09.11.2011 16:26
18+
419 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Ігор Рубцов

У третьому вимірі

У третьому вимірі Частина 1

Вузлики у небі


          Поважаю! – Перше, що спадає на думку, коли я починаю думати про пілотів. А думаю про них нерідко, про цих різних за характерами і якостями людей, зріз яких у суспільстві такий точно строкатий: достойні і негідні, прості і марнославні, людяні і байдужі. Але найперше, як заводська установка системних налаштувань – повага. З неї починаю.

          Віддалений гуркіт літака привертає мою доросло-дитячу увагу. Тоді я обертаюся, відшукуючи у небі рухому рисочку і йду радісний. Колись давно вперше здійснилася дитяча мрія: злетіти за хмари, відчути все і визначитися: як воно там? Моє небо чи тільки птахів і отих шибайголів, які чомусь не такі, як всі нормальні люди. То їх тягне у гори, то через океани і крижані замети полюсів за пригодпми, сповненими холодом, втомою, спрагою, хворобами і травмами, а часто й… А ці, бач, закохані у небо. Що там у тому небі? Страшно? Ні?

          Тепер вже знаю: безкрає небо розпросторює усі межі насолоди (для мене). Пораховано, що кожен п’ятий боїться літати. Я боюсь не літати. В сенсі! Ну, якби хто мені сказав: ти ніколи більше не полетиш, чуєш – ніколи! О, ні! Я можу не літати рік, два, три, але живу надією, виховую в собі і без того виховану терплячість. Рано чи пізно станеться, я полечу знову. А поки що вишукую крилату машину і слідкую, знаючи принаймні, що пілоти за штурвалом посміхаються, виконуючи свою важку роботу. І витрачаю дещо час на вивчення принципів керування літальними апаратами, накопичую знання, вже непотрібні – час втрачено безповоротно: штурвал, сайтстик – для молодших за мене. Та як же ж хочеться знати, вміти хоч у теорії! Якщо у вас немає подібного щемкого захоплення, я вам трошки співчуваю. У мене був свій телескоп. Знаєте, як я його використовував? Наводив на літаки, які рухалися у межах міжнародних авіатрас. Висота десять кілометрів, одинадцять. Відстань – всі п’ятнадцять чи й більше і тут я з телескопом. Повірте, впіймати лайнер в окуляр дуже непросто. Впіймати і супроводжувати. Зображення у телескопі перевернуте сторчма. Еге? Спробуйте чітко сфотографувати муху на льоту – ось вам і порівняння. Ненормальний, одним словом.

          І мій ойкос – внутрішня кімнатка, де мешкає моє «я», дозволяє мені робити експерименти, розглядати світ, розтинаючи його у різних напрямках, де проходять кордони між чимось протилежним. Один із таких кордонів пролягає між землею і небом. Як же багато людей так і не подолали цей кордон, приречені до скону залишатися прикутими силою тяжіння до величезної нашої планети. Вона дивовижна і на поверхні, але згори… Не кожному потрібні крила, але декому, відчуття польоту необхідне, як тілесне кохання. Чи це романтизм, чи дитяча замріяність, не вичерпана у дитинстві, не знаю. Триступеневе задоволення дорослої напівдитини має вигляд піраміди, в основі якої просте споглядання. Літак на фото, літак у небі, літак у музеї. Знаєте що зірвало мені дах у музеї авіації? Специфічний, ні на що інше не схожий аромат салону літака. Як тільки піднявся по короткому трапу Як-40, флюїди машини сп’янили мене. А скільки років Як не заправляли, не обслуговували, не піднімали у повітря? А він все зберіг в собі. Хто літав і любив літати, той зрозуміє.

          Середина піраміди – політ. Байдуже, на літаку чи вертольоті, на повітряній кулі або у ступі босоркані. Дивина: на високій вежі мені страшно, на висоті у літаку, чи навіть перед розчахнутими створками вертольоту – ні. Як стану на дощечкі підвісного мосту – ноги стають ватними, а падаючи прямовисно у кабіні спортивного Яку – «йоху-у-у!», давай ще і ще! Дряпаючись якось схилами Аю-Дагу, проклинав себе: твою дивізію, нащо було сюди лізти? Стрибаючи вперше з парашутом – просто вийшов з літака, натурально, як з тролейбусу, забувши навіть як слід відштовхнутися.

          Вершина піраміди – руки на штурвалі, я роблю у небі все, що тільки дозволяє конструкція апарата. На вершину я не зійшов. Хіба один раз пілот дав посмикати ручку управління Яком. Ет! За п’ять хвилин хіба відчуєш себе справжнім пілотом? Він же все одно тримав не випускав з долоні свій важіль, регулював потужність двигуна, совав педалі. Ні, педалі не совав, бо не дозволив «чайнику» виконати бойовий віраж, з віражів ніхто не починає. Але вершина піраміди була не така вже недосяжна. Відчуття тиску елеронів і стабілізатора на ручці дещо подібні до перших обіймів і поцілунку. Ще трохи і екстаз.

