Азіат
Частина 2 Аромат алкоголю й парфумів змішувався із солодким димом кальяну. Музика гриміла на повну. Хлопці по черзі підливали горілку, дівчата голосно сміялися.
Коли Гліб вийшов перекурити,
за ним, мов дресировані пси, одразу рушили Влад, Сергій і Арсен.
— Гляньте, — Сергій ткнув пальцем у вікно, по той бік якого Ілля трохи скуто, але серйозно, тримав за талію руденьку дівчину, танцюючи ` повільний танець.
Влад скривився.
Арсен презирливо зауважив:
—Тиждень як по морді не отримував. А ця нічого так. Як її...?!
—Марина. З дитбудинку, її взяли. З Ілоною тепер живе.
—Прикольно.
Арсен глянув на Гліба:
— Реально його тепер не чіпати? Мені одному дивитися, як він дівку клеїть, аж шлунок крутить?
Гліб розтер недопалок об стіну:
—Троих терпіння. Зараз дещо покажу — охрінієте. Але обіцяйте тримати себе в руках. Мені треба у справах виїхати на деякий час, то не чудіть тут. Хай розслабиться. Тим цікавіше буде.
Хлопці змовницьки переглянулися.
Гліб дістав телефон і показав світлину — мати Іллі, набагато молодша, усміхнена, в легкій літній сукні. За її спиною — масивний пам’ятник чоловікові з вусами, у далині — синьо-жовтий прапор на якійсь будівлі.
Сергій нарочито вилаявся.
—Нюхом чув, що він за Хохляндію. Ніколи поганого не казав про укропів.— процідив Вадим. — Завжди відмовчувався. А ти, Сірий? З ним за однією партою сидів, найкращим другом називався — і нічого не запідозрив? Як ти міг з таким водитися?
Сергій часто закліпав, шукаючи слова для відповіді, й полегшено зітхнув, коли Гліб випередив його:
—Таких, як він каратимемо, — правильну справу робитимемо. Вважай, внутрішній фронт триматимемо. Чули про таке?
Відчуття азарту та важливості справи пробігло по гурту, мов електрострум. Вони не прагли інших доказіа. Все, що стосується України одразу звично перетворювалося на клеймо.
Повернулися галасливою юрбою.
— Як казали у новинах?!— весело закричав Арсен, — дівки рано народжувати мають —: для держави користь!
Хлопці з реготом почали ганятися по кімнаті за подругами. Ті верещали, грайливо відбиваючись диванними подушками, та, врешті, здаючись в обійми сумнівних кавалерів.
Ілляз Мариною тихо вислизнули в сусідню кімнату.
Обоє завмерли біля дверей. Обоє не знали, куди подіти руки.
Дівчина ніяково поправила пасмо волосся.
— Тут хоч чути себе. Я нікого ще добре не знаю. Це… мій перший вихід… у світ.
Подивилася в очі:
— Мені здалося… чи між тобою й тими хлопцями… напруга якась?
—Так помітно?
—Трохи...
Він знизав плечима:
— Нічого такого.
Двері за їх спинами здригнулися від глухого удару — по той бік хтось занадто гаряче проявляв свою пристрасть.
Марина ступила у глиб кімнати.
— Хочеш прогуляємося? —запропонував Ілля.
Вона огледілася.
— Якось незручно виходити туди зараз.
Вказав на вікно .
— Там низько.
Відсунув фіранку, відчинив. Потягло приємною прохолодою.
Вже з іншого боку подав новій подрузі руку.
Декілька секунд просто йшли поруч.
— У вас теж ця варта біля прапора? — першою порушила тишу Марина.
— Ти про школу? Ага. По двоє стоїмо.
Ще й класуха кричить, якщо не з серйозним лицем.
— І військова підготовка.
— Так… — Ілля штовхнув камінець носком, спостерігаючи, як той підскакує й губиться в бур’яні. — І уроки патріотизму.
Марина зиркнула на нього збоку.
— Тобі, здається, не подобається?
— Що?
— Це все. Варта, підготовка.
— Не знаю… все одно... — В цій Україні всіх наших ненавидять, — раптом сказала вона, і в голосі з’явився виклик, — Там жах що робиться. Все через них. Так?
— Не певен. — протягнув Ілля у відповідь, — Якщо вони нас ненавидять, — зауважив щиро, — чого наші туди їдуть? Можна ж вдома лишитися. Чужа країна. Хай кого хочуть того й ненавидять Доки сюди не лізуть навіщо нам лізти до них?
