Quid pro guo
"Опівнічний танець дракона" збірка
Вам не вдасться збудувати Машину Часу, якщо ви не будете знати, куди саме ви хочете відправитись Пункти призначення. Каїр першого століття від Різдва Христового? Домафусаїлова Македонія? Хіросіма за мить до катастрофи? Пункти призначення, місця і події.
Я ж умудрився побудувати свою Машину Часу зовсім ненароком, не думаючи про якісь певні місця чи події.
Я зібрав свій Транспортний Пристрій із фрагментів обплутаного тонесенькими проводами сплетіння, що відповідало за сприйняття і інтуїцію.
Додав до цього внутрішню поверхню продовгуватого мозку і область кори позаду зорового нерву.
Між ділянкою мозку, що відав прихованим сенсом, і невидимим радаром ганглія я встановив перцептор відмінностей між минулим і майбутнім, більш суттєвих, ніж зміна назв, місць і чим всілякі там карколомні події.
Підключив мій старий винахід – годинник, оснащений мікрохвильовими антенами, що вміли виносити моральні судження, далеко за межі моїх власних інтелектуальних здібностей.
По суті, Машина екстраполювала послідовність людських злетів і падінь і на цій основі сама встановлювала собі пункт призначення, я ж був у ній чимось на кшталт багажу.
Чи знав я про це, збираючи та налаштовуючи своє механічне дітище? Ні, не знав. Я всього лиш грався ідеями і бажаннями, думками та передбаченнями, заснованими на успіхах та невдачах, і, нарешті, відійшов трохи убік, щоб краще роздивитись своє безглузде творіння.
Воно стояло у мене на горищі, яскраве та блискуче, і складалося з багатьох кутів і колін, буркотливе і завжди готове до далеких мандрів. Якби я сказав йому «поїхали!», воно б зразу ж рвонуло з місця. Мені непотрібно було вибирати напрямок. Машина б сама його вибрала, заглянувши мені в душу.
Тоді б вона стала дибки і галопом помчала б в усі сторони – один Бог відає куди.
Але, коли доберемося, і ми узнаємо.
Отже, все почалося ось із чого. На моєму темному горищі дрімала у засідці, затамувавши подих і тихо дзижчала своїми павутинками – нервами, дивна споруда з парою сидінь для туристів.
Чому я вирішив збирати Машину на горищі?
В решті-решт вона повинна була не стільки літати, стільки пірнати в глибини Часу.
Отже, Машина. Горище. Очікування. Чого?
Санта - Барбара. Маленький книжковий магазин. Я роздаю автографи прихильникам, і тут – вибух. Страшна сила кидає мене до стіни… Коли я відкрив очі і оглядівся, я побачив у дверях старого-престарого чоловіка, що не наважувався переступити через поріг. Неймовірно зморщений. Гарячковий блиск в очах. На тремтячих губах – слина. Він трясся так, наче його тільки що вразила блискавка.
Я продовжував підписувати книги до того часу, допоки мені в голову не зайшла безглузда думка. Я знову подивився на двері.
Старий-престарий чоловік, як і раніше подібно опудалу стояв у дверному отворі і дивився у мій бік.
Я обмер. Я відчув, як похололи мої руки і шия. Ручка випала з мої пальців, коли він, хихикаючи, навпомацки рушив вперед.
- Невже ти мене забув? – спитав він сміючись.
Я обстежив поглядом довгі пасма сивого волосся, що звисають на щоки, підборіддя заросле щетиною, вицвілу сорочку, замусолені джинси, сандалії на босу ногу і знову перевів погляд на його палаючи безумством очі.
- Ти пам’ятаєш, чи ні?
- По-моєму…
- Я Саймон Гросс! – вигукнув він.
- Сучий ти сину!- роз’ярився я.
Мій стілець упав. Всі хто стояв навколо мене сахнулися в різні боки. Старий-престарий чоловік, закривши очі, відхилився, як від удару.
- Мерзотник! – На мої очі навернулися сльози. – Саймон Гросс, говориш? Що ж ти зробив зі своїм життям?
