Скандинавські сказання
частина II - 5з рубрики / циклу «Свєтланов»
СІГУРД БОРЕТЬСЯ З ДРАКОНОМ.
Ось вже багато років дракон Фафнір не покидав Гнітахейде, боячись залишити свої скарби, але жах перед ним був таким великим, що навколо на декілька днів шляху не було жодного людського життя, жодної протоптаної стежки, і Сігурду з Регіном прийшлося пробиратися через непрохідні ліси і густі зарослі чагарнику, які щільною стіною оточували житло чудовиська. Гном був мовчазний і задумливий, але в його очах все частіш спалахував недобрий вогник.
- Послухай, Сігурд, - сказав він якось увечері, коли вони сиділи біля багаття, - ти ніколи не бачив Фафніра – чи впевнений ти, що тобі вдасться його перемогти?
- Я впевнений, що не злякаюсь його, яким би він великим не був, - відповідав юнак.
- Не говори так! – посміхнувся гном. – Я розповідав тобі, що Фафнір викрав чарівний шолом мого батька і з його допомогою перетворився на дракона, але ти не знаєш, що цей шолом вселяє жах в кожного, хто його бачить.
Сігурд посміхнувся.
- Страх можна вселити лише в того, хто його знає, - сказав він. – Я ж ще ні разу нікого і нічого не боявся.
- Панцир мого брата не може пробити жоден меч, а з його рота вилітає отрута, кожна крапля якої смертельна, - продовжував Регін.
- Грам розсіче будь-який панцир, а отрута для Вельсунгів безпечна, - сказав юнак. – Я чув, що мій батько Сігмунд одного разу випив отруєне вино – і воно не спричинило йому ніякої шкоди. Не бійся, Регін, скарби Андварі скоро будуть в наших руках.
Гном нічого не відповів, але його очі жадібно зблиснули, наче він вже шкодував, що пообіцяв Сігурду половину золота.
На ранок наступного дня ліс закінчився, і мандрівники виїхали на відкрите місце. Перед ними лежав великий, порізаний вузькими ярами степ, в самій середині якого за невисокими крутими пагорбами знаходилось лігво дракона Фафніра.
Регін схопив Сігурда за руку.
- Це Гнітахейде, - прошепотів він. – Обережніше! Якщо брат нас побачить, все пропало!
Але Грані і сам вже зупинився. Він рив землю копитом, хропів і лякливо оглядався, наче очікуючи появи дракона.
- Нам прийдеться залишити його тут і далі йти пішки, - сказав Сігурд, зіскакуючи на землю.
- Не поспішай, Сігурд, - сказав Регін, в свою чергу злізаючи з сідла. – На північ звідціля тече ріка, до якої Фафнір кожного ранку і вечора ходить на водопій. Пішли туди і будемо чекати його там.
Сігурд згодився. Вони залишили Грані на галявині лісу і невдовзі знайшли маленьку річку, майже зовсім сховану від погляду високими, порослими вербами берегами. Обережно, намагаючись не шуміти, обоє пішли вверх по течії, просовуючись все ближче і ближче до помешкання дракона. Не очікувано кущі верби закінчились, і Сігурд, який йшов попереду, побачив широку, наче випалену полосу голої землі, посередині якої тяглася велика, схожа на русло висохлої ріки канава.
- Це дорога Фафніра, - тихо проговорив Регін за спиною юнака. – Трава навколо спалена його отруєним диханням, а канава, яку ти бачиш, - слід від його черева.
- Слід від його черева? - недовірливо спитав Сігурд.
Він підійшов ближче. По обидва боки канави були помітні гігантські відбитки кігтистих лап, що глибоко врізалися в землю.
- Який великий твій брат, Регін! – сказав юнак, вимірюючи поглядом сліди чудовиська.
- Так, Сігурд, - відповідав гном, боязко виходячи з кущів. – Він такий великий, що навіть Грам не дістане до середини його серця. Краще викопай яму на дні канави і сховайся в ній. Коли Фафнір проповзе над тобою, ти вразиш його мечем знизу.
Порада Регіна здалась юнакові розумною.
- Добре, - сказав він. – Я так і зроблю, а ти поки-що йди до Грані і стережи його, щоб на нього не напали вовки.
Гном нахилив голову. Щоб приховати посмішку торжества, і поспішно пішов до лісу. Дорогою він ще раз оглянувся і, побачивши, що Сігурд риє мечем яму, весело потер руки.