Ці думки були для нього самого відкриттям, і він озвучив їх вперше, з острахом і насолодою водночас.
— В сенсі?
—Не бери в голову. Краще скажи — як тобі тут? Хочеш місто покажу?
— Можна... Якщо мені дозволять. Щось вигадаю.
— У тебе такі суворі опікуни?
Марина подивилася на нього з м`якою уважністю.
— Ти справді… думаєш... ми.. там дарма?
Вона не сказала де саме і хто, але Ілля чудово зрозумів, що повертається до розпочатої теми.
— Я лиш думаю... своїх проблем по вуха. Дорога до школи — болото, світло постійно вибиває. А ми все комусь допомагаємо..Може, я не шарю, але іноді здається, що від тієї допомоги всім тільки гірше. От і все.
Марина мовчала кілька секунд. Потім несміливо спитала ще:
— А хто перший почав, на твою думку?
Хлопець зітхнув, потер лоба,
—Ти такі питання задаєш...
—О! Пробач. Дійсно... Не варто про це говорити.
.Ілля зірвав з дерева листок
—Якщо справді ми це все розпочали... Раптом... Це ніколи не забудуть. Я б не пробачив.
—Ти... думав над цим?
—Розгрібатимемо ж по любому ми. Хіба ні?
—Ти дивний...
—Чому?
—Більшість просто не думає над такими речами.
—Я думаю. Останнім часом.
Вона вдихнула глибше.
—А в тебе були знайомі з Україні?
—Ні. Мати була там на відпочинку колись давно, з кимось листувалася, але недовго.
—А якби міг, хотів би поспілкуватися?
—Можливо...
—І що б ти запитав?
—Не знаю...Пробачення б попросив точно. Хоча кому воно потрібно...
—Пробачення?
Марина ще пильніше подивилася на нього, перш ніж продовжити:
— Можна я щось скажу? Тільки не розказуй їм, — кивнула на будинок.
— Добре.
У цьому хлопцеві було щось спокійне, не схоже на інших — не насмішка, не зверхність, просто тиша, в якій хотілося говорити. І все ж... Занадто часто обпікалася.
— Забудь.
Нервово розсміялася, ховаючи обличчя в пасмах волосся.
—Це все вино. Я не звикла. Один ковток — і я не я.
—Все норм... Нікому не розповім. Але як знаєш..
Марина потягнула його за комірчину біля будинку.
— Мене викрали.
— Як це... "Викрали"? — спантеличено перепитав.
— Я з України.
—З України? Викрав хто?
—Спершу нас «фільтрували» ваші...російські солдати, а потім передали тим, що називають себе адміністрацією. Їх було багато...
Ілля не знайшовся, що відповісти, окрім.
—Ти так добре говориш нашою мовою.
—У нас майже все місто говорило російською. Але вони його знищили. Стількох людей вбили, і наших сусідів. Хоча їм було за 80-т. І навіть собак у дворі постріляли.
Слова зависли між ними, немов щось неприпустиме, чого не можна торкатися.
— Вбили? — перепитав не вірячи, що почув правильно. — Просто так? Має бути причина, інакше...Навіщо? Звичайних людей? Не військових?
Вона відпустила його руку.
—Я дурепа... дурепа! Нащо розповіла?!Торкнувся її зап’ястя.
—Можливо, тобі просто "пощастило" на якихось психів?
Говорив пошепки не тому, що боявся, а тому що так звик, коли мова заходила про війну.
Марина з гіркотою на мить прикрила обличчя.
—Наше місто опинилося під окупацією. Мені було чотирнадцять, коли нас вивезли. Сказали спочатку, ніби у табір... Тільки той табір з усіх боків охороняли озброєні люди. А потім, що я батькам не потрібна і що маю жити тут з новими. А я… я хочу додому. — її голос зірвався. — І щовечора думаю... Чи жива моя мама? Чи вдасться їй мене знайти?
А потім довго оповідала, як жили без води, світла, їжі, ховаючись в підвалі. Як кричали люди з під завалів після обстрілів з неба, а рятувати їх було нікому. Про трупи на деревах.
Ілля не знав, куди подіти погляд .От воно —те страшне й невідоме, не “там десь”, в просто перед ним у заплаканих очах дівчини
Він обережно обійняв її. Вона не відсторонилася.
Йому стало водночас лячно, боляче й незбагненно тепло.
—Ти не такий як вони.
сказала вона, ніби виправдовуючись перед собою за те, що дозволила ці обійми.
