Повернення
Частина №7 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Після нетривалої напутньої промови радника з цивільного права команда першопрохідників піднялася сходами на борт експедиційного корабля. Якоб же злетів своїм ходом і завис поруч, очікуючи початку руху.
Внизу вже зібрався пристойний натовп проводжаючих городян. Підвівши голови догори, вони з щирою надією дивилися на корабель і жваво спілкувалися між собою. Усі сподівалися на те, що експедиція виявить за сутінковою стіною нові світи і відкриє туди доступ. Частина літаючих городян теж піднялася в повітря, маючи намір провести розвідників до самої стіни.
Коли від`єднали швартові троси, і корабель плавно відійшов убік від купола базової будівлі, Перець запустив двигун головного ходу, задавши напрямок до найближчих гірських вершин, оточуючих долину. Оскільки все одно було в який бік летіти, то вирішили не витрачати даремно час на дальній політ. Головне - потрапити за сутінкову стіну, якщо це вдасться.
Управління зміною траєкторії руху, підйому і спуску здійснювалося двома додатковими бічними двигунами на рухомих виносних рамах, а також механізмом зміни висоти на самому головному двигуні. Кермо і важелі знаходилися перед герметичною кабіною з панорамними вікнами кругового огляду, в якій можна було перебувати без приладів дихання, оскільки повітря надходило туди автономно з кисневих балонів. Повільно набираючи хід, корабель почав підійматися вгору, і незабаром ті, хто залишився на землі, вже виглядали зверху комашками.
Дахи будинків поступово віддалялися, і незабаром міські стіни та охоронні вишки залишилися далеко позаду. Тепер внизу суцільним килимом простягався густий зелений ліс, на тлі якого лише подекуди виділялися більш пожухлим кольором невеликі галявини, та тоненькі струмочки проблискували блакитними нитками. Всю долину від далеких схилів до провалу, що виднівся з протилежного боку біля підніжжя гір, перетинала річка.
Повітряний корабель велично плив у височині, немов бджолами, оточений літаючими проводжатими. Вони весело вигукували всілякі напуття і махали руками, радіючи події, адже це був перший політ у невідомість, на який покладалися великі надії.
- Пам`ятаєш, як ми тут із тобою йшли? - запитав Воронін Сірого, вказуючи вниз.
- А звідки ви власне прийшли? - негайно поцікавився Перець. - Показати можеш?
- Так он звідти...
Воронін ткнув пальцем у той бік, де з величезної висоти прямо зі скелястої стіни гір зривався донизу гуркітливий водоспад, оточений блискучим розсипом райдужних бризок. Щоправда звідси здалеку він виглядав не таким вже й грандіозним, а тим більше грізним.
Перець звірився з картою, закріпленою на столі, встановленому посередині палуби, і задоволено хмикнув. Зараз йому все було нове, оскільки шеф охорони сам уперше бачив долину зверху з такої висоти. Досі він завжди покладався лише на дані, отримані від своїх розвідників літунів. Якщо чесно, то, як здавалося, незламний шеф охорони міста нині почувався дещо невпевнено, проте бадьорився, намагаючись цього не показати.
- А нас не можуть обстріляти ці... ну, повстанці з лісу? - поцікавився Сірий, нахилившись над бортом і насторожено вдивляючись у зарості, що пропливали внизу.
- Нехай тільки спробують... - самовдоволено посміхнувся Перець. - У нас знайдуться для них гідні гостинці. До того ж навряд чи кулі долетять на таку висоту.
- Пістолетні, можливо, але хороша гвинтівка легко дістане, - заперечив Воронін.
- Гвинтівок у них немає, це точно, - заспокоїв шеф охорони. - Та й озирнися навколо: бачиш, скільки в нас супроводжуючих літунів? Як тільки що, вони відразу помітять нападників і надішлють сигнал, а вже ми пригостимо нападників так, що мало не здасться...
- Чим?
Замість відповіді Перець підійшов до ящика, окутого листовим залізом, і, самовдоволено поплескавши по ньому долонею, підняв кришку. Усередині ящика, заповненого соломою, немов яйця в козубці, викладені акуратними рядами, лежали новенькі круглі гранати, тьмяно поблискуючи сіро-зеленою захисною фарбою. Воронін тільки присвиснув від подиву і спантеличено поцікавився:
- Ого! І де тільки ви їх роздобули?
Але Перець не спромігся відповісти. Він закрив кришку на засувку і знову повернувся до штурвала, біля якого бовваном стирчав його підручний Джим. Його маленькі сірі оченята явно не відображали внутрішнього інтелекту, зате потужний торс і лапища горбилися м`язами. Це була потужна, бездумна машина, яка абсолютно і безоглядно корилася своєму начальникові.
"Якщо... з таким впоратися буде непросто..." - подумав Воронін, але тут же відігнав цю думку геть, оскільки попереду чекали важливіші на цей момент справи.
- А якими будуть наші дії в тому разі, якщо ми виявимо за стіною інші поселення з людьми, можливо, подібні до нашого міста? - запитав він.
- Дії найпростіші, - відгукнувся Перець. - Потрібно налагодити стосунки з тими, хто найбільше володіє інформацією, увійти до них у довіру, добряче все довідатися: чи є там ще місця, де живуть люди, яке в них керівництво, яким озброєнням володіють.
- Навіщо це? - здивувався Воронін. - Нам же просто потрібно дізнатися, чи є там що-небудь ще чи ні...
- Ну ти даєш! - здивувався Перець. - Як це - навіщо?! Якщо в них там організація слабша за нашу, то ми зможемо їх запросто підпорядкувати, а якщо ні, тоді діяти потрібно буде обережно...
- У сенсі?
- Коли час прийде, скажу.
Перець примружився і з підозрою глянув на солдата:
- Щось ти занадто багато запитань ставиш...