- Золото дістанеться мені одному, - прошепотів він. – Золото Андварі дістанеться мені одному!
Юнак вже закінчував свою роботу, коли почув позаду себе чийсь голос:
- Здрастуй, Сігурд. Що ти тут робиш?
Сігурд обернувся і побачив вже гарно знайомого йому одноокого старика в широкополій шляпі і синьому плащі.
- Привіт тобі, Хнікар! – вигукнув він. – Я рию яму, щоб підстерегти в ній дракона Фафніра.
Хнікар похитав головою.
- Той, хто дав тобі таку пораду, - твій найлютіший ворог, - сказав він. – Ти уб’єш Фафніра, але і сам загинеш з ним, захлинувшись у крові, яка хлине з його рани. А після вашої смерті Регін один захопить всі скарби.
- Що ж мені робити? – спитав юнак, здогадавшись про підступний задум гнома.
- Вирий декілька таких ям і з’єднай їх між собою, - відповів старик, - тоді кров Фафніра розтечеться по ним, і ти залишишся живим.
- Спасибі тобі, Хнікар, - сказав Сігурд. – Це вже третя послуга, яку ти мені надаєш, а я з тобою ще не розрахувався і за дві перші.
- Прийде час – розрахуєшся, - промовив старик. – Ти пам’ятаєш, що я сказав минулого разу? Тепер я більше до тебе не прийду, а ти сам прийдеш до мене. І прийдеш назавжди, - додав він тихо.
Юнак здригнувся. Тільки тепер він зрозумів, хто стояв перед ним.
«Ти – Одін!» - хотів було він вигукнути, але старик вже зник так само раптово, як і з’явився.
«Так, це Одін: він допомагає мені, як допомагав і моєму батькові до тих пір, поки не пробив його час» - подумав Сігурд і знову взявся за роботу.
Дотримуючись поради Хнікара, він викопав декілька ям, з’єднав їх між собою і прикрив зверху гілками верби. Тим часом сонце сховалося за лісом. Наближалася хвилина, коли Фафнір повинен був спуститися до ріки. Сігурд витяг меча, стрибнув в одну із ям і присів на її дні, очікуючи появи дракона. Не пройшло і півгодини, як земля навколо нього затремтіла, почулося гучне свистяче дихання чудовиська, що нагадувало сопіння цілого стада биків, і тяжка хода його лап. Сігурд затамував подих. Раптом на обличчя йому впали гарячі краплі отруйної слини, і в наступну мить важке тіло дракона щільно закрило небо над його головою. Юнак швидко піднявся і по рукоятку встромив в нього меча, а потім так само швидко висмикнув його знову. З рани рясним потоком ринула кров, розтікаючись струмками по всіх виритих ямах. Фафнір глухо застогнав і важко впав на бік. «Здається, я переміг», - подумав Сігурд, поспіхом вискакуючи зі свого сховища.
Побачивши юнака, дракон з трудом повернув до нього величезну потворну голову.
- Хто ти, хто наважився пронизати мечем серце Фафніра? – спитав він голосом, що слабшав. – Як звали твого батька і звідкіля ти родом?
Юнак згадав, як його ще в дитинстві навчав Регін, що прокляття умираючого може спричинити шкоду, якщо він знає ім’я свого ворога і відповів:
- В мене немає ні роду, ні племені, ні батька, ні матері. Один блукаю я світом, а звати мене Голий олень.
- Значить, тебе породило саме чудо, - сказав Фафнір. – Довгі роки я носив чарівний шолом і вселяв жах всім відважним героям. Ти перший без страху стоїш переді мною.
- Серце істинного сміливця не налякає ніякий шолом! – сказав Сігурд.
- Якщо ти такий сміливець, так чому ж ти побоявся назвати мені своє ім’я? – посміхнувся Фафнір.
Юнак почервонів і гордо підійняв голову.
- Ти правий, Фафнір, я тобі збрехав! – сміливо вигукнув він. – Мене звати Сігурд, я син Сігмунда і онук Вельсунга, хоча, можливо, ти навіть не чув про наш рід.
- Ні, Сігурде, я знаю все, - відповів дракон. – Я чув про твого батька: він був героєм, тому і його син такий сміливий. А все-таки ти полонений данського короля і його слуга.
- Ніхто мене не брав в полон на полі битви, - з гідністю промовив юнак. – А слуга я чи вільна людина, в цьому ти переконався сам.
