Двоє під однією ковдрою
з рубрики / циклу «Проза»
За вікном панувала мерзла зимова північ. Сонна тиша надійно скувала все навкруги. Ніде ніякого руху, лише іноді, плавно кружляючи у феєричному танці, на землю безмовно лягали легкі пухнасті сніжинки. Одвічний небесний мандрівник Місяць, повільно пропливаючи над сплячим містом та несподівано зацікавлений якимось малопомітним рухом, крадькома зазирнув у вікно оселі, за склом якого чулося ледь помітне роздратоване бурмотіння.
Молочно-білий промінець несміливо зісковзнув з підвіконня, квапливо пробіг холодною підлогою і, спритно видершись на широке ліжко, висвітлив товсту теплу ковдру, яка чомусь занепокоєно ворушилася, то здіймаючись, то обпадаючи. З-під неї приглушено долинали якісь невиразні голоси:
- Ну, от скільки ж можна вовтузитися туди-сюди… туди-сюди?! Вгамуйся вже зрештою!
- О, панночка знову чимось незадоволена…
- Не єхидствуй… ти ж на мене вилазиш!
- І що тут такого? Це ж цілком природно – хіба ні?
- Нічого природного в цьому нема… це просто нахабство з твого боку! Мені вже набридла ця твоя постійна метушня!
- Бу-бу-бу… бу-бу-бу… і чому ж ти постійно буркотиш, наче ота стара баба-буркотуха...
- Та як тобі не соромно? Ніяка я тобі не баба, та й не така стара! Зрештою ми ж з тобою одного віку.
- Але ж я не бурчу нескінченно з будь-якого приводу, а ось тобі все не подобається, все не так...
- Ага, не так... а те що мені важко, це як?
- Ой-йо-йой… можна подумати, що це вперше…
Ковдра раптово здибилася горбом, роздратовано сіпнулася вбік, трохи пововтузилася а потім повільно обпала, і пролунав ображений голос:
- Між іншим, мені боляче...
- Ну і чому цього разу?
- Та тому що… твоє тверде і холодне, як дорожня каменюка, коліно тисне на мене.
- Мг… щоразу одне й те саме… гризеш мене, як ржа залізо… хоч би нарешті щось нове вигадала.
- Відчепись від мене!
Голоси на якийсь час замовкли, і запанувала нестійка тиша. Але невдовзі знову пролунав стривожений голос:
- Бр... ти що, розкрилася?!
- Так. А в чому проблема? Мені спекотно.
- Але ж мені холодно!
- Ну, знаєш… це вже твої особисті проблеми. Як би тобі не було холодно, але ж мені спекотно і душно. Я не повинна страждати через тебе.
- А я через тебе мерзну!
- То відсунься - місця ж вистачає з надлишком! Закутайся собі в ковдру хоч кілька разів і прій там скільки влізе… а мені свіже повітря потрібне, бо я тут разом із тобою задихнуся…
Ковдра обурено здибилася, відсунулася трохи ближче до іншого краю ліжка і знову опала, нервово посмикуючись. З-під неї долинуло сердите бурчання:
- Ну гаразд, постривай… я тобі це ще пригадаю…
- Ти що, мені погрожуєш?!
- Не погрожую, а попереджаю наперед… бо як повернемося на інший бік, то ти ж сама одразу спробуєш у свою чергу на мене залізти, а я тебе теж скину!
Запала напружена тиша, яка була порушена через деякий час вже примирливим мурмотінням:
- Гм… ну годі вже, не сердься так… воно ж усяке буває - почубились трохи і досить…
- Ну… не знаю… ти ж сама перша почала.
- А ти не звертай уваги. Он вже незабаром ранок настане - знову почнеться метушня… біганина, а ми з тобою навіть і не відпочили зовсім – будемо потім мляві весь день.
- Це вже точно… але все ж таки ти перша почала!
- Та яка вже різниця, хто першим почав?! Все одно ми з тобою нерозлучна пара, і нікуди від цього не подітися… чи ти не згодна?
- Ох, це правда… і не посперечаєшся… ну, гаразд… то що - мир?
- Добре… мир.
Ліва нога полегшено зітхнула і притулилася до правої.
- Давай вже спочивати.
У кімнаті запала остаточна тиша.
Переконавшись в тому, що сварка нарешті завершилася мирною угодою, втім, як і завжди, Місяць продовжив свій споконвічний шлях нескінченим загадковим небосхилом.
Поступово східний край неба почав поволі світлішати, віщуючи прихід нового дня, сповненого новими клопотами, зустрічами та розставаннями, незвіданими дорогами, які ще треба було здолати разом. Тому, забувши про взаємні претензії і притулившись одна до одної, ноги дружно поринули в дрімоту, набираючись сил - а як же інакше, вони ж могли пересуватися тільки в парі. Адже, перефразовуючи відому приказку - одна нога в полі не ходок!