Загибель ескадри
Взимку Коля і Льоня сиділи над журналом « Моделіст конструктор» який привіз старший брат Кольки з міста, де він навчався у технікумі. Брат був старший на сім років, між ним і Колькою була ще сестра. А Льоня – двоюрідний брат на три роки старший – найліпший Колькі друг і соратник усіх подвигів.
Зараз вони сиділи за столом і роздивлялися привезений журнал. Він був зачитаний до дірок і замацаний не дуже чистими пальцями. Журнал був присвячений кораблям. На обкладинці гордо майорів червоним прапором броненосець « Потьомкін». В середині журналу знаходилися креслення, технічні характеристики і фото ще багатьох кораблів.
На дворі за вікном віяла віхола, а у кімнаті шуміло бурхливе море, і могутні штормові хвилі розрізали горді броненосці та крейсери. І тоді хлопці вирішили будувати моделі. Перший досвід у них уже був. Починалося з паперових корабликів, які пливли весняними струмками. Та вони швидко намокали, розкисали і ганебно тонули.
Тоді перейшли на дерев’яні кораблики. Це вже було щось схоже на модель. Із щоглами, паперовими вітрилами, намальованими якорями і ілюмінаторами та бійницями для гармат. Самим кращим із цієї серії був корабель зроблений із човника ткацького верстата бабусі Мотрі. Він витримав багато подорожей струмками і подолав безліч водоспадів, поки не був конфіскований і репатрійований бабусею. Правда він після пережитих пригод погано ковзав серед ниток ткацького верстата та дід Омелько відшліфував його, загладивши всі задирки та вм’ятини від льодових торосів.
Після довгих дебатів і обговорень було вирішено будувати: Льоня – ескадрений броненосець « Князь Потьомкін Таврійський», а Коля – крейсер « Аврора».
« Аврора» була вибрана Колькою не за свою героїчну місію, а за, як йому здалося, за простоту і менше палубних настройок, якими прямо ряснів « Потьомкін».
Тепер хлопцям навіть поїсти ніколи було… Колька тільки приходив зі школи, кидав портфеля і брався за «Аврору». Льоня, отримавши обкладинку з журналу із зображенням броненосця, сидів теж вдома працюючи над моделлю.
За клопотами вони не помітили як прийшла весна. Засяяло сонце, повіяв теплий вітер і кучугури снігу потемніли і спливли стрімкими ручаями по дорозі в коліях пробитих автомобілями. Сонце все припікало і на просохлих буграх зазеленіла свіжа трава.
Почалися весняні канікули і одного дня горді хлопці вийшли на вулицю тримаючи в руках свої моделі. Броненосець був великий, пів метра завдовжки, і сяяв свіжою олійною фарбою. Фарби дав Льоні батько, який на дозвіллі малював копії картин. На фарбування моделей пішли залишки фарби у тюбиках. Льоня поділився з Колькою і навіть допоміг йому у розфарбуванню та малюванню різних дрібниць. Пензликом він володів значно краще свого брата.
У Кольки батько помер рано, але в хаті теж висіли на стінах його картини…
На улиці струмки вже не текли, вони за ніч збігли до Драконового провулка, а звідти – у ставок. Хлопці пішли до ставка. Справа в тому, що для їхніх моделей була потрібна глибина. Горді бойові кораблі повинні рухатися за рахунок гумових двигунів. На самому кінці кіля була закріплена гумова стрічку вирізана із старої, кілька разів пробитої велосипедної камери. Один кінець цієї гуми був намертво закріплений на носі, другий – закінчувався сталевим гвіздком з насадженим на нього гвинтом, вирізаним з консервної бляшанки і зігнутим належним чином. Гвіздок вільно обертався у кронштейні з тієї ж бляшанки. Повертати назад корабель буде рибальська волосінь, яка була прив’язана до гвіздочка забитого у корму.
До глибокої води їм дійти не вдалося. Ставок розлився і берег був затоплений та замулений нанесеним струмками мулу, грязі та сміття.
- Йдемо у глинище! – запропонував Льоня.
Повернулися і «пошкорбали» до цегляного заводу, який працював тільки влітку. За ним був глиняний кар’єр звідки брали сировину для виготовлення цегли. Кар’єр називали – глинище.
Власне «шкорбав» Колька у братових гумових чоботях які були на декілька розмірів більші ніж йому потрібні. Брат, коли приїжджав з міста, то ходив по селу у них. У «городських» черевиках по грязі не пройдеш.
Ось і кар’єр. Це велика, глибока траншея вирита бульдозером за цегляним заводом який складався з декількох приміщень. Зразу після кар’єра був формувальний прес. Це механічне серце заводу. Глина з кар’єра бульдозером подавалася в бункер, звідки по стрічковому транспортеру йшла у змішувач, де поливалася водою, перелопачувалась і шнеком подавалася у прес, який здавлював цю масу і вона під тиском, сформована у прямокутник вилазила на різальний стіл, де дядько, смалячи самокрутку, мов робот проволоченим ножем різав масу на дві цеглини, які підхоплював другий робітник і рівненько викладав їх на вагонетку, що потім відкочувалася рейковим шляхом далі у сарай для просушки.
В сараї цегла-сирець сохла на землі. Спочатку стоячи на торці, а потім, як підсохне, складувалась у штабелі з отворами для кінцевого висихання. Звідси цеглі прямий шлях у піч…
Зараз завод стояв і хлопці пройшовши всю технологічну лінію прийшли у глинище.