- Просто хочу заздалегідь знати, що попереду, - спокійно відповів Воронін. - Про всяк випадок.
- Менше знаєш - спокійніше спиш. Не подобається мені твоя допитливість, солдатику...
- Так нічого було мене в експедицію брати.
- Я б і не брав, та тільки розпорядження згори надійшло, - в серцях сплюнув Перець і відвернувся.
Сірий тихенько смикнув Вороніна за рукав, мовчазно закликаючи припинити розмову на слизьку тему, а сам голосно вигукнув:
- Дивіться, ми вже майже біля мети!
Сутінкова стіна невідворотно наближалася, викликаючи неусвідомлене відчуття тривожної настороженості. Здавалося, щільний сірий туман, немов живий, роздратовано клубочився і перевертався, періодично витягаючи в бік корабля, що наближався, жадібні відростки примарних щупалець і знову втягуючи їх назад. Він явно прагнув влитися в долину і повністю затопити її, але якась невидима перепона не пускала, і тому туман ворушився ще агресивніше.
Сірий мерзлякувато повів плечима і зізнався:
- Щось мені трохи не по собі... мені ця стіна нагадує один із романів Стівена Кінга. Прямо якась містика...
- А хіба те, що ми тут... навіть не знаю, де, опинилися, саме по собі не є містикою?
Поступово летючий ескорт почав відставати, тримаючись на пристойній відстані від сутінкової стіни, яка була вже зовсім близько. Якоб повернувся на корабель і тепер насторожено дивився вперед, чекаючи подальших наказів.
- Ну, що ж, прийшов час, - промовив Перець, першим надягаючи на плечі ранець із дихальним апаратом і натягуючи маску.
Його приклад негайно наслідували Джим і Якоб.
- Ну, прямо наче аквалангісти, - пробурмотів Воронін.
- Ага, тільки ласти залишилося надіти, - підтримав його Сірий. - Тільки плавати мені тут чомусь не хочеться...
Вони теж наділи дихальні апарати, і в цей час корабель м`яко пірнув у сутінкову стіну. Зелена долина з усіма її галасами і барвами зникла за непроникною стіною. Негайно всі звуки змовкли, ніби мандрівників з усіх боків обклали товстим шаром вати. Видимість різко скоротилася максимум до десятка метрів, далі все тонуло в сірій імлі.
Воронін присунувся до Перця і голосно запропонував:
- Може, знизити швидкість, а то за такої поганої видимості можемо врізатися в якусь високу скелю так, що й кісток не зберемо...
Його голос через маску звучав глухо, задавлено.
Перець згідно кивнув і підвів важелі управління до поділки наймінімальнішої швидкості. Корабель почав сповільнюватися і незабаром перейшов у режим повільного дрейфу. Здавалося, що він узагалі завмер на місці. Тільки слабка вібрація головного двигуна і клапті сірого туману, що повільно пропливали повз нього, свідчили про те, що він все ж таки рухається. Екіпаж пильно вдивлявся вперед, щосили намагаючись розгледіти в непроникній імлі хоч що-небудь, але всі старання були марними.
У такому напруженому стані минуло кілька годин. Нічого не змінювалося, і поступово настороженість почала відпускати. Монотонність руху і незмінність навколишнього позначилася на настрої. Мандрівники почали непомітно позіхати, намагаючись приховати це один від одного, поки Перець не вирішив:
- Навіщо всім витріщатися в туман?! Ти і ти, - він ткнув пальцем у Якоба і Сірого. - Залишаєтеся черговими спостерігачами...
- Чому саме вони? - насторожився Воронін.
- По-перше: тому що Якоб уміє керувати кораблем, а по-друге: тому що я так сказав!
Перець пильно подивився на солдата і додав:
- Решта вирушають відпочивати в кабіну. Через кілька годин змінимо чергових, і тоді відпочивати будуть вони. Ясно?!
- Без проблем, - відповів Воронін і першим спокійно попрямував у герметичну кабіну.
За ним пішли Джим і Перець.
Залишившись на палубі удвох із Якобом, Сірий, від нічого робити, взявся уважно вивчати прилади управління летючим кораблем, резонно вирішивши, що це в майбутньому нікому не завадить. Помітивши це, напарник поблажливо посміхнувся і заспокоїв:
- Та ти особливо не хвилюйся, управління зовсім простецьке, його будь-хто легко опанує: важелі переміщаються вгору - вниз, вліво - вправо, крути колесо та педаль натискай.
- І все?
- А що тобі ще потрібно? Чим простіше, тим краще.
- Із цим не посперечаєшся. До речі, а ти сам літати в цьому туманному киселі зможеш?
Замість відповіді Якоб трохи піднявся над палубою, повільно облетів навколо Сірого і з задоволеним виглядом знову опустився.
- А там, у тумані зможеш?
- Напевно, зможу, тільки мені чомусь зовсім не хочеться туди летіти. Та й шеф заборонив, - літун вказав через плече на кабіну, в якій розташувалися інші.
Сірий кивнув і замовк, бо говорити особливо не було про що.
Час тягнувся повільно. Минуло кілька виснажливих годин, які здалися вічністю. Навколо абсолютно нічого не змінювалося, і Сірий остаточно занудьгував. Він підійшов до борту, сперся на огорожу й обережно нахилився, щоб подивитися вниз. Там так само, як і з боків, крутилася сіра імла, невпевнено протягуючи в бік корабля клубки щупальців, пропливаючих повз. Здавалося, що величезний сірий спрут намагається схопити непрошених прибульців, щоб не пустити їх далі. Від похмурої монотонності руху і не таке могло привидітися. Загалом дивитися було ні на що. Сірий розчаровано махнув рукою і вже зібрався було повернутися на місце, коли щось, що промайнуло в глибині туману під днищем корабля, раптово привернуло його увагу. Висунувшись ще далі, Сірий почав насторожено вдивлятися вниз.
