Про знаменитих іноземних полководців

1. Евмен із Кардії (185) Якби участь цього чоловіка відповідала його доблесті, він міг би добитися більшої слави і більших почестей, але не більшої величі, бо міра великого чоловіка – чеснота, а не успіх. Час його життя випав на епоху розквіту Македонії, і, проживаючи серед македонян, він відчував великі незручності, через своє іноземне походження – більш за все йому не вистачало знатного імені. І хоча у себе вдома він належав до поважного роду, (186) ставалось інколи так, що македоняни вважали для себе соромним підкорятися йому, хоча і терпіли його владу, бо не було чоловіка більш старанного і трудолюбивого, більш терплячого, хитрого і винахідливого, чим він. Ще в юності він познайомився з Філіпом, сином Амінти, і, маючи прекрасні природні обдарування з юних літ, незабаром став його довіреною особою. Той тримав його при собі у якості секретаря, а чин цей цінувався у греків вище, чим у римлян. Адже у нас писці не без підстав вважаються найманцями, у них же, навпаки, на цю посаду допускаються тільки поважні люди випробуваної чесності і старанності, оскільки писець неминуче причетний до всіх задумів господаря. Завдяки дружбі з Філіпом, Евмен займав це місце 7 років, а коли царя убили, (187) в тому ж чині служив Олександру 13 років. Останнього часу він командував одним із загонів вершників, які називались гейтарами. Він завжди був присутнім на нарадах обох царів і брав участь у всіх їхніх справах.

2. Після смерті Олександра у Вавилоні (188) його друзі ділили між собою володіння, а верховний нагляд за державою отримав Пердікка, якому Олександр перед смертю передав своє кільце: (189) за цим знаком всі визнали, що Олександр довірив йому правити царством до повноліття своїх дітей, бо були відсутніми Кратер і Антипатр, які вважалися більш впливовими за Пердікку, і був мертвим Гефестіон, якого Олександр, як легко було помітити, цінував дуже високо. (190) В цей час Евмену дали, або скоріш призначили, Каппадокію, що знаходилась тоді під владою неприятеля. (191) Вбачаючи у цьому чоловікові велику чесність і старанність, Пердікка з усіх сил постарався добитися його підтримки, бо не мав сумніву, що перетягнувши Евмена на свій бік, отримає від нього велику користь у тій справі яку затівав. А задумував він те, чого домагаються майже всі, хто опиняється на вершині влади, - захопити і присвоїти частки всіх суперників. Так поводив себе не тільки він, але і всі інші бувші друзі Олександра. Першим Леоннат вбив собі в голову перехопити у них Македонію. (192) Не скуплячись на щедрі обіцянки, він гаряче умовляв Евмена покинути Пердікку і укласти союз із ним самим. Не змігши переманити, спробував його вбити, що і виконав би, якби Евмен таємно не втік із його стану.

3. Між тим розгорілись ті самі війни, які настільки жорстоко велись після смерті Олександра, і всі об’єднали сили проти Пердікки. (193) Хоча Евмен бачив слабкість того, хто був вимушений стояти один проти всіх, однак не покинув друга, не віддав перевагу вигоді перед честю. Пердікка доручив управляти йому тією частиною Азії, яка розташована між горами Тавра і Геллеспонту, (194) протиставивши його одного противникам, що знаходились у Європі, а сам виступив проти Птолемея на завоювання Єгипту. У Евмена було не чисельне і слабке військо – тільки що набране, воно було ще не навченим – а наближались, перейшовши, за чутками, Геллеспонт, видатні і прославлені полководці Антипатр і Кратер з великою македонською армією, причому македонські солдати славились тоді ж. як зараз римські – адже найбільш доблесними завжди вважались воїни наймогутнішої держави. Евмен розумів, що якщо його люди узнають, проти кого їх ведуть, то не тільки відмовляться виступити в похід, але й розбіжаться при першій же звістці про противника. Тоді він вирішив за краще вести їх манівцями, де б вони не змогли почути правду, сказавши їм, що йде на якихось варварів. План він цей виконав, як і задумав, так що вистроївши військо до бою, вступив у битву раніше, ніж його солдати узнали, з ким їм прийдеться битися. До того ж, маючи перевагу у кінноті і поступаючись ворогові у піхоті, він заздалегідь зайняв позицію, яка дозволяла йому вести бій переважно силами вершників.