          Я проґавив віковий період, коли слід було визначатись на все життя, намацавши оту «клепку» в голові. Для такої професії потрібна самодисципліна, знання, певна фізична кондиція. Як варіант – стати «професійним» пасажиром. А тут вже діє інше обмеження – фінансове. З іншого боку, деякі професійні пілоти з часом стають ремісниками. Юнацький романтизм вивітрюється, лишаючи навички керування, інстинкти досвідченої людини. Тому-то, можливо, я щасливіший за них у рідкісні миті польоту. Захоплення не вичерпується, кожна хвилина не на землі має присмак насолоди. Нечувано, один пілот сказав, я не повірив: «Це просто моя робота, як робота водія, тільки у небі»! Невже він хотів «приземлити» мої мрії? Тоді краще лишатися пасажиром. На пасажира не виливається вся отрута накопиченої втоми, безмежної відповідальності, складних рішень, викликів на «килим» за розшифровку польоту, поганого настрою командира (другого пілота), жорстких рамок і пунктів чек-листів, в’їдливого лікаря на медкомісії, прискіпливого інструктора, нових правил, цифр, які треба тримати у пам’яті. І хіба я не маю сто переваг, сідаючи у пасажирське крісло?

          Але є серед льотчиків істино щасливі люди, - ті, хто літає собі в кайф: спортсмени, пілоти малої авіації. Літає покоління, чия дорога у небо пролягала через аероклуби. Зараз не те. Навчитися можна, якщо маєш 10-15 тисяч доларів. За таку суму отримаєш омріяний «пі-пі-ел» - сертифікат пілота надлегкої авіації, а далі – далі проривайся в ту авіацію як можеш. Літак – не велосипед, захоплення трохи коштує. Хто прорвався – той щасливець. А пілотажник, як на мене, й поготів, бо саме після двох пілотажів парашутний стрибок видався мені пріснуватим задоволенням. Задоволенням, але зі знаком питання: у чому фішка?


          Олександр Іванович Тертичний. Поважаю!

          Перший пілот, який продемонстрував всі «фішки» (можна подумати, що я знав іншого і можна подумати, що «фішки» дійсно були всі). Але, скажімо, дивитися пілотаж з газону і сидіти позаду Сан Іванича у польоті – враження не співставні. Спочатку дивишся як би збоку на себе, накручуєш передчуття і більше боїшся щоб не здійнявся вітер і диспетчер не відмінив наступний виліт. Потім наземна підготовка, дозаправка Яка. Нарешті – нога стає на крило. Крісло і лямки парашутної системи. Знову я підганяю парашут, яким, сподіваюся, не доведеться користуватися. Про «знову» буде далі, про колишній досвід польотів з різними системами парашутів і повній відсутності парашутних стрибків в армійській біографії. Інструктаж пілота – обов’язкова частина передполітної підготовки. Як свідомий громадянин намагаюся чітко відпрацювати в уяві процедуру відкидання прозорого ковпака, відкріплення  від крісла і самого стрибка (цікаво, яке положення матиме літак, коли стане некерованим?). Кнопка переговорного пристрою вмонтована у важель управління двигуном – фактор важливий щоби взяти його до уваги. Говори з пілотом доки він випробовує тебе на простих віражах і «бочках». Потім, коли почне ковбасити по дорослому, ти вже не впіймаєш ту ручку доки повітряний акробат не завершить комплекс пілотажу.

          Спостережливий пасажир не може не помітити обережності пілота. Ні, він не сумнівається у своїх можливостях. Просто він не може передбачити реакцію організму у кріслі позаду себе. Парочка кульбітів з подвійним перевантаженням може дещо виявити. Ну і перший пункт інструкції, виданої ще напередодні польоту: не снідати аж до старту (означає, як правило, і не обідати), знімає частину ризиків, проте, до кінця ніхто не може відповідати ні за що. Скільки завгодно розповідайте про надійність свого вестибулярного апарату… ви нічого не знаєте про свій вестибулярний апарат. Засвоїли? От і добре. Направду, коли у мене порожевіло в очах після двох крутих віражів і «бочки», я не зрозумів, чи це з голодухи, чи інше щось. Але ствердно і дуже швидко відповів пілоту, що готовий до всього. Тоді почалося «все» і одразу. Землю я бачив скрізь, бо вона літала, як пінг-понгова кулька: під крилом, над крилом, десь позаду периферійним зором, а тоді просто перед собою. Щось таке. Адреналін… він є, скажу вам як пасажир пасажирам. Так, він є і, здається, всередині ним просякла кожна клітина тіла.

