Безсмертний
початок фантастика
Петро Іванович відсунув папери і відкинувся на кріслі, заклавши руки за голову і потягуючись. Посада директора Київського інституту геронтології дісталася йому непросто. Але, здається, саме вчасно. Якби ж вони всі знали, яка іронія долі є в тому, що саме він керує дослідженнями проблеми старіння. Все в його руках. Як добре тримати все під контролем. Петро Іванович відчував себе одночасно хитрим лиходієм-інтелектуалом і героєм, що рятує світ.
Примруживши очі і хруснувши кісточками, директор потягнувся до чашечки з кавою. Вони говорять: шкідливо, турбуються про його здоров’я. Наївні.
Вставши з-за столу, Петро Іванович попрямував свіженьким, щойно відремонтованим коридором інституту до лабораторії.
Кімната з надійно задрапованими чорним сукном вікнами освітлювалася зараз лише однією настільною лампою. Її напівпрозорий жовтогарячий абажур надавав юнакові за столом хворобливого, якогось гарячкового вигляду. Халат здавався одного кольору з обличчям, блиск очей поєднувався з блиском окулярів. Юнак рвучко підхопився з-за столу, вітаючи професора.
- І вам доброго вечора, Андрію, - відповів директор на привітання. – Власне, робочий день уже давно закінчився.
- Так, так. Звичайно. Але, розумієте, здається я знайшов ниточку, ось-ось і проблему буде вирішено, - хлопець збуджено заметушився по кабінету. – Можливо, ще кілька дослідів і все. Гляньте.
Юнак простягнув професору аркуш паперу, дрібно списаний формулами.
Петро Іванович зблід. Він теж колись, дуже давно, при світлі каганця тремтячими руками виводив цю формулу. Ще два кроки, лише два нескладні перетворення і стане очевидно, що секрет безсмертя відкритий.
Андрій дивився на професора з виглядом учня, що очікує на заслужену похвалу, намагаючись приховати радість, яка фонтаном так і бризкала з його очей.
Що робити? Тягнути час? Навіщо?
Петро Іванович гарячково розмірковував, якщо сказати, що там помилка? Нехай шукає, перевіряє. Ну, тиждень, максимум два. Андрій хлопець розумний і швидко зрозуміє, що помилки там немає. Залишається лише одне. Він робив це разів двісті, знав, що це неминуче, відтягував, як міг. Але…
- О! Молодець! Це справді… Справді… Диво… Прорив…
Очі Андрія радісно спалахнули, здавалося, він зараз застрибає від щастя.
- Уявіть! Людство тисячі років шукало секрет безсмертя. Філософський камінь, секрет вічної молодості. І ось я, тільки уявіть собі, - я, я, я – ЗНАЙШОВ! Тепер ніхто не помре, не постаріє. Недаремно я стільки вчився, - я, я… - тут Андрій запримітив блідість професора.
- Ну, звичайно, ви, як співавтор. Адже без вас у мене нічого б не вийшло. Всі ці досліди… Гроші… Так, так. Це наша спільна заслуга.
- Ну, що ти, я ніяким чином не претендую, що ти. Але ж це ще треба довести до розуму, тричі перевірити…
- Та я розумію. На апробацію можуть піти роки. Але ж я вже бачу… Ви ж уже бачите, що це спрацює!
- Так. Це точно спрацює. Давай це відсвяткуємо.
- Звичайно, звичайно! – Андрій заходився виймати з шафи келихи і почату пляшку вишневої наливки.
- Е, ні! Це не годиться. Для такої події в мене є щось цікавіше, - рішуче зупинив юнака професор. – Зараз принесу.
Петро Іванович вийшов з лабораторії, зачинив за собою двері і зіперся на стіну. Ну ось. Він знову буде змушений це зробити. А може, ну його! Він вже стомився. Хай йде все, як іде. Але ні, не можна. Рішуче попрямував до свого кабінету. Його руки майже тремтіли, коли відкривав сейф, діставав дорогий коньяк. В глибині сейфа лежала стародавня на вигляд скринька. Відкрив її. Дістав невеличку таблетку і випив. Перехрестився, взяв коньяк, скриньку і вийшов з кабінету, не зачиняючи сейфа.
Лубни, 6.06.2011
