Зустріч двох окупантів
У німецькій крамниці
Шкіряний аромат.
То взуття на полицях
Вишиковано в ряд.
Літній крамар не проти
Підказать з-за спини.
"Я прийшов по чоботи.
Підберіть щось мені", -
Без артиклів, на втіху,
Запитав, як зумів.
"Звідки, пане, приїхав?"-
Він розмову повів.
І, як другу, довірив,
Тільки слово почув:
"Я колись у Сибіру
Кілька років відбув.
Цей життя мого іспит
Віриш, я не забув?
Хоч вели нас нацисти,
Я нацистом не був.
Ми в піхотную роту
Не за покликом йшли.
Німці всі патріоти,
Та й дурними були.
Звідки зважений погляд
У юнацькі роки?
Той формує світогляд,
Хто годує з руки.
Нас вожді ошукали,
Славши гинуть в бою.
Та і права не дали
Мати думку свою.
Перемог тимчасовість
Десь і я розумів,
Та притлумлював совість
Окрик справжніх катів.
Тож, не маю образи
На радянських людей,
Бо не вбили відразу,
Як собачих дітей.
Ми синів їх вбивали,
А скорботні жінки
Нам - убивцям давали
Хліба білі шматки.
За тяжкую провину
У копальнях я млів.
Нині й камінь не кину
В бік чиєїсь землі.
Душу річкою вилив,
Ніби вік мене знав.
Може в діда він цілив?
Що поробиш, - війна!
Сам по сонячних далях,
При казенних харчах
Крокував не в сандалях, -
У важких кирзачах.
Карусель людовбивства,
Корчі тисяч життів.
Розпізнати-б злодійство;
Не зумів. Не схотів.
Був генсек у столиці,
Був міський воєнком.
Я ж на їх шахівниці
Чорним став пішаком.
Хто ми - люди, чи вівці?
Чи сліпі, як вночі?
Чим я кращий від німця?
Совість каже: "нічим".
Всі ми пам`яти бранці.
Нам свого не зректись.
Може десь і з афганцем
Доведеться зійтись.
То почну із питання:
"Звідки, друже, скажи?
Я колись у Афгані
Кілька років служив."
Донецьк, 29 лютого 2009 року
