La pioggia
Він ішов тихо… У сірих широких штанах, які носив завжди, скільки себе пам’ятаю. Спершу я почула шурхіт, а вже тоді побачила його. Тертя штанин лишало звук… так шурхоче лише все натуральне або живе. Куртка з плащівки нагадувала стару, вигорілу, високу ялину за моїм вікном. Плечі були такі ж понурі, як її верхівка, рукави звисали, наче опущені додолу гілки, а пальці скидалися на голки. Він ішов, трохи нахиливши голову. Ля пйоджа проходив повз мене тихо, не залишаючи слідів. У його мимохіть кинутому старому погляді я побачила темні хмари й солону воду. Чому солону? Бо тільки в погляді можна роздивитися щось солодке, кисле, солоне чи гірке. Більше ніде. Його очі затрималися на мені лише на мить, але в тій миті було щось довше за цілий день. Його сивий польовий чуб ворушився від вітру, як трава на покинутому полі. Ліве плече осіло, наче стара італійська лоджія, на якій примостився великий чорний ворон. Ворон не ворушився. А може, його там і не було. Штани внизу обтріпані. Нитки довгою травою волочилися по землі… Я пам’ятаю його черевики на шнурівках, зшиті з мертвої шкіри. Це людина звикла прив’язувати до себе вже мертву шкіру, наче та може замінити її власну. Та черевики були не його. Завеликі, чужі. Можливо, їх йому звідкись приволік вірний пес, який біг за ним, як ледачий день, виляючи хвостом і шукаючи, де б уже швидше влягтися. Його пес, як і його день, виглядав голодним. Від чоловіка пахло мокрими шишками. Цей запах з’явився раніше, ніж він наблизився, і залишився ще на мить після того, як я перестала його бачити. Я не пам’ятаю, чи рухалися тоді дерева за моїм вікном. Пам’ятаю тільки, як усе навколо на секунду завмерло, ніби хтось затримав кадр. Ми зустрілися поглядами. Лише на секунду - так, як зустрічаються стрілки механічного годинника опівдні, чи - опівночі? А тоді він зник за ширмою - чи то лісу, чи то самого часу… наче його змило.
>