Казка про королівну Лебединку та Сивовуса
Трапилася ця казкова історія дуже давно. Як давно, спитаєте? Давненько, повірте казкареві, в часи, коли риби морські та річні вміли говорити, а дерева – ходити.
Так от, у ті давнешні, казкові часи у одному казковому високогірному королівсті СрібногОра Королем був насміливіший і найславетніший муж із усіх мужів (а посаду цю займали тоді виборчо за найліпші заслуги та звитяги перед королівством). Так от, у нього було шість дочок. П’ятеро з них – вже такого віку дійшли, що сватів засилали до них з різних країн. Найстарша – найкрасивіша над усіма – дивишся на її срібне личико, ніби зоря вранішня і вечірня купно співають, і постать і стан – царський, величний, стане красою для любого королівства, буде чим її чоловікові майбутньому хвалитися – красою жінки. Ім’я її було – Зоря-Недосяжність
Друга за нею – Веселка, - непохитністю і впевненістю віяло від її прозорих очей і срібного плаття.
Третя сестра – Стрімка Річка, не було їй спину, коли чогось бажала – обов’язково досягала, і ніжки у неї були теж сріблясті.
Четверта – із срібним волоссям народилася, Дивна Магія, так її звали. Вона вміла управлятися з усіма звірами, птахами та комахами – вони її слухали і міняли шляхи, коли карета срібна короля з дочками кудись їхала – чи то погостювати у якогось вельможі, чи то по важливому королівському ділу.
П’ята - Дзвінкий Спів – у неї, як ви вже, мабудь, докумкали самі, було срібне горло, тому співи її пробуджували все королівство Срібногору зранку і пташки навіть не могли з нею зрівнятися, бо не знала втоми, могла співати пісні од рання до рання.
А ось найменша, шоста дочка короля, була наче дитинка.
- І в кого ти така глупенька вдалася? – зітхав Король, дивлячись, як вона з лебединим пір’ячком грається. – Хто тебе заміж візьме?
Але король любив її дуже, бо поряд з нею він відпочивав душею, кудись зникали тяжкі думки, пов’язані з королівськими турботами.
Так і звали її – Лебединкою.
І от, прийшов час, і Король оголосив про свято – хай приїздять усі холості шляхетні чоловіки королівства і з-за його меж - його старша дочка буде вибирати собі підходящого до пари. Чоловіки, та ще й шляхетні, звісно, не любили, коли їх вибирали жінки, але Король давав придане за дочкою – блакитне покривало Срібногірської Чародійки – якщо розстелиш його, то з’явиться море, і безліч срібної риби, а ціна кожній на ярмарку – не менше замку знатного вельможі.
То ж холості багатії, вельможі, королевичі та королі у назначений день зібралися – і демонстрували королівні молодій кожен свій талант – хто лучник вмілий, хто гравець на лютні, хто вірші чудові пише, хто вола на плечі піднімає, хто золото, як пісок, з мішка у мішок пересипає. Але Зорі Недосяжній все це було не цікаво, нудьгувала.
Аж раптом у високій залі з’явився король Сивовус, та такий гарний та принадний, що принцеса Зоря Недосяжна вклякла на місці, рученята білі звела, вуста медові відкрила з подиву і бажання і затрясла отця-короля, шепочучи:
- Хочу такого чоловіка, більше ніякого, і не просіть.
А Король теж був приємно вражений красою цього жениха. І вдягнений пишно, і постать вельможна, говорить владно, істинно король. Але розумно спитав його:
- Якого ти роду і племені, де твоє королівство?
Той галантно вклонився і відповів:
- Мій рід дуже давній –можновладні Срібнокалюжаки. Мої землі лежать трохи нижче твого високогірного королівства, але дива там також є. Ось перше диво.
Витягнув він з-зав пояса сокиру золоту, кинув її за вікно – і враз порубав ряд дерев у королівському парку.
Всі дивилися, як зачаровані на таке. Тільки Лебединка, що ховалася за дверима і в щілинку дивилася на все, зойкнула і зомліла.
Король підійшов до нього, обійняв за плечі і каже:
- Гарний зять мені буде і у ратних ділах допоможе! Даю згоду на шлюб з моєю старшою дочкою!
Але король Сивовус раптом зухвало мовить ( трапляються такі нечемні люди ще серед нас і зараз):
- То гарно, що я підхожу, але чи королівна мені підійде? Бо шукаю розумну.
Король здивувався:
- Авжеж, вона розумна! Хіба може бути інакше? Вона дочка самого короля – і наукам різним навчена, і вмінням різним, що дівчині личить, та ще з таким приданим!
- Добре, - мовив Сивовус, - якщо розумна, то по рукам. Але спочатку перевірю її жіночий розум. Будемо їхати до мого замку день, і якщо не впорається з моїми забаганками, спроваджу її до вас назад, але блакитне покривало Святогірської Чародійки залишиться у мене.
