По той бік скла. Нічна подорож Мії
Одного ранку Мії не було. Її не бачили від учора. Перед ранковою кавою хотілося лише зазирнути до кімнати, де я жила до вчора. І там - Мія. За вікном. Вона терлася мордочкою об скло, тихо просячи впустити. Моя лагідна Мія, яка завжди уникала дикого світу за стінами дому, цілу ніч була там. Я відчинила вікно, і вона повернулася додому - тихо переступила поріг, ніби нічого особливого не сталося. На шерсті - суха травинка. На лапі - крихта землі. А в очах… Щось зникло з її погляду. Те дитинне, безтурботне відчуття непізнаного. Світло-зелені очі стали глибшими, зосередженішими, майже дорослими. Вона дивилася на мене довго й тихо, і в тому погляді було щось дивне - ніби за одну ніч Мія побачила світ за межами дому, а разом із ним зрозуміла щось і про мене. Ніби вперше побачила не лише людину, яка її годує, гладить і відчиняє вікно, а людину, яка теж колись мусила вийти за своє скло. Тепер вона знала: світ не закінчується там, де закінчується дім. Можливо, саме тому іноді треба вийти за знайоме. Щоб повернутися - і вже не вміститися у колишній погляд. Ми ділили з Мією цей будинок лише одне незабутнє італійське літо. Того ранку залишилося фото - Мія за вікном, після своєї нічної подорожі. Щоб колись нагадати: вона справді була в моєму житті. Іноді достатньо однієї ночі по той бік скла, щоб повернутися додому - і вже ніколи не дивитися на світ колишніми очима.