Забутий міст
з рубрики / циклу «Мініатюри»
У давні, тепер майже позабуті часи, було збудовано кам`яний міст, який з`єднував береги безіменної річечки в найвужчому її місці. І хоч доводилося робити неабиякий гак, щоб проїхати ним, ніхто не скаржився, бо це було простіше, ніж переправлятися на інший берег уплав або на човнах чи плотах. Тоді життя на мосту вирувало вдень і вночі: селяни з навколишніх сіл везли свої товари на ринок, а назад поверталися з обновками та останніми новинами з усього світу, про які дізнавалися у великому місті. Гонці, мандрівники та паломники постійно снували ним туди-сюди. Бувало, кочовий табір розкривав свої намети на березі біля самого мосту, влаштовуючи справжнісінькі вистави з піснями та танцями. А вечорами при таємничому світлі вогнищ, що відбивалися у темній воді, обвішані золотими намистами старі провісниці ворожили охочим, передбачаючи долю. Що казати… всяке траплялося тут – і горе, і радощі… на те воно і життя.
Але час минав, і одного разу сталося так, що старий міст став не потрібен. А вся річ у тому, що нижче за течією збудували новий, сучасний залізобетонний міст, що безпосередньо з`єднує широку автомагістраль на протилежних берегах річки. Та й сама річечка, наче примхлива дівчина, яка розчарувалася в скромному шанувальнику, поступово обміліла і невдовзі пішла кудись під землю, щоб знову з`явитися холодними ключами в старому руслі, але вже нижче. З тих пір стоїть старенький міст забутий, занедбаний через непотрібність. Лише іноді пройде ним самотній пішохід або проїде якийсь випадковий автомобіль, та й то – трапляється це вкрай нечасто. Тому старий міст потихеньку обростає сивим мохом і безповоротно поринає у віковічний сон солодких спогадів, у яких він знову молодий, міцний і всім потрібний. Що ж, такою і є правда течії життя: усьому свій час...