У третьому вимірі
Частина 2 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Початок
А я трепетно пригадую день 6 жовтня 1983 року, коли вперше наблизився до великого білого лайнера на дніпропетровському літовищі. Хотілось обмацати його руками. Хіба льотчики не з тих, хто мріяв із дитинства доторкнутись до крила? Аби ви знали, як свербіло вісімнадцятирічному юнакові зазирнути до пілотської кабіни. Яку інформацію вичитують пілоти у мерехтінні приладів? Як керують цим кораблем? Як знаходять місце призначення? Маленький чомусик жив у моєму дорослому мозку. І, бодай, на кілька запитань було знайдено відповіді у тому першому польоті тривалістю три з половиною години.
Реактивний літак, як виявилось, це прототип машини часу. День стає довшим, або коротшим, залежно від напрямку польоту. Зима перетікає у літо всього за кілька годин, треба тільки летіти до південних широт. І знаєте, які ще унікальні можливість надають крила? Подивитись на хмари з того боку. Багато годин, проведених у повітрі, не зробили мене людиною, яка нудьгує коли нема чого робити. День і ніч, схід, чи захід сонця, різні пори року, стан атмосфери: ось вона – перевага літаючої особи. Побачити всю різноманітність картин з ілюмінатора просто неможливо. До того ж, різні випадки робили кожен рейс пам’ятним. Тому мені хочеться розповісти про ті часи.
Не відокремити, не відірвати моїх спогадів про перемоги над третім виміром від доброї пам’яті про товаришів. Разом піднімалися над землею, разом заривались у ґрунт, пеклися на сонці і мерзли, сьорбали однією ложкою (це у 20 столітті), когось любили, а когось зневажали.
Хтось пише про війну саме як про війну: кулеметні черги, вибухи, друзі падають праворуч і ліворуч. Кожному своє. Мені гріють душу невеличкі епізоди, так би мовити, позабатального життя. Наше невеличке озеро. Хай навіть не озеро – штучно виритий басейн, в якому, однак, плодили каченят справжні качки. Наш прекрасний воєнторг – острівець щастя на території частини. Перукарня. Поштар. Наші гості – відомі артисти, музиканти, співаки. Фотографії з батьківщини. Ми пишалися ними. Хотілося жити по-людськи. От про що я писатиму, а ви не судіть за невишукані слова. Пишу, як умію, проте намагаюсь робити це від душі.
Чотири з половиною роки служби – це сім типів літаків і два – гелікоптерів. Це м’який стиль керування цивільних пілотів у контрасті з військовими екстремалами. Це переваги герметичних салонів з милом у туалеті і негерметичні нутрощі Ан-12 з цинковим відром про всяк випадок. Є що порівнювати. Але як би не було моторошно, чи до кісток холодно, після кожної посадки хотілось літати і літати.
Ту-154. Вперше ставши коло літака, реально оцінив розмір, чистоту ліній і витонченість керованої стріли. А в ній, між іншим, сто тон ваги. Для сучасної чудо-техніки небагато, але, уявіть, - сто тон на десятикілометровій висоті. І там, де температура повітря навіть влітку мінус 55, в салоні тепло, та затишно. Відносно, все відносно. З-за спини трошки свистить – рівно працюють турбіни. Сусід задає хропака, а мені на таці подають варену курку. А ви теж звикли перекушувати в дорозі?
Покоління 154-х помалу відходить, позначившись в останні роки серією гучних катастроф. А взагалі-то, позаду лайнера три двигуни. Два, чи три – яка різниця? Така: три – надійніше. Змовкнуть два, машина сяде на останньому. Хоча… До всього потрібні вмілі руки. Вони були і, маю надію, є в авіації. Не сьогодні про це писати.
Сучасні лайнери «розбещують» пілотів, перебравши на себе всю чорну роботу під час перельоту. От, наприклад, була така спеціальність – бортінженер. На літаках останнього покоління інженерів вже немає. А на Ту-154 він відповідав за роботу бортових систем, як то перекачка пального між баками, за дрібні, проте важливі маніпуляції, лишаючи командиру корабля і його праваку головну функцію управління – пі-ло-ту-ван-ня. Коли Боїнгами керували двоє-троє, наші екіпажі складались із трьох-чотирьох пілотів. Живі комп’ютери. Проте, 154-ті «тучки» були не гірші породистих 737-х Боїнгів. Принаймні, вони вискакували на кілометр вище легко. Висота, знаєте, це перевага.
