IN MEMORIAM
"Опівнічний танець дракона" збірка
Він їхав додому звивистими вуличками, радіючи погоді і захоплюючись тропічними деревами, що обсипали лужки темно-ліловим снігом. Боковим зором, навіть не фіксуючи побаченого свідомістю, настільки це було звичним, він помічав біля кожного другого гаража баскетбольні щити з прикріпленими наверху корзинами, що очікували гравців. Нічого щоб заслуговувало на увагу.
Він зупинив машину перед будинком і побачив на тротуарі свою дружину, яка, склавши руки на грудях, уважно спостерігала за молодим чоловіком, що стояв на драбинці з викруткою і молотком в руках. Вона не помічала його до того часу, поки він не грюкнув дверцятами.
- Що за чортівню ви тут затіяли? – закричав він і сам здивувався власній палкості.
Дружина холодно відповіла:
- Нічого особливого, Просто ми вирішили її зняти. Вона висить тут вже не один рік…
Чоловік перевів погляд на молодого чоловіка.
- Негайно спускайтесь вниз!
- Що з тобою? – здивувалася дружина.
- Нічого. Ви що, не розумієте? Я сказав – спускайтесь вниз!
Молодий чоловік згідно кивнув, картинно закотив очі і спустився на землю.
- А тепер приберіть звідціля драбину! – наказав чоловік.
- З яких це пір ти почав кричати на людей? – зауважила йому дружина.
- Хіба я кричу: Втім, мабуть-що, ти права. Будь ласка, поставте драбинку на місце… Дякую вам.
- Так-то воно краще, - зітхнула дружина.
Поставивши драбинку в гараж, молодий чоловік спокійно направився до своєї машини.
Чоловік і дружина, мовчки, стояли посеред дороги, дивлячись на баскетбольну корзину, поки машина не від’їхала.
- І що ж все це повинно означати? – нарешті спитала дружина.
- А то ти сама не розумієш! – вигукнув він і, відчувши, що на його очі навертаються сльози, здивовано пробурмотів: - Що це зі мною?
- Тобі краще знати, - сказала вона примирливим тоном. – Пішли додому.
- Ні, спочатку треба все закінчити.
- Драбина вже в гаражі, кільце ж, як ти бачиш, поки-що залишається на місці…
- Що значить «поки»? – знову спалахнув він. - Я нікому не дозволю його зняти!
- Але чому?
- Нехай залишається там. На всяк випадок.
- Я тебе не розумію.
- Повинне ж бути у нього хоча б одне своє власне місце у всьому цьому проклятому світі! Такого місця немає ні на кладовищі, ні в усій цій країні, ні тим більше в Сайгоні. Хіба ти цього не розумієш?
Вона підняла очі на корзину.
- Залишилось принести квіти.
- Як тільки у тебе язик повертається!
- Пробач. Просто ти не хочеш, щоб це пішло назавжди.
- А чому я повинен цього хотіти?
- Мені здається, тобі самому було б так легше.
- А йому?
- Їй-богу, не знаю. А ти-то сам зумієш відповісти на це питання?
- Коли-небудь зможу. Щось мені нездоровиться… Де ця проклята драбина? Я її зараз розіб’ю!
Він увійшов до гаражу і, знайшовши серед стопок старих газет баскетбольний м’яч, подивився на кільце.
Вдивляючись у сутінки гаража, вона спитала:
- Їсти, мабуть, хочеш?
- Ніскільки, - зітхнув він зморено. – Іди, я скоро прийду.
- Піду що-небудь приготую.
Почувши хлопок вхідних дверей, він вийшов з гаража і зупинився під кільцем, дивлячись на сітку, що хиталася від вітру.
- Чому? – пробурмотів він ледве чутно. – Чому?
Він подивився вздовж вулиці спочатку в одну, потім в другу сторону. Баскетбольні щити і кільця з пожовклими від часу сітками. Два з однієї сторони, три – з другої. Зразу розумієш, хто живе в цих будинках, подумав він.
Він запер гаражні ворота і, помітивши за склом вхідних дверей дружину, поспішив додому.
Дружина поставила на стіл пляшку вина, що ставалося нечасто. Вона наповнювала його бокал двічі.
- Пробач мені, сказала вона, нарешті. – Але і ти повинен мене зрозуміти. Він вже ніколи не повернеться.
- Замовкни! – вигукнув він і, відклавши вбік виделку і ніж, відсунувся від столу.
- Хтось же повинен був це сказати вголос.
- Ні!
- Ми говорили про це і раніше. Адже з того часу минуло вже багато літ.
- Яка різниця, скільки з того часу пройшло літ?!
Вона подивилася на свою тарілку і сказала:
- Краще випий.