Він підняв зашкарублі тремтячі руки відкритими долонями назовні, наче захищаючись від мого крику.
- Господи, - пробурмотів я. – Твоє життя… Що ти з ним зробив?
Я почув оглушливий гуркіт грому, і пам’ять повернула мене на сорок років назад. В той час мені було тридцять три роки, і я тільки-тільки починав свою кар’єру.
Переді мною стояв дев’ятнадцятирічний красень Саймон Гросс з ясними невинними очима, люб’язними манерами і пачкою рукописів під пахвою.
- Моя сестра сказала …- почав він.
- Знаю, знаю, - перебив я його. – Вона дала мені ваші оповідання. Я читав їх усю ніч. Ви – геній.
- Для чого ж ви так, - зніяковів Саймон Гросс.
- Я кажу як є. Я готовий взяти все, що ви принесете, оскільки можу, не дивлячись, продати будь-яке ваше оповідання. І не як літературний агент, але як друг генія.
- Будь ласка, не треба так говорити.
- Я нічого не можу зробити з собою. Такі люди, як ви, народжуються один раз на століття.
Я швидко передивився його нові оповідання.
- Прекрасно. Чудово. Я продам їх усі і не візьму комісійних.
- Будь я проклятий!
- Ні, благословен. Генетично, від Бога!
- Я не ходжу до церкви.
- Вам це і непотрібно, - сказав я. – Тепер ідіть. Дайте мені трохи віддихатись. Звичайних людей на зразок мене ваш геній подавляє. Я захоплююся вами, заздрю вам і майже ненавиджу вас. Ідіть!
Він ніяково посміхнувся і вийшов, лишивши у мене на столі цілу стопку розпеченого добіла паперу, що обпікав мені руки. За два тижні я розпродав всі оповідання цього дев’ятнадцятилітнього юнака, чиї слова творили чудеса.
Вони сколихнули всю країну.
- Де ви його відшукали? - питали мене. – Він пише як позашлюбний син Емілі Дікінсон (2) і Скотта Фіцджеральда! (3) Ви його агент?
- Ні. Йому не потрібні агенти.
Саймон Гросс написав ще дюжину оповідань, які зразу ж пішли в печать і зустріли такий само захоплений прийом.
Саймон Гросс. Саймон Гросс. Саймон Гросс.
Я був його почесним опікуном, першовідкривачем і заздрісним, але великодушним другом.
Саймон Гросс.
А потім була Корея.
Засмаглий і неголений, він стояв у мене на порозі в білій матросці, стискаючи в руках своє останнє оповідання.
- Заходь, мій хлопчику, - запросив я його.
- Я не хлопчик.
- Ну що ж, хай буде по-твоєму. Ти тільки не загинь. І не стань занадто знаменитим!
– Не стану. – Він обійняв мене і зразу ж побіг.
Саймон Гросс, Саймон Гросс.
Війна закінчилась і він кудись пропав. Десять років в одному місці. Тридцять в другому. До мене інколи доходили якісь невиразні чутки. Одні говорили, що він оселився в Іспанії, оженився на хазяйці замку і став чемпіоном в стрілянині по голубах. Другі клялись, що бачили його десь в Марокко, здається в Марракеші. Потім він пропав ще на десяток літ і в 1998 об’явився нарешті, перервавши сорокарічне мовчання, біля порогу приміщення, де я, оточений щільним кільцем шанувальників, роздавав автографи, а на горищі у мене марно стояла Машина Часу.
Саймон Гросс. Саймон Гросс.
- Так чорт тебе забирай! – вигукнув я.
Старий-престарий чоловік відсахнувся, перелякано прикриваючи обличчя руками.
- Де ти пропадав весь цей час? Що ти зробив з собою? Господи, яка втрата! Подивись на себе і вирівняй нарешті, спину! Невже ти – це ти?
- Я …
- Заткнись! Безголове, байдуже чудовисько, що ти зробив з тим симпатичним молодим чоловіком?
- З яким таким молодим чоловіком? – прошамкав старий-престарий чоловік.
