Мої походеньки
Це був не перший вихід.
Здається, третій.
Тобто за паперами я вже майже ветеран тропи, а по факту — просто двічі пощастило не померти. Але в армії це працює просто: якщо ти двічі сходив і не загинув — автоматично стаєш інструктором.
Цього разу вести довелося мені.
Не те щоб я пам’ятав маршрут.
Я його… приблизно відчував душею.
Новому розвіднику треба показати дорогу. Логіка геніальна: людина, яка сама ледве пам’ятає шлях, навчає іншу, як правильно не загубитися.
Армійська педагогіка, рівень «Бог посміхнувся і відійшов».
Початок стандартний.
Мотолига підлітає, ми максимально швидко випадаємо з неї, витягуємо баули, щоб вона миттєво зникає. Бо пі…ри вже пристрілялися.
Затриматися — значить добровільно взяти участь у практичному занятті з балістики.
П’ять хвилин — екіпірування.
Перший пішов.
Другий чекає, поки бачить силует, і слідом.
Я — перший.
Бо якщо вже відповідальний, то по повній програмі. Як у цирку: якщо клоун — то головний.
300 метрів уздовж посадки.
Далі поле десь 800–900 метрів відкритого простору.
Це таке місце, де ти не просто йдеш.
Ти тихо морально прощаєшся з усіма знайомими і думаєш, кому не повернув борг.
Сховатися ніде.
Якщо почнається обстріл — падаєш і молишся.
Бігти вбік не можна — заміновано.
Тобто варіантів рівно два:
або уламок, або коротке і дуже філософське «ой».
Нас п’ятеро.
Новенький розвідник, якому я маю показати дорогу (і це вже звучить як анекдот).
І чотири ходака.
Йдемо.
Стежки не видно.
Але орієнтир простий.
Якщо під ногами чавкає — ти на тропі.
Якщо перестало чавкати — вітаю, ти геній, ти її загубив.
Якщо зашурхотіла трава — майже вітаю: ти вже майже труп, бо ти в полі яке заміноване.
Метрів за п’ятдесят від місця, де три дні тому загинули двоє наших, із темряви виходять троє суміжників.
Один поранений.
Двоє ведуть. Повільно. Поранення в ноги.
І от саме в цей момент, коли вони між мною і другим номером…
я гублю стежку.
Ну звісно.
Бо коли ще?
Якщо вже робити драму — то красиво.
Намагаюся вдивитися в землю, зосереджуюся на грязюці, забуваю дивитися на горизонт.
Зосереджений, як сапер.
Підіймаю очі — і бачу.
Реактивний слід у темряві.
Така красива світла лінія, що летить прямо на нас.
Романтично, майже як падаюча зірка.
У той момент мозок спокійно каже:
— Ну що, діловоде… дописався.
Тіло реагує швидше.
Я падаю мордою в багнюку і в польоті кричу:
— ЛЯГАЙ!!!
І вже лежачи спостерігаю, як ця курва пролітає справа над головою.
Навіть встигаю подумати:
«Головне, щоб не розвернулася. Бо тоді це вже особисте».
Вибух — метрів за тридцять.
Піднімаюся.
— Всі цілі?
По ланцюжку:
— Так!
Ідемо далі.
Трохи швидше.
Бо якщо вже один раз привіталися — можуть і повторити. А ввічливість у них така — до кінця.
Добігаємо майже до посадки.
Виходжу на зв’язок:
— Нас заптурили.
Командир:
— Всі цілі?
Кричу задньому — підтвердити.
Тиша.
Вмикаю внутрішню рацію.
І тут з’ясовується, що моя команда вирішила на сьогодні завершити програму героїзму і повернулася назад до точки висадки.
І знаєш що?
Я їх розумію.
Бо коли над тобою пролітає ПТУР — бажання гуляти нічним полем різко падає.
Залишаємося удвох.
Я і розвідник.
Варіант перший — назад через поле, де нас уже бачили.
Варіант другий — вперед, бо треба донести вантаж.
Звісно вперед.
Бо тепер уже якось соромно повертатися.
Та й пояснювати потім:
«Ми майже дійшли, але стало страшно» —
це звучить не дуже героїчно.
Йдемо.
Посадка — це голосно сказано.
Дерева стоять, як палиці для шашлику.
Гілок нема.
У тепловізор нас видно, як дві лампочки на новорічній ялинці.
Але психологічно легше.
Бо людина — дивна істота: якщо над головою є хоча б одна гілочка — здається, що ти вже майже в бункері.
Далі — ровчак із грязюкою по коліна.
Обходиш калюжі.
Бо можна пірнути по груди.
Я один раз майже зник.
І думаю:
«От буде анекдот — пропав безвісти… в калюжі».
Доходимо до дороги.
Перебігаємо.
Знову болото.
Падаємо.
Підіймаємося.
Вигляд маємо, як два чорти, яких вигнали з пекла за погану поведінку.
Попереду — останні 200 метрів до труби.
І саме тоді…
я знову гублю тропу.
Стою.
Кручуся.
Кидаюся вліво-вправо.
А входу не бачу.
Воронок навколо — як після весілля артилеристів.
Кричу:
— Загубив!
Розвідник:
— І що тепер?
— Вертаємося.
— Ти дебіл?
— Та зараз знайду!
Згори це, мабуть, виглядало як шоу:
«Два ідіоти шукають двері в підземелля».
Ми носимося туди-сюди з баулами, як два перевантажені кабани.
І, можливо, саме це нас врятувало.
Бо між нами в’їбав скид.
Якби стояли — прилетіло б чітко.
А так — між нами.
Вибух.
Мат.
Такий мат, що якби поруч був викладач філології — він би просто мовчки заплакав.
І тут я раптом прозріваю.
Бачу вхід.
— БАЧУ! ЗА МНОЮ!
— КУДИ НАХ?! Я ТЕБЕ НЕ БАЧУ!
— НА ГОЛОС!
Біжу.
Ну як біжу…
У мої п’ятдесят, з баулом 25 кг, у броні та касці — це більше схоже на дуже мотивовану швидку ходу пенсіонера.
Чую позаду:
— Бля… мабуть, зачепило.
— Куди?
— У ногу.
— Сильно?
— Та ні… йти можу.
— Ну тоді біжимо! Бо зараз вони ще раз перевірять!
Влітаємо в трубу як з х… зірвані.
Поскидали баули.
Покликали медика.
А я пішов доповідати старшому і на КСП, що ми дійшли.
І от тоді до мене раптом дійшло.
Я — діловод.
Людина, яка за логікою всесвіту мала тихо сидіти в теплі, перекладати папірці з папки в папку і сваритися з принтером.
А замість цього я бігаю вночі по мінному полю, шукаю невидиму стежку і намагаюся не зловити ПТУР лицем.
Життя, звісно, штука цікава.
Але, чесно кажучи,
можна було й менш креативно.
ЗСУ, 07.03.2026