Суд
Стояв теплий серпневий день. Село завмерло у сонній полуденній дрімоті. Під забором, витягнувши передні й задні лапи, у тіні лежав на боці пес Валєт і виваливши рожевого язика важко хекав закривши очі. Від частого дихання його бочина, то випиналася, то впадала провалом під ребрами, але курка, що сиділа на собаці, ніяк не реагувала на це, й закривши очі білими плівками, теж часто дихала розкривши дзьоба.
Жарко.
Її подруги, вигрібши у прохолодній землі ями, під кущем бузку, лежали, розставивши крила і настовбурчили пір`я, охолоджуючи тіло.
На вулиці ні душі. Ця вулиця весною і осінню робилась непрохідною від сезонної грязі. Взимку її замітало снігом і сильні вітри формували з нього високі замети, аж поки бульдозер не проб`є в снігу тунель. Взимку по ній теж не їздили, і тільки влітку, коли не було дощів, можна було проїхати. Висохла від спеки грязь перетиралася колесами автомашин та тракторів у тонку сіру, немов пудра — пилюку.
У цій пилюці дітлахам була ціла купа різних забавок. Наприклад можна було розтягнутись у шеренгу, перекривши всю вулицю, і весело йти тягнучи голі ноги по теплому піску, здіймаючи хмару куряви за собою, яка повільно потім знову сідала на шлях, покриваючи все тонким нальотом.
Можна зламати соняшник, а стебло соняшника зігнуте догори відрізаною від кошика чашею, використовувати як паротяг; коли насипати в неї тонко перемеленого піску і бігти штовхаючи стебло по землі, то від ударів об нерівності дороги пил буде чмихати немов дим з труби.
Непогані виходили бомби з газети “Сільські вісті”, з районки — “Радянський прапор” були гірші — там папір цупкий. З газети робився кульок, як у магазині продавчиня робить для цукерок, туди засипається пил і кидається високо вгору. Бомба падає згори, газета розривається, і пил летить на всі боки, ніби дим від вибуху тротилу.
А ще в купі пилу робилися пиріжки. Треба було нагорнути горб з піску, на вершині зробити ніби кратер вулкану, подзюрити туди, присипати гарненько зверху і почекати поки цей кавалок заформується і застигне, а потім можна брати його в руки і кидатися ніби в сніжки граєшся. Смішно!
Зараз на вулиці в пилу повзало двоє хлоп`ят: Льоня і Коля. Вони повзали на колінах згрібаючи пісок у велику купу. Хотілося підсунути під низ лист фанери, що валявся під забором, взяти удвох за кінці та на рахунок “Три!” підкинути цю купу вгору і відстрибнувши. дивитися. як він сірою завісою падає до низу.
Відчинилася хвіртка сусіднього двору і звідти до них вибіг їхній одноліток — Петько.
- А що ви тут робите? — теж став на коліна і схилився над купою пилу. Хлопці в цей час тримали руки в кучугурі. ніби щось там спіймали.
Глянувши один на одного, Льонька стиха прорахував: “Один, два, три-и-!” і рвучко випроставшись, вони підкинули пил вгору.
- Аяй-аяй-аяй! — зарепетував Петько, бо весь пил попав йому в обличчя. Він замурзаний, розмазуючи сльози руками, продираючи очі, побіг додому.
З двору на крик вибігла старша сестра Петька — Ольга. Побачивши таку картину вона закричала: “Ах ви бандити! Я ось у міліцію на вас заявлю. Я на вас найду управу...” — схопила Петька і повела у двір.
Хлопці цього вже не чули чкурнувши через Драконів провулок до ставка, там у них у кущах бузини була зроблена халабуда.
Сидячи в халабуді хлопці обговорювали подію.
- Я думав, що він відскочить..
- І я...
- А, що Ольга кричала про міліцію?
- Казала в міліцію заявить.
Хлопці замовкли.
Бр-р-р-ру — забурчало у Льоні в животі.
- Їсти хочу. — промовив він,
Коля згадав, що він теж сьогодні ще нічого не їв. Зранку, . як випив кухоль молока з хлібом, то більше нічого в роті не було. Ніколи за гульками.
- Пішли, хоч хліба з салом візьмемо вдома, та вирвемо цибулину.
Вилізли з халабуди й пішли додому. Біля Льончиного двору стояла крита брезентом машина.
- 13-06 СУД. — прочитав Льоня на борту. Він уже закінчив перший клас і вмів читати. Коля піде до першого класу на наступний рік.
- А, що таке СУД? — запитав Коля. Він все розпитував у Льоні, бо той був старший на три роки й знав усе.
- Суд, це суд! — пояснив Льоня — мабуть, Ольга заявила в міліцію і це приїхали по нас. Тікаємо!
Хлопці знову дременули на Драконів провулок до рятівної халабуди.
Сидячи в халабуді хлопці заспокоїлися. Тут їх ніхто не знайде, ніякий суд і ніяка міліція. В халабуді було напівтемно, прохолодно, тихо і чувся різкий запах бузинового листя.
- А, що нам буде? — не вгамувався Коля.
- Що-що! В тюрму посадять.
- А, що в тюрмі?
- Сидіть будеш і не виходити, он Гальчин чоловік через три роки прийшов. Сидів... бачив у нього наколки... він увесь поколений.
Коля відразу згадав руки Василя. Чорні від засмаги та тракторної мазути, на одній було намальоване пів сонця з променями, а на другій павук. Його уява намалювала темну камеру тюрми, де його будуть мучити, колючи голками все тіло.
Спека почала спадати, а їсти захотілося ще дужче.
- Ти, Льоня, як хочеш, а я піду здаватися. Може вони малого не посадять.
- Я теж піду... попросимо, може простять.
Хлопці вилізли з халабуди й взявшись за руки рішуче пішли додому.
Під двором не було ніякої автомашини. З двору вийшов дядько Володя Брасенко витираючи рота тильною стороною руки.
- А де суд? — в один голос запитали кримінальники.
- Який суд? — оторопів дядько, виймаючи з кишені цигарки й встромивши одну до рота — підкурив.
- Тут машина стояла, на борту написано — СУД.
- А-а-а... так поїхала вона. То номер в неї такий, 13-06 СУД, — дядько перекинув ногу на велосипед і поїхав пихкаючи цигаркою на табір.
Хлопці знесилено впали на лавочку під забором.
З сусідської хвіртки вийшов Петько тримаючи в руках великий кусок хліба густо посипаного зверху цукром. Він підійшов до них. Обличчя його було вимите і сорочка поміняна.
- Дай укушу! — попрохав Льоня.
Петько мовчки простягнув кусок. Льоня відкусив на повний рот і передав Колі. Той теж відкусив скільки влізло і віддав Петькові. Петько вкусивши, сів поруч на лавочці.
Так вони й сиділи мовчки жуючи смачний хліб, дивлячись як із-за хати Дем`яна Свиридовича випливає надкушений місяць.
Вечір.
Кінець.
24.03. 2021 р.