- Добре, Сігурд, не сердься, - тихо промовив Фафнір. – Я помираю і хочу перед смертю дати тобі добру пораду. Не бери моє золото, не бери Андваранаут, кільце Андварі, - це принесе тобі загибель.
- Смерть – доля кожного, рано чи пізно вона прийде і до мене, - сказав Сігурд. – Чому ж я повинен її боятися?
- Так, смерть доля будь-кого, - відповів Фафнір. – Але добре помирати у похилому віці, залишаючи після себе спадкоємців, - ти ж ще молодий, і на тобі закінчиться рід Вельсунгів. Не чіпай скарби Андварі, Сігурд. Над ними висить прокляття, а більш за все бійся мого брата. Я знаю, що він заради золота навчив тебе убити мене, ради золота він уб’є і тебе.
- Дякую за пораду, Фафнір, - сказав Сігурд. – Але я вже говорив тобі, що не знаю, що таке страх.
- Тоді ти скоро помреш, - глухо прошепотів дракон.
Його голова впала на землю, величезне тіло витяглось – він був мертвий.
В тиші, що настала Сігурд почув чиїсь легкі, обережні кроки. Він оглянувся і при світлі місяця, що зійшов побачив маленьку, ледь згорблену фігуру Регіна. Гном, наче не вірячи своїм очам, подивився на юнака, потім кинув швидкий погляд на вбитого дракона, і його обличчя невдоволено скривилося.
- Ти вбив мого брата, Сігурд! – сказав він плаксивим голосом. – Який викуп я отримаю від тебе за його смерть?
- Ти хочеш отримати викуп за смерть брата?! – вигукнув обурений юнак. – Але хіба не ти підбурював мене його вбити? Хіба не ти мріяв захопити його золото?
- Ти правий, Сігурд, - згодився гном. – Однак, за нашим звичаєм, я все одно повинен отримати викуп. Багато я не прошу. Нехай цим викупом буде серце Фафніра. Дістань його, засмаж і віддай мені. Тоді ти зі мною розрахуєшся.
- Добре, - сказав здивований Сігурд. Він очікував, що Регін попросить у нього частину його золота. – Це я можу зробити.
Він пішов до лісу, приніс звідтіля великий оберемок хмизу, розклав багаття і, вирізавши серце дракона своїм мечем, взявся його підсмажувати. Гном мовчки спостерігав за ним, а потім ліг біля багаття і, попросивши розбудити його, коли серце підсмажиться, заснув.
Поступово нічний морок розсіявся, зійшло сонце, і в небі над Гнітахейде з’явилися перші птахи.
«Мабуть, печеня вже готова і мені пора будити Регіна», - подумав Сігурд. Він торкнувся серця дракона і при цьому сильно обпік собі пальця. Ледве втримавшись від крику, юнак засунув пальця собі в рота і в ту ж мить почув, як одна з ластівок, пролітаючи над його головою прощебетала:
- Ось сидить Сігурд і смажить для Регіна серце дракона. Він би став розумнішим, якби з’їв його сам.
- А он лежить Регін, і вдаючи з себе сплячого, думає лише про те, як би йому вбити Сігурда, - відповіла їй друга ластівка.
- Треба було б Сігурду зробити його на голову коротшим! – вигукнула третя.
- Так, Сігурд був би мудрим, якби він все зрозумів і зробив так, як ви радите, - сказала четверта.
- Ах, що ви! Цей Сігурд просто нерозумний! – заперечила п’ята. – Він убив одного брата і лишив живим другого. Не розумію, як він не може здогадатися, що Регін все одно вб’є його заради золота.
- Так, ти права: безглуздо щадити ворога, який в думках вже тричі тебе зрадив, - згодилась з нею шоста.
- Ах, Сігурд, Сігурд! Про що ти тільки думаєш? – промовила сьома. – Відрубай йому голову: позбудься назавжди ворога і розпоряджайся всім золотом Фафніра!
Сігурд схилив голову. Він згадав підступну пораду Регіна підстерігати Фафніра в ямі, згадав злобні погляди гнома, і його обличчя спалахнуло від гніву. Не довго думаючи юнак скочив на ноги і, вихопивши меча, одним ударом відрубав голову Регіну. Потім він зняв з вогню серце дракона і з’їв його шматок за шматком.
- Він нас послухався, він нас послухався! – радісно защебетали ластівки. – Тепер він буде розуміти мову всіх звірів і птахів.
А одна ластівка додала:
- Слідуй за нами, син Сігмунда, ми покажемо тобі. Де сховані скарби Андварі.