Можна поринути у безкінечну суперечку, вболіваючи за своє. Що там кажуть американці? Їхні двигуни, бачте, тихіші за радянські. Ото біда! Зате наші дешевші, їх можна полагодити «в полі», вони… Тьху ти! Нащо воно мені? Я пасажир, я – любитель. Мені навіть нецікаво, назустріч чому я лечу. Захоплює сам процес.
Перисті «матрасики» пропливали далеко внизу і з такої височини побачити щось невеличке аж ніяк неможливо. А от коли під крилом суцільна хмарна ковдра, то на думку спадають бабині розповіді про райське життя на небесах.
Вас лякають чорні-пречорні хмари? Такі, як смола. А як смола в уявному пеклі? Отож! Та коли ще й такі, що сиплють блискавками, б’ють градом, або несуть зливу надзвичайної сили. Можливо, ви не бачили справжніх тайфунів і не було так темно, наче вночі. Але, розумієте, про що кажу. Одного разу дивився на таке страхіття. Воно накрило небо над Базельським аеропортом. Здалеку схоже було на величну виставу. Страшна тінь рухалася землею. Спалахи. Віддалений грім. Жодної краплі ще не впало донизу, проте, ось-ось… І під тим жахливим
покровом один за одним пливли сліпучі вогні літаків. Лайнери йшли на посадку кожні дві хвилини. А наді мною глибока синь, сонце сліпить, земля просить вологи.
Чому вони такі чорні? Тисячі тон води. Море ж таке синє у ясний день, хоч там, під товщею, - ґрунт. Хмара мусила б бути велетенською лінзою, збільшуючи сонце стократно, спопеляючи фокусом сонячних променів не тільки все живе, але и саме каміння.
От і ні. На те Бог мудрий, щоб ми жили і дякували Йому. Більша частина світла, стикаючись з хмарами, відбивається назад, у космос. Дивимося знизу – чорно. Дивимось з борту літака – аж сліпить від білизни і міниться різнокольорово. Така краса! Хочеться бігати по хмарах. На землі, може, все летить догори дриґом, людоньки ховаються по «норках», а над усім цим – святкове сяйво, урочистий палац для не багатьох.
Коли лайнер проривається крізь щільні хмари, або зісковзує з височини, він долає додатковий опір. Потоки вітрів, граючись м’язами, підкидають його, штовхають під боки. Іноді машина провалюється, втрачаючи підйомну силу. О! Тоді пасажири ціпеніють у кріслах. Не всім до душі такі млосні глісади. Здригаються крила, обтрушуючи холодний вогкий тягар. Ой, не відвалилися б! Ой би…
Переходячи з вищого ешелону на нижчий, літак клює носом. Двигунів на малому газу майже не чути. Як санчата до долини, несеться велика біла куля, не потребуючи сили реактивних сопел. А щоб зісковзування не було занадто швидким, деякі з літаків навіть мають повітряні гальма.
Резюмую. Кожен політ завершується приземленням. Після кожної посадки я чекаю нових злетів. Знизу теж можна милуватись кучерявчиками хмаринок і навіть буйство стихії виглядає казково прекрасно на світлинах фотомайстрів. Але я віддаю перевагу милуванню з 10 тисяч метрів.
З технічного боку, посадка – найскладніша фаза польоту. Правильно знизитись, щоб у потрібний час опинитись на потрібній висоті з визначеною швидкістю й іншими параметрами руху – задача членів екіпажу. Літак суттєво полегшав, витративши пальне, але він, все-таки, не пір’їна, щоб кружляти, як заманеться і аеродром теж не тролейбусна зупинка. Чітка лінія бетонки має початок, не такий вже довгий відрізок рівної твердої поверхні і кінець, за яким важкому Ту нема чого робити: робоча відстань – від «зебри» до «зебри».
