Останнє літо
фантастичне оповідання з рубрики / циклу «Фантастика»
Палке сонце зачепилося за гілку могутньої крони старого дуба, заливаючи все навкруги розплавленим золотом літнього полудня. А тут, біля підніжжя стародавнього велетня, на острівці благодатної тіні було так добре і затишно, що здавалося – краще не буває. Навколо стояв приглушений, невгамовний дзвін малопримітних мешканців різнотрав`я. З натужним діловитим гудінням на блакитний дзвіночок сіла бджола і відразу цілеспрямовано попрямувала вглиб квітки збирати солодку данину.
"Мовою квітів дзвіночок означає: смиренність, покірність і постійність…" – чомусь згадав Денис Петрович і подув на квітку, ніби сподіваючись почути мелодійний передзвін.
Дзвіночок ворухнувся. Бджола сердито загула, вилетіла і, заклавши крутий віраж, попрямувала вбік від пагорба, на якому в тіні дуба напівлежав давно уже немолодий чоловік. Він помахав рукою, ніби проводжаючи медову трудівницю, на повні груди вдихнув аромат польових квітів і знову перевів погляд на тендітну рослину.
За однією з численних легенд на квітку дзвіночка перетворився капелюх гнома-музиканта, який той забув на лузі після нічного концерту. А ще вважалося, якщо обережно зірвану квітку покласти в черевик, то успіх неодмінно супроводжуватиме в житті. Щоправда, був один невеликий нюанс: поки квітка знаходилася в черевику, її власникові доводилося говорити лише правду.
Денис Петрович трохи сумно посміхнувся. Правда полягала в тому, що, як сказав великий Хайям: "До мірки "сімдесят" наповнився мій кубок..." Втім, те, що сьогодні йому виповнилося сімдесят років, зовсім не засмучувало. Тривожив біль усередині, що постійно посилювався. Чоловік намагався забути про нього, не думати, але біль розжареною голкою наполегливо нагадував про себе. Лікарі обережно повідомили, що йому, на жаль, лишилося всього кілька місяців.
"Добре, що я самотній", - несподівано подумав Денис Петрович. - "Принаймні, не буде кому особливо сумувати і лити сльози..."
Так вже склалося, що з дитинства він ріс сиротою. Родичів не було, та й пізніше, будучи вже дорослим, сім`єю так і не обзавівся, присвятивши своє життя без залишку служінню чарівній палітрі живих фарб. Денис Петрович був справжнім художником - він не малював і навіть не писав картини, він їх творив! Вони мали щось чарівне, щось таке, що неможливо було передати словами. Ці картини можна було розглядати годинами, не помічаючи перебігу часу. Здавалося, ще мить – і вони оживуть! Мистецтвознавці лише безпорадно розводили руками, не в змозі пояснити цей феномен його картин. Так, іноді доводилося деякі з них продавати, адже треба було за щось жити. Але решта розходилася у вигляді подарунків друзям, знайомим і просто добрим людям. Декілька його картин придбали музеї, але Денис Петрович і цьому не надавав жодного значення. Всього себе він повністю віддавав пошукам досконалості, що постійно вислизала. Йому здавалося, що ось-ось і він відкриє таємничу завісу і нарешті спіткає саму суть, але... час невблаганний, і зараз він грав проти нього.
- Шкода, що так і не встиг… - вголос промовив Денис Петрович. - Напевно, це моє останнє літо...
- Але ж погодьтеся, що воно чудове?! - пролунав поряд м`який вкрадливий баритон.
Денис Петрович здригнувся від несподіванки і стрімко обернувся. За два кроки від нього на купині сидів, схрестивши на колінах руки, невідомий чоловік середніх років, одягнений у легкий літній костюм та сандалії. Обличчя його було звичайним, нічого особливого. Ось хіба що очі… здавалося, це два бездонні колодязі, або, швидше за все, два тунелі, що ведуть кудись в іномирову далечінь.
- Вибачте, не помітив, як ви підійшли, - чомусь зніяковів Денис Петрович. - Давно ви тут?
- Загалом із самого початку, - не зовсім зрозуміло відповів незнайомець, доброзичливо посміхнувся і в свою чергу запитав: - Як ви вважаєте, Денисе Петровичу, цей пейзаж гідний бути зображеним на одному з ваших полотен?
- Я писав його вже неодноразово, проте... - художник на мить затнувся. - Вибачте, хіба ми з вами знайомі?
- Ви мене бачите вперше, хоча я спостерігаю за вами протягом усього вашого життя. Та ви тільки не хвилюйтеся…
Незнайомець заспокійливо підняв руку, помітивши, що Денис Петрович насторожився, і продовжив:
- У вас все гаразд із головою, і я не плід вашої уяви, і, тим більше, ніякий не псих. Крім нас двох поблизу більше нікого немає, тож давайте поговоримо спокійно.
- Про що?
- Ну, про ваше майбутнє, наприклад…
Денис Петрович гірко посміхнувся:
- Це безпредметна розмова.
- Помиляєтеся, - жваво заперечив його співрозмовник. - Майбутнє у вас є. Втім, як і у всіх людей, які живуть на цій планеті. Але ваше майбутнє дуже чудове, мушу вам сказати!
Художник з подивом глянув на незнайомця, відчуваючи, як в нього несміливо вселяються нові сили та надії. Ще не розуміючи до кінця того, що відбувається, Денис Петрович уже повірив – адже він усе своє життя щиро мріяв про зустріч з незвіданим, про дотик до дива.
- Ви - прибулець?
- Можна й так би мовити, - погодився невідомий. – Хоча це не зовсім точно. Ви, люди маєте звичку до всього чіпляти ярлики, але в даному випадку у вашому словниковому запасі просто немає таких понять.
- Сподіваюся, колись вони з`являться. Дуже хотілося б зрозуміти й зазирнути хоч краєчком ока туди, за покрив незвіданого, - мрійливо промовив Денис Петрович.
- Скоро ви все зрозумієте, повірте. Адже я прийшов до вас із пропозицією.
– Якою?
- У всесвіті дуже багато цивілізацій - набагато більше, ніж ви можете собі уявити. І вони - ці цивілізації ростуть і розвинаються, а світів на всіх, на жаль, не вистачає... Ваші ж картини насправді живі. І вони здатні перетворюватися на двері, через які можна проникати в матеріалізовані вами світи. По суті, ви є одним із небагатьох у всесвіті творцем світів! Ви це розумієте? І ми офіційно запрошуємо вас на цю посаду.
Денис Петрович ошелешено розглядав співрозмовника, який з терплячим розумінням дивився на нього. Звідкись зверху долинуло курликання. Задерши голову, художник довго дивився слідом за журавлиною зграєю, що летіла на тлі легких білосніжних хмар кудись на нові поселення. Потім його погляд ковзнув униз - до річки, потім до лісу, що темнів за нею, і ще далі - до ледь помітних верхівок гір біля самого обрію. На душі раптом стало тепло, і біль зник.
- Що ж, я згоден, - спокійно сказав художник. – Коли мені починати?
- Незабаром. А поки що закінчуйте свої справи тут…
Останні слова невідомого пролунали зовсім тихо. Денис Петрович подивився на нього, але встиг помітити лише обриси співрозмовника, що швидко танули.
- До зустрічі... - шепнув художник, і, прикривши очі, з насолодою підставив обличчя під легкий подих літнього вітерця.