- З самим собою! Ти був генієм! Весь світ лежав біля твоїх ніг! Тобі вдавалося все. Ти міг писати вверх ногами і задом наперед, і все виходило як треба. Світ був устрицею, яку ти обдарував перлиною. Господи, ти хоча б розумієш, що ти зробив?
- Нічого.
– Саме так! А треба було тільки свиснути, тільки моргнути – і все було б твоїм!
- Не бий мене, - захникав він.
- Не бий! Та тебе вбити мало!
Я оглянувся навколо в пошуках чого-небудь важкенького, але зрозумів, що зможу розраховувати тільки на свої власні кулаки.
- Ідіот проклятий, та чи знаєш ти, що таке життя? – спитав я у нього.
- Життя, - прошамкав старий-престарий чоловік
- Життя – це угода. Угода з Богом. Він дає тобі життя, а ти за це платиш. Це не подарунок, а позичка… ти повинен не тільки брати, але і давати. Як кажуть, послуга за послугу. Кві про кво!
- Кві…
- Про кво! Рука руку миє! Бери в борг і плати, давай і бери! А ти! Яке марнотратство! Десятки тисяч людей пішли б на убивство, вмерли б за те, щоб стати таким, яким ти був колись! Віддай іншим своє тіло, віддай свій мозок, якщо він тобі не потрібен, але не руйнуй його! Втратити все! Як ти посмів! Що ти натворив! Це ж убивство і самогубство! Будь же ти проклятий!
- Я?! – охнув старий-престарий чоловік.
- Подивись сюди! – вигукнув я, підводячи його до дзеркала. – Кого ти тут бачиш?
- Себе, - промекав він.
- Ні, ти бачиш замученого тобою молодого чоловіка! Будь ти проклятий!
Я замахнувся на нього кулаком.
І в цю мить сталося дещо приголомшливе. В моїй голові замелькали видіння.
Замаячило горище і марна Машина на ньому, яка очікувала невідомо чого. Машина, яку я спорудив, сам дивуючись для чого. Машина з двома сидіннями, що чекали пасажирів, які відправляються – куди?
Мій кулак завмер у повітрі. Видіння промелькнули, і я опустив руку. Зі столика, на якому я підписував книги, я взяв стакан з вином.
- Ти хотів мене вдарити? – захникав старий-престарий.
- Ні. Випий оце.
Ві подивився на стакан, що з’явився у нього в руці і спитав:
- Я збільшусь чи зменшусь?
Ну, так, Аліса в кролячій норі, що розглядає флакончик з наліпкою «Випий мене».
- Так як же? – спитав він знову.
- Пий, тобі сказано!
Він випив. Я знову наповнив його стакан. Дивуючись цьому підношенню, що прийшло на зміну мого приступу люті, він випив, а потім випив і третій стакан, і його очі стали вологими.
- І що ж тепер?
- А ось що! – сказав я і виволік його ледве не скалічивши, на вулицю, закинув, як опудало, у свою машину і повіз до себе, при чому я похмуро мовчав усю дорогу, а Саймон Гросс, цей сучий син, бурмотів:
- Куди це ми?
- Куди треба! Ми під’їхали до мого дому, і я, вирішив не втрачаючи часу даремно, зразу ж затяг його на горище, примудрившись не звернути при цьому йому шию.
Ми опинилися перед моєю Машиною Часу.
- Тепер мені ясно для чого я її будував! – сказав я.
- Ти це про що? – спитав з побоюванням Саймон Гросс.
- Заткнись. Лізь туди!
- Це що – електричний стілець?
- Кому як. Лізь тобі кажуть!
Після того як старик зайняв своє місце, я пристебнув його ременями, сів поряд з ним і відтиснув важіль управління.
- Це що? – спитав Саймон Гросс.
- Ні, - відповів я. – Це куди.
Я швидко виставив регулятори років/місяців/ днів/ годин/ хвилин і країн/ міст/ вулиць/ кварталів/ домів і встановив перемикач режимів у положення «туди і назад».