Найцікавіше під час зниження і посадки сидіти трохи позаду крила. Газ прибрано, машина почала зниження, опустивши ніс. Себто, вона побігла згори вниз, як санчата. І всі ми знаємо, спускаючись із пагорба, як рух прискорюється. Для того й обирають гірки якнайвище, щоб розігнатись якнайшвидше. Власне, просто падати з неба гниличкою не дають крила. Движки відпочивали. Якби ніс опустився ще нижче, Ту набрав би швидкість, яка тепер вже не потрібна. Повітря все-таки гальмує його, гальмує, гальмує, а рулі висоти на стабілізаторі задають кут зниження. 500 кілометрів за годину, 400… Все ще забагато для м’якого приземлення. Пілот потроху взяв штурвал на себе. Ніс піднявся, значить, розганятись машина вже не могла. Ще трохи на себе – хвіст опустився нижче лінії носа. Швидкість скоро впала, та і її забагато. Отут почалося дійство інженерії. Пілот піддав потужности. На очах задні поверхні крила ожили. Цілі панелі під дією механізмів опустились донизу. Це за-крил-ки. З допомогою закрилків кут атаки площин, а отже і підйомна сила крил зростають, а швидкість горизонтальної і вертикальної швидкостей – падають. Отака проста – складна технологія посадки. Інакше – ніяк. Без мене літак долетить куди треба, без закрилок – теж долетить, але не сяде. А я з цікавістю пас очима все що відбувалося у першому польоті. І те, що там мали місце всілякі еволюції, свідчило про пильність льотчиків, яким я довіряв своє юне життя. Характерні звуки, поштовхи супроводжували підготовчі фази. Лайнер просився на землю усіма повітряними гальмами.
З наближенням тверді швидкість ставала помітнішою. Земні орієнтири, наче від копанця, побігли швидше назустріч. У вухах щось лускало, а між зубами тарабанив кисло-солодкими боками льодяник, виданий красунею стюардесою. Вестибулярний апарат щиро здивувався
новим відчуттям, аж я трошки оглух. Перші два рейси на Ту-154 допомогли «розім’яти» вуха перед польотом іншого рівня – на військово-транспортному Ан-12. Але це буде далі. А поки що на нас чекали 4 місяці щоденної муштри. З дурних наших голів всілякими способами виганяли романтику, замріяність, думки про власні бажання. Щоб макітри не гуляли порожніми, їх накачували статутами, наказами, політінформаціями… Солдат, як предмет, позбавлений свободи дій, права на правоту, статтєвих ознак. Для нього не існує слів: «хочу їсти, спати», або «не хочу». Не всіх нас за 18 років встигли навчити дисципліні. Тепер товариші майор, прапорщик і сержант мали зробити це за кілька тижнів, та так, щоб у строю не було жирних пінгвінів, туговухих ведмедів, мямлів і дуже вумних очкариків. Чотири місяці пекла – тільки згадаю і вже все болить від перенавантажень. Знати б наперед подальшу долю, ми б не журилися надмірно. Чомусь навчившись, а де в чому отупівши, ми все-таки накопичили певний запас міцности для служби в інших умовах. Чим довше живу, тим більше ціную набутий досвід.
На дурну роботу отці-командири не скупились. Чого вже чого, а цього добра і не проси - так дадуть. Лютий 1984 року був дуже холодним, наче ґніт у Сонця прикрутили. Світило наше сяяло, але не гріло. Щоб курсанти не померзли, нас озброїли ломами і наказали викопати траншею під кабель. Дався їм той кабель в розпалі зими. І мороз, наче ми не в Ташкенті, а на Шпіцбергені. Длубали завзято, зігріваючись так, що аж відпара з йоржиків піднімалася. Ломи були важкі. Трохи потовчешся з ним – сили полишають. А вістря відскакує від ґрунту з кришталевим дзвоном. Не йшла робота. При всіх зусиллях не було видимого результату, метрів не було. За спиною лейтенантик наглядає, діловий такий. Тільки стануть хлопці, він уже гундосить: «Працюйте! Працюйте!» Ти ба, ділова вустриця! Пару років, як самому полковники носа втирали в училищі, а вже напанив білі ручки, гонору наївся. Мабуть, потайки лямпаси до галіфе приміряє.