4. В запеклій кінній битві пройшла значна частина дня, загинули тоді командувач Кратер і його замісник Неоптолем, з яким бився сам Евмен. (195) Обхопивши один одного руками, ці бійці впали з коней на землю, і можна було бачити, якою ненавистю надихається їхня боротьба і як люто протистоять не тільки їхні тіла, але і душі; обійми розімкнулися лише тоді, коли один із них випустив дух. Хоча противник наніс Евмену декілька ран, той не покинув поля бою, але ще більше обрушився на ворогів. І ось, коли македонська кіннота була розбита, коли загинув Кратер і в полон попало багато знатних осіб, піше військо, заведене в таке місце, звідкіля воно не могло вибратись проти волі Евмена, запросило у нього миру; досягши свого, порушило умови і при першій же можливості переметнулось до Антипатра. Кратера винесли з поля бою напівмертвим, і Евмен приклав всі зусилля, щоб повернути його до життя, коли ж це не вдалося, то заради гідності цього мужа і в ім’я їхньої колишньої дружби (при житті Олександра вони були приятелями) влаштував йому пишні похорони і відіслав його прах до Македонії дружині і дітям.

5. Поки це відбувалося біля Геллеспонту, Селевк і Антиген убили поблизу Нілу Пердікку, і верховна влада перейшла до Антипатра. (196) Тоді військо, проголосувавши, заочно приговорили до смерті тих, хто не відмовлявся від боротьби. Серед них був Евмен. Отримавши такий удар, він не здався, продовжував все так же вперто вести війну, але важкі обставини якщо не зламали, то схитнули його мужність. Антігон, що переслідував Евмена, з надлишком мав всі види військ, (197) але той часто нападав на нього на шляху і допускав починати сутички тільки в тих місцях, де мала рать могла протистояти великій. В решті-решт, його здолали, якщо не мистецтвом, то перевагою сил. Зазнавши великих втрат, він вислизнув і втік до Фригії, у фортецю з назвою Нора. Сидячи там, в осаді, він почав турбуватися, як би довге перебування на одному місці не нашкодило бойовим коням, оскільки виїздити їх було ніде. І ось він винайшов хитрий пристрій, з допомогою якого можна було тренувати коней до поту, щоб вони мали гарний апетит і не застоювались. Він так високо підв’язував ременем голову коня, щоб йому було важко діставати передніми ногами до землі, а потім, стьобаючи нагайкою, заставляв його скакати і брикатися. Роблячи такі рухи, він пітнів не менше, аніж, коли б його ганяли на відкритому просторі. Тому-то всі дивувалися, коли він, просидівши в осаді багато місяців, вивів з фортеці таких доглянутих коней, як начебто тримав їх в лугах і долинах. Під час цього сидінні він не раз за своєю примхою то спалював, то руйнував осадну зброю і укріплення Антігона. На місті він залишався, поки тяглася зима, оскільки не мав можливості розташувати табір під відкритим небом. Коли ж повіяло весною, прикинувся, що здається і, влаштувавши перемовини про умови здачі, обдурив антигонових офіцерів і благополучно вийшов на волю сам і вивів своїх людей.

6. Олімпіада, мати Олександра, відправила до Евмена в Азію листи і гінців, щоб отримати пораду, чи повертатися їй назад до Македонії – а жила вона тоді в Епірі – чи відновлювати свою владу у цій країні. Він порадив їй, по-перше, не рухатись з місця і чекати, поки на престол не зійде син Олександра, по-друге, якщо у неї є особлива причина поспішати до Македонії – забути всі образи і нікого не піддавати суворому переслідуванню Всіма цими міркуваннями вона знехтувала – і в Македонію відправилась і почала там поводити себе самим жорстоким чином. (198) При цьому вона заочно умовляла Евмена, щоби він допоміг дітям Олександра, не дозволив ворогам філіпового роду і сім’ї знищити його потомство: якщо він згоден зробити таку послугу, нехай якнайшвидше готує війська і веде їх їй на допомогу; а щоб справа йшла краще, вона письмово повеліла всім офіцерам, що зберегли вірність, щоб вони підкорялися йому і виконували його накази. (199) Захопившись цими обіцянками, Евмен вирішив, що коли так велить доля, то краще загинути, віддаючи добром за добро, ніж жити невдячним.