Розсердився Король на таке і хотів стражів кликати, щоб зухвальця вигнали в три шиї. Але дочка на коліна впала і давай просити, руки заламувати, срібне личико сльозами вмивати:
- Батечку, рідний, не відмовляйте йому. Бо так кохаю його, що дихати не можу. А розуму у мене – від вас та професорів учених – на десятьох хватить!
Подивився Король ще раз на Сивовуса, серце дзенькнуло від нарядів його дорогих, кучерів його темних та постаті вельможної, величної.
- Добре, - сказав. – Приймаю твої умови, по рукам! Як переступить моя дочка-красуня-розумниця поріг твого замку – тоді і свадьбу зіграємо.
Головний Радник королівський тихо покачав головою на те, але промовчав. Бачте, у них, як і у нас сьогодні, мудре слово говорилося опісля, як горобець у борщ скочить, а не раніше. Приніс він скриню з тисового дерева, де блакитне покривало Срібногірської Чародійки лежало, і передав жениху.
«»»
Сіла королівна-наречена Зоря-Недосяжна у карету короля Сивовуса, така рада-радісенька, наче вишенька, що до хижого дзьоба ворони скочила сама. А чотири сестри в заздрощах стоять біля воріт, бо теж вподобали цього красеня, кисло всміхаються, щастя їй кривим серцем бажають. А шоста сестра Лебединка і не вийшла попрощатися, бо лила сльози над понівеченими деревами і зруйнованими пташиними гніздечками. Але потім почула торохтіння коліс карети чужинця лихого, вибігла на стіну і крикнула – Щастя тобі, сестро! Повертайся скоріше!
- Ото дурна, - загомоніла челядь. – Мала ще, не розуміє дорослого життя.
«»»
І от, тільки карета Сивовуса перетнула межу королівства Срібногора, тільки заїхала в його володіння, як почав жених сваритися на королівну:
- Чого, дурна, так сіла, не так треба, а так. Руки туди, ноги туди, у вікно не дивися, ні з ким не розмовляй, слухай чоловіка, звикай до нових порядків – це моя карета, моя земля і все служить мені. І ти маєш мені слугувати.
Злякалася того королівна, не очікувала такого нахабства. Наказала зупинити карету, вийшла і пішла пішки назад у своє королівство, бо таке глумління над собою, своєю честю та славою предків своєї царської крові виносити була не в силах. А скринька тисового дерева з дорогоцінним блакитним покривалом залишилася у хитрого та злого Сивовуса. Розлігся у своїй кареті та й, посміхаючись самовдоволено, поїхав у звій замок. І куди вся краса його ділася!!!! Сидить Змій, кривиться, сивим вусом кучера поганяє.
А королівна повернулася додому і давай плакати і голосити. Королю дуже не сподобалося таке глумління над його королівським родом і честю, хотів військо послати, щоб нахабу провчити і скриньку з дорогоцінністю повернути, але друга дочка, Веселка, яка теж до нестями закохалася у того Сивовуса, почала вмовляти батька-Короля :
- Батечку, рідненьких, не посилайте військо! Я закохана до нестями! Якщо старша сестра виявилася такою дурепою, що не змогла з такою дрібничкою впоратися, то я зможу!
Скликав нарешті радників Король і ті сказали йому – спробувати треба. А то міжкоролівські суди за обман та крадійство будуть довго справу роздивлятися ( бачите, вже й тоді таке серед королівств!). Тільки Головний Радник все мовчав.
Послав Король гінця до того Сивовуса-Змія з новою пропозицією, між інщим, нагадавши про міжкоролівські суди. Не встиг Сивовус доїхати до свого замку, а гінець з королівським листом його наздогнав. Сивовус прочитав, порахував витрати на судові тяжби, витрати і вирішив погодитися – знав, що перехитрить і тут.
Отож і друга сестра Веселка сіла в його карету, перетнули межу королівств. Стало темніше, брудніше, бо місцевість ця, як пам’ятаємо, була нижче за високогір’я. І почав Сивовус сваритися на королівну, обзивати її непотребними словами. А королівна і не зважає, закрила очі і чекає терпляче, коли весь дим їдкий, що очі у добрих людей роз’їдає, з нього вийде.
Бачить хитрий Сивовус, нічого не виходить у нього, королівна Веселка сидить собі спокійно, як і сиділа і посміхається.
- Добре, - говорить Сивовус. - Виходь з моєї карети. Я поїду на коні, а ти поряд іди. Як не будеш встигати, то й повертайся у своє королівство - мені така неспритна жінка не потрібна.
Зрозуміла королівна Веселка, що перехитрив її жених, заплакала і пішла пішки у своє королівство.
Знов Сивовус веселиться, а у королівстві Срібногора ґвалт - третя дочка Короля – Стрімка Річка захотіла пересилити Сивовуса, на собі красеня оженити. – Ну то й що, що він хитрий, я його підкорю собі, своїй владі та волі.
