Двоє під зливою
Як нахмурилось небо, я ледь заховалась від зливи.
Дощ періщив як град, пробиваючи краплями все.
Він залазив під комір: холодний, смішний, норовливий,
І розчісував вітер березове пасмо густе.
Чорне тло силуетів не було одразу помітне:
Хто б у зливу стояв, коли дощ пробиває, мов град?
Темно-сірі фігури злилися, здавалось, зі світла,
Коли небо чорніло й дороги усі - шоколад.
Вже побачила чітко: їх двоє. Шалені й красиві.
Молоді - і не скажеш, що більше обом двадцяти.
Кожен з них не злякався і здавсь упокорено зливі,
Тій шаленій стихії, в якої не було мети.
То юнак і дівча - пригорнулись, немов би востаннє,
Мокрі коси, куртки. І ще душі намокли їм теж.
У закритих очах загорялося сонцем кохання,
Те, в якому ще досі не визначиш певності й меж.
Цілувались. Під небом. З дощем, під завісою зливи.
Коли свідок лиш вітер; і небо, холодне від сліз.
Бився дощ у обличчя: осінній, сумний, норовливий,
І під ним - тільки двоє; і смужка підбитих беріз.