7. Отже, він зібрав війська і приготувався воювати з Антігоном. А оскільки при ньому було багато знатних македонян – в тому числі Певкест, бувший особистий охоронець Олександра, управляючий тепер Персидою, і Антіген, командир македонської фаланги, то він побоявся (і його опасання виправдалися), будучи іноземцем, взяти на себе головне командування в ущерб іншим македонянам, що його оточували. Отже, від імені Олександра він поставив посеред табору намет, наказав помістити в ньому золотий трон, скіпетр і діадему і велів всім кожного дня там збиратися і радитися про важливі справи, йому здавалося, що буде менше заздрості, якщо він почне вести війну начебто від імені Олександра і як би його владою. Так він і зробив. І оскільки сходились і радилися не в наметі Евмена, а в царському шатрі, було не дуже помітно, що всі справи вершаться за його волею.

8. В Паретакені він зіткнувся з Антигоном – не в бою, а під час походу – і, спричинивши йому збиток, заставив його відійти на зиму до Мідії. Сам же розташував свої війська на зимову стоянку у найближчій області Персиди – не за власної волі, а підкоряючись бажанню солдат. Бо та знаменита фаланга Олександра Великого, яка пройшла всю Азію і перемогла персів, звикнувши до слави і свавілля, не бажала підкорятися вождям, але намагалася командувати ними, як зараз роблять наші ветерани. І є побоювання, як би наші воїни не натворили того, що звершили тоді македоняни, які з властивою їм розбещеністю і свавіллям руйнували всіх підряд – союзників не менше, ніж ворогів. Якщо хто-небудь прочитає про пригоди тих ветеранів, то зрозуміє, як вони схожі на наших, побачивши різницю лише у часі життя. Але повернемось до македонян. Зайнявши зимові квартири не через військову необхідність, а заради розкішного проведення часу, вони широко розпорошили свої сили. Узнавши про це, Антигон, розуміючи, що поступається противнику, коли той насторожі, вирішив до несподіваної хитрості. Було дві дороги по яким він міг дістатися зі свого зимового табору в Мідії до зимових стоянок неприятеля. Більш коротка проходила по пустельних місцях, де ніхто не жив через нестачу води; займала вона всього біля десяти днів. Та ж дорога, якою всі користувалася, створювала вдвічі довший крюк, але була багатолюдною і мала багато припасів. Антигон розумів, що якщо він рушить по другому путі, то звістка про його наближення дійде до ворогів раніше, аніж він пройде третину відстані; здолавши ж глухі місця, мав надію знищити противника зненацька. Для виконання цього плану він наказав заготувати по можливості більше міхів і бурдюків, а також фуражу і вареної їжі на десять днів, щоб розводити на стоянках якомога менше вогню. Мета походу була від усіх прихована. Приготувавшись таким чином, Антигон виступив у похід по вибраній дорозі.

9. Він пройшов майже половину шляху, коли дим від його табору викликав підозру, і Евмену донесли про наближення ворога. Зібралися полководці і повстало питання: що робити? Всі розуміли, що Антигон, очевидно, опиниться на місці раніше, чим вдасться стягти власні сили. В той час, як інші командири хиталися і впадали у відчай, Евмен заявив, що якщо вони хочуть проявити кмітливість і згодяться виконувати накази, яким не підкорялися раніше, то він знайде вихід зі становища:оскільки неприятель може здолати шлях за п’ять днів, він зробить так, щоб той затримався вдалині принаймні ще на такий же термін; командири нехай же розійдуться і нехай кожен збере своїх людей. Щоб затримати напад Антигона, Евмен придумав наступний план: він відправив декілька чоловік до дальніх гір, що стояли на шляху неприятеля, і наказав, щоби в першу нічну стражу вони розвели якомога більше найяскравіших вогнищ, на другу ніч – зменшили вогонь, а на третю – притушили його; наслідуючи табірним порядкам вони повинні були навіяти ворогам підозру, що в тих місцях розташований військовий стан і що противник сповіщений про їхнє наближення; те ж саме належало їм зробити і наступної ночі. Люди, які отримали це доручення, виконали його досить старанно. Ледь настав вечір Антигон побачив вогні і повірив, що, сповіщені про його прихід, вороги стягли туди свої війська. Тоді він змінив намір і, оскільки не вдалося атакувати раптово, звернув зі шляху і вирушив по більш звивистій, довгій і жвавій дорозі; там він затримався на один день, щоби дати відпочинок воїнам і підкріпити коней, а потім, зі свіжими силами вступити у бій.

