Ікар (Політ)
з рубрики / циклу «ТІНІ»
Відчуття польоту було захоплюючим... солодко завмирало всередині і гарячий лоскітливий згусток опускався десь до низу живота. Очі то заплющувались від жаху висоти й сліпучого сонця водночас, то широко розверзались від дива дивного, що відкривалось їм: поля рідної Еллади здавались звідси, з висоти пташиного лету, невеличкими яскравими латочками, що їх вправна рука майстрині припасувала одне до одного химерним візерунком. Хмарки, які із землі виглядали тілистими білорунними овечками, виявились прозорим серпанком туману, що рваними клаптями неспішно коливався під подихом Борея. Синя смуга моря на заході, розгортаючись, стрімко наближалась, займаючи весь видимий простір.
Ні з чим незрівнянне почуття свободи! Десь там, унизу, чоловіки й жінки, пов’язавши голови від пекучого сонця, збирали виноград, інші приймали від них повні коші спілого плоду й тягли їх до чавильні. Їхні бронзові тіла вилискували від поту, ноги підгинались від утоми й неймовірної спеки. Таким було їхнє життя: день у день, рік у рік – вбивча одноманітність існування – збирати виноград, оливи, збіжжя, орати, сіяти, оброблювати...
Легкий подих Борея охолоджуючим струменем залоскотав Ікара, напнув благеньку туніку, залопотів у крилах. Відтепер усе буде інакше, відтепер, відколи в нього є крила, і, значить, він – вільний, він більше не раб своїх ніг, своєї родини, свого селища! Він – бог, що зумів силою думки переломити закони земного тяжіння!
* * *
Левкея стояла на невеличкому горбочку біля свого обійстя. Прикриваючи дашком руки очі від пекучого сонця, вона вдивлялась у чорну крапку в небі, яка вже майже розчинилась. Біла хустина збилась з її темнокосої голови, але вона не відчувала полуденного палючого жару, що обпікав чоло, випалював очі, спопеляв уста.
– А я б нізащо не відпустила свого Федула! – почувся за спиною голос сусідської молодички Теоксеї, котра визирала зі свого гінекею і осудливо спостерігала за напруженим чеканням Левкеї.
– Ікар мені не раб, а я йому не господиня, щоб наказувати. Мій чоловік вільний робити, що хоче, – Левкея опустила руки і непомітно поринула в себе. Спогади, думки, почуття – все роїлося, нестерпно пекло, розривало на шматки гострим болем образи.
Так, Ікар не такий, як усі, не такий, як вони. Кому ж це краще знати за неї? Скільки разів, коли легкокрилий Морфей пролітав над їхньою оселею, прокидалась вона сама на холодному ложі? І завжди, незмінно, її чоловік стояв на оцьому горбочку, на якому стоїть зараз вона, і про щось думав, дивлячись на небо.
Хіба вона не розуміла, не відчувала, що не ладна заповнити увесь простір його душі, заспокоїти її сум’яття? Хіба не бачила, як дивиться він крізь неї, не відчуваючи її кохання, не помічаючи її відчаю?
Нараз спливла в пам’яті інша картина. Прозорий серпневий день огортає все згасаючим літнім теплом. Заповнена сонцем ущерть польова дорога веде до села. На ній двоє: Ікар, ще молодий безвусий хлопець, який невпинно посміхається, окрилений першим почуттям, і вона, також молода, струнка, мов кипарис, трохи збентежена такою хлопцевою одвертістю.
Раптом на сонце напливла ніби темна пляма, яка стрімко збільшувалась. Ось уже й контури стали промальовуватись, чи то велетенського птаха, чи диво-бога... Левкея від страшного передчуття закрила обличчя руками і раптом почула зловтішне сичання Теоксеї:
– Хотів, бач, Ікар, як бог, літати, а боги його й скарали! Крила ж воскові, ось і розтанули!
Розкішна, Серпень 2009