- Егей, ти обережніше там, - долинув приглушений голос Якоба. - А то ще ненароком звалишся вниз, а мені відповідати доведеться або стрибати за тобою, щоб урятувати.
Сірий обернувся і мовчки поманив його до себе.
- Ну що тобі там таке привиділося? - невдоволено пробурчав літун, визираючи за борт.
Кілька миттєвостей він дивився вниз, а потім, різко відскочивши від борту, з переляком втупився на Сірого.
- Що це таке? - одними губами безмовно прошепотів він.
Сірий так само мовчки розвів руками, хоча й сам почувався не в своїй тарілці.
На деякій відстані під днищем корабля в товщі сірого туману ковзало якесь величезне темне тіло. Обриси його були розмиті, тому зрозуміти, що це таке, було неможливо. Рухалося воно абсолютно безмовно і не відставало, немов супроводжуючи корабель, а може, маючи намір напасти.
- Потрібно швидко покликати інших, - вирішив Сірий.
Якоб кивнув і попрямував до кабіни. Він обережно, намагаючись сильно не шуміти, постукав у вікно і почав нетерплячими жестами викликати всіх на палубу. Незабаром незадоволений Перець вибрався назовні, за ним поспішали стривожені солдат і Джим. Мабуть, переляканий вираз обличчя Якоба їх насторожив, тому що шеф охорони з`явився вже з пістолетом у руці.
- Що сталося? - запитав він.
Сірий мовчки вказав пальцем вниз за борт.
Коли інші члени команди теж побачили загадкового супутника, то відчули мимовільний страх. Навіть незворушний здоровань Джим злякано витріщав очі, з щенячою відданістю дивлячись на свого шефа, який теж виглядав розгубленим.
- А якщо спробувати піднятися трохи вище, - запропонував Воронін. - Може, ця штуковина й відстане від нас?
Якоб сіпнувся до важелів управління, але солдат перехопив його і, дивлячись у вічі, повільно з натиском вимовив:
- Тільки не панікуй і не роби занадто різких рухів. Плавно... поступово... непомітно...
Літун нервово ковтнув і з готовністю швидко закивав головою. Після цього Воронін відпустив його, а сам повернувся до борту, де безмовно застигли інші.
Повітряний корабель дуже повільно пішов угору. Якби клуби туману не стали опускатися донизу, то цього ніхто й не відчув би. Усе ж Якоб зумів узяти себе в руки і тепер діяв правильно.
- От сволота, не відстає! - зі злістю процідив крізь зуби Перець. - Тягнеться за нами, як приклеєний...
Поки що впевнено зберігаючи колишню дистанцію, таємничий супроводжуючий пішов за кораблем, все також залишаючись внизу під днищем.
- Що як спробувати його гранатою? - запропонував Джим, невпевнено дивлячись на оточуючих. - Може, злякається і відстане?
- А якщо не злякається і не відчепиться, а навпаки - розлютиться і нападе?! - заперечив Сірий.
- Ні, ризикувати не будемо, - вирішив Перець. - Але про всяк випадок приготуватися треба...
Він відкрив ящик із гранатами і роздав кожному по одній. Потім із явним сумнівом вручив Вороніну і Джиму по гвинтівці.
- Без мого наказу не стріляти. Ясно?!
- А нам зброя що, не потрібна? - нагадав про себе Сірий.
- Ви з Якобом відповідаєте за керування кораблем...
- Дивіться, он ще один! - перервав розмову Джим, злякано витріщаючись убік.
Усі різко повернули голови ліворуч, куди він указував. Там, у сірій імлі нечітко позначився ще один розмитий гігантський силует, що нагадував щось дуже знайоме, але що саме, ніхто не міг згадати. Немов грізна тінь, він мовчки ковзав у товщі туману. Воронін швидко глянув у протилежний бік і вже не здивувався, виявивши праворуч такого ж переслідувача.
- Обкладають з усіх боків, як вовки, - пробурмотів він. - Не здивуюся, якщо зверху ще один тягнеться за нами...
- Що ти сказав? - роздратовано обернувся Перець, та так і застиг із роззявленим ротом.
Несподівано пролунав постріл. Це Джим, у якого не витримали нерви, відкрив пальбу з гвинтівки по лівому переслідувачу.
- Припини! - крикнув Перець, але було вже пізно.
Ліве чудовисько пішло на зближення. Немов підкоряючись безмовному наказу, праве наслідувало його приклад. Скрикнувши, Якоб смикнув ручку швидкості до кінця на себе. Корабель здригнувся і рвонувся вперед, але переслідувачі не відставали, неухильно скорочуючи відстань.
- Вони ж нас просто розчавлять!
Якоб у жаху осів на палубу і накрив голову руками. У цю мить попереду за курсом із сірої імли виринув ще один силует і стрімко помчав назустріч.
- Тримайся! - крикнув Сірий, міцніше хапаючись за рульову стійку в очікуванні жахливого зіткнення.
І тут темрява заволокла все навколо.
* * *
Коли летючий корабель, який став уже зовсім крихітним, увійшов у похмуру стіну, я ще певний час немов зачарований дивився йому вслід. Несподівано привиділося, що туман, немов жива істота, нагадуюча якогось смутно знайомого товстуна, з насолодою пожував губами, поглинаючи улюблені ласощі. Привидиться ж таке! Я струснув головою, проганяючи дивну ману, і вирішив усе ж таки поспілкуватися з Гунаром, який після відправки експедиції одразу повернувся в мерію, посилаючись на невідкладні справи. Радісне збудження на площі вже спало, і заспокоєні городяни почали поступово розходитися. Від стіни поверталися летючі проводжаті. Життя входило у звичну колію.