Сігурд пішов за ластівками.
Поряд з широкою і глибокою норою, що слугувала житлом дракону Фафніру, знаходився невисокий піщаний пагорб. Ластівки підлетіли до нього і хором вигукнули:
- Копай тут, Сігурд, копай тут!
Юнак слухняно розкидав мечем пісок і мимоволі завмер на місці. Перед ним, засліплюючи очі своїм блиском, вивищувалась ціла купа золотих зливків, серед яких лежало маленьке, але майстерно зроблене кільце. Воно і прикувало до себе увагу Сігурда. Юнаку здавалося, що він ніколи і ніде не бачив більш прекрасного.
- Не чіпай кільце! Бери золото, але не чіпай кільце! Це Андваранаут, на ньому лежить прокляття! – перебиваючи одна одну. схвильовано защебетали ластівки.
Але Сігурд, не слухаючи їх, вже надів кільце на палець.
- Ах, він взяв Андваранаут, він загине! – гірко скрикнули пташки.
- Всі ми коли-небудь загинемо, - посміхаючись, відповів молодий богатир і, оглядівшись навколо, пронизливо свиснув.
Здалеку почулось голосне іржання, і через хвилину до юнака швидким галопом підскакав Грані, все ще лякливо поводячи вухами і роздуваючи ніздрі: він відчував запах дракона. Сігурд відв’язав від його сідла вже раніше приготовані Регіном великі шкіряні мішки – гном віз ці мішки з самої Данії, - наповнив їх золотом і звалив їх на спину свого жеребця. Вони були набагато важчими за трьох закутих в броню воїнів, і юнак боячись, що Грані не витримає такого вантажу, вирішив йти пішки. Він взяв коня за вуздечку. Але той не рухався з місця.
- Ну пішли вже, Грані, пішли, - умовляв його Сігурд, не розуміючи, в чому справа.
Розумна тварина різким рухом вирвала з рук вуздечку і повернулась до нього боком, наче запрошуючи сісти в сідло. Здивований юнак виконав її бажання, після чого могутній кінь, радісно заіржав і швидкою риссю побіг вперед.
- Молодець, Грані, ти гідний сина Слейпніра! – лагідно сказав Сігурд, погладжуючи шию скакуна.
В цей час одна з ластівок спустилась на його праве плече і шепнула йому в саме вухо:
- На південь звідціль, між країною франків і готів, стоїть шатро, і в ньому спить найпрекрасніша дівчина на світі. У неї великі темно-сині очі і густе каштанове волосся. Вона чекає тебе, о Сігурд!
- Не слухай її, - прошепотіла друга ластівка, сідаючи на його ліве плече. – Ти слухай те, що я тобі скажу. Далеко на південь від Гнітахейде є країна, якою править король Гьюкі. У нього є дочка – прекрасна Гудрун. У неї біляве волосся і очі кольору північного неба. Ти будеш її чоловіком, о Сігурд!
- Добре, добре, ластівочки. Я побачу і одну і другу, - сміючись відповідав Сігурд. І він повернув Грані на південь.
СІГУРД БУДИТЬ БРЮНГІЛЬД.
Знову дрімучими лісами, потім полями і долинами рік і, нарешті, невисокими кам’янистими горами їхав Сігурд на південь, тримаючи напрямок між землею франків і землею готів. На восьмий день він помітив вдалині гору вищу і крутішу за інші, на самій вершині якої, здавалось, горіло велике багаття. Юнак погнав Грані галопом і, під’їхавши ближче побачив намет, складений з великих блискучих щитів, що яскраво виблискували в променях сонця.
«Чи не в ньому бува спить та дівчина, про яку мені говорили ластівки?» - подумав Сігурд.
Він зіскочив з коня і, залишивши його внизу, почав швидко підніматися на гору. Її схили були стрімчасті, а часом майже вертикальні, але юнак, хапаючись руками за виступи скель, продовжував сміливо лізти уверх і невдовзі добрався до самого намету. Однак, на своє здивування, він знайшов в ньому не дівчину, а воїна у високому позолоченому шоломі, броні і кольчузі. Він лежав на простій дерев’яній лаві і, закинувши руки за голову, міцно спав.
«Мабуть, ластівки мене обдурили, - сказав сам собі Сігурд. – Або обіцяна ними дівчина чекає мене де-небудь в іншому місці?»
- Проснись, друг! – крикнув він, ляснувши воїна по плечу. – Проснись, пора вставати!