          А потім минув рік. Відбулася друга зустріч з моїм дорогоцінним пілотом. Весь час я думав, як змусити цю стриману людину вкласти у пілотаж всю чоловічу любов (чи ненависть)? Спосіб було знайдено, я не випустив свого шансу. Після першої крутки, зазвичай, Сан Іванич по пам’яті виконав внутрішню установку, такий собі чек-лист, запитавши: «Як самопочуття?». І ось він, момент: «А ви ще щось можете?» Ви бачили, як ковбой виховлює з кобури пістолет, зводить курок і натискає на гачок? У кабіні почавля локальний армагеддон. Дорогий мені майстер спорту по пілотажу показав таку олімпійську програму, про яку наврядчи можна розповісти докладно. За плексою кабіни я бачив дві Землі одночасно ще й Марс на додачу. Дрібними вузликами і розлогими петлями пан Тертичний, нехай закарбується його ім’я на скрижалях Маріупольського аеродрому, змусив битися шоломом у плексу. Хіба за ним встигнеш згрупуватися? Сонячна система йшла обертом навколо кабіни. Проте, кілька затяжних фігур були не менш ефектні, ніж дрібна моторика літачка. Машина здіймалася свічкою до верхніх шарів токсичних викидів металургійного заводу, втрачала швидкість і починала падати на хвіст. На якийсь час виникала невагомість. Потім машина переверталася на праве крило і зривалася у піке. Кураж тривав.

          Якби у мене було вісім очей, як у павука. Бачити хаос за бортом – задоволення номер один. Задоволення номер два – дивитися на рухливі, надто рухливі стрілочки приладів і положення авіагоризонту. Особливо він справляв незабутнє враження, наче око навіженого, зіниці якого то лякають своєю розширеною прірвою, то ховаються кудись, залишаючи в очницях тільки білки. В кабіні немає статичних предметів: стрибають стрілки, смикається РУД, наддаючи газу і скидаючи його до мінімуму, сновигають педалі, а між ногами неспокійний важель натягує троси площин керування на крилах і стабілізаторі. Невидимі потоки шумно шарпають Як, елерони роблять взаємно протилежні рухи: один вгору, інший вниз і літачок моментально відгукується ривком, переворотом. Долі секунди для фіксації в горизонті. Як Тертичний встигає вловити потрібну долю? Він і не дивиться на прилади. Лише збиває мене з пантелику своїми відшліфованими фірмовими кульбітами. Тоді, втративши орієнтацію, я дивлюсь знову на авіагоризонт. Він казиться у своєму вічку, аж риски мерехтять і півкулі – біла, синя, біла, синя… Куди тобі? В єдину картину скласти всі показники неможливо. Але, я ж відчуваю, що наша траекторія у небі не безладна. Рвонути ручку, закрутити літак, чітко зафіксувати його положення під ідеальним кутом різким зворотнім рухом. Руки відчувають, ноги допомагають, тіло підказує. Як же я поважаю свого пілота!

          Він вирівнює машину, кинувши зором ліворуч-праворуч. Я питаю дозволу взяти літак  у свої руки. «Давай!, - і відпускає ручку, яка вже не коверзує переді мною. Дитяча мрія у моїх руках. Занадто мало, щоб насититись, але достатньо аби зрозуміти, чому небо у Біблії назване твердю. 350 «конячок» під капотом у дев’ятициліндровому «серці» вгамовуються. Ми виходимо на глісаду. Привіт, Земле!



Донецьк, 2010 рік


___________

Фото зроблено автором коло нашого житлового модулю. На ньому Володя Дяков годує качок, а Вітя Міроненко і секретник дивізії старший прапорщик Павловський демонструють для своїх родин останні придбання.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 05.05.2015 22:55  Царенкова Наталя => © 

Як мені це знайомо! На жаль, на ЯК-52 мені не довелось літати, але Як-18а - старенький, зелений, з номером "5" ніколи не забуду.
 

 10.11.2011 22:05  Каранда Галина => © 

та ні, дійсно гарно. як тільки знайду час, перечитаю все обов"язково. просто ніколи, та й очі болять на великих публікаціях, а прінтера немає. та з часом прокоментую все!)

 10.11.2011 15:33  © ... => Каранда Галина 

Ой, перехвалюєте, пані Галино! Я ще почну писати за гонорари. Жартую. Дякую Вам!

 10.11.2011 00:48  Каранда Галина => © 

гарно написано!

 09.11.2011 18:52  © ... => Тетяна Чорновіл 

От я і не хотів нікого лякати. Потроху, бачу, мої завантаження публікуються. Їх вийшло аж 15. Потім буде у циклі "Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей" і "Афганські спогади. Замріяні гурмани". Так що... Надалі викладатиму потроху вірші іншої тематики.

 09.11.2011 17:26  Тетяна Чорновіл => © 

Я не люблю читати ні про війну, ні дивитися фільмів. Мабуть, тому, що жінкам взагалі чуже і дике будь-яке насилля і жорстокість. Ваші ж оповіді прочитала, читатиму і продовження, якщо буде. Спокійний ненав"язливий тон розмови ніби припрошує отримати в деталях інформацію, яку з любов"ю намагаєтесь донести до душ читачів!
Цікаво вдвічі ще й через те, що в ці роки саме була в декретних відпустках. Смерті на війні через призму народження нових життів... Схвилювало! Успіхів Вам!