На день відльоту, 25 лютого, хоч потеплішало, та на свіжаку тіло мерзло під казеною амуніцією. На навколишніх горах лежало чимало снігу, хоч які там гори нід Ташкентом? Літак загубив місто і, випереджаючи хмари, линув над пустельною рівниною. Безкраї простори чиєїсь рідної землі. Я вже знав, яка вона суха і непоказна там, внизу. Не порівняти з моєю Україною. Але й ці недосконалі «пазли» щемно гріли чиюсь душу. Принаймні, з 10 тисяч метрів узбеки бачили свою рідну землю. Я ж не міг угледіти навіть далеких обріїв вітчизни.
З’явились вершини. Спершу – на видноколі, а тоді вже від краю до краю засніжені кручі. Ой, вельми суворі ті гори! А що вже красиві! Та не такі з виду, як Карпати, чи Кавказ. Підпираючи небо, вони тягнуться аж до Гімалаїв, можна сказати, до вершини світу. Але й тут, на відрогах Гіндукушу, краєвид приголомшував масштабністю.
Кабул лежав (маю надію, ще довго лежатиме), оточений горами, висотами і пагорбами. Та ще й посередині його намагаються перекусити обценьки хребтів Шир-Дарваза і Асмаї. Ніяких хмар. Прекрасні умови для знайомства. Враження від першої екстремальної посадки описано у моїх спогадах цього циклу під назвою «Тридцять років – сумний ювілей».
Місто хитромудро перетинає срібляста стрічка невеликої річки. Назва її? Кабул, звичайно. Далі вона покидає столицю, розрізаючи скелясті кручі у напрямку Джелалабаду. Уздовж неї прокладено дорогу – один із багатьох шляхів, що заслуговує на власну назву – Дорога смерті. Над дорогою грізними гніздами нависли радянські сторожові застави, намагаючись убезпечити прохід автоколонам. Як виходило? Про це розповідають десятки німих обгорілих остовів, скинутих на узбіччя.
Падаючи вперше на цю древню столицю, я не все закарбував у пам’яті, тільки сіро-коричневі тони клаптиків землі, такого ж кольору дували, тобто глиняні паркани, якими двори і поля землеробів частково захищені від знаменитих суховіїв, так званих «афганців», тераси, влаштовані на гірських схилах і велетенське місто, яке нараховує понад мільйон мешканців. Значно пізніше, злітаючи, або сідаючи на столичний аеродром (а це враження, помножені на 23), я вивчив його. Вдень і вночі, вранці, під вечір, аж доки у пам’ять не відклався фотовідбиток Кабулу. Тут ворота, якими я прибув на афганську землю, звідси – востаннє злітав, повертаючись назавжди додому. І тоді виникло почуття суму, притлумлене, але не розвіяне до останку. Цікаво для статистики, що рідний Донецьк я бачив з літака лише 17 разів. Отож бо й воно.
Перший візит у святеє святих країни видався коротким. Наступного дня, або через день, з’явився «покупець». А товар – ми. Цікаво було би лишитись тут – все ж веселіше столичне життя. З іншого боку, ніхто з нас не знав нічого про ступінь свободи і небезпеки. І звідки така думка про переваги саме кабульського гарнізону? Напади романтики, властиві цивільним туристам, треба навчитись гамувати. Бажання бачити щодня нове – ось чим були зайняті мої думки, попри тривогу перед невідомим. Хай там що, а ми знову їхали на аеродром. У нашому лексиконі з’явилось нове слово – «Шинданд».
Вискочили у місто на жовтому «ПАЗику». Та ж дорога – через центр. Я чув, що на головній вулиці є екзотичний об’єкт – єдиний у країні підземний перехід. Ходити переходом ніхто з нас не збирався. Сам факт – він один і немає другого ніде. Побачити і зафіксувати в пам’яті було цікаво.