Але той навіть не ворухнувся.
- Міцно ж ти спиш, - сказав Сігурд і різким рухом скинув з нього шолом.
В ту ж мить до його ніг упали золоті хвилі густого каштанового волосся. Воїн виявився дівчиною. Затамувавши подих і все ще тримаючи в руках шолом, Сігурд нахилився над сплячою і заглянув їй в обличчя.
- Ні, я помилився, ластівки мені не збрехали, - прошепотів він. – Сама богиня кохання Фрейя, мабуть, не така красива, як ти. Але як же мені тебе розбудити?
Після деяких роздумів він спробував зняти з дівчини панцир, але його застібки проіржавіли і не піддавались зусиллям юнака.. Тоді Сігурд витяг з піхов Грам і швидко, але обережно, щоб не поранити красуню, яка лежала перед ним, розрізав ним її лати, кольчугу, наколінники і нарукавники. Тяжкі обладунки з глухим дзвоном упали на каміння. Одночасно бліді повіки сплячої здригнулися. Величезні темно-сині очі зі здивуванням глянули на юнака.
- Хто ти? – спитала дівчина, підіймаючи голову.
- Я Сігурд, син Сігмунда, покійного короля франків, - відповів юнак.
- Покійного короля франків? – перепитала дівчина. – Довго ж я спала! Коли я заснула, він був безбородим юнаком. А ти, Сігурд, ти, мабуть, великий герой?
- Я ще досить мало живу в цьому світі, - сказав юнак. – Поки що я встиг тільки відомстити за смерть батька і вбити дракона Фафніра.
Дівчина засміялась і поправила на собі плаття, яке злежалось під панциром.
- Я й так знаю, що ти сміливий, - сказала вона. – Розбудити мене повинен був найхоробріший чоловік у світі.
- Хто ж ти, і як ти попала сюди, на цю гору? – спитав Сігурд.
- Я валькірія Брюнгільд, - з усмішкою відповідала красуня, - в ті роки, коли твій дід Вельсунг був ще в розквіті літ і сил, я не раз билася поряд з ним на полі битви, хоча він мене і не бачив. Так, Сігурд, в багатьох битвах я приймала участь і, покірна волі Одіна, вражала насмерть тих, кого він вирішив забрати до себе у Вальгаллу. Але ось одного разу воювали один з одним два короля. Одного з них, його звали Хьяльгуннар, був уже старий і досвідчений воїн, другий, Агнар, був молодий, гарний собою і звершував свій перший похід у житті. Я не знаю чому, але Одін любив старого короля і обіцяв йому свою допомогу.
«Послухай, Брюнгільд, - сказав він мені, - ти відправишся на землю і будеш битися на боці Хьяльгуннара. Коли ж його ворог загине, ти принесеш його до мене у Вальгаллу».
«Добре, все буде зроблено так, як ти сказав», - відповідала я і слухняно полетіла виконувати його доручення.
Однак, Сігурд, коли я побачила Агнара, який мужньо бився зі своїм майстерним супротивником, мені стало жаль цього славного юнака, якому боги відмовили у своєму захисті.
«Чому у Вальгаллу повинен піти той, хто ще не пізнав життя на землі, а залишитись той, кому це життя набридло?» - подумала я. І тут, Сігурд, моя рука якось сама собою піднялась і, замість того щоб вразити молодого короля, вразила старого. Агнар отримав перемогу, дружина його ворога розбіглася, а я, захопивши з собою тіло Хьяльгуннара, піднялася з ним до Вальгалли. Ах, Сігурд, якби ти бачив, в якому гніві був Одін, коли побачив мене з моєю ношею! «Ти посміла ослухатись волі богів, зухвала! – прогримів він. – З цього часу ти більше не валькірія! Ти сьогодні ж відправишся до людей і вийдеш заміж за того, кого ми тобі виберемо».
«Я відправлюсь до людей, о великий, - відповіла я, - і вийду там заміж! Але клянусь тобою, клянусь богами, клянусь ясеном Іггдрагсілем і священним джерелом Урд, що моїм чоловіком буде лише той, хто ще жодного разу не відчув страху!»
Почувши мої слова, Одін розсердився ще більше і з усіх сил встромив у землю свого списа.
«Ти надієшся перехитрити богів, Брюнхільд! – вигукнув він. - Ти думаєш, що ніколи не вийдеш заміж, тому що такого чоловіка немає на світі, але ти помиляєшся. Настане день і він народиться! А щоб ти не зістарилась до цього часу, ти будеш спати, спати, поки він сам не розбудить тебе».
