Інтерв‘ю
-Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній квартирі аж на 24-ому поверсі, п‘ємо азербайджанський чай і спілкуємося з гостинним господарем.
Наш співрозмовник - колишній вчитель малювання у молодших класах, а віднині письменник Іван Кочур.
Пане Іване, я знаю, що на днях вам виповнилося 92 роки. Отже, щиро вітаю вас!
-Дякую.
-Скажіть, будь ласка, хто підказав вам ідею взяти участь у конкурсі?
-Мій онук Роман. Він взяв шефство наді мною після смерті бабусі, моєї дружини.
Щотижня після уроків приносить продукти, прибирає, розповідає що робиться у світі…
-А це на стіні його картина?
-Ні, це робота моєї дочки Оленки, вона викладає в академії Бойчука. Викладає це м‘яко сказано! Вона там буквально днює і ночує. Особливо після того, як уламки ракети влучили у навчальний корпус. Довелося своїми руками виносити з-під завалів унікальні ікони, старовинні гравюри…
-Виходить, у вас у сім‘ї всі художники?
-Майже. Покійна дружина Софія все життя працювала вихователькою у дитячому садку. Хоча в принципі вона була також художником, адже вчила малюків малювати, водила їх у музеї, взагалі вчила іх бачити красу всюди навколо себе… Якраз після її уроків і Ромчик подався до художньої школи. Софія нас так і називала: «Мій Монпарнас»!
-Отже, пане Іване, саме онук вирішив, так би мовити, запросити вас ще на один творчий шлях - письменницький?
-Так, саме онук. Якось Ромчик приходить і каже: діду, ти у нас філософ, ось я тобі видрукував умови літературного конкурсу, напиши оповідання, а я відправлю його електронною поштою куди треба!
-І…
-І почалися творчі муки… Все життя пройшло перед очима. Народився - війна! Помирати збираюся - знову війна! Щодня молюся за нашу стражденну Україну, за наших хлопчиків і дівчат, які захищать нас! Навіть дав собі слово: не помирати доти, поки останній ворожий чобіт не залише моєї землі!.. Але почав писати, а нічого не виходить! Зрештою, ніколи й не задумувався над метою свого життя - просто жив. Любив одну-єдину жінку - свою дружину Софію. Разом виростили чудову дочку Оленку. Ось зараз завжди поруч Ромчик…
-Та все ж написали і перемогли!
-Знаєте, коли перебрав у голові все це: посадити дерево, збудовати дім, виростити дітей, залишити нащадкам картини чи принаймні добру пам’ять про себе тощо, - зрозумів, що це вже було-було…
Тоді наче почув уночі голос своєї Софії, яка надиктовує мені всього-на всього чотири слова. Потім те саме знову, і знову… Я схопився з ліжка, увімкнув світло і записав ці слова у блокноті. Уранці перечитав, і стало соромно - хіба це оповідання? Увечері показую Ромчику, а той прямо у захваті: дідуню, ти у нас другий Хем, ось побачиш, перемога буде наша!
-Так, пане Іване, перемога справді ваша. І навіть грошова допомога! Якщо не секрет, на що збираєтеся її витратити?
-А ми з Ромчиком уже визначилися: половина - нашим Збройним Силам, половина - на ремонт квартири. Треба ж оновити апартаменти класика європейської літератури! (Посміхається). Може, ще щось напишу…
-На жаль, час нашої передачі добігає кінця. Пане Іване, щиро дякую за цікаву розмову, бажаю вам доброго здоров‘я і, звісна річ, натхнення!
Наостанок, хочу прочитати нашим радіослухачам текст переможного оповідання: «Мета мого життя - жити». Саме так, адже «жити» вбирає в себе все: любити, народжувати, ростити, будувати, творити, захищати, пам‘ятати, вірити…
Нагадаю, з вами був постійний ведучий передачі «Особистість - поруч!» Мирослав Пишний.
На все добре!
Київ, 2025 рік