Азіат
Частина 1 Ілля мав відчути недобре ще тоді, коли Вадим з усміхом підставив йому підніжку: "Та пожартував я".
Або, коли в авто нав`язали місце посередині між Сергієм та Арсеном.
Та й Гліб, їх двадцятирічний ватажок, був того дня занадто зосередженим.
І все ж не зважив. Дістав навушники. Попереду чекали шашлики з друзями.
За вікном промайнув білборд — біла Z на сірому тлі — «Zа порядок».
Виїхали з містечка.
Дорога, поле, і рівномірне гуркотіння мотору., як раптом Арсен висмикнув його навушник так, що мало не пошкодив дріт, а іншою рукою вихопив телефон.
— Блін, що за дурня? — Ілля потягнувся за своїми речами, та той відштовхнув його.
— Ти краще про свого батька розкажи. Хто він. І чи норм було це приховувати? — почулося від Гліба.
В салоні запанувала тиша. Хлопці дивилися на Іллю з неприхованою зловтіхою.
Гліб продовжив:
—Він же в тебе вузькоокий, чи не так? . Думав, ніколи не дізнаємося? Ще й мав нахабство пролізти до команди. Коли наш девіз, який, братва?
—Сила у чистоті крові! — прокричали всі, як один.
Ілля сів рівно.
—Бро, мій батько покидьок. — проказав, удавано спокійно дивлячись за вікно, — Я його ніколи не бачив, і бачитись не хочу. Мати через нього пиячити почала. Тому чужинців і ненавиджу.
Насправді, Ілля ніколи не сприймав їх так звану "команду" занадто серйозно, адже все що вони робили — вигадали свій знак, девіз, та час від часу збирали вечірки чи складалися на якісь спільні забаганки, в основному пов`язані з футболом.
—Ти не можеш бути з нами. — просичав на вухо Арсен. — У тебе кров зіпсована. Ти — азіат.
Від абсурдності звинувачення Ілля не втримав короткого смішка,
—У мене очі сірі, а шкіра на сонці горить. Я повністю у матір. Та ти більше схожий на азіата ніж я, а швидше на цигана. То й що з того? Особисто мені паралельно. Телефон віддай!
Тоді Арсен і вдарив Іллю вперше. У живіт.
Потім бив швидко, без упину, оскаженіло.
— Ще патякає!
Ілля з`їхав до долу, марно намагаючись захиститися, а коли спробував піднятися, вже Сергій, колись його кращий друг, вгатив згори ногою, кинувши швидкий погляд на Гліба, ніби чекаючи схвалення.
— Твоє місце на підлозі, сміття!
Вадим, на передньому сидінні, істерично захлинаючись, ,засміявся.
Ошелешений Ілля зробив спробу домовитися:
— Пацани… давайте нормально поговоримо. Чого ви одразу налетіли?
У відповідь отримав черговий стусан.
— Стули пельку, чурко!
Обидва хлопці поставили на нього ноги.
Закляк.
В голові — порожнеча.
Якась мить — і у тісному салоні замість друзів, інші люди: чужі, непередбачувані. Мозок не міг осягнути такої раптової трансформації.
Коли авто, врешті, зупинилося,
Іллю без зайвих церемоній виштовхали з машини.
— Навколішки! — одразу гаркнув Гліб, не даючи опам`ятатися.
Послухався майже механічно.
— Та що я вам зробив?!
Ілля стояв на колінах, а в голові крутилися слова з уроків "патріотизму": "Ворог може бути будь-де — навіть серед друзів". Учителі повторювали це щотижня, по телевізору кричали щовечора. Хіба міг він тоді подумати, що сам стане цим ворогом?
Арсен штовхнув Іллю.
— Проси пробачення за брехню! І за те, що циганом мене обізвав теж!
— Добре. — зітхнув Ілля, — Пробачте… Пробачте. — покірний чужий голос, від якого самому було бридко . —За цигана... Пробач... То був жарт. Просто жарт. Пробач. Все? Цього ви хотіли? Пробачте!
Замість відповіді Вадим та Сергій потягли Іллю до найближчого дерева. У руках Гліба з`явився скотч. З юнака вмить стягнули сорочку, та, змусивши обійняти стовбур, міцно зафіксували навколо нього руки.
—Що ви робите!? — тільки й встиг промовити Ілля, перш ніж йому заклеїли рота.