— Ти питала, чому між мною й тими хлопцями напруга.. — Ілля трохи відступив, сперся долонею об холодну стіну комірчини, вдихнув повільно, наче готувався стрибнути у воду. Потім заговорив. Спершу уривками, добираючи слова, ніби кожне могло поранити. Розповідав не так про подію, як про те, що відчував.
Марина не перебивала. Дивилася не на нього, а кудись у темряву, вловлюючи кожен звук, кожну паузу. Коли він замовк, відчула, як у грудях защеміло, ніби те, що він тримав у собі, зараз перейшло до неї.
— От і все, — видихнув Ілля. — Нікому не казав досі.
Марина простягнула руку, і відчула, як його долоня напружена, гаряча, просто тримала її.
— Дякую, що розповів.
Ілля кивнув. Йому вперше за довгий час було легко. Не через те, що її слова щось змінили, а тому, що тепер він не сам з тим, що носив усередині.
Їхні таємниці, вимовлені пошепки під темним небом, наче розтанули в повітрі, змішавшись із запахом трави й диму.
Двоє, що кілька годин тому були чужими, тепер стояли поруч — ближчі, ніж багато з ким із давніх знайомих.
+++
Ілля не пам’ятав, коли востаннє так чекав на когось.
До школи ішов з дивною легкістю. Його не обходило, які кидають погляди колишні друзі — він просто проходив повз. З появою Марини все це втратило сенс. Ні холодні усмішки, ні шепіт за спиною не боліли. Навіть спогади про пережите приниження здавалися не суттєвими.
Все, що йому хотілося — бачити Марину. Чути, як вона говорить українською, тихенько, лише для нього, немов читає молитву. З кожним днем вони довіряли один одному все більше. Кожне слово з її вуст мало якусь дивну правдивість, якої він ніколи не чув від інших.
Хлопець дізнався,що з новими батьками Марині не добре. Вони контролювали її телефон, відвідування сайтів, листування. Перший рік взагалі не мала змоги кудись іти без супроводу. Могли дозволити підняти на неї руку, хоча інших, рідних дітей, не чіпали. Іллю Марина записала в телефоні під вигаданим ім`ям подруги, Зустрічалися нишком, сидячи на холодній лавці далекого від дому дитячого майданчика. Могли просто мовчати, й це мовчання здавалося живішим за будь-які розмови.
Справжньою трагедією для Марини стала участь у програмі на місцевому ТБ про "врятовану від нацистів" дитину. Тепер історія Марини, ,спотворена пропагандою, не була секретом, а надмірна увага дарувала більше негативу. І тим жаданішими стали дружні побачення з Іллею, у присутності якого вона могла бути сама собою.
Інколи плакала, схиляючись до його плеча, розповідаючи про ту біль, яку відчувала, коли доводилося говорити те, що було неправдою. І його серце краялося разом з її.
—З тобою мені добре, але я тут задихаюся. Розумієш?
—Розумію, — відповідав він, — Я теж задихаюся.
Обидва замовкли. Сухе листя під ногами тріснуло, і цей звук видався страшенно гучним. Дівчина дістала з кишені щось маленьке.
Розгорнула долоню, аив ній — жовто-блакитне сердечко з бісеру.
— Сама робила. Хай тебе оберігає. Тільки заховай добре. Хочу, аби в тебе щось було від мене.
—Дякую.
їхні пальці торкнулися, обоє знітилися.
— Мушу йти.
Побігла стежкою, стискаючи полотно спідниці.
Намистини холодили шкіру, та Іллі здавалося, що в них пульсує її дотик.
Дбайливо сховав сердечко.
Вдома до двох годин ночі передивлявся різні українські сайти, використовуючи VPN, хоча серце стискалося від страху, що його викриють. Спершу просто читав новини не розуміючи всього. Переглядав світлини, відео.
Йому відкривався інший світ — не той, який показували по їх телевізору, не той, у який його змушували вірити.
Гортаючи стрічку, випадково натрапив на інтерв’ю українського журналіста Дмитра Карпенка. Той говорив із російським полоненим — спокійно, людяно, не схоже на жоден повний ненависті діалог, який Ілля уявляв.
Відео зачепило його. У кожному випуску зворотній зв`язок для тих, хто хоче допомогти Україні, перейти на її бік...
Ілля подумав: а якщо він би туди написав? Хай це не зовсім те, про що там говорять, але...
Може, зміг би допомогти Марині повернутися?
Оселившись у його голові, ця думка більше не давала спокою.
Вона жила в ньому тихо, але вперто, як зернина, що проростає навіть крізь бетон.
Ілля вперше відчув, що страх — не найсильніше почуття в людині.
+++
Того дня він стояв на березі річки, спостерігаючи, як вода плескалась об каміння. Скоро мала прийти Марина. На душі було світло і спокійно. Було. Допоки не вгледів Вадима та Сергія. Ілля розвернувся спиною, накинув капюшон. Та з іншого боку помітив Гліба, який ішов у напрямку до нього. Коли ж і угорі вчув ковзаючого глиняним схилом Арсена остаточно зрозумів — ті ціленаправлено відрізають йому шляхи до втечі. Нічого доброго від колишніх друзів він не чекав.
—Привіт, бро, — Сергій, простяг йому руку
—Привіт, —відповів, повагавшись, Ілля, подаючи свою, та в останню мить Сергій прибрав долоню і Ілля схопив повітря.
Хлопці пирснули.
Ілля сховав руки глибоко у кишені худі.
—Пам`ять коротка?
Сергій натягнув йому капюшон на обличчя.
Ілля відкинув капюшон назад.
—Пацани, я ж заплатив. — дивився під ноги, — Чого чіпляєтеся? .
—Та хто тебе чіпає? — сплюнув Арсен.
—Треба аби ти допоміг спір один розв’язати.
Вадим дістав електрошокер. Повітря прошило сухе тріскотіння.
— Бачив? Цією фігнею мій дядько укропів пачками ламав. Він у тюрязі з полоненими працював.
Ілля на крок відступив.
— Справа десяти секунд. — продовжив Вадим, наближаючись, — Я кажу ти їх витримаєш, а Гліб...
— П’ять максимум, — додав Гліб, , що стояв трохи осторонь, з виразом людини, якій цікаво, чим це закінчиться.
Він ще не доказав, як Сергій і Арсен налетіли на Іллю, а Вадим приклав шокер до його шиї.
Тишу прорізав різкий, некерований крик.
Ілля судомно вигнувся — хлопці ледве втримали. Усе його тіло стало жорстким, немов металевим, а потім дрібно завібрувало. Очі розширилися, голос зірвався на хрип. Він втратив свідомість, ще до того, як Вадим вимкнув шокер
Просто звалився на землю.
Обличчя спостерігачів трохи зблідли, але допомагати нікому не спало на думку — лише вже знайома холодна цікавість.
Деякий час юнак лежав нерухомо. Було чути лише короткі уривисті вдихи.
На штанях приступила темна пляма.
—Жесть. Він ще й обісцявся. — нервово хмикнув Сергій.
—Що і слід було довести. 10 секунд не витримав. — зауважив Гліб.
Вадим передав йому гроші.
—Не подохне? — Арсен легенько копнув Іллю ногою в бік.
Той поворухнувся. Пальці ковзнули по гальці, тіло знову здригнулося. Він спробував підвестися. Ноги тремтіли. На мить вирівнявся, але хитнувся і різко осів.
— Ходімо звідси. — промовив Гліб.
Компанія, не поспішаючи, рушила стежкою вгору.
Ілля дивився їм услід, і відчував, як його накриває хвиля люті. Божевільні покидьки. Тремтяча рука сама потягнулася до найближчої каменюки. Ненависть повернула сили.
Далі не думав. Просто діяв.
Гліб ішов останнім, підпалюючи цигарку, Увесь біль. Увесь сором. Уся злість — в один глухий удар по потилиці
Гліб упав, наче маріонетка, нитки якої обрізали. Потекла кров.
Сергій, Арсен і Вадим обернулись — і заклякли. Ці так звані "герої", які тільки но гуртом зухвало знущалися над одним, зараз просто рвонули навтьоки.
Та Ілля встиг вчепитися за сорочку Вадима.
Звалив на землю, і кілька разів ударив.
—Не смішно тобі зараз, падлюко? Не смішно?
Вадиму вдалося вислизнути.
Ілля безсило сів на берег, оглядаючи себе. Нудило. Кожен рух головою віддавався у всьому тілі. У цей час на горизонті з`явилася Марина. Хлопець стягнув з себе куртку, прикриваючи мокрі штани. Холодний вітер вдаряв у спину, та він не помічав цього.
—Не підходь, —:прошепотів ледь чутно.
— Не підходь! — повторив голосніше,
і вже щосили закричав:
—Не підходь!!! Не підходь!!!!