На його дні голубіло озеро відображаючи своєю спокійною гладдю не поморщеною жодною хвилею синь неба і стрімкі стіни урвища.
Пройти до води по дорозі якою бульдозер возив глину до преса було не можливо із-за розкислої глини. Хлопці зупинилися.
- Он поглянь туди! – Льоня показав рукою на одну із стін. Там стіна обвалилася утворивши щось на зразок східців. По них можна спуститися.
Спуск пройшов безпечно і хлопці стояли на невеличкому виступі утвореного із обрушеної землі яка вже була покрита зеленою травою. Тут кораблі було пускати дуже зручно – тільки нагнись і корабель на воді і не торкається кілем дна, бо глибина була відразу від стіни кар’єру.
- Накручуй! – скомандував Льоня і хлопці заходилися накручувати гумову стрічку під днищем моделей. На рахунок – Три! – кораблі рвонули вперед. Легша і менша за розмірами «Аврора» відразу вирвалась вперед. Колька кричав махаючи над головою руками, та могутній броненосець із своєю масою набрав ходу і обійшов «Аврору» у якої вже розкрутилася гума і вона йшла по інерції. У «Потьомкіна» теж затих гвинт та маса корабля штовхала його вперед поки ніс не вдарив у протилежну стіну кар’єра.
Хлопці миттю підтягли за волосінь своїх бойових кораблів і знову стали накручувати гумку. Під час цієї роботи почувся якийсь шум і плюскіт води. По водній гладі пішли хвилі. Хлопці підняли голови дивлячись на стіну кар’єра.
Шух… – зашелестіла земля обвалюючись у воду.
Хлюп! І хвилі доганяючи одна одну помчали від місця обвалу.
- Пускаємо! – закричав Колька і не чекаючи Льоню пустив корабель на воду. Той поплив по бурхливій поверхні гойдаючись кільовою качкою. Слідом гордо різав хвилі броненосець.
Хлопці були на вершині блаженства від гордості за свої кораблі які розсікають буремні простори кар’єрного моря.
На фініші броненосець знову обігнав крейсер і вдарив своїм могутнім носом у стіну кар’єра. І тут сталося неймовірне! Стіна підмита талими водами озера з шумом обвалилася. Героїчний «Потьомкін» був накритий масами ґрунту. «Аврору» відкинуло хвилями на деяку відстань та величезний шматок землі, зірвавшись з висоти, накрив і її.
Даремно хлопці смикали та тягли за волосінь – обвал не відпускав. Дзинь! – лопнула одна волосінь, дзинь! – лопнула друга. Розгублені і пригнічені хлопці стояли на земляному виступі, якій теж, як стало їм тепер зрозуміло, утворився в такий самий спосіб, шляхом зсуву ґрунту.
Шу-у –ух! Поряд прошелестіла маса землі.
- Колька, на гору! – закричав Льоня і подерся на верх. Тільки вони досягли вершини, як під ними обрушилась земля.
Хлопці тихо лежали на пузі вчепившись руками у свіжу зелену траву.
- Ліземо далі.
По-пластунські вони долізли до минулорічних будяків і там стали у повний ріст. Перед ними лежав кар’єр в якому загинули їхні кораблі, над ними синіло бездонне весняне небо з теплим ласкавим сонцем, у якому тріпотів жайворонок, кругом, далі за будками, які ніколи не оралися близько до кар’єру у цілях безпеки, зеленіла озимина. Красота!
Ця картина пробудження життя заглушила біль втрати корабля. І тут Коля відчув холод у лівій нозі. Він поглянув униз – нога була боса.
- Льоня, чобіт… – перелякано промовив Колька.
Це була катастрофа! Втрату чобота – це не втрата бойового корабля! Це не пробачить навіть любима бабуся, не говорячи вже про маму. Йому каюк!
- Вертаємося! – Скомандував Льоня. Хлопці накарачках полізли до провалля. Лягли на пузо і заглянули вниз.
- Ось він! – Радісно крикнув Коля побачивши чорний гумовий чобіт на обваленій землі. Він був недалеко, може з метр від поверхні.
- Я дістану. – Льоня, ліжачи на животі, звісив руки з обриву пробуючи достягти гумовика. Майже торкався пальцями…
- Тримай мене за ноги! –
Колька упав йому на ноги міцно обхопивши їх руками. Льоня ще більше просунувся у кар’єр і схопив злощасного чобота за халяву.
- Є! Тягни!
Колька впираючись ногами, подався всім тілом назад не відпускаючи братові ноги. Ось Льоня на поверхні!
- Тримай свого чобота! – Гордо заявив він віддаючи здобич.
Колька кинувся взуватися і стояв нагнувшись коли почув нажаханий напівшепіт друга: «Ямамото!»*
Розігнувшись він побачив, що до кар’єру кульгаючи та розмахуючи костуром наближався Льонін дід Омелько. Його костур, гроза всіх дітлахів вулиці Новотроївка, промовисто говорив про дідові наміри.
- Колька! Тікаємо!
- Хлопці рвонули у лісок, що ріс біля грузчанського шляху.
Примітка: Ямамото – японський адмірал.
05.10.2025 р.
05.10.2025 р.