Майванд – так називається вулиця у пам’ять про події 1880 року. У другій англо-афганській війні воїнство Айюб-хана надавало по вухам армії генерала Барроуза. Втрати афганців майже втричі перевищували кількість загиблих з боку британців, але це була перемога, що вплинула на хід усієї кампанії. Не допоміг ні європейський вишкіл, ні знамениті екіпіровані вогнепальною зброєю стрільці.
Впевнений, що нащадки тих полеглих англійців, які товчуться на афганських плацдармах сьогодні, відчули на собі потужність гвинтівки Бур-303 вітчизняного (з туманного, тобто, Альбіону) виробництва. Хоч вона вперше почала своє пекельне «жниво» років через двадцять по тих подіях, але пережила не одне покоління зброєносців і дотепер легко пробиває борт бронемашини, спочатку радянської, потім тієї ж британської. Коли нові коаліціанти дадуть драла звідти – лиш питання часу.
Війна на тій території – не змагання між М-16 і стареньким «калашниковим». Там переможе не технологія сили, а дух нації. Вільну душу у полон не візьмеш, а захоплена територія – втіха примарна. Кому потрібні такі завоювання, де тебе довіку битимуть твоєю ж зброєю? Так що, яким би не був радянський лад зразка 1989 року, а дяка тим мужам, які зробили висновки. Вже понад двадцять літ наші співвітчизники не гріють там ноги.
Архітектура головної артерії вражає не вишуканістю, а навпаки, незвичною для такого великого і значущого міста простотою. Дво-, або триповерхові будиночки східного типу тягнуться суцільною стіною від рогу до рогу вулиць. У несамовитому потоці поважно котять тролейбуси, такі самі «Шкоди», як у Маріуполі, тодішньому Жданові. Мабуть, кожен власник будинку сам собі архітектор, бо однієї ідеї тут не відчувається. Ліплено як кому на душу лягло. Перші і другі поверхи зайнято крамницями. Усе саморобне, примітивне, але десь навіть і миле у своїй примітивности. А які бренди виставлено на показ. Те, що ми майже не бачили у Союзі: “Sony”, “Panasonic”, “Sharp”, та інша техніка. Все одне на одному. Деінде написи російською переконують, що власник є найпривітнішим комерсантом Кабулу.
Рух автодорогами навряд чи можна назвати впорядкованим. Кільцеві перехрестя – екзаменаційний лист для водія: спочатку думаєш, як попасти у потік, а тоді – як з нього вийти. Сержант за кермом не переймався хаосом, він на своїй хвилі витримував напрямок руху. Власники Тойот і Волг тиснули на гальма, коли наш автобус влітав у хоровод танку.
По всьому видно, що до нашої присутності давно звикли, притерлись. Ніхто не кидав відверто ворожих поглядів, ніхто не махав вітально ручкою. Країна жила своїм життям, а ми вже як даність, яку треба пережити. Права розподілено і встановлено, природно, на користь СРСРівського монстра і життя столиці більш-менш спокійне (вдень). Нічна стрілянина «освіжала», але зараз не беремо її у розрахунок, ці люди спокійні як слони. Кому весело, той сміється. Знайомі вітаються і вирішують справи. Це – їхній дім.
Минаючи окремий квартал, у забудові якого було щось невловимо знайоме, хтось із бувальців вкинув інформацію – це називається радянським кварталом. Неймовірна новина! Жінки і діти наших дипломатичних представників, військових радників. Типові кількаповерхові багатоквартирні будинки, тротуари, алейки. Як таке могло бути? Ми – новоприбулі, пробувши у країні, що воює, два дні, не сподівались побачити тут повноцінні сім’ї. Нічні обстріли, диверсії, отруєна вода, наколоті цианідом фрукти, вибухівка, замаскована у авторучці, іграшці, або вмонтована у радіоприймач, небезпечні хвороби, від яких ми не мали імунітету – такі реалії. І ось цей осередок співвітчизників і ці асфальтовані доріжки – все, як ТАМ…
Військові радники – мушавери мовою дарі, викликали почуття пієтету до себе. Хто вони? І яким змістом наповнене їх перебування у республіці? Я не знав точно. Відчував, що людина у польовій формі пісочного кольору може бути генералом, або старшим офіцером. Неначе наш, але не у складі контингенту, якось осібно. Військова еліта? Дехто вважав престижним статус не тільки самих радників, а також підрозділів, наближених до виконання спеціальних місій, пов’язаних з діяльністю цього прошарку фахівців.