Гліб аказав на невеличке татуювання "Za" на передпліччі юнака.
—Він не має права носити наш знак.
Вадим помахав перед Іллею шматком наждачного паперу.
—Буде боооляче.
І вкотре розсміявся. Не природньо і моторошно.
Заперечно хитаючи головою, Ілля марно шукав поглядом підтримки.. Він до останнього сподівався, що все це — жорстокий пранк.
Та Вадим притис наждачку до його тіла і без вагань провів униз, здираючи шкіру.
Бідолаха закричав, наскільки дозволяв скотч.
Друга спроба була ще болючішою, кров залила руку.
По щоках Іллі текли сльози.
— Досить, — Гліб нахилився до схлипуючого юнака.
—Твоє тіло лише оболонка. Всередині смердиш своїми брудними предками. Твої діти народяться вузькоокими. Ти не маєш права чіпати наших дівчат. Шукай собі таку ж чурку!
І з жодної пари очей навіть натяку на співчуття — лише ненависть, і хвороблива цікавість до прояву чужого страждання.
А вже через хвилину компанія буденно розбрелася лісом, готуючи місце для пікніка та теревенячи між собою.
—Ти реально так сказав тій новенькій викладачці? — сміявся Сергій, ледь не зачіпаючи Іллю хмизом для вогнища.
—Ага, — гордо кивнув Арсен. — Не зробив домашку, бо учора перемогу святкували. Наші там якесь село звільнили в Укропостані.
Хлопці загиготіли.
— Скажений, — хмикнув Влад. розкладаючи мангал. — Я б не ризикнув.
— Та чого? — Арсен взяв пляшку води. Його очі випадково зустрілися з очима хмученого болем Іллі. Вилаявшись, Арсен схопив скотч, підійшов, і діловито заклеїв тому очі, після чого спокійно продовжив:
— Вона ж і слова не сказала. Тут же ясно:— спецоперація то святе.
А гарна ідея. Так можна кожного дня нічого не робити. Бо по телевізору у нас кожного дня перемога. — підкинув Вадим. — Цю Любов Іванівну переодягни — за старшокласницю зійде
—Малий ще на вчительок заглядатися, — Гліб дав Вадимові легкого запотиличника.
Він вмів говорив так, що заперечувати ніхто не наважувався. З упевненістю людини, яка бачила те, про що інші й не здогадуються.
Гліб стверджував, що вже був "там", на самому "передку" та його повернули, бо потрібен тут. Організація їх товариства одне із завдань "звідтіля".
Жодних подробиць — лише короткі фрази, сказані так, ніби пояснювати більше й не треба.
До того ж він був сином воєнкома, а в часи, що настали, від зв`язків цієї людини багато залежало. В усякому разі всі так думали, тому в його присутності кожен відчував себе дрібнішим, а дрібні не ставлять зайвих запитань.
Пікнік проходив своєю чергою . Вже під хмілем, Гліб підійшов до Іллі з гіллякою, й вдарив, а коли той закричав, процідив крізь зуби:
— Не скавучи! На вас як на собаках, все швидко заживає!
І повторив, передаючи палицю Вадимові. Врешті, кожен з хлопців долучився до екзекуції над колишнім товаришем. Коли черга дійшла до Сергія, той узяв гілляку неохоче, вдарив слабо. Та достатньо було Глібові кинути на нього нищівний погляд — і Сергій вдарив вдруге, сильніше, зі злістю.
Опісля Гліб зняв з очей знесиленого болем Іллі липку стрічку.
— Будеш робити все, що скажуть і жодного, бляха, жодного зайвого слова. Говориш, лише коли тебе питають. Втямив?
Ілля кивнув.
Гліб зірвав з його рота скотч. Вичекавши з півхвилини, протягом якої бранець лише дихав, дивлячись у землю, схвально кивнув та звільнив йому оуки, потягнувши до вогнища.
Ілля сів, охопивши коліна руками, боячись зайвий раз поворухнутися, аби не привернути уваги.
Незабаром Гліб проказав:
—Азіате, принеси цигарки. На задньому сидінні, в кишені спортивної куртки. Чого витріщаєшся? Біжи! В тебе 30 секунд. Запізнишся — покараємо. Вже 29, 28...
