Безмежний світ
з рубрики / циклу «оповідання - 3»
- Ну що, вже прийшли? - ствердно спитав конюх, кидаючи на землю недопалок і, розтираючи його чоботом, - Скільки вас?
- Восьмеро.
- А хто восьмий?
- Та малого взяли, напросився.
- А він з коня не впаде?
- Та ні, він перед цим возив у бочці воду жінкам на поле, так що знає як коняку загнуздати.
- Заробляв свої 50 копійок?
- Ага. Та то теж гроші, три хлібини можна купити.
- Ладно, клич хлопців і заходьте.
Хлопці зайшли до стайні.
- Ще по одній коняці на поводі візьмете? – спитав конюх.
- Візьмемо, а чого нам? – відповідав старший із них, який з осені вже поїде поступати до ФЗУ*. – Ми тихенько поїдемо.
- Ладно вже вам - тихенько, - гмикнув у вуса конюх. – Розбирайте обротьки і гнуздайте коней.
Коли загнуздали коней він вистроїв хлопців, як старшина в армії і сказав:
- Пута, або повісьте коням на шиї, або зав’яжіть собі на пояс. З гори спускайтеся потихеньку, коли будете з’їжджати з коняки вперед, впирайтеся їй своїми п’ятками у вуха, може вона вас не скине. Коли з’їдете з гори, коней не женіть, вони і так після роботи, особливо галопом, бо позбиваєте собі сраки, будете потім тиждень ходити в розкорячку, кавалеристи, - гмикнув він знову собі у вуса. - Поняли?
- Так точно! – відповів за всіх старший.
- Ну, тоді з богом! Їдьте туди, аж за пісовище, за ним повернете направо, поміж двох заплав лиману, там після дощів така трава виросла, що на всіх хватить. А завтра, як тільки почне виглядати сонце – швиденько додому.
- Єсть! – відповів старший і хлопці пішли до коней, щоб вигнати їх на нічне пасовище.
З гори з’їхали, як і обіцяли, з коняки ніхто не впав, а потім потихеньку-потихеньку і перейшли на рись, підскакували гикаючи і міцно охоплюючи голими п’ятками черева коней, але ж коні були колгоспними і досить худими від соціалістичної праці, тому приходилось повертатися боком то так, то так, щоб при такій скачці вони своїми виступаючими хребтами не розділили юних вершників навпіл. А потім, коли вже звернули і зникли з поля зору конюха, кинули коней в галоп була - не – була, бо як же ти ще станеш кавалеристом?!
Доскакали до вказаних заплав і тієї, що після дощової розкоші, стишили хід, поскакували з коней і вже, як дорослі чоловіки, взялися до справи. Пов’язали на передні ноги коням пута і відпустили їх пастися і наїдатися досхочу. А самі почали готуватися до наступаючої ночі.
Командував старший.
- Ти і ти, йдіть у верболози і назбирайте там хмизу для вогнища, будемо запікати на вечерю картоплю. Ти і ти – він тицьнув пальцем у іншу пару, - наріжте, наламайте очерету на підстилку, щоб ми могли добре поспати.
- А там вужів немає? – спитав один із них.
- А ти що, їх боїшся?
- Та ні.
- То чого питаєш?
- Та просто так. А ти нам свого ножа бува не даси нарізати очерету?
- А в тебе що немає?
- Ще немає, але батько обіцяв подарувати на перше вересня, я піду уже в шостий клас.
- Ладно, бери, тільки обережно там із ним, не поріжтесь. – І хлопці пішли заготовляти свіженький очерет.
- Так, - продовжував розпоряджатися старший, - Якщо когось раптом припре, так треба бігти аж он туди, там після війни ще досить багато воронок залишилось від снарядів, так що там і розгружуйтесь, а тут повітря повинно бути чистим, поняли?
Сонце вже сховалось за горою. Вечір підходив тихо, лагідний, теплий, трохи задумливий, але уважний до людей. Пташок в небі поменшало, ліс на пагорбах вже не шелестів, готуючись до сну, а на лиманах нічне життя тільки розпочиналося, щось десь плюскалось, почали наспівувати жабки, задзижчали комарі.
Хлопці вже лежали на зрізаному очереті, дивилися на тихе спокійне небо, вони знали, що воно ось-ось стемніє і на ньому почнуть з’являтися зорі такі далекі і такі близькі до людей, бо як же без них.
Коли вже стемніло і вони провідали коней, що паслися в оточенні лиманів, то повернувшись почали готувати вогнище для печення картоплі, та і взагалі для безкінечного його споглядання і виникаючих час від часу розмов, бо навколо була така благодать, що і Господь би позаздрив.
- Так, у кого сірники? – спитав старший.
- У мене, - відповів один із хлопців і простяг йому сірники.
- Ого, цілий коробок! – задоволено сказав старший, - Звідкіля?
-Та мати була в райцентрі, так купила там цілу упаковку, так що по сусідах бігати не будемо.
- Гарна у тебе мати, - поважно сказав старший.
- Так, - відповідав хлопець, - а ще пообіцяла купити мені до школи нові штани, бо ці вже короткі.
- Та це і видно, ростеш.
- Та росту, - задоволено відповідав хлопець, - бо як би я і був тут з вами.
Розпалили вогнище і підкидаючи в нього хмизу почали готувати побільше жару для запікання картоплі.
Зорі не забарилися, вчасно вийшли на небо щоб подивитись на людей, а люди у відповідь дивилися на них. І таке все було близьким і рідним, що і без слів було зрозуміло - одна сім’я. Брати і сестри, батьки і матері. І жити було варто. Жити…
Картопля запеклася гарно, бо готували її з душею. Дістали, взяті з собою, огірочки, помідорчики, пару шматків сала і вчинили нічну трапезу, ну, як ті апостоли, їй-богу! А чому і ні? Можливо, вони там в пустелі, за кіньми і не приглядали, але ж небо для всіх було одне. А значить… а значить….
Коли на сході почало світати, хлопці попросиналися і пішли збирати своїх ситих коней. Познімали з них пута, наділи їм обротьки і без будь-якого поспіху вирушили додому, до села, до роботи.
Сонце сходило, день починався…
ФЗУ* - фабрично-заводське училище, готувало майбутніх будівників світлого соціалізму. ))) До речі – з 1949 року по 1958 рік в країні була обов’язковою семилітня шкільна освіта, так що тоді хлопці рано ставали дорослими.
м. Київ, 31 травня 2026 року.