Я і злякалась, і зраділа, а верховний із асів, трохи помовчавши, додав з недоброю посмішкою:
«Я сказав, що він тебе розбудить, але не сказав, що він буде твоїм чоловіком, Брюнгільд. Боги не допомагають тим, хто непокірний їхній волі».
Після цього Одін привів мене сюди, до цього намету, і вколов шипом чарівної тернини, який усипляє на довгі роки. Ось чому я тут, Сігурд, і ось чому я знаю, що ти найхоробріший у світі.
- І ось чому ти повинна стати моєю дружиною! – радісно вигукнув юнак.
- Не поспішай, Сігурд, - посміхаючись, сказала Брюнгільд. – Одін не сказав, що ти будеш моїм чоловіком.
- Але він не сказав також, що я їм не буду, - відповів Сігурд, з захопленням дивлячись на дівчину. – Значить, ми повинні вирішити це самі. Чи я тобі не подобаюсь?
Брюнхільд кинула швидкий погляд на молодого богатиря.
- Я жила серед богів, але і серед них я не бачила нікого красивішого за тебе, Сігурд, - задумливо сказала вона. – Бути твоєю дружиною велике щастя, але моє серце відчуває біду. Володар світу не забув моє своєвілля і не пошле нам удачі.
- Ні, Брюнгільд, ні! – поривчасто вигукнув Сігурд. – Нехай боги роблять що хочуть, а я клянусь, що завжди буду любити тільки тебе одну.
- Ах, Сігурд, - відповіла Брюнгільд, опускаючи голову, - будь обережнішим! Хіба ти не знаєш, що кожен, хто порушив клятву повинен загинути?
- Так, це так, але я не порушу її, Брюнгільд, - промовив богатир. – Ось Андваранаут, кільце Андварі, візьми його як заставу моєї вірності.
Брюнгільд здригнулася.
- Андваранаут? – повторила вона. - Кільце, що приносить смерть? І ти його взяв, Сігурд? Так, мабуть, ти дійсно сміливий! Ну що ж, я беру його! Можливо, нам не судилося бути разом у житті, але тоді ми, на крайній випадок, разом помремо.
Дівчина наділа Андваранаут на пальця і, вийшовши з намету, з сяючим від щастя обличчям оглянула ліса, поля і гори, що розкинулися навкруги.
- Привіт тобі, сонце! – вигукнула вона, піднімаючи до нього свої оголені до самих пліч руки. – Привіт тобі, синє небо! Привіт вам, квіти, трава і дерева, що радують очі і серце людини! Слава і вам, великі аси за створення всього цього. Пробачте мені мою вину і дайте вашій бувшій валькірії хоча б декілька років щастя!
Потім, обернувшись до Сігурда, який вийшов услід за нею, Брюнгільд сказала:
- Нам треба розлучитися, син Сігмунда і онук Вельсунга. Але ти не бійся, ця розлука буде недовгою. Я повинна розшукати мого брата, короля Атлі, і попросити його підготувати все для нашого весілля. Коли я заснула, Атлі був ще хлопчиком, але тепер він, мабуть, вже старий.
- Я чув про Атлі, - сказав Сігурд. – Він став наймогутнішим королем і завоював багато земель. Його царство лежить на південний схід від цієї гори. Я готовий супроводжувати тебе туди.
- Ні, ні, Сігурд! – заперечила Брюнгільд. – Я поїду одна, а рівно через шість місяців ти приїдеш за мною. Тільки не забудь про свою клятву.
- Я її не забуду, як не забуду і тебе, - відповідав юнак. – Але на чому ж ти поїдеш? Адже у тебе немає коня.
- Зате у мене є золото, і я куплю його в першому ж поселенні, - відповідала Брюнгільд. – Не бійся за мене, Сігурд, і йди. Ти чуєш? Тобі пора їхати, прощай!
- Прощавай, - сказав юнак, невільно підкоряючись волі бувшої валькірії, і, в останній раз глянувши на прекрасне обличчя і високу струнку фігуру дівчини, почав спускатися донизу.
Грані терпляче очікував його біля підніжжя гори. Скочивши на нього, Сігурд підняв голову. Там, наверху, на самому краю урвища, простягнувши до нього руки, стояла Брюнгільд.
- Прощай, Сігурд! – долетіло до нього. - Прощай! Будь вірним і чесним і пам’ятай свою клятву!
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік