СКАРБ
фантастика
Табірна зміна підходила до завершення. Вожатий Федя зібрав дітей під старою розлогою ялиною.
-То як, друзі, всім сподобалось у таборі?
-Так!
-А наступного літа хтось хоче приїхати сюди?
-Я!
-Я!!
-І я!!!
-А я – ні! Я на море поїду!
-Тоді у мене пропозиція. Давайте закопаємо скарб. Покладемо якісь цікаві речі у скриньку, листа напишемо, а через рік викопаємо і подивимось.
-Ух ти!
-Клас!
-Цікаво!
-Давайте!
-А що класти?
-Що класти? Давайте якісь саморобки. Хто що вміє своїми руками. Часу у вас до завтра. Збір о цій же годині на цьому ж місці. А зараз – всі вільні.
Федя був задоволений собою. Ще б пак - перший раз вожатим, а спільну мову з дітьми знайшов, зміна пройшла весело і легко, без неприємних несподіванок.
Для своєї вигадки він випросив у медсестри списану, але добротну, велику герметичну аптечку, позичив на пожежному щиті заступ і тепер сам, як дитина, з нетерпінням чекав завтрашнього дня.
Всі вже зібрались під ялиною.
Федя урочисто відкрив аптечку:
-Прийми, чарівна скринько, наш безцінний скарб.
Діти засміялись.
-Що у тебе, Сергійку?
-У мене – золотий медальйон, - поважно промовив хлопчик, передаючи вожатому дійсно медальйон: виколупаний з соснової кори, з діркою, у яку протягнена, складена вчетверо звичайна нитка.
-Цей дар достойний чарівної скриньки.
-А у мене – таємний манускрипт, Іра простягнула висушену на сонці глиняну табличку, де паличкою було вишкрябане її ім’я, прізвище і назва рідного міста.
-Чудово.
Так до скриньки потрапили скляне намисто, фанерний герб, глиняна печатка, справжня гривнева монета, прикраса з копійок, паперові квіти, штук вісім витинанок, пару малюнків.
-А можна книжечку.
-Давай! А що за книжечка?
-А в мене є знайомий письменник. Він у моєму домі живе. От і дарує свої нові книжечки.
-А про що там?
-Та, казочка про зірочки.
-А в школі вона тобі не знадобиться?
-Ну що ви, кажу ж, казочка.
-Ну, давай!
На окремому аркуші написали список дітей, наставили купу смайликів і поцьомчиків, урочисто закрили скриньку. Федя для надійності її ще й скотчем обклеїв. Тут же, під ялиною, викопали глибоченьку ямку, засипали її сухою хвоєю, опустили скриньку, присипали знову хвоєю, потім піском. Нарешті, закопали. Позначили місце на саморобній карті, віднесли її на зберігання до директора і, щасливі, роз’їхалися по домівках.
Наступного літа Федю відправили працювати в інший табір, директор змінився, карту викинули, а вожата ніяк не могла збагнути, про який скарб канючать хлопці, що відпочивали тут і минулого літа.
… Земля жила, мінялась. Горіла, тонула, тряслася, задихалась в радіації, мутувала і пристосовувалась, але жила.
А майже вічний пластик, надійно схований у просмоленому хвоєю піску, вперто зберігав структуру, залишаючись герметичною скринькою, хоронячи нехитрий дитячий скарб.
Старий професор нервово постукував пальцями по столі.
Трохи молодший за нього рудий чоловік спокійно пив каву.
-Ну чого ви так переживаєте? Чи мало у нас в архіві незрозумілих артефактів?
-Немало, звісно. Але це взагалі якась нісенітниця. Мене засміють. Мої, не побоюсь цього слова, знання, і досвід не дають мені права пасувати перед такою рядовою, здавалось би, знахідкою. Але я… Я, визнаний доктор історичних наук, професор – я сам нічого не розумію.
-А що конкретно загнало вас у кут?
-Та все. Ось дивіться. По-перше, радіологічний аналіз показує, що скринька значно молодша за шар грунту, в якому її знайшли.
-Так це ж просто, - здивувався рудий. – Її закопали.
-Ото ж бо й є! закопали. А закопують що? Щось цінне, дуже дороге, що потрібно заховати, зберегти, так?
-Ну, так.
-Ага, а що ми маємо? Якісь дешеві прикраси. Прості, примітивні, достойні кам’яного віку прикраси. Це при тому, що сама скринька зроблена з високотехнологічного матеріалу і значно дорожча за все, вкладене в неї. Дивно?
-Дійсно дивно.
-Далі. Ось погляньте на це.
Професор виклав на стіл почергово глиняну табличку, списаний від руки аркуш паперу і друковану книжку.
- Кожен окремо ці предмети цілком зрозумілі. Але чому цивілізація, яка досконало володіє прийомами друку, одночасно змушена користуватися такими примітивними способами запису інформації. Подумати тільки, ця табличка повністю спростовує наше уявлення про ХХІ століття. Малюнки – зовсім примітивні. Яка деградація! Адже ми маємо в архівах картини ХVІ століття. Чудова, досконала техніка – і раптом це. Повторюсь, я б не здивувався, якби знайшов усе це під руїнами якогось будинку. А це ж – це скарб. Старанно захований скарб. Отже, він складав велику цінність для власника. Я вже думав, що знайду відповідь у книзі. Я для цього вивчив стародавню кирилицю, консультувався зі східно-слов’янським філологом. І що ж! у книзі міститься опис уявлення про космос. Автор, описуючи Всесвіт чомусь ігнорує всі знання, здобуті астрономами протягом тисячоліть. Наші попередні розкопки чітко показують, що людина вийшла у відкритий космос ще у ХХ столітті. А тут – такий примітивізм! І це друкують. Мало того – зберігають як скарб. Дані не просто спрощені. Вони очевидно помилкові. Такі ж прості і дешеві, як їхні гроші, в яких, до речі, немає і грама золота!
Професор сердито вдарив гривнею по столі.
Рудий допив каву і акуратно поставив чашечку.
-Так. Загадка. І не одна.
-Дивна, дуже дивна цивілізація…
травень 2011
