргумент заперечити було нічого, тому Воронін і Сірий мовчки попрямували в бік будівництва летючого корабля, не знаючи, що саме з тим самим підступним Перцем вони щойно і стикнулися.
* * *
- Скажіть, Гунаре, чому ви так не хочете відпускати мене в експедицію? Яка різниця, де я буду - на кораблі чи в ресторані публіку розважати? Можливо, я в цій подорожі хоч якусь користь принесу...
Радник скривився, як від зубного болю.
- Невже не зрозуміло?! На експедиційному кораблі надто мало місця, тому летіти мають тільки ті, хто реально зможе діяти в будь-яких обставинах.
- Я теж зможу, - мені не хотілося поступатися.
Ах, залиште, Сергію, - втомлено відмахнувся Гунар. - Ви ж не боєць. У вас на обличчі написана любов до ближнього, а там, можливо, доведеться битися.
- З ким?
- Якби я знав...
У цей час без стуку відчинилися двері, і до кабінету швидким кроком увійшов Перець. Окинувши приміщення уважним поглядом, він кивнув мені й одразу ж запитав Гунара:
- Я щойно зустрів двох новеньких. Хто вони і чому їх одразу відправили на корабель?
- І я теж радий нашій зустрічі, - з`єхидничав радник.
- Здрастуйте, - знехотя буркнув здоровань.
- Ось так-то набагато краще, - подобрішав радник. - А новачків я відправив на корабель, тому що вони полетять в експедицію.
- Але...
- Це не обговорюється. Наказ.
Радник узяв зі свого столу якийсь документ і простягнув його Перцю. Той уважно пробіг по ньому очима, спантеличено глянув на Гунара, який лише знизав плечима, і мовчки повернув. З його вигляду було ясно, що він не згоден, але вголос нічого не сказав.
Я щосили витягнув шию в марній надії хоч краєчком ока зазирнути в папір, але, на жаль, нічого не вийшло. Розчаровано зітхнувши, я сперся на край столу з картою і демонстративно схрестив на грудях руки.
- А ти чого зітхаєш, голубонько, немов тебе хтось образив? - переключив Перець свою увагу на мене.
- Рветься в бій, - усміхнувся Гунар. - Йому, бачте, теж хочеться летіти на розвідку. Романтик...
- Нікуди ти не полетиш, - безапеляційно заявив Перець. - У мене в команді кожне місце на обліку.
- А чому новачків одразу взяли, а мені не можна?
- Тому, - відрізав він.
Коли Перець ознайомлювався зі змістом паперу, показаного йому радником, то стурбовано почухав щоку, і я звернув увагу на свіжу довгу подряпину, що перетинала його вилицю і пляму засохлої крові біля самого вуха.
- Вибачте, у вас щока подряпана, - не втримався я.
Перець здивовано подивився на мене, а потім, щось згадавши, зневажливо змахнув рукою.
- Та це дурниця, не звертай уваги!
- Але там ще й кров...
- А це не моя, - хижо оскалився він і повернувся до радника.
Добре, що він так зробив, бо після його слів я відчув раптовий напад нудоти. Напевно, навіть зблід, бо Гунар уважно подивився на мене, але нічого не сказав, лише невдоволено стиснув губи. Мені здалося чи в кабінеті насправді стало дуже задушливо, тільки більше вже не міг тут перебувати.
- Піду, мабуть, потрібно ще з текстом попрацювати, - мляво промовив я, прямуючи до виходу.
- А коли ми почуємо твоє нове творіння? - поцікавився Перець. - Пора б ощасливити городян.
- Я намагаюся.
- Ну-ну, не затримуй...
Більше не звертаючи на мене уваги, радник і Перець заходилися щось палко обговорювати, але це мене вже зовсім не цікавило. Швидко збігши сходами на перший поверх і вискочивши на вулицю, я з насолодою ковтнув прохолодного повітря, яке здалося мені надзвичайно чистим і свіжим після затхлого кабінету. Звідки повернувся Перець я навіть не хотів гадати. Та й руків`я важкого пістолета, що красномовно стирчало в нього з-за пояса, ще більше зміцнювало мене в цьому рішенні.
Далі буде