Летюча кішка
Місто. Весна. Вранішнє сонечко, зазираючи у вікно спальні, ніжно пестило своїми променями обличчя сплячих двох молодих людей.
Він і вона.
Тарас і Наталя.
«Пора прокидатись!» — грайливо лоскотало сонце їх очі.
Але, ах, як не хочеться вставати!
Крізь солодкий напівсон Наталя почула, як встав коханий, як він покинув спальню, шурхотнувши дверима… Скоро до її слуху донеслось котяче нявкання. Наталя посміхнулась: «От жартівник! І придумав же: нявкати!»
Окрім них двох у квартирі не було жодної душі: ні собаки, ні кішки, ні рибок. Не обзавелись ще. Навіть мух не було.
Мимоволі їй згадались їх позавчорашнє воркотіння і мрії про дитину. Тарас вважав за краще бути обережним у цьому питанні, і запропонував спочатку обзавестись, наприклад, кішкою, чи рибками, і на них повчитися піклуватись про живу істоту…
З кухні знов почулось нявкання. «Він, достоту, оригінальний!» — подумала вона, розвеселившись. «Мабуть, таким чином хоче мене витягти з постілі.»
В кухні знов нявкнуло. І знову, голосніше. «А ось востаннє він сфальшивив!» —визначила Наталя, піднімаючись для того, аби об’явити йому про це. Але, вийдячи із спальні, була здивована, побачивши на руках коханого справжню кішку. У першу ж мить вона подумки ахнула: «Яка вона гарна!» Кішка сумирно лежала на руці Тараса, притиснувши вуха. Схоже, вона була налякана.
— Ой, звідки вона?!? – здивувалася Наталя, забувши, що хотіла сказати ще дві миті тому.
— Прилетіла з неба, — відповів той так, наче це був незаперечний факт.
Наталя тим часом потягнулася рукою, аби доторкнутися до пухкої шерсті, що грала відтінками і напіввідтінками від чорного до світло-сірого і від пісочного до яскраво-рудого.
— Як це: прилетіла з неба?
— А ось так, прилетіла! Виходжу на кухню, а вона на підвіконні сидить ззовні. Я відчинив вікно, і вона зайшла.
— Як же вона туди потрапила? Другий поверх, жодного дерева поблизу!
— Кажу ж тобі: прилетіла. – посміхнувся Тарас.
Наталя замислилась:
— Як би там не було, але вона, мабуть, чиясь. Треба знайти її хазяїв.
— Так, мабуть. Але, якщо вона виявиться нічия, то, значить, небо послало її нам!
Наталя тільки посміхнулась: «Так».
— Ну, то що, ходімо шукати хазяїв?
— Ходімо.
І, наскоро одягнувшись, вони поспішили розпитувати сусідів, починаючи з верхнього поверху. Але ніхто нічого не знав. І тільки на третьому поверсі їм нарешті пощастило, і вони дізнались дивовижну історію про цю кішку. Виявляється, вона забралася на дерево за будинком, і три доби просиділа там, жалібно нявкаючи. А через те, що її неможливо було зняти з дерева, то його довелося спиляти. Але ніхто не знав, хто її хазяї. Отож Вікуся, сусідка з першого поверху, зжалівшись, узяла її до себе.
Подякувавши за таку цінну інформацію, молодята поспішили на перший поверх до вказаної квартири. Дорогою Тарас мріяв:
— Може вона погодиться віддати її нам?
— Може, й погодиться. Можна спитатися!
Сяючи від нетерпіння, Тарас тиснув на кнопку дзвінка.
— Хто там? – почулося з-за дверей.
— Вікуся, це ми! – гукнув Тарас.
Двері відчинилися і на порозі з’явилася доброзичлива, молода жінка:
— Привіт!
— Привіт, Вікусю. Це твоя кішка?
— Ой, моя! Де ви її знайшли? А я її шукала вночі!
— Сиділа у нас на підвіконні, в кухні.
— На підвіконні?!? Як вона там опинилася? – щиро здивувалася жінка.
— Отож! У нас є тільки два варіанти: — сказала Наталя. – Або продерлася по голій стіні, або впала з неба.
— Ну, щоб впасти з неба, їй треба було туди якось забратися з моєї квартири! —знайшлася Вікуся.
— Логічно! – засміялася Наталя, а Вікуся, знов обернувшись увагою до кішки, почала розповідати:
— Ця краса просиділа на дереві за домом три дні, дерево довелося спиляти, отож, я взяла її до себе!
— А можна ми заберемо її до себе? — не втерпів Тарас.
— Ой, забирайте. Бо мій Васька кіт ганяє її по всій квартирі, ревнує! Спокій куди й подівся!
—Дякуємо, Вікусь. А ми якраз хотіли собі кішку, уявляєш?
— Справді? Тоді це вам небесний подарунок, якщо вона дійсно прилетіла до вас на підвіконня з моєї кватирки. Чекайте, я вам зараз котячого корму дам для цієї краси.
— Ой, дякуємо, Вікусь!
— Як же ми її назвемо? – замислився Тарас уже удома, милуючись кішкою.
— А давай, нехай буде Палітра!
— Палітра? Хм… А це оригінально! І вона дійсно схожа на палітру!
— Тоді вирішено!
— Так.
— А знаєш, я тоді була подумала, що це нявкаєш ти! — з усмішкою на вустах поділилася молода, замріяно дивлячись на вечірнє небо за вікном.
— Тю, з чого б це я нявкав? — розсерджено відповів молодий. Його роздратований тон здивував і засмутив її.
«Ну й дурненький! А мені було б приємно, якби ти жартома понявкав!» — хотіла сказати вона.
Але не сказала.
11.02.2005