З плином часу поширилась відкрита інформація про діяльність радників і міф про особливий привілейований стан луснув мильною бульбашкою. Правда те, що до апарату мушаверів відбирали досвідчених офіцерів високого рангу з досвідом організації і управління військами. Не тільки у Кабулі, а по всій країні, при командуванні афганськими дивізіями, полками, наші офіцери здійснювали консультативно-навчальну діяльність, щохвилини чекаючи удару в спину.
Дружина одного з мушаверів згадує, як вони мешкали у спартанських умовах, безпосередньо на території, віддаленій від радянського гарнізону. Вдень – домашні клопоти та вирішення побутових проблем з поправкою на можливі сюрпризи з боку недоброзичливих місцевих жителів. Неспокійні ночі. Кулемет, готовий до бою, посеред кімнати. Нічні шерехи поза стінами житла, котрі можна тлумачити в міру розтривоженої фантазії.
Нерідко траплялись дезертирства афганських вояків цілими підрозділами. Через те доля окремих радників губиться у невідомости. Зникали люди безслідно, або їхні пошматовані тіла кидали на науку посібникам окупантів. Розповідь колишнього мушавера Валентина Овцина пропоную до уваги:
«Представлюсь. 1978 рік (до початку військового втручання – примітка автора). На десять піхотних дивізій приїхали (авіа) по 6-8 радників, пізніше і в кожний полк. Я служив в Усть-Кам’яногірську начальником політвідділу МСД* підполковник, 38 років. Команда з Москви. Перевдягли, забрали всі документи, в літак. Без сім’ї (за це з нас же вираховували 25% ). У Гардезі жили в збірно-щитових будиночках. Дві кімнати – два полковника. Мій сусід Ігнашев Василь Васильович загинув. Охорона в спину розстріляла на СП** артполку. Разом з другом підполковником Риковим, радником цього полку. Ми перевдягнені у форму рядових, без документів. Зброю не випускали з рук. Харчувались самі, за власний рахунок, продукти і коньяк «Білий аїст» привозили за 100 кілометрів з посольства у Кабулі. У дивізії обід з офіцерської кухні раз на день. Іноді запрошував радників командир дивізії, рідше – командир 3 АК***.
Я впевнений! В наші часи всі були РОЗУМ, ЧЕСТЬ і СОВІСТЬ радянських офіцерів. Нижче майора у нас радників не було. Воювали всі. Боягузів, підлоти і сволоти у нас не було. В той же час, ми бачили погане (не тема). В одному бою по проводці афганських командос через перевал на Хост я на БТР врятував, підібрав від розбитого БТР п’ятьох наших радників – Кабульців. Їх вбили б на 100 %. Вони у моєму БТР пройшли взад-
вперед по своїй розбитій, спаленій, знищеній колоні. Вели вогонь. Вночі я вивіз їх до Гардезу. Більше не зустрічались. Якщо хто знає – відгукніться.
В дивізії був радник НШ (начальник штабу) підполковник Котельников Геннадій (з козаків, батько – командир танка, загинув на Курській дузі). Їздив у бій на танку.
Одного разу в горах ганяли духів. Визволяли черговий кишлак, потім туди входили афганські солдати. Бій вже закінчували. Сутеніло. А танка немає. Я на БТР «поповз» його слідами у гори. Межа і крутіше, і вище, і блуканув. Видряпався на гірку, а там духи обкладають, готують багаття коло танку. Як у ГОГОЛЯ, нема міцніше бойового братерства. У танку накрилася гітара (мабуть слід розуміти якусь деталь ходової частини – прим. Автора), скінчився боєзапас. Екіпаж без радіозв’язку. Коротше, думаю, вони вдруге народились у ту ніч. Хотів би, братчики, обійняти вас.