У будівлі мерії було тихо, як зазвичай. Мене це завжди дещо дивувало, оскільки в усіх адміністративних будівлях, що їх я пам`ятав зі свого минулого життя, панував постійний невгамовний гамір, який складався з голосів, човгання, стукоту, шурхоту, клацань та обов`язкових багатоголосих дзвінків телефонів. Тут же нічого подібного не було. Здавалося, співробітники мерії старанно зберігали режим абсолютної тиші.
Постукавши легенько у двері кабінету радника з цивільного права, я відчинив їх і увійшов усередину.
Схилившись над великим столом, Гунар зосереджено вивчав якусь розгорнуту схему, що лежала перед ним. Відірвавшись від неї і побачивши мене, він злегка невдоволено скривився, але голос, як завжди, пролунав привітно:
- А, це ви, Сергію... заходьте. Із чим завітали?
Підійшовши до столу й обмінявшись рукопожаттям із господарем кабінету, я, не втримавшись від цікавості, скосив око на схему. Як мені здалося, це був план будівлі мерії з якимись різнокольоровими ламаними лініями, що розходяться від нього в різні боки. Одна з них, позначена яскравим червоним кольором, йшла далі за всіх, найімовірніше навіть за межі міста.
- Вибачте, не хотів заважати, - сказав я. - Напевно, ви були зайняті чимось важливим, а я вас від цього відірвав.
- У якому сенсі?
Я вказав на схему.
- Це що, план мерії з якимись комунікаціями?
- Ах, це... - Гунар безтурботно махнув рукою, зображуючи на обличчі цілковиту байдужість, проте в очах його блиснула настороженість. - Не звертайте уваги. Це суща дурниця... знайшов у старих завалах план нашої будівлі і вирішив поглянути на нього з простої допитливості. Але, на жаль, нічого скільки-небудь цікавого не виявив - абсолютно нікому не потрібний старий папірець...
Радник швидко склав схему, відніс до сейфа і замкнув його на ключ.
"Навіщо ж у такому разі ти, хитрун, сховав її в сейф?" - подумав я, а вголос вимовив: - Летючий корабель уже увійшов у сутінкову стіну, тож тепер залишається тільки чекати їхнього повернення.
- Так, будемо сподіватися, що експедиція принесе нам гарні відомості, - з ентузіазмом підхопив радник, збуджено потираючи долоні. - А якщо навіть результат виявиться нульовим, то що ж, у такому разі більше не доведеться витрачати даремно сили, кошти і дорогоцінний час на нові експедиції.
- Але ж, навіть якщо не вийде цього разу, спроби не варто припиняти, - заперечив я.
- Чому? - поцікавився Гунар, пильно дивлячись на мене.
- Ну... інші світи існують насправді, я ж сам звідти, отже, дорога до них обов`язково має існувати. Якщо не повітрям, то якимось іншим способом.
- Наприклад? - насторожився радник.
- Припустімо, невідомі нам печери в горах... ось Воронін розповідав, що вони із Сірим прийшли з якогось стародавнього лабіринту, який обривається в прірву. Але ж колись він напевно йшов далі і, можливо, у нього був вихід... До речі, на тій схемі, що ви розглядали перед моїм приходом, цілком може виявитися якийсь давно забутий підземний хід.
- Ах, залиште, Сергію, - невдоволено відмахнувся Гунар. - Ви ж доросла людина, а міркуєте, як мрійливий хлопчисько: колись... десь... можливо... ми вже все перепробували, і ця експедиція наша остання спроба.
- Але ж...
- Усе. Досить на сьогодні припущень, - радник рішуче припечатав долонею кришку столу. - Спершу дочекаємося результатів експедиції, благо вона не довгострокова, а вже далі вирішуватимемо. Ви за чимось прийшли до мене?
- Та от не знаю, як і сказати...
- Говоріть уже як є, не зволікайте.
- Загалом, мене вчора мало не вбили.
Гунар від несподіванки завмер на місці й навіть очі витріщив, на кілька миттєвостей втративши дар мови. Потім у його очах промайнула якась думка. Недовірливо посміхнувшись, він з удаваною суворістю погрозив мені пальцем.
- Ну, ви й жартівник, Сергію! Не лякайте мене більше так.
- У тому-то й річ, що ніякий це не жарт...
І я вельми докладно виклав історію події, що трапилася пізно ввечері, промовчавши лише про припущення і здогадки друзів. У міру моєї розповіді фізіономія радника поступово витягувалася від подиву, та так, що до кінця оповіді я вже почав побоюватися за збереження її пропорцій.
Коли я замовк, у кабінеті запанувала напружена тиша. Гунар нарешті закрив рот, спантеличено почухав у потилиці, ще раз окинув мене пильним поглядом, після чого навіщось підійшов до віконця і довго зосереджено дивився на площу перед мерією, немов там саме в цей момент відбувалося щось неймовірно важливе. Нарешті, обернувшись до мене, він запитав:
- Ви точно впевнені, що все сталося саме так?
- А з чого б я плутав?!
- Ну, хіба мало... може, випили з друзями зайвого, от і привиділося, - припустив радник. - Повірте, таке трапляється з усіма рано чи пізно.
- Та не пили ми вчора зовсім, хоча господар "Червоної качки" навіть за рахунок закладу пропонував.
- Гм... а Перцю про цю... подію повідомили?
- Не встиг, та й, чесно зізнатися, не хотів перед самим вильотом його турбувати.
- Так-так... це ви молодець... це правильно...
Уперше за весь час мого перебування в місті я побачив радника з цивільного права таким розгубленим. Хоч він і хизувався, намагаючись зберегти впевнений вигляд, але явно не розумів, що відбувається насправді. З усього було зрозуміло, що сам Гунар абсолютно точно нічого не знав і не мав до нападу жодного стосунку. Мені навіть стало його трошки шкода.