- Коли захочу, тоді і вип’ю, - похмуро буркнув він, але зразу ж взяв себе в руки. -Пробач, будь ласка.
Дивлячись, як він п’є вино, вона спитала:
- І як довго все це буде продовжуватись?
- Ти знову за своє?
- Ні-ні…Я тільки витягла драбинку і найняла помічника.
- Ти просто нічого не розумієш.
- Мабуть, вся справа в тому, що ти давно вже не спиш як слід. І я подумала, ну, можливо, якщо… Я просто хотіла допомогти тобі відпочити. Адже в цьому немає нічого поганого, правда? И зовсім змучився.
- Так? – Він відчув. що у нього тремтять коліна, і кивнув. – Так. Мабуть.
- В цьому немає нічого дивного! І взагалі, чого ти весь час чекаєш?
- Я і сам толком не знаю. – Він знову взяв виделку, але так і не взявся за їжу – Останні дві ночі я лежав і слухав.
- Слухав що?
- Не знаю. Я просто лежав і прислуховувався. Але нічого не сталося.
- Їж, будь ласка. Чи ти вирішив заморити себе голодом?
- Пробач.
- І допивай своє вино.
Пізно увечері вона йому сказала:
- Спробуй заснути.
- На жаль, від мене це не залежить.
- І все-таки спробуй. Мене дуже хвилює твій стан.
Вона поцілувала його в щоку і пішла до спальні.
- Я зараз прийду, - сказав він їй услід.
Університетський годинник пробив північ, потім годину, потім другу. Він відкупорив ще одну пляшку вина. З невідкритою книгою на колінах, він сидів, закривши очі, і чогось очікував. За вікном здіймався вітер.
Коли університетський годинник пробив три рази, він встав на ноги, тихенько вийшов з дому, відчинив гараж і, знайшовши баскетбольний м’яч, не став виносити його назовні, а поклав на цементну підлогу.
Головне, залишити ворота гаражу відкритими, подумав він. Тоді, можливо, вийде.
Він вийшов на вулицю і подумав про те, що на корзину краще не дивитись. Не помічати.
Тоді, можливо…
Він закрив очі і, нерухомо застиг на залитій місячним світлом площадці, перетворившись на слух.
Десь у височині шумів вітер.
Так, подумав він.
Лист, осінній жовклий лист перелетів через дорогу.
Так, подумав він, о так.
Приглушені звуки. Як наче хтось побіг до будинку, потім пішов спокійним кроком, зупинився на мить і почав кружляти то повільніше, то швидше. Приглушені звуки.
Так, подумав він. Ось воно, тут.
Так і не відкриваючи очей, він витяг перед собою руки, намагаючись відчути рух повітря. Нічого, Тільки вітер і світло місяця.
І все-таки так. Звичайно ж, так. Зараз.
І знову – зараз.
Знову і знову – зараз.
Він прокинувся від того, що дружина сіла на краєчок його ліжка.
- Її немає, - сказала вона.
- Про що це ти?
Кивком вона указала на вікно.
Він повільно підвівся з ліжка, підійшов до вікна і окинув поглядом площадку перед будинком.
Ні щита, ні кільця, ні сітки.
- Що тут відбувалося цієї ночі?
- Щось та відбувалося…
- Що?
- Я і сам цього не знаю. Можливо, у всьому винна погана погода. Все ожило. Можливо, це місяць заставив все рухатись, і я спитав…
- Що ти спитав? – стрепенулась дружина.
- Я спитав:ким би чи чим ти б не був, скажи мені, чи повернеться до мене сон, якщо ми зіграємо ще одну, останню гру? Найостаннішу? Я відчув, як легкий вітерець торкнувся мого обличчя і рук. Місяць на мить сховався за хмаркою. Це був знак. Я поворухнувся, вітерець поворухнувся теж.
- І що ж?
- Ми зіграли останню гру.
- Я дійсно чула якісь дивні звуки. – Вона зітхнула. – І хто ж переміг?
- Ми обидва, - відповів він.
- Це неможливо.
- Можливо. Якщо тільки постаратись.
- І ви обидва виграли.
- Саме так – обидва.
Вона теж підійшла до вікна і подивилась на опустілу площадку.
- Але хто ж зняв корзину і щита? Невже ти?
- Ну, а хто ж іще?
- Я не чула, як ти діставав драбинку.
- І все-таки. Знала б ти, яких сил мені вартувало залізти на неї, а спускатись було ще важче. В очах повно пилюки, нічого не бачив.
- І куди ж ти все це подів?
- Поняття не маю. Ми знайдемо їх в самий не очікуваний момент.
- Слава богу, уже все позаду.
- Так, так…Але знаєш, що найгарніше?
- Ти про що?
- Ми зіграли внічию, - відповів він.
І, трохи помовчавши, повторив:
- Внічию.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік