Про онуку Івана Франка і табори
з рубрики / циклу «оповідання - 3»
Давненько це було. Ще в ті часи, коли я слухав радіо. Не пам’ятаю був тоді Інтернет, чи не був, в усякому разі приймач у мене працював постійно, це зараз не те, ой, не те…)))
Вийшов я на кухню готувати собі чай та й прислухався. А там якраз ведуча програми бере інтерв’ю у якоїсь старенької з бадьорим голосом і іронією в ньому, це і привернуло мою увагу.
Потім уже, з подальшої розмови, я зрозумів, що ведуча розмовляє з онукою Івана Франка і це було цікаво, то я і прислухався.
А говорили вони в цей час якраз про те, як онука, тобто Віра Петрівна, в молодості посиділа у двох концтаборах: німецькому і радянському.
І відбувалося це так…
Треба зауважити, що син Івана Франка – Петро, був того часу депутатом Верховної Ради УРСР. І як тільки почався напад Німеччини на СРСР, то за ним приїхали хлопці з НКВС на автомобілі і сказали, що з метою збереження його життя, як депутата, вони відвезуть його куди треба. Ну і відвезли… До цих пір ніхто не знає куди, але з того часу про нього ні слуху, ні духу. Пропав назавжди…
А коли вже німці зайшли до Львова, то, скоріш за все, на сім’ю Петра Франка, хтось доніс у відому всім німецьку службу і до них прийшли, і забрали молоду Віру (рік народження 1923) і після стандартного вироку відправили до відомого тепер усім жіночого табору Равенсбрюк.
І розказувала старенька як їм жилося у тому таборі.
Равенсбрюк був міжнародним жіночим табором, там сиділи полонянки з усієї окупованої Європи. Тому Віра невдовзі потоваришувала з племінницею генерала де Голля – Жеруев Перванш де Голль, яка, до речі, коли їх вже звільняли, пропонувала Вірі їхати з нею до Франції і там уже влаштовуватися. Але як же тягне додому…
Так от. На роботу вони ходили. Ще вона відмічала що, так як німці завжди всього бояться, то тут боялися, щоб у бараках не спалахнула бува яка-небудь холера, тому санітарний порядок у таборі був ідеальним (ну, мені це відомо, і я повірив).
Дивно було чути, як ув’язненим жінкам і дівчатам час від часу приходили посилки і з дому і від «Червоного Хреста», якась дозволена кількість. З продуктами, олівцями, блокнотами, зубною пастою і всім, чим дозволялось. Тому Віру частенько пригощали навіть шоколадками. (?!)
І це в проклятих німецьких таборах?
Інакше було в радянських.
Прийшла довгоочікувана Перемога і наші дівчата почали роз’їжджатися по своїх країнах. Віра попрощалася з Жеруев Перванш і поїхала до рідного Львову.
І що вона каже?
Коли я постукала у двері рідної квартири і їх відчинила мати, то перше що вона сказала, побачивши мене: «Куди ти повернулася?!» з якимось розпачем у голосі, але потім все владналося і було добре, поки місяців десь через два до них не прийшли люди з відомих радянських органів і не забрали Віру з собою. Її осудили на п’ять років ув’язнення, з довічною висилкою до Сибіру. У в’язниці вона познайомилась з Лєнкою Махно, яку «органи» вивезли чи то з Румунії, чи ще звідкілясь, і теж впаяли їй добрячий термін за батька. І поїхали вони на Воркуту працювати в шахтах, де штовхали по рейках вагонетки з рудою і матюкали наглядачів на шести мовах (Лєнка теж була освіченою дівчиною)!
Як їм жилося у воркутинських таборах? Та так як і усім в’язням, посилки з шоколадками не приходили, дай бог, щоб тільки від баланди не померти.
Але вона вижила і повернулася на батьківщину, і давала інтерв’ю з надією в голосі.
Міцні були люди.
* * *
Чому я це згадав?
Та тому що подивився документальній відеофільм Марка Солоніна на його каналі:
«Пленные красноармейцы в жерновах двух диктатур». Сериал «Второй фронт». Часть 71.
Хто такий Марк Солонін? Та це, хто не знає, величезний зануда як в питаннях техніки, так і у воєнній історії. ))) Але всі його книжки стоять у мене на полиці, і читати я почав їх з найпершої його роботи по воєнній історії і зараз слухаю безкінечні серіали на ті самі теми, бо мені цікаво. Чому? В техніці він розбере все до гвинтика і пояснить, в розповідях про битви Другої світової війни покаже всі карти бойових дій і крок за кроком, хвилина за хвилиною про все розкаже. Але треба мати гарні нерви і хоча б якесь уявлення про події тієї війни.)))
А все тому, що він за професією не розлогий історик, а конструктор літаків і ракет, тобто щоб вони літали – нічого зайвого! )))
Так от, він дослідив і розповів як воно було в німецьких концтаборах для військовополонених: радянських, французьких, бельгійських, англійських і всіх хто тоді воював проти Німеччини і попадав у полон.
Так от, те що він зараз розповідає, майже співпадає з тим. що я чув колись в інтерв’ю онуки Івана Франка (про німецькі табори).
Тобто, західним військовополоненим приходили в табори посилки і з дому і від «Червоного Хреста», а ті хто згоджувався працювати, отримували зарплатню, спеціальними марками, на яку вони могли купувати в табірних крамницях і продукти і все що їм було дозволено, та платня становила 40-60 відсотків від нормальної зарплати пересічного німця.
Гірше було з радянським контингентом. По-перше їх були мільйони, а потім ще й тов. Сталін відмовився від них, сказавши одного разу, що у нас немає військовополонених, а є зрадники. Це на постійні намагання «Червоного Хреста» хоч якось допомагати нашим хлопцям. І заборонив нашому міністерству закордонних справ відповідати на настирливі запити цієї організації.
Так хлопці і гинули…
* * *
Взагалі цікаво послухати. Там є і цифри для розуміння і порівняння. Настає деяка ясність про ті часи.
Та, правда, якою б вона не була, з часом виходить наверх.
Такі от справи…
м. Київ, 10 грудня 2025 року.