- А... скажіть, Сергію, чи не було у вас останнім часом якихось конфліктів із ким-небудь із городян?
- У якому сенсі?
- Ну, припустімо, суперечка через жінку... це я так, наприклад, або ще з якоїсь причини...
- Та ні. У місті я ні з ким ніколи не сварився і взагалі, як то кажуть, у чужий город не лізу.
- Дивно...
На Гунара шкода навіть було дивитися. У цей момент він виглядав абсолютно розгубленим і пригніченим, тому я вирішив підкинути йому рятівну ниточку:
- Можливо, це якісь повстанці? Припустимо, ризикнули здійснити нічний наліт на місто...
- Ні-ні, про це не може бути й мови, це абсолютно виключено! - рішуче заперечив радник. - Ви ж знаєте, що всі повстанці виродки, серед них немає тих, хто вміє літати... вибачте, це не стосується вас та інших, які прийшли ззовні...
- Звідки вам відомо? Може, у них діти народжуються з цими здібностями?
- Ах, облиште, Сергію, ви не розумієте, про що кажете, - в серцях вигукнув Гунар. - Які діти?! Які польоти?!
Але тут, немов схаменувшись, він миттєво заспокоївся і зі звичною доброзичливою посмішкою поспішив мене запевнити:
- Утім, наш обов`язок - усе перевірити, тож не хвилюйтеся. Коли повернеться шеф охорони, він проведе ретельне розслідування, і ми обов`язково знайдемо винуватців і спитаємо їх з усією суворістю, повірте мені на слово!
Власне, на цьому наша бесіда закінчилася. Більше розмовляти не було про що, тому, попрощавшись, я попрямував до дверей, але радник зупинив мене і порадив:
- До речі, Сергію, до повернення пана Перця не виходьте в темну пору на вулиці, про всяк випадок...
- Але ж я вечорами граю в "Червоній качці", і мої виступи закінчуються дуже пізно.
- А нічого страшного немає. Зайдіть просто зараз до Берімора і передайте, що я звільнив вас від вечірньої роботи в ресторані е... скажімо, на п`ять днів.
- Якщо запитає з якої причини, що мені йому відповісти?
- Не запитає. Але якщо раптом... тоді порадьте йому дізнатися про це в мене. Скажіть, мовляв, службова таємниця. Тільки про те, що вчора сталося, нікому поки що не розповідайте. Домовилися?
Я кивнув і вийшов із кабінету.
Повідомивши господареві "Червоної качки" про розпорядження радника з цивільного права щодо мого звільнення і не почувши з цього приводу жодних заперечень, я попрямував до Інги, яка ще мала бути вільною до вечора.
Піднявшись на третій поверх похмурого під`їзду, в якому знаходилася її квартира, я обережно постукав і прислухався, але ніхто не відгукнувся. Тоді я постукав голосніше, і незабаром з-за дверей долинули звуки наближаючихся кроків.
- Хто там?
- Інго, це я - Сергій.
М`яко клацнув замок, і двері відчинилися. На порозі стояла захекана Інга в обтислому спортивному костюмі. Вона зробила крок убік, пропускаючи мене всередину.
- Проходь поки що на кухню, я зараз...
Вона виглядала злегка розчервонілою. Волосся, спочатку зібране на потилиці в тугий вузол, зараз трохи розпатлалося, і кілька пасом звисали на обличчя.
- Ти що, спортом займалася? - не втримався я від запитання.
- Можна й так сказати, - усміхнулася дівчина, поправляючи волосся і зачинивши двері. - Танець випробовувала. Я тут дещо придумала, тому потрібно буде сьогодні спробувати кілька нових фігур, тільки я маю їх ще трохи доопрацювати...
- А ти можеш поки що особливо не поспішати, все одно кілька днів танців не буде.
- Чому? Що сталося?
Інга тривожно зсунула брови і взяла мене за руку.
- Та так... мені Гунар вихідні дав.
- На честь чого це, хотілося б знати? Ти щось явно не договорюєш, я ж відчуваю... - дівчина допитливо зазирнула мені в очі й суворо зажадала: - Ну ж бо, викладай усе як є!
Ну що тут поробиш, якщо на тебе дивляться такими чистими очима, тим більше - такими прекрасними?! І я, звичайно ж, виклав їй усю правду, тільки наостанок попросив, щоб вона нікому про це не розповідала. Інга слухала дуже уважно, не перебивала, а коли я закінчив, вона замислилася лише на кілька миттєвостей, а потім переконливо промовила:
- Це Перець!
Від такої заяви я, зізнатися, ледь не остовпів.
- З чого це ти раптом вирішила?!
- Та нічого не раптом! Я вже давно помітила, якими очима він на тебе дивиться.
- Ну і якими?
- Так, немов він тебе ненавидить.
- Та за що? Адже для цього мають бути хоч якісь підстави, якась причина, а її немає, - заперечив я.
- Це ти, наївний, так вважаєш. А я відчуваю...
- Стривай, - перебив я Інгу. - Але ж Перець не літає, і мені здається, що він ніколи й не вмів, хоча приховує це від усіх.
- А йому зовсім необов`язково самому літати. У нього он скільки помічників і холуїв у служінні перебувають. Досить пальцями клацнути - і тут же знайдеться ціла купа охочих виконати будь-яке його доручення.
- Гм... цілком можливо, однак, не розумію, за що б йому мене так ненавидіти, щоб вбивство замислити? Має ж бути хоч якесь більш-менш логічне пояснення.
Інга задумливо потріпала вперте пасмо волосся, яке настирливо намагалося закрити їй око, і попрямувала в кухню, покликавши за собою. Влаштувавшись на табуретці біля столу, я мовчки спостерігав за її діями. На столі з`явилися дві чашки, які господиня наповнила прохолодним компотом, і тарілка з дрібним печивом, вочевидь, власного приготування. Спробувавши їх, я зрозумів, що танцює Інга набагато краще, ніж готує, але все ж вирішив похвалити про всяк випадок.
