Груша росла таки неправильно! Коріння з старим стовбуром на подвір‘ї у баби Шклярки, а крону перевісила через тин на Максимишин город! Цілу осінь точилася війна за невеличкі терпкі грушки. Шклярка, заставши Максимиху НА СВОЄМУ городі за збором ЧУЖОГО урожаю, кляла її відбірними прокльонами. Максимиха ж, уздрівши на СВОЄМУ городі Шклярчину постать з відром для груш, ще від хати репетувала і кидалася ломигами. Не займай, мов! На моєму городі, значить мої!
Якось Шклярці не спалося. Вона крекчучи звелася і подибала надвір. Круглий місяць осяяв Максимишин город, на якому звабливо заблищали рідні грушки. Стара думала недовго… Через знайомий лаз у заростях бузку опинилася під грушею і стала похапцем збирати в пелену… Справившись, пробралася назад, висипала “урожай” у старе відро в сінях і вмостилася на лежанці досипати.
Світанок не забарився! З першими сонячними променями Шклярка вийшла з хати і побачила під грушею Максимиху, що никала поміж бадиллям у пошуках СВОЇХ грушок.
– Ха-ха-ха!!! – не стрималася хазяйка груші.
Максимиха підскочила з переляку і зрозуміла, що цього разу програла!
– Поцілуй мене в с…ку! – люто вигукнула вона, для наглядності нагнувшись до тину і оголивши ту пишну частину тіла.
Вона стояла так ще деякий час, щоб противна Шклярка могла гарно роздивитися! Сонце викотилось на небо і теж зачудоване спинилося, милуючись дивовижною картиною. У його ранкових променях Максимишина с…ка, здавалося, переливалася усіма барвами райдуги!