10. Так Евмен перехитрив підступного полководця, заплутавши його стрімкий хід. Втім, це не принесло йому вдачі: вийшовши з бою переможцем, він був виданий Антигону через ревність полководців, що були при ньому і внаслідок зради македонських ветеранів, (200) хоча раніше, в різний час, військо тричі клялося захищати і ніколи не покидати його. Таку вже заздрість мали деякі люди до його доблесті, що заради його загибелі готові були поступитися своєю честю. Антигон же, найлютіший ворог Евмена, пощадив би його, якби на те була згода друзів, так як розумів, що Евмен міг би стати кращим його помічником у тих випробуваннях, які тепер явно загрожували усім. Бо наступали вже Селевк, Лізімах і Птолемей, (201) що мали потужні війська, з якими Антигону належало боротися за верховну владу. Але не потерпіли цього люди з оточення Антигона, що розуміли, що якщо Евмен буде прийнятий до їхніх лав, то вони у порівнянні з ним виявляться повними нікчемами. А сам Антигон був такий злий на нього, що пом’якшити його могла тоді тільки тверда надія на великі спільні підприємства.

11. Отже, він віддав Евмена під охорону, а коли начальник в’язниці спитав, як утримувати полоненого, відповів: «як лютого лева чи скаженого слона», - оскільки сам ще не вирішив, зберегти в’язню життя чи ні. Дуже різні люди відвідували Евмена – і ненависники, що хотіли насолодити свій погляд його бідою, і старі друзі, які хотіли поговорити з ним і втішити, було ще багато людей, що хотіли подивитись, який він собою, цей чоловік, якого вони так довго і так сильно боялись, чиє нещастя обіцяло їм надію на перемогу. А Евмен, просидівши в ув’язненні деякий час, сказав Ономарху, головному охоронцю в’язниці: він, мовляв, дивується, чому його вже третій день тримають запертим; непристойно розсудливому Антигону так знущатися над переможеним – нехай би наказав або стратити, або відпустити його на волю. Ономарху ці слова здалися занадто зарозумілими, і він відповів: «Якщо ти такий хоробрий, чому ж ти не поклав голову в бою, замість того, щоби попасти до рук неприятеля?» А Евмен йому у відповідь: «О, якби це так! Але не могло цього статися, тому що ніколи я не стикався з тим, хто був би сильнішим за мене. Кожен, хто здіймав на мене зброю мав поразку. Не доблесть противника, але зрада друзів здолала мене». І він говорив правду… Маючи благородну приємну зовнішність, він був досить сильним і здатним до фізичної праці, хоча статуру мав не стільки могутню, скільки вишукану.

12. Не наважуючись визначити долю Евмена самочинно, Антигон виніс справу на раду. Спочатку всі прийшли в замішання, дивувались, що не поніс ще покарання той, хто на протязі багатьох років чинив їм таке зло, що часто вони опинялися на краю загибелі, хто згубив великих полководців, в кому одному приховується така небезпека, що не можуть вони жити спокійно, поки він дихає, після його ж страти звільняться від усіх турбот. Потім вони питали Антигона, хто буде його другом, якщо Евмен отримає помилування? – Особисто вони не стануть йому служити разом з Евменом. Антигон прийняв до уваги думку ради, але залишив собі ще сім днів на роздуми. А потім, побоюючись, як би раптом не збунтувалась армія, наказав нікого до нього не пускати і велів позбавити його щоденного харчування. При цьому він запевняв, що не вчинить насильства над тим, хто був його другом. Евмен страждав від голоду не більше трьох днів. Коли військо знімалося з табору, тюремники задушили його, не спитавши Антигона.

13. Так сорока п’яти років від народження закінчив своє життя Евмен, (202) який з двадцятилітнього, як я говорив, віку на протязі семи років був помічником Філіпа, тринадцять років виконував ту саму службу при Олександрові, був начальником в ті роки над однією з вершницьких ал, а після смерті Олександра став воєначальником і, командуючи військом, розбив або знищив найбільш знаменитих полководців; здолала його не доблесть Антигона, а зрада македонян. Легко можна зрозуміти, як поважали його ті вожді, які після Олександра Великого почали називатися царями, якщо при житті Евмена всі вони іменувалися не царями, а намісниками, а зразу ж після його загибелі прийняли царський убір та титул, відмовились виконати попередню свою обіцянку зберегти державу для дітей Олександра і, усунувши єдиного захисника, відкрито показали свої наміри. (203) Призвідниками цього безчестя були Антигон, Птолемей, Селевк, Лізімах і Кассандр. Що стосується Антигона, то він віддав тіло Евмена його близьким для поховання. Ті, воздавши йому урочисті військові почесті, поховали його в присутності цілого війська, а прах подбали відправити до Каппадокії матері, дружині і дітям.

ПРИМІТКИ:

185)… грецьке місто на Херсонесі Фракійському. 