Старий Радник почув таке, похитав головою, і знов відійшов у тінь.
Ось і третя королівна сіла у карету Сивовуса. Навчена сестер невдачами на глумління жениха не відповідала нічим, і на пропозицію йти поряд з його конем погодилася – її легкі срібні ніжки не знали втоми. Кінь Сивовуса йде – вона йде, кінь вперед – вона вперед, не відстає.
Кусає сивий вус свій жених злий, зупиняється і говорить-наказує – Візьми мого коня, ( а той кінь нікого не підпускає, крім Сивоовуса, до себе, копитом б’є, зубами кусає), і поведи до озера, що за цим бурим лісом, помий його, а ще там стоять сіті – повно риби має бути в них. На березі – шкіряні мішки, набери в них риби на сім днів – свадьбу справляти, щоб усім гостям хватило і ще зосталося. І не труди мого коня, сама неси.
Почула таке Стрімка Річка, зрозуміла, що її перехитрили, і потюпала назад до свого королівства.
І знов Сивовус «в сідлі», а король з дочками – понурі сидять. А четверта принцеса Дивна Магія - все те почула - і сказала те саме:
- Всі сестри мої виявилися дурними, раз не змогли перехитрили злого Сивовуса. А я – зможу і стану володаркою його замку і земель.
На тому й порішили і гінця з листом до Сивовуса послали.
Ось і четверта королівна – Дивна Магія – сидить у кареті Сивовуса, не чує глумлінь, терпляче чекає, фантазує, як в замку Сивоовуса буде правити. А коли вийшли з карети і той на коня сів, дістала склянку, в якій оводи сиділи кусючі, відкрила її – ті як почали коня того лютого тою ж люттю кусати- жалити, встав він на диби, скинув їздока-Сивовуса і погнав до озера – сам і застрибнув туди, і охолов, і помився. А риба, що з сітей від хвиль вивернулися, виплюхнулася на берег сама і мішки наповнилися самі та й покотилися по дорозі до замку.
- Ну що, - спитала королівна Дивна Магія, - чи виконала я всі твої бажання? Чи розумна у тебе буде жінка?
- Так, так, - пробухтів Сивовус, вигадуючи нову хитрість. – А ось тепер останнє завдання – заспівай пісню про моє королівство, та так заспівай, щоб моє Срібнокалюжне королівство саме тобі вклонилося.
І зрозуміла королівна Дивна Магія, що її перехитрили і пішла, гнівно розмахуючи руками, до свого королівства.
І знов радники Короля радилися і п’ята дочка вже у дорогу збиралася, але вийшла із своєї кімнатки тихої Лебединка і каже мудрі слова:
- Батечку, сестри, ви не зможете перемогти цього Чорновуса, бо в нього тих хитрощів більше, ніж камінчиків при дорозі. Давайте я поїду до нього, але не за тим, щоб жінкою його стати, а щоб зло перемогти та нашу дорогоцінність родову повернути.
Почули таке радники, посміялися, а Старий Радник і говорить:
- Лебединка справиться, хай іде.
Так і зробив Король і знову послав до Сивоовуса гінця.
Але що за диво? Лебединка не погодилася сісти у карету Сивоовуса – у своїй поїхала. Не погодилася і вийти з карети – бо бач, ще не стала королевою, щоб по цій землі вільно ходити. А на пропозицію рибу принести – показала повні діжки з рибою, що за каретою везли вірні слуги на возах. Якщо, жениху, хочеш поїсти, то ось, я сама тебе своєю рибою вгощу, мої кухарі гарно готують – тобі сподобається.
Заскрипів зубами Сивовус, зрозумів, що зустрівся з розумною дівчиною, і говорить – А що про спів скажеш? Співай про моє королівство, слав і хвали його, щоб воно тобі у ноги вклонилося!
Знов не вийшла із своєї карети Лебединка, дістала пір’ячко лебедине, до вуст піднесла, дмухнула і – заспівала, тільки про своє королівство Срібногору, свою землю, свої гори, ріки, моря, що їй рідні. Як можна співати про те, чого не знаєш? А своє – то відомо до найменшої пісчинки.
І почули те птахи, звірі, комахи королівства Сивоовуса, і прийшли до Лебединки, бо цікаво було почути про краї, де вони ніколи не були, почути про її багатства і славу. Дерева схилилися до неї, щоб краще чути, квіти повернули свої голівки пахучі, щоб краще бачити її.
І зник Сивоовус зі своєю каретою, бо не збирався ні з ким ділитися ні владою, ні троном, зник зі своїм лютим конем, замком, наповненим вкраденими речами та дивами, і стала та земля вільна і така ж сяюча і світла, як високогірне королівство Короля і шести його дочок. А голубе покривало Срібногірської Чародійки випало з тисової скриньки, розлилося морем широким, де плавали срібні диво-риби і кожен, хто хотів, міг прийти і ловити її і розуму набиратися-багатіти.
2026р.