Дівчина розгублено зупинилася.
—Будь ласка, йди додому!!! Не підходь!!! Благаю!!!! Йди!!!
Марина секунди стривожено вглядалася у його бік, але врешті послухалася.
Ілля непевним кроком підійшов до Гліба. Перевірив пульс — є.
Стис губи, різко відвернувся й витрусив телефон із кишені. Двічі промахнувся по кнопці.
Врешті додзвонився:
— На березі… тут людина лежить… Голова розбита… Дихає… Пришліть швидку…
— Хто говорить?
Поклав слухавку.
І пішов — без поспіху, без мети. Наче запрограмований силою звички на знайому дорогу.
Вдома переодягнувся.. Сів, намагаючись розслабитися, але м’яз шиї сіпнувся сам по собі — так само, як тоді, під шокером. Ступор миттю розсипався, і всередині все знову заклекотіло. Кулаком гепнув об стіну.
Роз’їдало відчуття, що все, що він зробив сьогодні, врешті не врятує ні Марину, ні його. В тому, що вони скоро перемкнуть увагу на дівчину сумніву не мав. Для цього вже було достатньо брудних натяків.
Серед болота безсилля, попри сьогоднішню перемогу, утверджувалося рішення. Відчайдушне, єдине правильне, якщо довкола ані краплини людяності.
Рішуче відкрив контакти Дмитра Карпенка. За ці дні він вивчив алгоритм безпечного виходу на зв`язок, та все одно було страшно. Обережно вивів перші слова повідомлення. Надавши максимальну інформацію про Марину і її місцезнаходження, дописав, що, можливо, більше не зможе вийти на зв`язок, та просить повірити і допомогти дівчині повернутися додому. Подумавши, додав — нагород йому ніяких не треба.
Зваживши всі страхи за одну коротку секунду, він таки відправив СМС, стискаючи гаджет у долоні.
Відповідь надійшла несподівано швидко: "Отримав. Перевіримо. Зробимо все можливе. Дякую за не байдужість."
Застиг, вдивляючись у екран, ніби боявся, що слова розтануть. Він зробив це — і його почули. Його почули. Неймовірно.
Та радість була недовгою — у двері загупали.
— Поліція! Відчиняйте!
Ілля почав гарячково видаляти з телефону сліди останніх перемовин.
Він не чинив супротиву, віддаючись на поталу долі. Врешті все, що міг він зробив, і через це мав дивний внутрішній спокій, навіть лежачи на підлозі обличчям до низу.
Обшук.
Знайшли жовто-блакитне сердечко.
Крик матері.
Коли вона прийшла?
Потім в кайданках вели через подвір`я. Стара сусідка, проходячи повз, перехрестилася.
Юнака штовхнули в автозак. Металеві двері гримнули, залишаючи по той бік пустку, яка колись здавалася домом. Тої миті він шкодував лише про одне — не зміг попрощатися з Мариною.
+++
Перший тиждень тільки й розмов було в сусідів, що про Іллю. Про це навіть показали сюжет на місцевому телебаченні
Звучали гучні обвинувачення: — "...неповнолітній екстреміст..."
— "...вербування нацистами..."
— "...майбутній диверсант"
—" небезпечний елемент "
—"симпатія київському режиму"
—"заборонена символіка"
А що ж Гліб та його компанія? Зразкові юні патріоти.
—"невинні жертви"
—"усіма силами намагалися зупинити радикально налаштованого підлітка"
Гліб, із перев’язаною головою, розповідав, як Ілля "раптом напав", "кидався, наче скажений" і що він "завжди був не такий, як усі"
Журналістка з готовністю підсумувала:
"Хлопці проявили справжню мужність і змогли зупинити злочинця, ризикуючи власним життям. Уже завтра губернатор вручить їм відзнаки за громадянську позицію".
Сусіди підхопили телемову з майже релігійною ревністю.
— Та що ти хочеш… — казала баба з першого поверху сусідньої багатоповерхівки, — Мати в нього хто? Алкоголічка. Батька нема. От і результат. Дивно як батьковий дім досі не пропила.
— Спадковість, — вагомо додав чоловік у спортивках. — Його ж батько був не звідси.
Мати Іллі не витримала коловороту суспільного цькування. Стала налягати на випивку ще більше. За тиждень її знайшли у квартирі охололою. Гостра інтоксикація. Ніхто й не здивувався.