Вертольотчикам Гардезу СЛАВА!!! Ми часто з ними були у бою. Підбиті падали. Незабутнє враження. В горах на скелі. Влучили у мотор. Ну ми – плавно донизу. Ротація. Розхитує, в кабіні літаємо. …- голова – ноги. Добре пам’ятаю, нас повний вертоліт. Впали на одне колесо, покачалися – на друге і ЖИВІ. Командир відключився ненадовго. Над нами друзі влаштували карусель****, море вогню. Другий Мі-8 нас підібрав і у Гардез.
Кучук Петро Германович, підполковник, радник командира дивізії. Два роки ми разом. Він – старший. Десятки разів ми були на волосинці. Він теж за кермом БТР-60ПБ. На перевалі в бік Хосту багато солдатів. Багато перебіжчиків. Командири рот виводили до ворога. Змова у танковому батальйоні. Заколот артилеристів. Сум’яття. Паніка. Ми на двох БТР виїхали на перевал. Командир корпусу і наш радник за півгодини до нас виїхали БТРом з їхньою охороною. По горах дорогою 20 кілометрів. Під’їжджаємо. Я попереду. Радіо. Кучук – за мною. Бачу підбитий БТР, перекинутий з дороги, палає. Один поранений (без ніг) виповз на узбіччя. Через перекладача. Тільки-но 6 з гранатометами розстріляли охорону. Я по радіо - Кучуку. Він мені: «Вперед!» Я йому: «Сам – вперед!» Він каже, що прикриє. Мат-перемат. Їду. Бачу, за кущами люди. Даю команду кулеметнику. Був підполковник, естонець, заступник по техніці дивізії. Він мені: «Не бачу – не стріляю», я сам за кулемет і вжарив, зачекав хвилину і повний газ вперед. Там військо дружно вишикувалось під аплодисменти. Генерал роздав особисто гроші кожному. Він запевнив, що служити Революції будуть. За зраду арештували комбата танкового батальйону, посадили до мене у БТР і готові повертатись. Однак, танкісти не схотіли віддавати свого. До мене під’їхав танк і гармату на мене, і… СИДЖУ і чекаю. Потім я сміливо поїхав і все чекав пострілу у … Постріл був, але не в мій БТР. Кучук... Прекрасний товариш. Ми всі один одного величали по-батькові.»
Отака романтика, отака еліта. Піди знай, у кого більше шансів вижити? Навіть у самому Кабулі ота благодать, що я бачив, була оманливою.
Кілька хвилин нормального руху. Чешемо, як по Хрещатику. Поворот і нам треба туди, куди він веде. Молодий сорбоз*****, жестикулюючи, відмахувався від нас, наче побачив шайтана. Зміст пояснень зрозуміло без перекладача: «Туди не можна! Там Бабрак! Їдь прямо!» Напоготові АК-74. Нам що? Бабрак і Бабрак собі, на прізвище Кармаль. Саме через те ми тут, щоб нашими багнетами підпирати незаконно народжений режим. Хоча, той собі правильно робить. Кому можна довіряти? Попередника теж охороняли «совєти», а порішила їх усіх оптом знаменита група «Альфа». Так що… Покійний Хафізулла Амін «передав» справи Кармалю, тільки-но переїхавши у колишній королівський палац. Прожив аж чотири дні до штурму. Відтоді резиденція короля належала штабу командувача 40-ї радянської армії. Чи то запопадливість перед північним сусідом, чи дурна слава історично-архітектурної пам’ятки сподвигла поступитись зовсім не мілітарною спорудою. Бабрак ширяв між молотом і наковадлом, тож мусив добряче сопіти собі у вуса, щоб ці два важкі предмети не зіпсували назавжди нікчемну маріонеткову біографію.
Так і не побачив я товариша Кармаля на прізвисько Боба Карамелькін. Для історії було б цікаво. Ну все, проїхали!
