Мої походеньки
Хроніки болотяного лицаря: Кастинг у русалки, який пішов не за планом
Вже й не згадаю, який то був вихід. Один із тих нескінченних квестів у жанрі «хоррор-логістика» під девізом: «Донеси і не здохни, або Спробуй не стати частиною ландшафту».
Напакували ми баули так, наче збиралися не на позиції, а в кругосвітку з наміром відкрити власну мережу супермаркетів. Їжа, вода, паливо, консерви... Якби нас у той момент викрали інопланетяни, вони б не досліди з нами проводили, а просто місяць жили б за наш кошт, ще й гуманітарку своїм сусідам по галактиці роздавали б.
Схема стандартна: пікапчик довіз до «Бехи», «Беха» люб’язно викинула нас ближче до точки, а далі — педальний привід. Власні дві ноги. Бо ми ж не депутати, нам персональний телепорт за держкошт не видали.
Погода стояла — просто екстаз. Для нормальної людини це виглядало як репетиція Всесвітнього потопу, а для нас — курорт. Дощ валив такий, що риби почали б заздрити, а вітер можна було сміливо вписувати в штат як фахівця з психологічного тиску. Але ми раділи! Бо в таку мерзоту дрони-камікадзе сидять у своїх сидять по гніздах (теплих ящиках), п’ють віртуальний чай і розмірковують про бренність буття, замість того щоб шукати нас.
Йдемо. Щасливі, як діти на святі. Майже романтика. Якби не баул, що тиснув на плечі так, ніби в ньому лежали всі гріхи людства разом із боргами по комуналці.
Пів дороги пройшли красиво, як у кіно. І тут — посадка. Спуск метрів на п’ятсот вниз по ровчаку. Там чи то підземний гейзер прокинувся, чи то природа вирішила відкрити філію Маріанської западини, але стежка перетворилася на VIP-зону для любителів багнюки. Це були не «калюжки», це був повноцінний філіал пекла, де замість смоли — рідкий український чорнозем. Провалюєшся по коліна, дерева лежать, як трупи після вечірки, ями чорніють... Атракціон «Виживи або булькни».
І ось вона — яма від прильоту. Велика, глибока і затишна, як обійми колишньої. Обходити треба було за схемою «вищого пілотажу»: вгору зліва, обійняти дерево (як рідну матір), спуститися справа — і далі за маршрутом «Слабоумство та відвага».
Я героїчно долаю підйом, хапаюся за дерево, вже бачу фінішну пряму... І в ту саму секунду права нога каже: «Брате, я вмиваю руки, далі якось сам» — і робить елегантне «фуете» вперед.
Падіння було грандіозним.Зверху мене з любов’ю припечатує мій баул-вбивця. І я починаю повільно, граційно, як у сповільненій зйомці National Geographic, сповзати в калюжу. Спочатку я ще намагався тримати обличчя. Впирався руками, як спартанець. Думав: «Зараз я опаную гравітацію!».
Ага, розмріявся.
Мене тягнуло вниз із невідворотністю іпотеки, яку ти прострочив на десять років. І тут у голові увімкнулося кіно.
З одного боку — ситуація настільки ідіотська, що навіть соромно. Ну серйозно? Пройти обстріли, міни, вижити під дронами — щоб закінчити кар’єру, щоб безславно демілітаризуватися в калюжі невстановленого походження? Це ж який некролог буде? «Загинув героїчно... у водоймі невстановленого походження за нез’ясованих обставин».
З іншого боку — я реально повзу. Повзу, як нервовий тюлень, що раптом усвідомив: суша — це не його.
Уявляю картину: підходить побратим, а з багнюки стирчать дві ноги в пікселі. І він такий:
— Ну от... знову експонат зіпсувався, а був же такий перспективний.
Я почав горлати. Не як воїн світла, а як істота, що зрозуміла: зараз вона стане головним мемом підрозділу.
Побратим за десять метрів:
— Що там?! Триста?!
А я не можу пояснити. Бо як це сказати? «Ні, брате, я тут просто вирішив еволюціонувати в болотяного монстра!»
І ось я зависаю. Руки — за п’ять сантиметрів від твердої землі. Морда — за десять від «святої води». Рюкзак уже практично пірнув з аквалангом. Я в позі, яку не опише жодна Камасутра, бо вона явно призначена для людей без кісток і з дуже специфічним почуттям гумору. Будь-який рух — і я стаю легендою (або частиною екосистеми) цієї посадки.
Підходить побратим. Пауза. Він дивиться на цей мій «перформанс». І раптом видає такий регіт, що, здається, навіть дрони в гніздах злякалися.Не тихо, не з повагою до мого чину, а так, як сміються люди, що щойно побачили найкраще шоу сезону
Але дякую йому — рятує. Хапає, тягне. Я молився всім богам, щоб він сам не поїхав за мною, бо тоді б це вже був дует синхронного плавання, і рятувати нас довелося б уже за допомогою авіації.
Коли ми нарешті відповзли на сухе, нас «пробило». Ми реготали хвилин п’ять. До хрипу, до болю в ребрах. Потім ще пів дороги згадували, як я ледь не відкрив купальний сезон у бронежилеті.
До точки ми все ж дійшли. Пару разів нас накривали мінами — ну, знаєте, стандартний пакет «all inclusive» для піхоти. Падали в грязюку, матюкалися, вставали, йшли далі. Якщо не рахувати мій феєричний провал на кастингу в русалки — звичайна вечірня прогулянка до «нуля».
ЗСУ, 05.03.2026