Вони почали рахувати разом, сидячи навколо вогнищ. Ілля побіг до машини, почав хаотично прощупувати одяг, нарешті дістав цигарки й задиханим повернувся назад.
—4, 3, 2, 1...
Коли весь гурт задимів, Гліб зверхньо прокоментував:
—Бачите, як гарно у нього виходить. А чому? Бо це і є його призначення. Служити. Це у нього в крові.
З насолодою затягнувся, і випустивши дим через ніс, додав, звертаючись до Іллі.
—Послухай уважно, Азіате. Скажеш хоч слово комусь — я дізнаюся. Дізнаюся скрізь. І тоді те, що було сьогодні, здасться казкою. Зрозумів? Як думаєш, кому повірять? І відсьогодні слово кожного з нас для тебе закон. Інакше на всю школу зганьбимо. Та так, що твоїй мамці й пляшку годуватимуть продати. А скільки вона без неї проживе? Подумай.
Ясно тобі все?
Юнак приречено схилив голову, в знак згоди.
—Не стовбич! Приберися тут.
Того дня, повернувшись додому, Іллі трапилася під ноги листівка з V та написами, згори — сила, внизу — правда.
Він бачив її раніше тисячу разів, але сьогодні це зображення торкнуло його.
Тепер він знав, що може означати “сила”.
Пам’ятав її тиск, біль.
І знав їхню “правду”, ту, якою прикриваються, коли ламають, а потім кажуть, що так і треба.
Агітка наче казала — те, що з тобою сталося, це і є наш порядок.
Мати вдома була не сама. На кухні дзвеніли склянки, чувся п`яний сміх. Вона сиділа за столом у старому халаті.
— Сииина прийшов… — хотіла щось додати, але не змогла.
Ілля швидко прослизнув до ванної та замкнувся. Довго роздивлявся синці, поранення на передпліччі. Зціпивши зуби, та увімкнувши для фону душ, як міг обробив рану.
Опісля довго лежав з розплющеними очима у своїй кімнаті. Було соромно за своє безсилля, пам`ять вкотре прокручувала все, що сталося. Тіло відгукувалося на спогади болем. Дивився у стелю, а бачив бездонну чорну пастку, у яку його тягнула страшна сила. Він опинився у іншому світі, в якому поняття не мав, як поводитися. Хоча ні. Він давно був там, просто сьогодні отямився.
+++
Ранок невблаганно пробився крізь фіранку саітлом. Ілля сидів на краю ліжка, і менше за все йому хотілося виходити з кімнати.
З кухні долинало дзенькання посуду. Мати збиралася на роботу, гучно лаючись та грюкаючи дверцятами кухонних шафок. Її дії були звичні, але Іллі здавалося, що він дивиться на них з іншої галактики.
Навмисне довго рився у шухляді з одягом. Кілька хвилин лагодив ремінь на штанях, ніби той став важливішим за все на світі.
Мати зазирнула у кімнату. Від неї тягнуло різким перегаром, який марно намагалася перебити м’ятною жуйкою.
—Ти ще тут? Сірий де?
Ілля здригнувся. Сергій. Він завжди приходив у цей час. Завжди. Сьогодні — тиша.
— Перегризлися? — жінка намагалася приховати сліди нічного запою тональним кремом, щедро накладаючи його собі під очі.
— Трохи… — Ілля, натягнув на себе худі. Голос зрадницьки зірвався, тому він удав, що кашлянув.
У дзеркалі відбивалося його обличчя. Бліде, виснажене. Накинув капюшон, затягнув мотузки так, що майже не було видно щік. Втягнув голову в плечі. Схопив рюкзак.
— Я пішов.
Свіже повітря вдарило в груди, і хлопець прискорив крок, аби нікого не зустріти. У голові крутилося — може, Сергій, з яким були однокласниками і сиділи за однією партою, скаже щось на кшалт: «Та забий, учора всі здуріли». І все повернеться назад?
Та побачив, що той сидів уже за іншою партою, а на місці біля Іллі заливалася рум`янцем. Наташа, повненька незграбна однокласниця, з тих, хто завжди тримався осторонь.
Уроки тягнулися нескінченно довго. Ілля схилив голову над зошитом, але його думки були не про науку.
На перерві наважився. Сергій щось розповідав іншому однокласниці. Ілля повільно підійшов, відчуваючи, як калатає серце.
— Привіт, Сірий… чуєш... Я..— почав, та колишній друг навіть не озирнувся. І відступив подалі нарочито голосніше продовжуючи бесіду.
Ілля постояв ще кілька секунд, ніби чекаючи, що той таки обернеться, потім відступив.
Нарешті останній урок.
Після фізкультури роздягальня спорожніла швидко. Ілля сидів на лаві, повільно зашнуровуючи кросівки, коли Сергій повернувся за забутою кепкою, Ілля розумів — це, можливо, єдиний шанс поговорити наодинці.
Підійшов до дверей і зачинив їх на гачок. Клац.
Сергій озирнувся. Посмішка холодна, зухвала. Рушив уперед спокійно, усім тілом демонструючи — Ілля йому не перешкода. От тільки той не відступив. Схопив Сергія за грудки, штовхнув назад. Сергій вдарився спиною об шафки — метал глухо загудів.
Ілля тримав його міцно, дивлячись прямо в очі.
— Пам’ятаєш, як у восьмому ти ногу зламав, впавши з велосипеду? Я тебе на спині ніс три кілометри до дороги, бо швидка не могла під’їхати. Ти важкий був, але я ніс. Бо друг.
Сергій зблід.
— Я тоді не знав, хто ти насправді, — процідив він.
Ілля стиснув сильніше й затряс його:
— Хто?! Хто я?! Хто, трясця твоїй матері?! Хто?!
Страх просочився крізь маску вдаваної холоднокровності Сергія. Дихання обох — гаряче, уривчасте.
— Ти ж розумієш... — прошепотів він. — Піти проти Гліба — це перетворити життя на пекло. Я не хочу там опинитися.
Ілля заніс над Сергієм кулак. Той заплющив очі, чекаючи удару, швидко випалив:
— Це нічого не змінить. Я проти нього не піду.
Піднята рука Іллі затремтіла від напруги. Потім різко опустилася. Він затряс Сергія сильніше:
— Гліб така ж людина, як і ми! Чого його боятися? Він що, Бог?
Сергій вперше подивився йому прямо в очі::
— Якщо піду проти нього — зміниться тільки одне: почнуть булити й мене. Ти цього хочеш? Я не винесу. Не зможу, як ти. Та я б уже біля того дерева здох. Як ти не розумієш?! Я не такий сильний, як ти.
Пальці Іллі розтислися, руки безсило опустилися.Лише гіркий докір в очах.
— Ти жалюгідний. Жалюгідніший за мене, — сказав тихо, без злості.
Сергій схопив речі й прожогом вибіг, та за секунду в щілині прочинених дверей знову з’явилася його голова. Не дивлячись на Іллю, проказав:
— Не йди сьогодні ввечері на плавання. Хлопці збираються вкрасти твій одяг. Я Глібові нічого не скажу про те, що тут було. Але не чіпляйся за мене більше.
Двері зачинилися.
Ілля залишився стояти посеред роздягальні. Порожнеча всередині стала ще важчою.
Та на цьому неприємні сюрпризи не закінчилися, вже біля самого дому вгледів Гліба. Його постать, пряма і впевнена, невблаганно наближалася, . Ілля прискорився, марно сподіваючись проскочити, але варто було зрівнятися — важка долоня вчепилася в його передпліччя.
— Пригадьмуй. Я тут, аби допомогти тобі. От лише... що ти можеш мені запропонувати? Я підкажу.
Достатньо було короткого руху пальців, щоб Ілля збагнув: мова про гроші.
—Але... У мене немає ...
—Не моя проблема.
Маєш шанс — наступного понеділка принесеш гроші і тебе ніхто більше не зачепить.
—За тиждень? —Ілля важко ковтнув, — І.. Скільки?
—25 000 рублів.
—Звідки я візьму стільки? —видихнув з неприхованою безпорадністю.
—Захочеш — знайдеш.
—І... Якщо принесу гроші...
—...тебе ніхто більшеине зачепить.
—Звідки мені знати, що це не обман?!
—Ні звідки, Азіате. Ти або погоджуєшся або ні.
Ілля ледь помітно кивнув.
—Добре..Я... Постараюся...
—Без варіантів.
Гліб відпустив його, ліниво огледівся довкола.
— Удачі.
І подався геть, тримаючи руки у кишенях джинсів.
+++
Ілля довго ходив кімнатою, мов загнаний звір.
«Мийка… розвантаження…» — варіанти заробітку, що виникали в голові, були каторжними і не гарантували у їх містечку реального прибутку, доки погляд не зачепився за ігрову приставку.. Потім — на музичні колонки. Зітхнув
Протер все ганчіркою. Довго знімав з різних ракурсів, сів за комп’ютер і написав оголошення:
«PlayStation 4, два джойстики, стан гарний. Колонки Sven, звук чистий. Терміново. Ціна нижча ринку».
Перший день минув марно — лише цікавились. Ілля раз у раз оновлював повідомлення. На другий день написав таки покупець, приїхав швидко. Торгуватися не став. За приставку дав 17 тисяч, за колонки ще 6. Разом — 23 тисячі.
Коли Ілля тримав у руках гроші, навіть дозволив собі усміхнутись.
Ще дві тисячі.... Може велосипед? Та продати його означало пояснювати матері, чому раптом зникла річ, якою він ще користувався. І тоді спало на думку інше: екскурсія, на яку нібито збирала школа. Це виглядало б природно.
Увечері підійшов до матері. Вона лежала на старому дивані, напівукрита ковдрою. Волосся скуйовджене.
Ілля дивився на матір і думав: по телевізору все "перемоги" та "порядок", а вдома — порожні пляшки й вічне похмілля. Вона вже й сама не розбирала, де правда, а де брехня. Він залишався єдиним, за що вона трималася, — решта днів зливалися в один сірий туман, від якого ховалася в чарці.. Та він усе одно її любив, не втрачав надії, що зміниться.
— Ма… У школі треба здати дві тисячі на екскурсію. Даси?
Жінка повільно розплющила очі, кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд.
— Дві тисячі?.. — пробурмотіла. — Та чого ж не дам?
Незграбно потягнулася до сумки, довго порпалася всередині. Нарешті витягнула зім’яту пачку дрібних купюр. Перерахувала їх просто на ковдрі:
— Ось. І не кажи, що твоя мати про тебе не думає.
Хлопець обережно взяв гроші. Нахилився, швидко, але щиро обійняв.
— Ти в мене найкраща. Тільки не пий вже сьогодні, добре? Ти ж обіцяла, що спробуєш..
Вона ледь кивнула, не стільки зі згодою, скільки з утомою. Хлопець погладив її долоню, відчувши холод, і тихо відійшов до своєї кімнати.
Заснув із відчуттям маленької перемоги. Йому здавалося, що, відкупившись від хлопців, він зможе почати своє життя з чистого аркушу. Ніяких Z-угрупувань, ніякого шляху назад. Може навіть вмовить маму переїхати звідси... Може.
+++
У призначений час Ілля ішов поміж гаражами, намагаючись не показати страху. На землі розкидано порожні розчавлені коробки з-під "гуманітарки", яку батько когось привіз разом з кривавим трофеєм, на кшталт гарної нижньої білизни та іграшок.
Першим Іллю вгледів Арсен:
— О, Азіат як завжди пунктуальний.
Вадим, схилившись на турнік, додав:
— Сподіваюся, грощі приніс, а не фантики .
Ілля ковтнув образу, підійшов до Гліба, протягнув конверт:
— Як домовлялися.
Гліб вправно перерахував купюри, задоволено хмикнув, поплескав Іллю по плечу:
— Я ж казав, ти впораєшся. Все — вільний.
Та варто було Іллі зі стриманим полегшенням розвернутися, гукнув знову:
— Стій. Слухай, твоя мамця ж завтра на зміні, так? Чому б нам не влаштувати вечірку примирення? З тебе лише ключі від хати.
Ілля розумів: сказати «ні» — означало знову викликати вогонь на себе.
—Гаразд.
Сергій плеснув у долоні:
— Клас. Я Ілону покличу.
— А я скажу Ларисці, — докинув Вадим, і вони почали жваво, перебиваючи один одного планувати, як то все має бути, не звертаючи більше на нього ніякої уваги. Ілля повільно рушив геть. Ніхто навіть не озирнувся в його бік. В грудях стискалося, але хлопець уперто намагався переконати сам себе, що його не зачіпає така поведінка колишніх друзів, що все буде добре, адже він заплатив за свою свободу. А вечірка... Що ж тут такого. Хай собі буде.
с. Кода, Сакартвело, 13.12.2025