186)…в античну епоху ходили розмови і про високе і про низьке походження Евмена За однією з версій його батько був гостинником македонського царя.

187)…Філіп був убитий в 336 р. до н.е. на весіллі дочки в Егах. Вбивця царя – охоронець Павсаній, натхненники злодійства залишились невідомими.

188)…Олександр помер у червні 323 р. до .е.

189)… Пердікка – знатний македонянин, один з охоронців Олександра, учасник всіх його знаменитих битв. При розділі царства Олександра був призначений опікуном царської сім’ї в Азії. Серед вищих діадохів був єдиним відданим ревнителем дому македонських царів.

190)… Антипатр і Кратер – тесть і зять – регенти македонських царів (слабоумного Аррідея – побічного сина Філіппа і малолітнього Олександра – сина Роксани) в Європі. Кратер, улюблений полководець македонського війська, отримав верховний титул піклувальника Македонії, Антипатр мав звання стратега Європи. Разом з хіліархом («візирем») Пердіккою складав трійку головних правителів олександрового царства.

Гефестіон – улюблений друг Олександра, першим носив титул хіліарха – другої після царя особи в державі. Помер незадовго до смерті Олександра.

191)…Каппадокія – центральна частина Малої Азії. Знаходилась в ті часи у руках туземного царя Аріарата.

192)…Леоннат – намісник Малої Фрігії (Фрігії при Геллеспонті). Не встиг вступити в боротьбу за Македонський престол, загинув в 322 р. до н.е. у Фессалії, борючись на боці Антипатра проти повсталих греків.

193)…проти Пердікки виступили, з одного боку, рівні йому європейські регенти – Антипатр і Кратер (321 р. до н. е.), з іншого – азійські намісники, що не бажали миритися зі взятою ним на себе роллю хазяїна Азії.

194)…Евмен отримав у цей час начальство над обома Фрігіями, Карією і Лікією. Леоннат, намісник Малої Фрігії, до того часу загинув; Антигон Одноокий, правитель Великої Фрігії, будучи головним противником Пердікки, втік до Європи до Антипатра.

195)… Неоптолем – сатрап Вірменії, що перекинувся від Пердікки до Антипатра. Битва відбувалася в Каппадокії в липні 321 р. до н.е.

196)…Пердікка виступив у похід проти непокірного сатрапа Єгипту при сильному невдоволенні війська, що добре ставилось до Птолемея. Труднощі шляху, поразки і особливо невдала переправа через рукав Нілу викликала бунт офіцерів. Пердікка був убитий у своєму шатрі вавилонським намісником Селевком – майбутнім царем Сирії і Антигеном – ватажком старої македонської гвардії.

197)…осінню 321 р. до н.е. Антипатр, що став після смерті Пердікки главою всієї держави, вчинив новий переділ провінцій. Антигон отримав назад Велику Фрігію і титул стратега Азії.

198)…Олімпіада була заклятим ворогом Антипатра і більшості діадохів, що прагнули до самостійного правління. Після смерті Антипатра (319 р. до н.е.) покровителем царської сім’ї став новий регент Македонії Полісперхонт, що суперничав з антипатровим сином Кассандром. Щиро відданим царській сім’ї чоловіком залишався один Евмен. Коли партія Полісперхонта взяла тимчасово верх над партією Кассандра, Олімпіада повернулася до Македонії і умертвила спочатку Філіпа Аррідея і його дружину – суперників свого онука, а потім – багатьох друзів і родичів антипатрового дому (317 р. до н.е.) Наступного року цариця попала до рук Кассандра і була віддана на розтерзання родичам страчених нею македонян.

199)…Евмен отримав від Олімпіади і Полісперхонта звання стратега Азії, яке урівняло його з Антигоном. Йому підкорилися багато східних сатрапів і командирів аргіроспідів – ветеранів македонської армії, що носили срібні щити.

200)…Евмен був виданий Антигону аргіроспідами після того, як останній в битві при Паретакені захопив їхній обоз (взимку 317-316 рр. до н.е.).

201)… Селевк – сатрап Вавилонії, Птолемей – правитель Єгипту, Лізімах – намісник Фракії. Після перемоги над Евменом Антигон почав поводити себе як єдиний повелитель Азії. Селевк утік до Птолемея, і всі діадохи об’єдналися проти найсильнішого узурпатора влади.

202)… в 316 р. до н.е.

203)…діадохи проголосили себе царями через 10 років після загибелі Евмена. Сім’я Олександра (Роксана і її син) була знищена Кассандром в 311 р. до н.е.

Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.

Рим, І ст. до н. е.