Далі – цікавіше. На банкноті достоїнством 50 афгані зображено помпезний палац. Дорогою до аеродрому його ніяк не минеш. Тоді там знаходилось Міністерство оборони республіки. Широка плеската баня колись вінчала середню частину, яка півколом виділяється з фасаду будівлі. Пишу
«вінчала» і «виділяється» - минулий і теперішній час. Бо купол розгромлено, а стіни стоять. Три поверхи, високі вікна, невеличкі кутові башти. Можна сказати, візитівка столиці, невід’ємний елемент асоціативного ряду. Будівля зазнала ударів під час окупації військами міжнародного альянсу – початок XXI століття.
На жаль, війни не додають краси містам. Обличчя Землі спотворено виразками вибухів. У резиденцію МО ще під час нашої війнухи моджахеди пускали реактивні снаряди. Ефекту – мінімум, оскільки вистріли від системи залпового вогню «Катюша» просто клали під кутом, приблизно розрахувавши траєкторію руху снаряда, на око. Оте «приблизно» і попадало, як не в «молоко», то по мирних будинках. А стратегічному об’єкту така наспинна артилерія анітрохи не зашкодила.
Наскільки мені відомо, таліби, взявши владу після відходу «совєтов», зберегли профільне призначення будівлі. У них теж були міністерства. Щоправда, не довго. Західний альянс, штурмуючи кабульські лігва непримиренних, використав «розумні» бомби. Принаймні, від «адекватних» бомбардувань вже не гинули так масово сонні мешканці. Поверх гордовитої непохитности палацу нова війна нанесла свій фірмовий татуаж.
Архідалекоглядним був Великий полководець Олександр Македонський, виголосивши свого часу досі не спростовану аксіому – Афганістан підкорити неможливо. А може це красива легенда? Я бачив у Кабулі обеліск. Арабськими літерами на камені закарбовано те, що
переказую вам. Я не історик. Покопирсавшись в інформації, знайшов ствердні записи розумних людей. Військо Олександра намагалося поневолити гірську країну. Як доказ, - світлолиці нащадки грецьких воїнів донині населяють не тільки столицю. Кажуть, нібито, на знак визнання нескорености місцевих жителів, за наказом імператора десять тисяч воїнів одружились з пуштунками. Сам Олександр взяв дружиною красуню Айханум – чільницю цього невеличкого тоді міста. Греко-бактрійська цивілізація, представниками якої можна вважати нащадків вихідців з Пірінейського півострова, проіснувала майже два століття. А до кінця 19 століття поблизу Кабулу жило плем’я «кофрів», від слова «невірні». Молилися своїм богам, тобто, були язичниками по суті. Сучасна назва регіону – Нуристан, тобто, країна світла. Чи не тому, що частина аборигенів дивляться на гори блакитними очима і мають руде волосся?
Визначити ж переважаючу національність кабульців… краще не треба. Самі себе вони називають «кабулі», тобто, щось особливе. Феноменальне явище. Звичайно, маючи певне коріння різних народів, вони не називають себе узбеками, таджиками, пуштунами, хазарейцями. «Кабулі» - і цим сказано все. І майже всі корінні кабульці говорять персидською мовою. Якщо хочете, назвіть її дарі, або таджицькою – помилкою не буде.
У порівнянні з іншими містами Кабул безперечно несе в собі ознаки столичного лоску, але лишається чисто азійським велетнем. Вплив Європи або іншого світу відчутний не так як, наприклад, у Ташкенті, чи Самарканді. Є національна галерея, однак своєю європейськістю вона не конфліктує із колоритом Сходу.
Умовна лінія поділу між старим і новим містом проходить річкою. Права частина – найдревніша, існує близько 2000 років. У 1221 році Чингіз-хан зрівняв Кабул із землею. А засновник імперії Великих моголів – Бабур, через 200 років заснував тут свою столицю. Понад двадцять садів, насаджених Бабуром налічується у сучасному місті. В одному із них, названим ім’ям засновника покладено його тіло, доставлене з Індії. Не хотів і по смерті лежати аби де, настільки любив цю долину між Шир-Дарвазою і Асмаї.
Далі – історія нескінчених завоювань. Ви не забули? Завоювання – не означає підкорення.
Донецьк, 2010 рік