І поставили крапку. Тим більше, що на черзі була інша новина — зникла старшокласниця Марина, та сама "врятована хохлушка". Вийшла посеред уроку, ніби до вбиральні, і ніхто її більше не бачив. Потім хтось сказав, ніби вона ходить з ромським табором А ще хтось — на трасі з повіями. Одна чутка неймовірніша за іншу..Ну, а що ви хотіли? Невдячна. Таких не перевиховаєш.
Місяць — вщухли і ці плітки. Вулиця повернулася до звичного життя, в якому кожен думав лише про себе, а після роботи човгав до під’їзду, не глянувши в очі сусідам, втомлений від бідності, безнадії й споглядання військових похоронів, боячись, що навіть стіни слухають.
Ще через два місяці у квартирі Іллі оселилися інші люди. Будинок наповнився новими дріб`язковими пересудами. Наче й не було ніколи ніякого Іллі...
+++
Студія «Говорить Україна» зустрічає глядачів.знайомим теплим світлом прожекторів. На екрані — розмиті до невпізнання силуети дітей, що йдуть . Підпис: «Викрадені. Повернення».
Марина сидить на дивані, руки складені на колінах, пальці без кінця перебирають тоненький браслет. Поруч — волонтерка з організації, що допомогла їй повернутися. Ведучий Олексій Суханов дивиться на дівчину уважно, з майже батьківською терплячістю.
— Маринко, скажи, будь ласка, — м’яко починає він, нахиляючись трохи вперед. — Ти вже знайшла своїх рідних. Знову в Україні, серед своїх. А чи є в тебе відчуття, що хтось… ну, можливо… може тебе ще шукати? Може, ти комусь щось не встигла сказати?
Марина знічується, хитає головою.
— В Україні — ні, — тихо каже. — Я всіх знайшла…
Суханов піднімає брову, його голос стає обережнішим:
— А не в Україні?
Дівчина робить короткий вдих. Камери ловлять кожен її рух:
— Я... там... познайомилася з хлопцем… з Іллею. Він… теж постраждав. Йому було дуже важко, бо… — вона стискає долоні. — Бо він не такий, як вони хотіли. І… він мені допомагав. Він мені… він мене врятував. Якби не він, я б там, мабуть, і залишилась…
Голос ламається остаточно.
— Я дуже хочу його ще побачити… дуже… Гадаєте, це... можливо?
Суханов вдивляється в дівчину.
— Маринко… — каже він майже пошепки, ще тепліше. — Не будемо тебе більше мучити питаннями. Бо відповіді на деякі з них… уже прийшли.
Ніхто нічого не оголошує. Нема музики, лише звук кроків.
В кадр заходить хлопець. Високий, худий. Погляд глибокий, як у того, хто бачив більше, ніж мав би.
Марина піднімає голову.
Завмирає.
Їй навіть не треба придивлятися. Хоча він помітно подорослішав.
— Ілле…?
Юнак зупиняється перед нею.
Марина обіймає його першою.
Він зітхає, і обіймає у відповід. Знали б інші як він боявся цієї миті, і водночас жив тільки нею.
— Дякую… — шепоче вона йому в плече. — Дякую, що допоміг тоді…
Суханов злегка повертається до камери:
— Друзі… Ілля пройшов через багато. Він був у кількох російських СІЗО, пережив тортури, від нього вимагали божевільних зізнань, а потім відправили на… так зване “СВО” змивати провину кров`ю. Але він зумів вирватися. Зумів вийти на проєкт “Хочу жити”. А все через те, що цікавився цими питаннями ще раніше. Не перетворився на бездумний пропагандиський планктон. І сьогодн тут, з нами.
Глядачі вибухають оплесками.
Суханов неголосно підсумовує, наче звертається не до країни, а до кожної родини окремо:
— Знаєте, зазвичай війна забирає в нас людей. Але інколи… вона нам їх повертає. І коли робить це — то вже назавжди.
Марина кладе на долоню Іллі жовто-блакитне сердечко з бісеру, помітно більше за те, яке відняли у нього під час обшуку.
Ведучий усміхається:
— А далі — буде життя. І буде світло. Бо інакше не може бути. Країна живе, країна змінюється — і ми змінюємось разом із нею. Бережіть себе
Студія повільно згасає.
Стає тихо. Ілля стискає Маринину руку, ніби перевіряє, чи вона справді поруч.
У цей момент їм не треба нічого — тільки можливість зробити крок у своє життя, яке нарешті починається не зі страху, а з надії.
с Кода, Сакартвело, 13.12.2025