- Смачне печиво. Не знав, що ти ще й готувати вмієш!
- Облиш, Сергію, брехати ти геть не вмієш - у тебе все на обличчі величезними літерами написано, - з усмішкою відмахнулася Інга. - До речі, насправді печиво дієтичне і низькокалорійне, тому смачним воно ніяк не може бути. А ось щодо нелюбові до тебе з боку Перця в мене деякі міркування з`явилися...
- Кажи, цікаво буде послухати.
- Я ось помітила, та тільки одразу не надала значення тому, що відтоді, як ти почав грати вечорами в "Червоній качці", люди стали поступово й непомітно змінюватися...
- Ну ти скажеш! Що я, чародій якийсь новоявлений? Ні, це тобі всього лише здалося.
- Нічого не здалося. Просто ти чоловік і, можливо, справді поки що нічого не помітив, але мені-то видніше. Ти ж знаєш, яке в місті ставлення до жінок?
Я невпевнено кивнув.
- Тут до жінок ставляться з такою зневагою, немов вони, якщо й люди, то аж ніяк не першого сорту... вже я-то знаю не з чуток, - продовжила Інга. - Раніше мене взагалі ніхто не помічав і не вітався, а якщо потрібно було щось замовити, то просто кричали: "Гей, дівко, піди сюди!". А зараз навіть інколи на ім`я називають, а то буває й на вулиці привітаються, чого раніше взагалі ніколи не бувало.
- Так це, найімовірніше, тому що ти чудово танцюєш, - припустив я. - Раніше ж ніхто про це не здогадувався. А я тут абсолютно ні до чого.
- Ще й як при чому! - вперто заперечила дівчина. - Я вийшла танцювати лише тому, що ти так грав того вечора... до цього в мене і в думках подібного не було. А глядачі тоді на мене й уваги не звернули, бо були заворожені твоєю грою. Це виявилася справжня музика, що пробуджує почуття... і думки, напевно. Адже, якщо згадаєш, у залі, коли ти заграв, запанувала тиша.
- Ну, припустімо, не відразу...
- А ти що, хотів щоб люди, які до цього не стикалися зі справжнім мистецтвом, одразу зрозуміли його і прийняли?! Ні, так не буває, на все потрібен свій час. Зате тепер вони з нетерпінням чекають твоїх виступів...
- Наших, - поправив я.
- Нехай буде так, але насамперед усе ж таки твоїх, бо музика поступово їх перетворює. Ти помітив, що останнім часом у ресторані ніхто не кричить, не свариться і майже не відбуваються бійки, хоча раніше щовечора траплялося по кілька?! Люди стали ввічливішими і навіть запеклих пияк поменшало.
- Якщо так, то це здорово! - усміхнувся я. - Тільки не зрозумію, хіба це може викликати невдоволення в Перця. Навпаки - він же шеф охорони порядку, тому має бути задоволений.
- Який ти наївний до неможливості, - докірливо похитала головою Інга. - Перцю не порядок потрібен, а влада. За неї він убити може, не моргнувши й оком!
- Але я ж не претендую на владу...
- Звісно ні, але твоя музика змушує людей замислюватися над тим, чому все так, а не інакше, чому в місті така влада, а не інша, а особливо над справедливістю, а ось цього Перцю зовсім не хочеться. Адже людина, яка замислюється, поступово стає розумною, а розумні нам не потрібні, як йшлося в одній книжці, потрібні вірні...
- Десь я це вже читав...
Інга знизала плечима і продовжила:
Перець відчуває явну загрозу від тебе, точніше, від твоєї музики. І це загроза становищу, що склалося за довгі роки, яке його цілком влаштовує. Ось він і намагається тебе нейтралізувати будь-якими способами. Заборонити грати не може, а так... начебто нещасний випадок, при цьому сам Перець нібито й ні до чого.
Інга замовкла, а я відчув, як по спині легкими холодними пальчиками пробігся зрадницький страх. Грати і співати героїчні балади, уявляючи себе шляхетним лицарем без страху і докору, це одне, а ось реально відчути подих смертельної загрози - це зовсім інше. Адже я, чесно зізнатися, героєм ніколи не був.
- Що ж мені робити?
Це запитання саме собою злетіло з моїх губ.
Інга співчутливо посміхнулася, потім підійшла і сіла на коліна. Пригладивши моє волосся і заглянувши в очі, вона прошепотіла:
- Поки послухайся поради Гунара, а коли повернуться твої друзі з експедиції, порадься з ними. І взагалі, як мені здається, потрібно шукати вихід із долини...
Її очі наблизилися, немов два темних вири, у яких я вмить і безповоротно потонув...
* * *
Поглинувша летючий корабель пітьма всередині виявилася не такою вже непроглядною. Тут панувала легка розмита напівтемрява, в якій все ж таки було видно предмети і людей, подібно до того, як все виглядає у вечірніх туманних сутінках. Чомусь стало дуже тихо і прохолодно. Не відчувалося руху повітря, не було ні найменшого подиху вітру. На склі дихальних масок і навколишніх предметах почали утворюватися найдрібніші крапельки вологи. І що було зовсім вже дивно, зовсім зникло відчуття руху, немов би корабель раптово зупинився і безпорадно повис у якомусь величезному похмурому ангарі, хоча двигун і продовжував працювати.
- Що це таке? - обережно запитав Сірий, озираючись на всі боки. - Де ми опинилися?
Воронін знизав плечима і пробурмотів:
- Хотів би я тобі пояснити, та тільки й сам у цілковитій розгубленості... таке відчуття було, немов нас якесь невідоме чудовисько проковтнуло... тільки на нутрощі живої істоти це не дуже-то схоже...
Решта теж почали приходити до тями. Перець нервово стискав руків`я пістолета, злякано крутячи головою на всі боки. Якоб притискався спиною до стійки управління кораблем так, немов хотів повністю втиснутися в неї. У його очах відбивався непідробний жах, а губи злегка тремтіли і кривилися. Здавалося, ще трохи і він заплаче. Один тільки здоровань Джим неквапливо озирався і розгублено почухував свою квадратну щелепу - схоже, до нього єдиного ще не повністю дійшло те, що відбувається.
- Чого витріщаєшся?! - прошипів Перець, штовхнувши його ліктем у бік. - Гранату кидай!
- Куди? - здивовано перепитав Джим.
- За борт, бовдуре! Може, ця скотина тоді нас відпустить...
Здоровань із тупим виразом глянув на свого шефа, знизав плечима, кивнув і, не довго думаючи, жбурнув гранату за борт корабля.
- Стій! - запізно крикнув Воронін.
Але граната вже полетіла вниз. Усі завмерли, напружено очікуючи потужного вибуху і тряски, проте минала секунда за секундою, але нічого не відбувалося. Джим обережно підкрався до борту і визирнув за нього. Якийсь час він уважно вдивлявся вниз, потім обернувся і розвів руками.
- А ти чеку з гранати висмикнув? - поцікавився Воронін.
Здоровань зі здивуванням подивився на свої долоні і, заперечливо мотнувши головою, зізнався:
- Ой, забув...
- Ну і слава Богу, - полегшено зітхнув солдат. - Інакше зараз тут таке було б...
Здається, до Перця теж дійшло. Він витер рукавом лоб і скло дихальної маски, пильно подивився на Джима, а потім махнув рукою, не знайшовши відповідних слів. Вставши на ноги, Перець теж підійшов до борту і подивився вниз. У цей момент щось глухо вдарило зверху по оболонці з газом. Усі миттєво підняли голови, і встигли помітити, як повз них униз пролетів якийсь невеликий круглий предмет.
Сірий і Воронін швидко перезирнулися.
- Схоже, це була граната, - невпевнено вимовив солдат. - І здається, наша...
- Як це може бути? - подав голос Перець. - Наша полетіла вниз, а ця впала зверху. Може, на нас хтось напав?!
Він обережно висунувся за борт і подивився вгору, тримаючи напоготові пістолет, але нічого підозрілого не помітив. Навколо так само панувала напівтемрява, у якій ніщо не рухалося.
- Агов, Якобе, нумо злітай на розвідку, - наказав Перець. - Подивися, що там зверху.
Літун хотів було заперечити, але зловивши сталевий погляд начальника, приречено кивнув і, плавно злетівши над палубою, вилетів за борт. Насторожено озираючись, він почав підніматися вгору і незабаром зник з поля зору.
Затамувавши подих, усі старанно прислухалися, але звідти, де зник Якоб, не долітало жодного звуку. Незабаром він з`явився з іншого боку корабля, облетівши його зверху. Літун м`яко опустився на палубу і безпорадно розвів руками.
- Там нічого немає, все закрито такою ж завісою, як і навколо нас...
Перець щось роздратовано пробурмотів собі під ніс, а потім, раптово піднявши пістолет, вистрілив уперед, туди, куди прямував корабель до раптового полону. Це сталося так стрімко, що ніхто не встиг і поворухнутися. Щось звизгнуло біля самого вуха Сірого, і від дерев`яної стійки з сухим тріском відлетіла тріска.
Перець негайно присів, ховаючись за стійкою управління і нервово поводячи стволом пістолета з боку в бік.
- Лягай! - гаркнув він.
Усі дружно впали на палубу, чекаючи пострілів, але їх не було. Навколо панувала все та ж тиша. Ніщо не рухалося, хоча... щось усе ж таки сталося - темна похмура субстанція, яка оточувала команду з усіх боків, раптово здригнулася і почала повільно повзти до корми, поступово набираючи хід. Ще мить - і кокон темряви зісковзнув із корабля. Він почав стрімко віддалятися, а паралельно йому, наче близнюки, рухалися такі ж темні силуети, поступово розходячись у різні боки і розчиняючись у клубах туману, який тепер порівняно з мороком здавався дуже світлим.
Сірий навіть трохи подався за ними, пильно вдивляючись у такі знайомі силуети, і раптово, радісно грюкнувши себе долонею по лобі, вигукнув:
- Ну звісно ж!
- Що таке? - миттєво насторожився Перець. - Ти щось знаєш про це? Кажи!
- Не знаю, але підозрюю, що тепер ми вільні.
- Це я й сам бачу! А що було-то?
- Скажіть, а вам вони нічого не нагадали?
Сірий вказав услід силуетам, що вже зникли в тумані.
- Так, щось знайоме, але що? - Воронін знизав плечима.
Решта нетерпляче чекали роз`яснень.
- Вони ж за формою нагадують наш корабель! - урочисто повідомив Сірий. - Тепер усе зрозуміло.
- І що саме?
Немов вирвавшись із міцних обіймів, корабель рухався, швидко набираючи хід, тож швидкість знизили до мінімальної, щоб не врізатися в якусь вершину гори.
- Ну, кажи вже, не тягни, - попросив Воронін.
- Мені так здається, що ми зіткнулися із дзеркальною просторово-часовою петлею.
- З якою ще петлею? - здивувався Джим.
- Ну, як би це сказати... щось на кшталт закільцьованого сам на себе простору і... часу... ну, як стрічка Мебіуса. У мене, чесно кажучи, знання вельми поверхневі, я ж не вчений.
- У тебе що, зовсім дах поїхав?! Дивіться на нього - уже заговорюватися почав! - засміявся Джим, приходячи до тями. - Це ж треба: з три короби такої нісенітниці нагородити, що й не розбереш! І де тільки слова такі незрозумілі відшукав?!
Решта теж із недовірою дивилися на Сірого.
- Я нічого не вигадую, просто свого часу читав різну науково-популярну літературу... ну, добре! Зараз я спробую показати наочно.
Сірий озирнувся на всі боки і, помітивши журнал для записів, що лежав на стійці управління, швидко підійшов і відірвав від чистого аркуша смужку. Згорнувши її кільцем, він провів пальцем спершу по зовнішній площині, а потім по внутрішній.
- Ось, бачите - тут рухається простір, а тут - час, кожне по своїй орбіті. А тепер уявіть, що вони рухаються в різних напрямках...
- І що з того?
- А те, що якщо ми з`єднаємо кінці стрічки ось так...
Із цими словами Сірий один кінець повернув на сто вісімдесят градусів і знову з`єднав його з іншим.
- Тепер вони будуть періодично перетинатися в певній точці, тобто, зустрічатися... ми зіткнулися зі своїм власним відображенням у часі та застрягли в ньому! Що ж тут незрозумілого?!
Сірий обвів присутніх урочистим поглядом, але не зустрів схвалення.
- Нісенітниця все це! - махнув рукою Перець. - Просто маячня!
- Маячня, кажеш?! - примружився Сірий. - Поясни тоді, що з нами сталося насправді?! Звідки ці силуети - копії нашого корабля? Чому на нас зверху звалилася наша ж граната? І хто, врешті-решт, у нас стріляв?! Адже там напевно застрягла саме твоя куля, яка могла когось із нас вбити!
Сірий сердито тицьнув пальцем у бік стійки, з якої куля вирвала тріску.
- Я не знаю, що сталося після цього, але ми вирвалися з полону. Як та чому, я пояснити не можу, але надалі треба бути обережнішим і не розмахувати зброєю з будь-якого приводу...
При цих словах обличчя Перця перекосила гримаса люті, на вилицях виступили жовна, і він процідив крізь зуби:
- Це я тут вирішую, кому і чим розмахувати, а твоя справа - виконувати накази!
Громила Джим загрозливо наблизився ближче і голосно засопів, а Якоб відвернувся вбік, роблячи вигляд, що нічого не помітив, але Воронін був упевнений, що в разі чого той буде на боці Перця.
- Зачекайте, заспокойтеся і не нервуйте, - він зробив крок уперед, стаючи між Сірим і Перцем. - Зараз усі на взводі через те, що з нами сталося. Воно й зрозуміло: у мене самого досі ще не все в голові вкладається... але нам потрібно довести до кінця доручену справу, а що чекає нас попереду - нікому не відомо.
Зловивши занепокоєний погляд солдата, Сірий взяв себе в руки і, видавивши кислу посмішку, вимовив, звертаючись до Перця:
- Та годі, це я просто розхвилювався трохи, не сердься.
Буркнувши щось невиразне, Перець відійшов убік і з удаваною зацікавленістю почав дивитися вперед. Потупцювавши на місці, Джим пішов за своїм шефом, а Якоб схилився над важелями управління, немов побачив їх уперше.
- Ти б не дуже виступав, - тихо порадив Воронін. - Тут розклад не на нашу користь буде, раптом що. Перець хоч і стерпів, але, повір мені, злість затаїв, це я по його фізіономії відразу визначив.
- Та знаю я, - відгукнувся Сірий. - Так вийшло.
- До речі, а що це ти розповідав про якісь петлі? - поцікавився Воронін. - Чесно зізнатися, я майже нічого й не зрозумів, крім того, що, за твоїми словами, ми зіткнулися зі своїм власним відображенням. Так?
- Ну, можна й так сказати.
- Виходить, що, згідно з твоїми словами, ця вісімка замкнута сама на себе, - солдат вказав на викривлене кільце, яке Сірий усе ще тримав у руці. - У такому разі корабель мав би літати по колу до нескінченності, але ми вирвалися і летимо вперед.
- По ідеї так, але, можливо, постріл Перця щось порушив... розірвав часову петлю і звільнив нас із полону. Хоча в цьому світі, де діють абсолютно невідомі закони, робити будь-які висновки невдячне заняття. Може, ще нічого не закінчилося... а може, і не починалося навіть...
- Але як це може бути? Адже це ж просто якась заплутана казка або маячна фантастика! І, до речі, якщо ми все ж таки зіткнулися зі своїм власним відображенням, то чому не розбилися?
- Та тому що ми і наше тимчасове відображення перебуваємо ніби в різних просторах, які хоч і перетинаються між собою, але не можуть взаємодіяти.
- Чому?
- Ну звідки я можу знати?! Я ж не вчений! Ти просто уяви собі, що йдеш до свого власного відображення в дзеркалі і... проходиш крізь нього, нічого при цьому не відчувши.
- У голові абсолютно не вкладається, - зніяковіло пробурмотів Воронін. - Ні, все одно не розумію...
- А музикант зрозумів би... принаймні повірив би.
- Та він же наївний мрійливий романтик, як мала дитина, - усміхнувся солдат. - Напевно, досі у всякі казки вірить і захоплюється кожною квіточкою. Я навіть трішки йому заздрю... але таким дивакам не просто в цьому житті.
Сірий задумливо кивнув.
- Це точно, романтик... до того ж ще й закоханий. Завдяки ось таким мрійникам людство рухається вперед і коли-небудь дотягнеться до зірок...
- А чого ти вирішив, що музикант закоханий?
- Невже не помітив, якими очима він на Інгу дивиться?! Повір мені...
- Агов, ви, голубки, - перервав його роздратований голос Перця. - Ідіть сюди! Здається, починає прояснюватися...
І справді, попереду за курсом корабля в туманній завісі проступила ледь помітна світла пляма, яка в міру наближення збільшувалася, розповзаючись у боки.
Далі буде