Мої походеньки
Це був кошмар. Причому винен у ньому я сам. Хоча тоді я ще щиро вважав себе стратегом логістичного рівня «Бог пакування». Коротше — з самого початку.
Було це в Кліщах. Наш бат тримав позиції вперто й відчайдушно, а я з початку повномасштабки служив у логістиці — діловодом. Мені вже було за 50, тому в окопи мене ніхто особливо не тягнув. На штурм — тим більше. А от у логістиці — саме те. Сидить собі поважний чоловік, папірці пише, іноді щось вибиває, іноді щось «домовляє».
Я людина комунікабельна. Можу знайти спільну мову майже з усіма. Тому інколи траплялося диво — нам виписували одне, а отримували ми трошки більше. Все законно, все з печатками, просто всесвіт іноді любить тих, хто вміє поговорити.
Командування до мене ставилося нормально. Я справлявся. Жив тихо. І тут приходить начальник логістики й каже:
— Значить так. Треба створити групу доставки їжі, води, палива та БК майже на нуль. Від логістики — чотири людини.
Люди швидко знайшлися. Але, як завжди, є «але». Один — занадто молодий. Інший — начальник служби, без нього все розвалиться. І от дивляться вони на мене. А я дивлюся на них. І всі все розуміють.
Ну що ж. 25 років на будівництві — це вам не канапа в офісі. Якщо там вижив — тут теж шанс є.
Сформували групу — 12 чоловік. Три четвірки й розвідник, який мав нас водити туди, куди нормальні люди добровільно не ходять.
Перші виходи пройшли нормально. Хлопців намагалися накривати мінометом, СПГ — але якось обходилося. Мене тримали в резерві. Видно, берегли як цінний експонат.
Але кістлява бухгалтерію не веде. Одного разу хлопці тягли ноші, ті застрягли, троє зійшлися їх витягти — і по них прилетів ПТУР. Двоє загинули…
Після цього романтика саней якось закінчилася.
Почали думати, як зробити так, щоб наступного разу ніхто не збирав нас по частинах. Хтось запропонував рюкзаки. Мовляв, чотири людини по 25 кг — це вже 100 кг вантажу. Логіка залізна. Ми скинулися грошима, купили чотири штуки. Армійські, здорові баули з поясними застібками. Прямо мрія спецназівця.
І оскільки одна група вибула, а інша тільки повернулася з евакуації, настала моя черга.
Перед виходом я пакував рюкзак особисто. І, звісно, як справжній господар, напхав туди все, що «раптом знадобиться». Узяв на плечі — нормально. Поскакали — нормально. Старший каже:
— Якщо важко — викинете тушняк. Але воду — ні в якому разі.
Я тоді ще впевнено відповів: — Та нормально все.
І ось виїзд. Спочатку бусик, потім БМП. Речі закинули всередину, а ми — на броню. І БМП рвонула так, ніби запізнювалася на останній рейс у життя.
Добре, що була сітка. Я вчепився в неї так, як колись у маршрутці за поручень у годину пік. Мороз під десять. Пальці примерзають, але розчепити не можу — бо злечу. І думаю: «Ну все, діловод закінчився красиво».
До місця доїхали. Однією рукою віддираю іншу. Пальці не гнуться, але живий.
А далі — дорога. Болото глибиною майже пів метра. Перший мороз, нічого ще не схопилося. І ми, як піонери експедиції «Навіщо нам це було».
Перші 300 метрів — прекрасно. Йду, думаю: «Ну от, дарма хвилювався».
Через півтора кілометра рюкзак починає важчати. Вбирає вологу, як губка. У якийсь момент я розумію, що це вже не я несу рюкзак — це він несе мене. Причому туди, куди йому хочеться.
І тут свист. Міна.
Падаю мордою в багнюку. Рюкзак зверху. Лежу й думаю: «Оце я красиво припаркувався».
Пробую встати — не можу. Рюкзак важчий за мої принципи. Кричу. Побратим підбігає, допомагає. З другої спроби встаю. І йду далі. Бо якщо впаду ще раз — мене вже будуть відкопувати.
Далі — кожен крок як окрема маленька перемога. Дихання нема. У голові одна думка: «Тільки б не здатися, бо тоді хлопці мене ще й назад понесуть».
Коли розвідник каже: «300 метрів», — я переходжу в режим «автопілот пенсіонера». Десять кроків — пауза. Десять — пауза.
Біля входу ввалююся останнім. Рюкзак із мене знімають удвох, як шафу при переїзді. Я лежу й думаю: «Ну, зате не викинув воду».
Назад дійшли нормально.
А через кілька днів розвідник питає: — Ти знаєш, скільки ти ніс?
Я скромно: — Ну, 30–35.
Він: — Під 45. Плюс броня й каска.
І от тоді я зрозумів дві речі.
Перша — я все-таки впертий.
Друга — рюкзаки відтоді пакую тільки я. І максимум по 20–25 кг. Бо любов до побратимів — це добре. Але без фанатизму.