Шкали приладів ожили. Сонце і місяць несамовито завертілись, і вже наступної миті ми опинилися в потрібному часі і в потрібному місці.
Саймон Гросс почав здивовано оглядатися на всі боки.
- Я тут вже бував…
- Це твій дім.
Я виволік його на галявину перед домом.
На ганку стояв симпатичний молодий чоловік у білій матросці і з купою рукописів під пахвою.
- Це я! – вигукнув старий-престарий чоловік.
- Так, це Саймон Гросс.
- Привіт, - звернувся до нас молодий чоловік у білосніжній матросці. – Ви якось постаріли, сказав він, здивовано дивлячись на мене, і, указавши кивком голови на старого, спитав: - А це хто?
- Це Саймон Гросс.
Молодий чоловік мовчки подивився на старика, старик мовчки дивився на молодого чоловіка.
- Ні, це не Саймон Гросс, - сказав молодий чоловік.
- Ні, це не я, - сказав старик.
- І все-таки це так.
Обоє повільно повернулися до мене.
- Я вас не розумію, - сказав дев’ятнадцятилітній Саймон Гросс.
- Верни мене назад! – заблагав старик.
- Куди?
- Туди, звідки ми прийшли!
- Ідіть, - сказав молодий чоловік, задкуючи до дверей.
- Не можу, - відповів я. – Придивись краще. Таким ти станеш після того, як втратиш себе. Так, це Саймон Гросс. Сорок років потому.
Деякий час молодий моряк стояв нерухомо. Його погляд вивчаюче ковзав по фігурі старика і зупинився нарешті на його очах. Обличчя моряка розчервонілося, а руки мимоволі то стискалися в кулаки, то розтискалися.
- Хто ж ви насправді? – нарешті спитав він.
Голос старого-престарого здригнувся:
- Саймон Гросс.
- Сучий ти син! – вигукнув молодий моряк. – Пропадай ти пропадом!
І вдарив старого по обличчю, і ще раз, і ще, і старий-престарий чоловік стояв під градом ударів, поки не впав на бруківку, і його молода іпостась схилилася над його тілом.
- Він помер? – спитав молодий чоловік.
- Ти убив його.
- У мене не було іншого вибору.
- Що вірно, то вірно.
- Виходить, я вбив самого себе?
- Все залежить від того, чи хочеш ти жити.
- Звичайно, хочу!
- Тоді повертайся додому. Я заберу його з собою.
- Чому ви це зробили? – спитав Саймон Гросс, якому було всього лише дев’ятнадцять.
- Тому що ти – геній.
- Ви продовжуєте це говорити.
- Тому, що це так і є. Повертайся додому! Не зволікай!
Він зробив пару кроків і знову завмер.
- Це що – друга спроба?
- Надіюсь, що так. Не забувай про це. Ні за що не селись в Іспанії і не стріляй в Мадриді голубів!
- Я взагалі не буду в них стріляти!
- Це точно?
- Точно!
- І ще – ніколи не перетворюйся на такого старика, чуєш?
- Чую.
- Ти нічого не забудеш?
- Нічого.
Він поспішив до дому.
- Тепер я відвезу тебе назад, сказав я, звертаючись до бездиханного тіла, - і поховаю в безіменній могилі.
Я всівся у свою Машину і кинув прощальний погляд на пусту вулицю.
- Удачі тобі, Саймон Гросс, - прошепотів я, і клацнувши перемикачем, зник у майбутньому.
ПРИМІТКИ:
1)…Quid pro guo – це латинський вираз, що означає «щось за щось» або «послуга за послугу».
2)…Емілі Дікінсон (1830 – 1886) - видатна американська поетеса. За життя фактично не публікувалася, але її творчість, що відрізнялася метричною нерегулярністю, вільними римами, хитромудрим ламаним синтаксисом, яскравими нетрадиційними метафорами, мало значний вплив на поезію ХХ століття.
3)…Скотт Фіцджеральд, Френсіс (1896 -1940) – американський письменник, співак «віку джазу», автор роману «Великий Гетсбі» (1925), «Ніч лагідна» (1934) та ін.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік